справа № 699/926/22
провадження № 22-ц/821/135/23
05 квітня 2023 р. м. Черкаси
Судді Черкаського апеляційного суду Бородійчука В.Г. - головуючого (суддя - доповідач) щодо вирішення цивільної справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Корсунь-Шевченківського районного суду Черкаської області від 01 листопада 2022 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , яка діє в інтересах дітей ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , третя особа: Селищна сільська рада Звенигородського району Черкаської області про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядженням майном (житлом) шляхом зняття з реєстрації та визнання осіб такими, що втратили право користування житлом.
За наслідками розгляду апеляційної скарги 05 квітня 2023 року Черкаським апеляційним судом у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах в складі головуючого судді Бородійчука В.Г. (суддя - доповідача), суддів Василенко Л.І., Карпенко О.В. було прийнято рішення про залишення апеляційної скарги ОСОБА_1 без задоволення, а рішення Корсунь-Шевченківського районного суду Черкаської області від 01 листопада 2022 року без змін.
Встановлені обставини справи такі.
У серпні 2022 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , яка діє в інтересах дітей ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядженням майном (житлом) шляхом зняття з реєстрації та визнання осіб такими, що втратили право користування житлом.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач вказала, що вона уклала шлюб з ОСОБА_1 12 жовтня 1996 року та проживала спільно з ним в будинку по АДРЕСА_1 , що належав його матері ОСОБА_6 на праві приватної власності.
За вказаною адресою позивач була зареєстрована 31 березня 1998 року.
Зазначає, що у 2015 році відповідач ОСОБА_1 залишив сім'ю та пішов проживати до іншої жінки, а тому сторони фактично припинили шлюбно-сімейні відносини, ведення домашнього господарства та почали проживати окремо.
Рішенням Корсунь-Шевченківського районного суду Черкаської області від 26.08.2015 року шлюб між позивачем та ОСОБА_1 розірвано.
Вказує, що відповідач ОСОБА_1 створив нову сім'ю та проживає до теперішнього часу з іншою жінкою ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі з з жовтня 2015 року, а також їхніми спільними малолітніми дітьми ОСОБА_4 та ОСОБА_5 за адресою АДРЕСА_2 .
Позивач залишилася проживати з матір'ю відповідача ОСОБА_6 в будинку за адресою АДРЕСА_1 , та доглядала за нею, як сама так і спільно з її дочкою ОСОБА_7 , яка приїжджала до матері з Російської Федерації та періодично забирала маму на деякий час до себе.
16 серпня 2018 року, ОСОБА_6 (мати відповідача) на ім'я позивача склала та посвідчила заповіт, відповідно до якого вона заповіла все своє майно, в тому числі і будинок за адресою АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла. Після смерті ОСОБА_6 , за заявою позивачки в Корсунь-Шевченківській нотаріальній конторі заведено спадкову справу та єдиним спадкоємцем за заповітом на все майно померлої є позивачка ОСОБА_2 .
Не погоджуючись з волевиявленням своєї матері ОСОБА_1 оскаржив в Корсунь-Шевченківський районний суд Черкаської області вищевказаний заповіт.
Рішенням Корсунь-Шевченківського районного суду відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання недійсним заповіту від 16.08.20218 року.
Отже, відповідно до свідоцтва про право на спадщину від 08 липня 2022 року будинок АДРЕСА_1 належить позивачу ОСОБА_2 .
Відповідач ОСОБА_1 вже не є членом сім'ї власника житла, так як його мати ОСОБА_6 , яка була на той час власником будинку, померла, і на даний час власником будинку є тільки позивачка. Інші відповідачі, малолітні ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , також не є членами сім'ї власника будинку.
Також позивач звертав увагу на те, що відповідачі малолітні ОСОБА_4 та ОСОБА_5 були зареєстровані за адресою АДРЕСА_1 , без згоди на те власника, яким на той час була ОСОБА_6 та яка в свій час намагалася позбавити відповідача ОСОБА_1 (свого сина) права користування спірним будинком, шляхом подання відповідного позову до суду, а тому відповідач, з метою перешкоджання таким діям матері, без її згоди, зареєстрував своїх малолітніх дітей за вказаною адресою.
В зв'язку з вищевикладеним, позивач ОСОБА_2 просила суд позовні вимоги задовольнити та усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом зняття відповідачів з реєстрації за вказаною адресою та визнати ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 такими, що втратили право на користування житлом.
Рішенням Корсунь-Шевченківського районного суду Черкаської області від 01 листопада 2022 року позов ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (житлом) зняття з реєстрації та визнання осіб такими, що втратили право користування житлом задоволено повністю.
Вирішено усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні належним ОСОБА_2 майном (житлом): будинком АДРЕСА_1 , шляхом зняття ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 та визнати ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 такими, що втратили право на користування житлом за адресою АДРЕСА_1 .
Рішення суду першої інстанції, зокрема, мотивовано тим, що позивач на законних підставах набула у власність житловий будинок, її право власності ніким не ос порене, а відповідачі як члени сім'ї колишнього власника втратили право на користування цим житлом та перешкоджають позивачу у реалізації її прав на розпорядження належним їй житловим будинком.
Переглядаючи справу в апеляційному порядку за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , колегія суддів апеляційного суду у складі: головуючого судді Бородійчука В.Г., суддів Василенко Л.І., Карпенко О.В. погодилась з такими висновками суду першої інстанції та ухвалила постанову про залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення суду без змін, з чим я не погоджуюсь та у відповідності до частини третьої статті 35 ЦПК України викладаю свою окрему думку.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до норм ст. 316, 317, 321, 391 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.
Згідно ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.
Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Відповідно до рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) в контексті Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло (§§ 40, 41).
Відповідно до Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків з конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, § 36).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, § 50).
У § 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (заява № 58255/00) ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлене у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило б захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, § 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У § 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Пункт 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.», заява № 9063/80), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі від 18 лютого 1999 року «Larkos v. Cyprus», заява № 29515/95).
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватися судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
За будь-яких умов неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) сформулювала висновок, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, якщо таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є нагальним у демократичному суспільстві.
Виселення має оцінюватися на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ, позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, потрібним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Отже, при вирішенні спору про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою.
Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року справі № 442/8188/19 (провадження № 61-7095св21) та у постанові Верховного Суду від 30 червня 2022 року № 564/1455/21 (провадження № 61-4633св22).
Встановлено, що власником будинку за адресою АДРЕСА_1 була мати відповідача ОСОБА_1 і баба відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Позивач ОСОБА_2 успадкувала за заповітом після смерті його матері зазначений житловий будинок, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 08.07.2022 року.
Відповідач ОСОБА_1 зареєстрований в спірному будинку з 30.08.1995 року (а.с. 88), а малолітні ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - з 01.08.2019 року (а.с. 35,36).
Отже, відповідач ОСОБА_1 отримав право на користування спірним будинком зі згоди попереднього власника.
Про те, як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 не втратив інтерес до спірного будинку, яке є його єдиним житлом, свідчить та обставина, що він приймає участь у судовій справі та захищає свої інтереси.
Крім того, відповідача в судовому засіданні в суді першої інстанції вказував, що заперечує проти зняття з реєстраційного обліку, оскільки іншого місця, де б він міг би зареєструватися, в нього не має. Також зазначив, що в даному будинку проживав з народження.
Також зазначив, що ОСОБА_2 на даний час чинить йому перешкоди в користуванні вказаним спірним будинком, а саме самовільно змінюючи замки на вхідних дверях будинку. На підтвердження своїх заперечень проти задоволення позову відповідач ОСОБА_1 надав суду:
рішення Корсунь-Шевченківського районного суду Черкаської області від 02.06.2020 року, яке залишено в силі постановою Черкаського апеляційного суду від 17.03.2021 року, про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування жилим приміщенням (а.с. 54-59, 61-63);
висновки Корсунь-Шевченківського ВП Звенигородського ВП ГУНП України в Черкаській області за результатами розгляду повідомлень ОСОБА_1 про перешкоди в користуванні будинком за адресою АДРЕСА_1 (а.с. 67,68-69,70-71).
Звертаю увагу на те, що позивач, яка є власником спірного житлового будинку, отримуючи його у спадщину від ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , була обізнана щодо реєстрації у ньому ОСОБА_1 та його малолітніх дітей, дочка - ОСОБА_8 , 2015 року народження, та син - ОСОБА_9 , 2017 року народження, і що відповідач тривалий час - з 2015 року проживав у спірному будинку, у тому числі із дозволу попереднього власника, крім того у будинку зареєстровані малолітні діти, права яких на житло не можуть бути порушені, іншого житла вони не мають, що дає підстави вважати, що відповідачі мають достатні та триваючі зв'язки з конкретним місцем проживання, а спірне майно є їх єдиним житлом у розумінні статті 8 Конвенції.
Факт того, що відповідачі забезпечені іншим житлом апеляційним судом не встановлено. Відповідач та його неповнолітні діти не є такими, що самоправно вселились до спірного жилого приміщення.
Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 водночас не дослідив питання на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, дотримання балансу між захистом права власності позивача та захистом права відповідача на користування житловим приміщенням.
За таких обставин, я, як суддя-доповідач, не погоджується з висновками суду першої інстанції, що при позбавленні відповідача житла, виселенні його із спірного житлового будинку буде дотримано розумного балансу між інтересами позивача та інтересами відповідачів, які протягом тривалого часу користувалися спірним житлом на законних підставах.
Аналогічні висновки викладені також у постанові Верховного Суду від 28.12.2022 року, справа № 128/2060/20.
Що стосується малолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , колегія суддів звертає увагу на те, що малолітні діти обмежені у праві самостійно обирати місце свого проживання.
Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.
Малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. На поважність причин не проживання дитини не впливає і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.
Такі правові висновки викладені Верховним Судом у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17 (провадження № 61-11933св18), від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц (провадження № 61-37367св18), від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17 (провадження № 61-31119св18), від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18), від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18 (провадження № 61-9122св19).
Відповідно до пункту 1 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року (далі - Конвенція про права дитини), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Встановивши, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 іншого житла не мають, будучи малолітніми не можуть самостійно визначати своє місце проживання та перебувають разом з матір'ю, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для позбавлення малолітніх права на житло шляхом визнання їх таким, що втратили право користування цим житлом.
Вважаю, що при позбавленні відповідачів житла, виселенні їх із спірного житлового будинку не буде дотримано розумного балансу між інтересами позивача, який не довів необхідність виселення відповідачів, та інтересами відповідачів, які протягом тривалого часу користувалися спірним житлом на законних підставах, мають обґрунтовані очікування на подальше користування житлом.
Позивачем не доведено наявності у відповідачів на праві власності іншого житла, а також не надано доказів незаконності проживання відповідачів у житловому будинку.
Задовольняючи позов про визнання ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , яка представляє інтереси малолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 такими, що втратили право на користування житловим приміщенням адресою: АДРЕСА_1 , суд покладе на них надмірний тягар, чим порушить баланс інтересів сторін, оскільки фактично вони всі стануть безхатченками, тому у суду не було правових підстав для визнання їх такими, що втратили право на користування вищевказаним будинком.
Суди не надали належну оцінку співмірності втручання позивача у право відповідачів, з урахуванням конкретних обставин, а саме, що відповідачі у спірному будинку проживали та були зареєстровані до набуття позивачем права власності на нього на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 08.07.2022 року, ОСОБА_2 не довела, що реєстрація місця проживання відповідачів у вказаному будинку створює їй перешкоди в реалізації правомочностей власника, а тому визнання їх такими, що втратили право користування цим житловим приміщенням є порушенням права відповідачів на повагу до їх житла, передбаченого статтею 8 Конвенції.
Отже, з огляду на викладене, рішення судів не можна вважати законними та обґрунтованими, такими, що відповідають вимогам ЦПК України, принципам верховенства права та справедливості.
Суддя - доповідач В.Г. Бородійчук