ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД Луганської області 91016, м.Луганськ пл.Героїв ВВВ 3а тел.55-17-32
ХОЗЯЙСТВЕННЫЙ СУД Луганской области91016, г.Луганск пл.Героев ВОВ 3а тел.55-17-32
Іменем України
22.10.07 Справа № 4/579ад(3/261).
Суддя господарського суду Луганської області Батюк Г.М., при секретарі судового засідання Чех Т.М., розглянувши матеріали справи за позовом
Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, м. Луганськ
до Державного підприємства «Свердловвантажтранс»,м.Свердловськ Луганської області
про стягнення 334851 грн. 24 коп.
в присутності представників сторін:
від позивача -не прибув ( явка обов'язкова);
від відповідача -Сидельникова І.В., дов.№018/576 від 01.08.07;
Суть спору: позивачем заявлена вимога про стягнення несплачених штрафних санкцій за не створення робочих місць для працевлаштування інвалідів за період 1999- 2003 роки в розмірі 334851 грн. 24 коп.
У судовому засіданні 11.10.07 по справі № 4/579(3/261) була оголошена перерва.
Постанова господарського суду Луганської області виноситься 22.10.07.
Представник відповідача у відзиві на позовну заяву № 018/647 від 04.09.07, у нормативному обґрунтуванні заперечень до позову від 10.10.07 № 018/781,зданого до суду 11.10.07, відповідач проти позову заперечує, посилаючись на наступне:
- обов'язок підприємства по створенню робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком здійснювати працевлаштування інвалідів, працевлаштування інвалідів зобов'язані здійснювати органи соціального захисту і громадські організації інвалідів;
- інваліди до підприємства відповідача за працевлаштуванням не звертались, відповідними органами на підприємство відповідача інваліди не направлялись, без наявності інваліда неможливо провести атестацію робочого місця;
- відповідачем направлялись звіти за формою № №-3ПН;
- заявлена у позові штрафна санкція є адміністративно-господарською санкцією і її застосування обмежується строками, встановленими ст.250 ГК України; позивач пропустив строки звернення з позовом до суду, та з інших підстав, викладених, у запереченні на позовну заяву
Провадження у справі порушено ухвалою Господарського суду Луганської області від 17.05.05 згідно Господарського процесуального кодексу України.
Згідно п. 6 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), який набрав законної сили з 1 вересня 2005 року, до початку діяльності окружного адміністративного суду адміністративні справи, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України, вирішуються відповідним господарським судом за правилами Кодексу адміністративного судочинства України. При цьому, підсудність таких справ визначається Господарським процесуальним кодексом України.
Враховуючи суб'єктний склад сторін у справі, де в якості позивача виступає суб'єкт владних повноважень, та з урахуванням рекомендацій Верховного суду України, провадження у даній справі продовжено за правилами Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Сторони не досягли примирення.
Рішенням господарського суду Луганської області від 08.11.05 по справі № 3/261 у задоволені позову відмовлено.
Постановою Луганського апеляційного господарського суду від 13.12.05 по справі №3/261 апеляційну скаргу Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення господарського суду Луганської області від 08.11.05 по справі № 3/261 залишено без задоволення , рішення господарського суду Луганської області від 08.11.05 по справі № 3/261 залишено без змін.
Постановою Вищого господарського суду Луганської області від 07.08.07 по справі № 3/261 касаційну скаргу Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів задоволено частково, рішення господарського суду Луганської області від 08.11.05 по справі № 3/261 та постанову Луганського апеляційного господарського суду від 13.12.05 по справі №3/261 скасовано, справу передано до господарського суду Луганської області для розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Ухвалою господарського суду Луганської області від 23.08.07 по справі № 4/579ад (3/261) відкрите провадження у справі.
Представник позивача надав до суду заяву про зменшення позовних вимог від 29.08.05 № 03-01/8258 та просить стягнути з відповідача несплачених штрафних санкцій за не створення робочих місць для працевлаштування інвалідів за період 1999- 2003 роки в розмірі 224218 грн. 96 коп.(а.с.102, том.2)
Представник відповідача надав до суду клопотання № 018/645 від 04.09.07 про заміну первісного відповідача ДП»Свердловантрацит» , м.Свердловськ Луганської області на належного відповідача ДП «Свердловвантажтранс», м.Свердловськ Луганської області, на підставі того, що наказом Міністерства вугільної промисловості України № 478 від 25.09.06 «Про реорганізацію вантажно- транспортної системи вугільної галузі»Державне підприємство «Сверловантрацит»було реорганізовано шляхом виділення з його складу відокремленого підрозділу «Вантажно - транспортне управління»та створено на його базі Державне підприємство «Свердловвантажтранс».
Згідно з цим наказом та у відповідності до Статуту Державного підприємства «Свердловвантажтранс»є правонаступником прав та обов'язків Державного підприємства «Сверловантрацит», пов'язаних з діяльністю його відокремленого підрозділу «Вантажно- транспортне управління».
Розглянувши документи і матеріали, додані до позовної заяви, заслухавши пояснення представника позивача судового процесу, всебічно і повно з'ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які мають значення для вирішення спору, господарський суд,
Заява позивача щодо зменшення розміру позовних вимог підлягає до задоволення.
Позовними вимогами слід вважати вимоги про стягнення з відповідача несплачених штрафних санкцій за не створення робочих місць для працевлаштування інвалідів за період 1999- 2003 роки в розмірі 224218 грн. 96 коп. (з урахуванням заяви щодо зменшення позовних вимог).
Позивачем заявлено до стягнення 224218 грн. 96 коп. (з урахуванням заяви щодо зменшення позовних вимог). штрафних санкцій, які нараховані за період непрацевлаштування інвалідів на протязі 1999-2003 років. У зазначений спірний період норматив для працевлаштування інвалідів згідно чинного на той час законодавства / станом до 01.08.01/ визначався наступним чином.
Так, згідно зі ст.19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.91 № 875-ХІІ (в редакції до 05.07.01)(далі- Закон) місцеві ради народних депутатів спільно з підприємствами (об'єднаннями), установами та організаціями, громадськими організаціями інвалідів, за участю відділень Фонду України соціального захисту інвалідів, на підставі пропозицій органів Міністерства соціального захисту населення України, щорічно визначають нормативи робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів.
Статтею 20 Закону передбачено, що підприємства (об'єднання), установи організації незалежно від форм власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено вищенаведеним нормативом щороку сплачують відповідним відділенням Фонду України соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.
Вказаний Закон (в редакції до 05.07.01) встановлював порядок визначення нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, і в якості обов'язкової умови передбачав, що такий норматив має бути встановлений спільно, зокрема, з підприємством.
Відповідно до глави 2 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні» до компетенції виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні (самоврядні) та делеговані повноваження. Пунктом 12 статті 34 цього Закону встановлено, що до делегованих повноважень належить бронювання в порядку, встановленому законом, на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форм власності робочих місць, призначених для працевлаштування осіб, які відповідно до законодавства потребують соціального захисту і не спроможні конкурувати на ринку праці, визначення нормативів таких робочих місць.
За змістом ст.19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.91 № 875-ХІІ (в редакції до 05.07.01) нормативи робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, мали визначатись на сесіях місцевих рад.
Згідно уточненого розрахунку позивача у1999-2003 роки 4% норматив для працевлаштування інвалідів брався від чисельності з урахування ст. 15 Закону України Про залізничний транспорт», оскільки створення робочих місць для працевлаштування інвалідів проводиться підприємствами та організаціями залізничного транспорту в розмірі 4% від числа робочих місць, зайнятих на підсобно - допоміжних роботах.
....... Як свідчать матеріали справи, на 1999 рік відособленому підрозділу «Вантажно- транспортне управління»ДП «Свердловантарцит»(ДП «Свердловантарцит»- юридична особа, після реорганізації - ДП «Свердловвантажтранс»- юридична особа) /далі -відповідачу/ визначено норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів за рішенням виконавчого комітету Свердловської міської ради народних депутатів від 17.03.99 № 105 у кількості 25 чоловік.
З наявного в матеріалах справи звіту відповідача про зайнятість та працевлаштування інвалідів по формі 10-ПІ (Поштова-річна) за 1999 рік вбачається, що середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу становила - 582 чоловік(згідно розрахунку позивача -531), тому норматив склав 25 чоловік ( згідно розрахунку позивача- 21 особа), з яких фактично працювало 13(згідно розрахунку позивача- 12); за 13 ( згідно розрахунку позивача -9 осіб) незайнятих робочих місць нарахований штраф у сумі 22344 грн. 12 коп. /з врахуванням середньорічної заробітної плати у сумі 2482 грн. 68 коп./ (з урахуванням заяви щодо зменшення позовних вимог);
- на 2000 рік відповідачу визначено норматив за рішенням виконавчого комітету від 22.03.01 № 134 (а.с.15,том.1) у кількості 23 чоловік(згідно розрахунку позивача-21); за відповідним звітом відповідача про зайнятість та працевлаштування інвалідів по формі 10-ПІ середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу становила - 580 чоловік (згідно розрахунку позивача-528), тому норматив склав 23 чоловік (згідно розрахунку позивача-21), фактично працювало 13 особи(згідно розрахунку позивача-13); за 10 незайнятих робочих місць (згідно розрахунку позивача -8) нарахований штраф у сумі 22552 грн. 32 коп. /з врахуванням середньорічної заробітної плати у сумі 2819 грн. 04 коп./ (з урахуванням заяви щодо зменшення позовних вимог)(а.с.109-110,том2);
- на 2001 рік відповідачу визначено норматив за рішенням виконавчого комітету від 30.01.01 № 7 (а.с.13, том 1) у кількості 24 чоловіка (згідно розрахунку позивача-22); за відповідним звітом відповідача про зайнятість та працевлаштування інвалідів по формі 10-ПІ середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу становила - 593 чоловік (згідно розрахунку позивача-538), тому норматив склав 24 чоловік (згідно розрахунку позивача-22), фактично працювало 6 особи(згідно розрахунку позивача-6); за 18 незайнятих робочих місць (згідно розрахунку позивача -16) нарахований штраф у сумі 53679 грн. 52 коп. /з врахуванням середньорічної заробітної плати у сумі 1375 грн. 65 коп./ (з урахуванням заяви щодо зменшення позовних вимог)(а.с.107-108, том 2).
Щодо визначення нормативу робочих місць з 01.08.01, то відповідно до ст.19 Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», в редакції від 05.07.01 № 2606 -ІІІ ( далі Закон) для підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності і господарювання, встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі 4 відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 20 чоловік у кількості одного робочого місця.
Тому, на 2002 рік відповідачу визначено норматив у кількості 25 чоловіка (згідно розрахунку позивача-22); за відповідним звітом відповідача про зайнятість та працевлаштування інвалідів по формі 10-ПІ середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу становила - 618 чоловік (згідно розрахунку позивача-557), тому норматив склав 25 чоловік (згідно розрахунку позивача-22), фактично працювало 6 особи(згідно розрахунку позивача-6); за 18 незайнятих робочих місць (згідно розрахунку позивача -16) нарахований штраф у сумі 64574 грн. 72 коп. /з врахуванням середньорічної заробітної плати у сумі 4035 грн. 92 коп./ (з урахуванням заяви щодо зменшення позовних вимог)(а.с.105-106, том 2);
- на 2003 рік відповідачу визначено норматив у кількості 25 чоловіка (згідно розрахунку позивача-22); за відповідним звітом відповідача про зайнятість та працевлаштування інвалідів по формі 10-ПІ середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу становила - 624 чоловік (згідно розрахунку позивача-557), тому норматив склав 25 чоловік (згідно розрахунку позивача-22), фактично працювало 8 особи(згідно розрахунку позивача-8); за 17 незайнятих робочих місць (згідно розрахунку позивача -8) нарахований штраф у сумі 61068 грн. 28 коп. /з врахуванням середньорічної заробітної плати у сумі 4362 грн. 02 коп./ (з урахуванням заяви щодо зменшення позовних вимог)(а.с.103-104, том 2);
З матеріалів справи вбачається, що в порушення вказаних вимог Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.91 № 875-ХІІ (в редакції до 05.07.01) рішення про встановлення нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, були прийняті виконавчим комітетом Свердловської міської ради без делегування повноважень місцевої ради народних депутатів відповідному виконавчому комітету щодо встановлення зазначеного нормативу; відповідач не одержував пропозиції і не залучався відповідними місцевими органами до визначення нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів.
Відповідно до ч.2 ст.4 ГПК України господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України. Відповідно до ч.2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Таким чином, за період з 01.01.01 по 01.08.01 року в сумі 101338 грн. 94 коп. відсутні докази встановлення нормативу працевлаштування інвалідів згідно вимог чинного на той час законодавства, а тому й необґрунтованими є вимоги про застосування відповідальності за недотримання нормативу.
Щодо решти санкцій у сумі 102963 грн. 98 коп. ( за період з 01.08.01 по 01.12.03), то вимоги позивача також є необґрунтованими з огляду на наступне.
Отже, нормами чинного законодавства щодо соціальної захищеності інвалідів в Україні на підприємства покладено обов'язок по забезпеченню певної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів, а не обов'язок їх працевлаштування.
Згідно зі ст.18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.91 № 875-ХІІ (в редакції після 05.07.01) працевлаштування інвалідів на підприємствах здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів. Підбір робочого місяця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявності у нього професійних навиків та знань, а також рекомендацій медико - санітарної експертизи. Підприємства (об'єднання), установи і організації (незалежно від форм власності і господарювання), які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством.
Згідно з п.п. 5, 10-14 "Положення про робоче місце інвалідів і про порядок працевлаштування інвалідів", затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.95 № 314, підприємства розробляють заходи по створенню робочих місць для інвалідів, вносять їх в колективний договір, інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів, а працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Як вбачається з матеріалів справи, визначеними вище органами, у 2002-2003 роки не направлено на підприємство відповідача для працевлаштування жодного інваліда. З довідки Свердловського міськрайцентру зайнятості від 15.06.05 № /3-1204 вбачається, що підприємство відповідача протягом 1999- 2003 роки надавало звіти за формою №3-ПН «про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках»без зазначення вільних робочих місць для інвалідів (а.с.59,том 1). З витягу-листа Управління праці та соціального захисту населення Свердловської міської ради (а.с.78,том1) вбачається, що у протягом 1999-2003 роки підприємство відповідача не надавало інформацією про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Як свідчать матеріали справи, у колективному договорі підприємством відповідача враховано ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».
Крім того, п.п.1, 3 Положення про робоче місце інваліда і порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.95 № 314 (із змінами та доповненнями), зазначено, що робоче місце інваліда - це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві (об'єднанні), в установі та організації незалежно від форм власності та господарювання, де створені необхідні умови праці інваліда. Робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестовано відповідною комісією за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів та введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда.
У відповідності із ст. 17 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», з метою реалізації творчих та виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах (об'єднаннях), в установах і організаціях із звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.
Відповідно до ст. 4.Закону України "Про охорону праці", державна політика в галузі охорони праці базується на принципах, зокрема: пріоритету життя і здоров'я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці; встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності.
Статтею 5 цього Закону передбачено також, що умови трудового договору не можуть містити положень, що суперечать законам та іншим нормативно-правовим актам з охорони праці. Працівнику не може пропонуватись робота, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров'я.
Згідно зі ст.12 Закону України "Про охорону праці" підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників.
Пунктом 4 "Положення про робоче місце інвалідів і про порядок працевлаштування інвалідів", затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.95 №314, передбачено, що місцеві органи соціального захисту спільно з громадськими організаціями інвалідів з урахуванням рекомендацій МСЕК, побажань інвалідів, їх професійних навиків і знань готовлять пропозиції по створенню нових робочих місць для інвалідів. Пунктом 14 цього Положення встановлено, що підприємства створюють для інвалідів умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації, забезпечують соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством.
Крім того, відповідно до п.32 Положення про медико-соціальну експертизу, затверджену постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.92 № 83, медико-соціальні експертні комісії видають особам, визнаним інвалідами, довідки МСЕК та індивідуальні реабілітаційні програми і в триденний строк надсилають копії цих документів управлінню праці та соціального захисту населення районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації та відповідному відділу, управлінню міської, районної у місті ради, на території якої проживає інвалід. Копія програми надсилається також підприємству, установі, організації, яка зобов'язана надавати соціальну допомогу і здійснювати реабілітацію інваліда.
За змістом цього "Положення про робоче місце інвалідів і про порядок працевлаштування інвалідів", інших норм чинного законодавства щодо соціальної захищеності інвалідів в Україні, створення підприємством для інвалідів умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації неможливе без наявності інваліда, пошуком якого зобов'язані займатися органи працевлаштування, визначені у ст.18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.91 № 875-ХІІ; на підприємства покладено обов'язок із забезпечення певної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Матеріали справи свідчать про не виконання відповідачем обов'язку, передбаченого нормами чинного законодавства щодо соціальної захищеності інвалідів в Україні, по забезпеченню певної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів. Відповідачем не вжито передбачені чинним законодавством заходи по забезпеченню працевлаштування інвалідів: відповідач не довів суду, що у 2003 році підприємством не розроблялись заходи по створенню робочих місць для інвалідів, підприємство не інформувало місцевий орган соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Таким чином, позивачем доведено суду виникнення зобов'язання відповідача по сплаті заявлених у позові штрафних санкцій у сумі 61068 грн. 28 коп. за 2003 рік, але у задоволенні позову слід відмовити з огляду на наступне.
До спірних правовідносин сторін необхідно застосувати приписи статті 250 Господарського Кодексу України. Згідно з пунктом 1 розділу IX "Прикінцеві положення" Господарського Кодексу України, цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року.
Відповідно до припису пункту 4 Порядку сплати підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.01 № 1767, суми штрафних санкцій перераховуються підприємствами в дохід державного бюджету на рахунки органів Державного казначейства, відкриті в установах Національного банку за балансовим рахунком № 3510 або в установах комерційних банків за балансовим рахунком № 2510. Штрафні санкції сплачуються підприємствами самостійно не пізніше 15 квітня року, що настає за звітним.
З викладених приписів чинного законодавства та встановлених обставин справи випливає наступне: оскільки звітним періодом сплати штрафних санкцій у цій справі є 2003 рік, то штрафні санкції повинні були сплачені відповідачем не пізніше 15 квітня 2004 року. А отже, припис статті 250 Господарського Кодексу України має бути застосовано до спірних правовідносин сторін зі справи. Відповідно до змісту цієї норми адміністративно-господарські санкції, до кола яких відносяться і штрафні санкції, передбачені статтею 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів Україні", можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом. (На час виникнення спірних правовідносин сторін таких випадків законодавство не передбачало.) Позов подано до суду 17.05.05 (згідно відмітки господарського суду). З матеріалів справи вбачається, що звіт відповідача про зайнятість та працевлаштування інвалідів за формою № 10-П1 (поштова-річна) за 2003 рік отриманий позивачем 16.02.04 (відмітка позивача на звіті -а.с.19,том 1) та позов про стягнення штрафних санкцій подано відділенням Фонду пізніш як через шість місяців з дня виявлення порушення - 16.04.04. (Шість місяців з дня виявлення порушення сплинули 16.10.04.) Відповідно до чинного законодавства штрафні санкції сплачуються підприємствами самостійно не пізніше 15 квітня року, що настає за звітним; підприємство відповідача за даним позовом повинно було сплатити штрафні санкції не пізніше 15.04.04, але самостійно не сплатило; датою виявлення порушення слід вважати 16.04.04.
За таких обставин, суд вважає, що на відповідача не може бути покладена відповідальність за не створення робочих місць для працевлаштування інвалідів за 2003 рік та у задоволені позову слід відмовити.
Вказані положення Господарського кодексу України не застосовуються судом до правовідносин сторін з нарахування та сплати штрафних санкцій за 2002 рік, оскільки обов'язок їх сплати виник у відповідача до набрання чинності вказаним Кодексом.
З викладених приписів чинного законодавства та встановлених обставин справи випливає наступне: оскільки звітним періодом сплати штрафних санкцій у цій справі є 2002 рік, то штрафні санкції повинні були сплачені відповідачем не пізніше 15 квітня 2003 року. А отже, припис статті 250 Господарського Кодексу України має бути застосовано до спірних правовідносин сторін зі справи. Відповідно до змісту цієї норми адміністративно-господарські санкції, до кола яких відносяться і штрафні санкції, передбачені статтею 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів Україні", можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом. (На час виникнення спірних правовідносин сторін таких випадків законодавство не передбачало.) Позов подано до суду 17.05.05 (згідно відмітки господарського суду). З матеріалів справи вбачається, що звіт відповідача про зайнятість та працевлаштування інвалідів за формою № 10-П1 (поштова-річна) за 2003 рік отриманий позивачем 03.03.03 (відмітка позивача на звіті -а.с.20,том 1) та позов про стягнення штрафних санкцій подано відділенням Фонду пізніш як через шість місяців з дня виявлення порушення - 16.04.03. (Шість місяців з дня виявлення порушення сплинули 16.10.03.) Відповідно до чинного законодавства штрафні санкції сплачуються підприємствами самостійно не пізніше 15 квітня року, що настає за звітним; підприємство відповідача за даним позовом повинно було сплатити штрафні санкції не пізніше 15.04.03, але самостійно не сплатило; датою виявлення порушення слід вважати 16.04.03.
За таких обставин, суд вважає, що на відповідача не може бути покладена відповідальність за не створення робочих місць для працевлаштування інвалідів за 2002 рік та у задоволені позову слід відмовити.
Такої позиції дотримується Донецький апеляційний адміністративний суд у постанові від 12.06.07 по справі №22-а 516/07 при розгляді апеляційної скарги на рішення господарського суду Луганської області від 21.06.05 по справі № 6/178.
Крім того, як вбачається з матеріалів справи, протягом 1999-2003 роки випадків відмови відповідача від працевлаштування інвалідів не встановлено.
Отже, нормами чинного законодавства щодо соціальної захищеності інвалідів в Україні на підприємства покладено обов'язок по забезпеченню певної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів, а не обов'язок їх працевлаштування.
З матеріалів справи не вбачається, що на підприємство відповідача направлялись інваліди (лист Свердловського міськрайцентру зайнятості від 15.06.05 №12/3-1204)(а.с.59,том 1) .
Тому, на відповідача не може бути покладена відповідальність за не направлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, відсутність інвалідів які бажають працевлаштуватись та у задоволені позову слід відмовити.
Відповідно до норми ст.19 Основного закону держави -Конституції України (далі- Конституція) правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В Конституції України закріплено одне з основних прав людини і громадянина -це право на труд - ст. 43 Конституції, яка визначає, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Використання примусової праці в Україні забороняється.
Правилом ст.2 Кодексу Законів про працю України також визначено принцип свобідного вибору роботи та виду професійної діяльності громадянином. Громадяни реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві. Стаття 21 КЗпП України встановлює право громадянина реалізувати свої здібності к праці шляхом укладення трудового договору на підприємстві. Право на працю і реалізація цього права гарантовано та захищено законом і відмову будь-якого роботодавця від укладення трудового договору може бути оскаржено в суді.
З огляду на викладене і з урахуванням норм Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", можна дійти висновку, що працевлаштування громадян в Україні відбувається виключно за їх вільним і самостійним побажанням, індивідуальних здібностей, професійного та освітнього рівній.
Невідповідність або протиріччя норм Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.91 № 875-ХІІ Основному Законі держави -Конституції України та Кодексу Законів про працю України не визначено повноважним органом влади в жодній нормі права.
Правилом ст.18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.91 № 875-ХІІ встановлено, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування і оплачувану роботу здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості. Підбір робочого місяця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявності у нього професійних навиків та знань, а також рекомендацій медико - санітарної експертизи. Підприємства (об'єднання), установи і організації (незалежно від форм власності і господарювання), які використовують працю інвалідів, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством.
Згідно зі ст.18-1 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.91 № 875-ХІІ пошук роботи для інвалідів, які не досягли пенсійного віку, але бажають працювати, здійснює державна служба зайнятості.
Відповідно до ст. 4.Закону України "Про охорону праці", державна політика в галузі охорони праці базується на принципах, зокрема: пріоритету життя і здоров'я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці; встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності.
Статтею 5 цього Закону передбачено також, що умови трудового договору не можуть містити положень, що суперечать законам та іншим нормативно-правовим актам з охорони праці. Працівнику не може пропонуватись робота, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров'я.
Згідно зі ст.12 Закону України "Про охорону праці" підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників.
Крім того, відповідно до п.32 Положення про медико-соціальну експертизу, затверджену постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.92 № 83, медико-соціальні експертні комісії видають особам, визнаним інвалідами, довідки МСЕК та індивідуальні реабілітаційні програми і в триденний строк надсилають копії цих документів управлінню праці та соціального захисту населення районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації та відповідному відділу, управлінню міської, районної у місті ради, на території якої проживає інвалід. Копія програми надсилається також підприємству, установі, організації, яка зобов'язана надавати соціальну допомогу і здійснювати реабілітацію інваліда.
Аналізуючи норми Основного Закону держави -Конституції України та іншого вищевказаного чинного законодавства щодо права на працю і реалізації права на працю, а також соціальної захищеності інвалідів в Україні, має закономірність такий висновок:
- предметом позову про стягнення адміністративно-господарської санкції за вимогами Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" може бути застосування такої санкції у разі звернення інваліда до підприємства з проханням працевлаштування і по причині не створення такого робочого місця юридичною особою (відсутності робочого місця) інваліду відмовлено в прийнятті на роботу. Дана санкція не може бути застосована за не працевлаштування без відповідних доказів про відмову у прийнятті інваліда на роботу по причині відсутності для нього робочого місця. Підставою такого позову повинно бути не створення робочих місць у разі звернення інваліда з проханням про працевлаштування. Необхідно враховувати норму ст.218 Господарського кодексу України, яка встановлює, що підставою для настання господарсько-правової відповідальності є вчинене правопорушення у сфері господарювання;
- не працевлаштування громадянина -це відмова в прийнятті на роботу;
- в трудових правовідносинах і в правовідносинах по працевлаштуванню інвалідів первинно приймання на роботу особи, а потім створення для неї робочого місця;
- створення підприємством для інвалідів робочих місць, спеціальних робочих місць та умов праці повинно здійснюватись з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і, взагалі, неможливе без наявності інваліда, який бажає працевлаштуватися на підприємство і звернувся до керівника цього підприємства з пропозицією укласти трудовий договір згідно з вимогами Кодексу про працю України та інших законів.
Таким чином, відповідальність для підприємства по Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" настає у разі відмови інваліду в працевлаштуванні по причині не створення робочих місць зі спеціальним використанням на підставі ст.218 ГК України.
При цьому необхідно вказати, що правовий порядок в державі ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством і пошуком інваліда, як і людини без обмеження здібностей, яка сама бажає працевлаштуватися і займатися працею на одному чи іншому підприємстві і укласти для цього трудовий договір, роботодавець (потенційний роботодавець) не зобов'язаний займатися і Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" такого обов'язку не встановлює.
При цьому ж, позивач звертається з позовом до суду про стягнення з відповідача штрафних санкцій за період 1999- 2003 роки в розмірі 224218 грн. 96 коп. (з урахуванням заяви щодо зменшення позовних вимог).за не виконання 4% нормативу робочих місць для
працевлаштування інвалідів і трактує норму ст.19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" як обов'язок відповідача самостійно працевлаштовувати громадян, не звертаючи уваги на посилання законодавця в цій статті на норму ст.18 даного Закону щодо забезпечення прав інвалідів на працевлаштування і оплачувану роботу здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств.
Саме за таких підстав позивач, всупереч вимогам ст.71 КАС України, не надав доказів того, що адміністративно-господарська санкція в сумі 224218 грн. 96 коп. (з урахуванням заяви щодо зменшення позовних вимог) ним застосована до відповідача на підставі правил ст.218 ГК України і саме за не створення відповідачем робочих місць для інвалідів, адже такі докази у позивача відсутні. В матеріалах справи відсутні докази вчиненого відповідачем правопорушення, а також того, що на підприємство відповідача звертались інваліди з приводу працевлаштування, а відповідач відмовив у працевлаштуванні з причин не створення робочого місця або з причин відмови створити робоче місце для інваліда.
За таких обставин, суд вважає, що позовні вимоги є безпідставними, не підтвердженими належними доказами, матеріалами справи та такими, що суперечать Конституції України і не підлягають задоволенню, оскільки на відповідача не може бути покладена відповідальність за не створення робочих місць або за не працевлаштування інвалідів за період 1999 -2003 роки, та у задоволені позову слід відмовити.
Питання щодо розподілу судових витрат не вирішується, оскільки позивач звільнений від їх сплати у встановленому законом порядку.
Згідно ст. 160 Кодексу адміністративного судочинства України у судовому засіданні, в якому закінчився розгляд справи, оголошено вступну та резолютивну частини постанови та повідомлено про те, що постанову у повному обсязі буде виготовлено протягом п'ятиденного строку.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 17, 87, 94, 98, 150,158 - 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні позову відмовити.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку заяву не було подано.
Постанову складено у повному обсязі та підписано 29.10.07 у відповідності до вимог ст. 167 КАС України.
Про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції спочатку подається заява. Обґрунтування мотивів оскарження і вимоги до суду апеляційної інстанції викладаються в апеляційній скарзі.
Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 цього Кодексу - з дня складення в повному обсязі. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.
Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Постанову складено у повному обсязі та підписано - 29.10.07.
Суддя Г.М.Батюк