єдиний унікальний номер справи 755/7219/2020
номер апеляційного провадження: 22-ц/824/26/2023
07 лютого 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді - доповідача Білич І.М.
суддів Коцюрби О.П.,Слюсар Т.А.
при секретарі Рагушиній І.В.
за участі:
представників позивача ОСОБА_1 , ОСОБА_2
відповідача ОСОБА_3
представника відповідача Слинько С.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_5 , в інтересах якого діє адвокат Рубанко Дмитро Миколайович, на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 06 грудня 2021 року, ухвалене під головуванням судді Дніпровського районного суду м. Києва Гончарука В.П.,
у цивільній справі №755/7219/20 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , треті особи: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Олексюк Юлія Еммануїлівна, Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ковальчук Сергій Павлович про визнання договорів купівлі продажу недійсними, скасування державної реєстрації права власності та стягнення грошових коштів,-
встановила:
У травні 2020 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_9 , ОСОБА_8 , в якому з урахування збільшення позовних вимог просив:
- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки (що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,0758 га, для ведення садівництва), укладений 01 лютого 2005 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Олексюк Ю.Е. 01 лютого 2005 року (номер правочину 457754, номер реєстрації у реєстрі нотаріальних дій: 56);
- визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку (що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , земельна ділянка № НОМЕР_1 , площею 0,0758 га, для ведення садівництва, кадастровий номер 66:550:006) серія НОМЕР_2 , виданий Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної реєстрації) та зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 09-7-01122;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки (що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,0758 га, для ведення садівництва), укладений 27 квітня 2018 року між ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С.П. 27 квітня 2018 року (номер реєстрації у реєстрі нотаріальних дій: 4795);
- скасувати державну реєстрацію права власності на земельну ділянку (що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , земельна ділянка № НОМЕР_1 , площею 0,0758 га, для ведення садівництва, кадастровий номер: 8000000000:66:550:0006) за ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1541925280000, проведену на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 40866247 від 27 квітня 2018 року (номери записів про право власності 25935305 та 25935296), приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С.П. 27 квітня 2018 року на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С.П. 27 квітня 2018 року та зареєстрованого в реєстрі за № 4795;
- стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 грошові кошти, що були набуті відповідачем (на придбання на ім'я ОСОБА_5 земельної ділянки та ведення на ній будівництва в інтересах позивача) та збережені у нього за рахунок позивача без достатньої на це правової підстави, у сумі 3 079 151,81 грн.
Обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що у 2002 році ОСОБА_5 прибув до України з метою створення сім'ї, здійснення бізнесу з нерухомістю та будівництва власного будинку в місті Києві. У цей же рік ОСОБА_5 познайомився з ОСОБА_3 , з яким у нього склалися дружні стосунки та якого він влаштував на роботу в якості свого помічника. У посадові обов'язки ОСОБА_3 входила організаційна діяльність по купівлі позивачу в Україні нерухомості, її перепланування, зміна цільового призначення, контрольні функції за їх обслуговуванням, організація будівельних робіт на земельній ділянці АДРЕСА_3 , ведення бухгалтерської та технічної документації, виконання обов'язків водія та охоронця позивача, втілення ініціатив по веденню інших напрямків бізнесу останнього в Україні, а також представлення всіх інтересів позивача з усіх питань. За виконання обов'язків помічника, ОСОБА_5 платив ОСОБА_3 заробітну плату та передав в користування (у власність) транспортні засоби « Лада » та «Део» Ланос».
З метою придбання земельної ділянки АДРЕСА_3 , площею 0,0758 га та здійснення будівництва на ній, 01 лютого 2005 року ОСОБА_5 передав ОСОБА_3 кошти у сумі 60 000 доларів США. Разом з тим, ОСОБА_3 , діючи в супереч інтересам позивача, скориставшись довірою останнього, а також тим, що позивач не розуміє української мови та не розуміється в юридичних питаннях, 01 лютого 2005 року придбав вищевказану земельну ділянку у ОСОБА_6 та зареєстрував за собою право власності на неї. Після придбання земельної ділянки на ній було розпочато будівельні роботи.
У 2017 року позивачу стало відомо про те, що на його банківських рахунках закінчились грошові кошти, причиною чого стало витрачання ОСОБА_3 коштів на власні потреби.
27 квітня 2018 року ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продаж укладеного з ОСОБА_7 та ОСОБА_8 відчужив останнім земельну ділянку АДРЕСА_3 .
Зазначене, на думку позивача, свідчить про введення його в оману відповідачем ( ОСОБА_3 ) та про незаконне заволодіння останнім грошовими коштами позивача без достатніх на те правових підстав.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 06 грудня 2021 року ОСОБА_5 в задоволені позову відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду, представник ОСОБА_5 - адвокат Рубанко Д.М. посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права подала апеляційну скаргу, за результатами розгляду якої просила рішення скасувати та ухвалити нове, за яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначаючи, що судом першої інстанції не надано належної оцінки тому, що скаржник народився в Австралії та не розуміє української мови, оскільки не має жодного сертифіката/свідоцтва та диплома про знання української мови. Всі наявні в матеріалах справи докази листування здійснювались на російській та англійській мові. Крім того, в матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач мав достатньо особистих коштів для придбання земельної ділянки та будівництва будинків. Також суд першої інстанції залишив поза увагою факт зняття готівки з рахунків скаржника саме відповідачем. З метою придбання земельної ділянки ОСОБА_5 зняв з власного рахунку в банку «СІТІБАНК» (Австралія) власні грошові кошти у розмірі 65893 доларів США, 60 000 доларів з яких, 01 лютого 2005 року у присутності ОСОБА_10 передав ОСОБА_3 з метою придбання останнім для скаржника земельної ділянки. Однак, ОСОБА_3 уклав договір купівлі-продажу у своїх власних інтересах.
Зазначаючи, що судом першої інстанції в порушення норм процесуального права необґрунтовано було відмовлено в долучені до матеріалів справи показання свідків ОСОБА_5 у письмовій формі.
17 червня 2022 року до суду надійшов відзив представника відповідача ОСОБА_3 на апеляційну скаргу, в якому адвокат Слинько С.М. заперечував проти доводів апеляційної скарги, вважаючи рішення суду першої інстанції законним і обґрунтованим та просив залишити його без змін.
У судовому засіданні представники скаржника - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити з наведених в ній підстав.
ОСОБА_3 та його представник - адвокат Слинько С.М. заперечували проти задоволення апеляційної скарги посилаючись на її безпідставність та необґрунтованість.
Інші учасники справи до суду апеляційної інстанції не з'явилися, про час, дату та місце розгляду справи повідомлялись судом належним чином. Будь-яких клопотань або заяв щодо відкладення розгляду справи до суду не надходило.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважала за можливе розглянути справу у відсутність осіб, що не з'явилися в силу вимог передбачених положеннями ст. 372 ЦПК України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що подана апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції встановлено, що 01 лютого 2005 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватни нотаріусом Київського міського нотаріального округу Олексюк Б.Е., реєстраційний номер 56, відповідно до якого ОСОБА_3 набув у власність земельну ділянку АДРЕСА_3 .
На підстав договору ОСОБА_3 було оформлено державний акт на право власності на земельну ділянку
24 квітня 2018 року між ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки АДРЕСА_3 .
Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання договорів купівлі-продажу недійсними, скасування державного акту на право власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку, суд першої інстанції виходив з недоведеності позивачем заявлених ним позовних вимог.
Розглядаючи спір колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон який їх регулює.
Частиною 1 ст.15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з п.1 ч.2 ст.11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема договори та інші правочини.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч.1 ст.626 ЦК України).
Відповідно до ч.1 ст.627 ЦК України сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента, визначені умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (ч.1 ст.638 ЦК України).
Статтею 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі (ст.657 ЦК України).
Згідно ч. 1 ст. 130 ЗК України набувати право власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення можуть: а) громадяни України; б) юридичні особи України, створені і зареєстровані за законодавством України, учасниками (акціонерами, членами) яких є лише громадяни України та/або держава, та/або територіальні громади; в) територіальні громади; г) держава.
З вказаного слідує, що на час укладення оспорюваної позивачем угоди, фізичні особи, які не є громадянами України, були позбавлені права на набуття у власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення розташованих на території України.
Згідно з ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.1-3,5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
Відповідно до ч.1-5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частиною 2 ст. 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 19, 20 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до ст.ст. 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.
Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Відповідно до ст.230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч.1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.
Аналіз вказаної правової норми дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення; тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі вчинити правочин.
Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман може виражатися: в активних діях недобросовісної сторони правочину (наприклад, повідомлення іншій стороні помилкових відомостей, надання підроблених документів тощо); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які вона повинна була зробити (зокрема умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення тощо).
Вимоги про визнання правочину недійсним з зазначених вище підстав можуть бути задоволені лише у випадках, якщо доведені факти обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною або збіг тяжких для сторони обставин і наявність їх безпосереднього зв'язку із волевиявленням сторони вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Для визнання правочину недійсним, через вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину.
Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину.
Отже, підставою для визнання правочину недійсним є введення однією стороною іншої сторони правочину в оману щодо обставин, які мають істотне значення.
Суб'єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю. До відповідних правових висновків дійшов і Верховний Суд України у постанові від 29 квітня 2014 року у справі № 3-11гс14.
Так, звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилався на введення його в оману ОСОБА_3 .
При цьому, у позовній заяві позивач зазначив, що наприкінці 2004 року у нього виникло бажання придбати земельну ділянку № НОМЕР_1 площею 0,0758 га розташовану по АДРЕСА_2 та побудувати будинок на ній. Проте, оскільки позивач не є громадянином України, згідно чинного законодавства України, останній не міг бути власником земельної ділянки. У зв'язку з наведеним, 01 лютого 2005 року позивач передав ОСОБА_3 кошти у сумі 60 000 доларів США з метою придбання вищевказаної земельної ділянки для позивача.
З матеріалів справи вбачається та не заперечується сторонами, що 01 лютого 2005 року відповідач ОСОБА_3 придбав земельну ділянку № НОМЕР_1 площею 0,0758 га розташовану по АДРЕСА_2 та зареєстрував за собою право власності на неї.
Зазначене вище, на думку колегії суддів, свідчить про те, що позивач був обізнаний із законодавством України щодо відсутності права на придбання ним, як громадянином іншої країни, у власність земельної ділянки на території України у відповідності до умов діючого законодавства. При цьому, позивач добровільно надав ОСОБА_3 кошти для придбання земельної ділянку № НОМЕР_1 площею 0,0758 га розташованої по АДРЕСА_2 з метою будівництва на ній житлового будинку.
Жодних доказів на підтвердження домовленості сторін про подальшу передачу відповідачем ОСОБА_3 земельної ділянки у власність іншої особи, в тому числі й позивачу, матеріали справи не містять.
Передаючи кошти відповідачу ОСОБА_3 на придбання земельної ділянки, позивач усвідомлював, що право власності за ним не може бути зареєстровано, оскільки він не являється громадянином України. Будь-яких обставин, які б свідчили про введення ОСОБА_3 позивача в оману щодо реєстрації права власності на земельну ділянку № НОМЕР_1 площею 0,0758 га розташовану по АДРЕСА_2 за собою, судом апеляційної інстанції не встановлено.
З огляду на наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовної вимоги щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01 лютого 2005 року укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 , з підстави введення позивача в оману, у зв'язку з його недоведеністю.
Крім того, враховуючи відсутність підстав для задоволення вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01 лютого 2005 року, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення похідних від неї позовних вимог про: визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку серія КВ № 130610; визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 27 квітня 2018 року та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку за ОСОБА_7 , ОСОБА_8 .
Посилання скаржника на те, що він не розумів української мови, не свідчить про те, що його було введено в оману ОСОБА_3 щодо реєстрації за собою права власності на земельну ділянку, оскільки як зазначає скаржник (позивач) у позовній заяві, останньому було відомо про те, що чинним законодавством України не передбачено право громадянина іншої країни набувати право власності на земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу.
Доводи апеляційної скарги щодо відсутності у ОСОБА_3 особистих коштів для придбання земельної ділянки та будівництва будинку на ній, є безпідставним, оскільки не свідчить про те, що кошти на її придбання були отримані від позивача шляхом обману останнього.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення з ОСОБА_3 коштів у сумі 3 079 151,81 грн., суд першої інстанції виходив з відсутності належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_3 своїми протиправними діями заволодів грошовими коштами позивача.
Колегія суддів погоджується з вищевказаним висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
За змістом цієї статті безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.
Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.
Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення учасниками вiдповiдних правовідносин у майбутньому породження певних цивільних прав та обов'язків, зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, прямо передбачених ч.2 ст. 11 ЦК України.
Обґрунтовуючи позовні вимоги в частині стягнення з ОСОБА_3 на користь позивача безпідставно набутих коштів, позивач, посилаючись на приписи ст. 1212 ЦК України, зазначив, що у 2017 року останній дізнався про відсутність коштів на його банківських рахунках, у зв'язку із зловживання ОСОБА_3 довірою та витрачання ним коштів у власних інтересах. При цьому, у позовній заяві позивач посилався на те, що до функціональних обов'язків ОСОБА_3 входило ведення в їх спільній роботі бухгалтерської та технічної документації. Тобто, позивачем було добровільно надано останньому доступ до його банківських рахунків та дозвіл на розпорядження коштами розміщеними на них у інтересах позивача. Таким чином, відповідач ОСОБА_3 користувався коштами позивача з дозволу останнього. В свою чергу, доказів на підтвердження того, що кошти у сумі 3 079 151,81 грн. були набуті ОСОБА_3 у власність без достатньої на те правової підстави і останній збагатився на вказану суму, матеріали справи не містять.
Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення з ОСОБА_3 на користь позивача коштів у сумі 3 079 151,81 грн., оскільки останнім не доведено, що зазначена сума коштів була отримана ОСОБА_3 без достатніх на це правових підстав.
Посилання скаржника на те, що готівка з карткових рахунків останнього знімалася ОСОБА_3 , не спростовує висновки суду першої інстанції, оскільки як зазначає скаржник (позивач) у позовній заяві, останній в добровільному порядку надав ОСОБА_3 дозвіл розпоряджатися коштами позивача в інтересах останнього. Доказів на підтвердження того, що грошові кошти з карткових рахунків були витрачені відповідачем не в інтересах позивача та поза його волею, матеріали справи не містять.
Посилання скаржника на необґрунтовану відмову в долучені до матеріалів справи показів свідків ОСОБА_5 у письмовій формі, не є підставою для скасування оскаржуваного рішення, оскільки не впливає на його правильність та обґрунтованість.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням того, що доводи апеляційної скарги, є ідентичними доводам позовної заяви, яким суд надав належну оцінку, висновки суду першої інстанції є достатньо аргументованими, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи позивача, при цьому враховуючи, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
За таких обставин, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог ст.ст.12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам ст.ст.263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування за наведених доводів апеляційної скарги відсутні.
Керуючись ст.ст. 368, 372 ,374, 375, 381-384, 387 ЦПК України, колегія суддів,-
постановила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_5 , в інтересах якого діє адвокат Рубанко Дмитро Миколайович залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 06 грудня 2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 06 квітня 2023 року.
Суддя - доповідач:
Судді