Справа № 545/2247/18 Номер провадження 22-ц/814/2423/23Головуючий у 1-й інстанції Шелудяков Л. В. Доповідач ап. інст. Панченко О. О.
30 березня 2023 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Панченка О.О.,
суддів Абрамова П.С., Пікуля В.П.
при секретарі Філоненко О.В.
за участю представника ОСОБА_1 - адвоката Гаро Ганни Олександрівни
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції у залі суду цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 адвоката Гаро Ганни Олександрівни на рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 25 жовтня 2022 року, ухваленого у складі головуючого судді Шелудякова Л.В., повний текст судового рішення виготовлено - дати не вказано, у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Служба у справах дітей виконавчого комітету Щербанівської сільської ради Полтавського району Полтавської області про визначення місця проживання дитини, -
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом про визначення місця проживання малолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з нею за адресою: АДРЕСА_1 .
В липні 2019 року позивач уточнила позовні вимоги та просила визначити місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з нею - матір'ю ОСОБА_2 (паспорт громадянки України НОМЕР_1 , виданий Полтавським РС УДМС України в Полтавській області 17 червня 2015 року), адреса проживання: АДРЕСА_1 (т.3 а.с.80-83).
Посилалась на те, що 06 червня 2015 року між нею та відповідачем укладено шлюб, який зареєстровано у Центральному відділі державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Полтавського міського управління юстиції. Заочним рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 15 січня 2018 року даний шлюб розірвано. Від спільного шлюбу сторони мають малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка є громадянкою України.
Підставою для звернення до суду позивач зазначила необхідність захисту інтересів малолітньої доньки як громадянки України. Позовні вимоги обґрунтувала тим, що після укладення шлюбу вона переїхала до Великої Британії, однак невдовзі зрозуміла, що відповідач має проблеми з психічним здоров'ям, а саме є емоційно нестабільною особистістю, страждає на неконтрольовані напади агресії, що змушувало її тимчасово неодноразово перебувати з новородженою дитиною в притулку для жертв домашнього насилля, і вона була визнана жертвою домашнього насилля через дії відповідача. Відсутність власного житла у відповідача та притягнення останнього до кримінальної відповідальності, фінансова неспроможність забезпечити дитину, змусили її з малолітньою дитиною повернутися до України для захисту інтересів останньої як громадянки України, та звернутися до суду з вимогою про визначення місця проживання дитини з нею. Посилалася на те, що як матір, вона належним чином виконує свої обов'язки щодо забезпечення належних умов проживання, виховання, навчання, харчування та задоволення всіх потреб спільної з відповідачем доньки.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 25.10.2022 р. у складі судді Шелудякова Л.В. позов задоволено.
Визначено місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з нею - матір'ю ОСОБА_2 (паспорт громадянки України НОМЕР_1 , виданий Полтавським РС УДМС України в Полтавській області 17 червня 2015 року), адреса проживання: АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені витрати на сплату судового збору в сумі 704 грн. 80 коп.
Рішення суду мотивоване тим, що сімейні відносини батька і матері малолітньої ОСОБА_3 характеризуються наявністю тривалого конфлікту, який безпосередньо зачіпає інтереси дитини та впливає на умови її життя і підвищеної тривожності. Постанова Полтавського апеляційного суду від 18.09.2019 року у справі №552/1759/19 щодо забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії досі не виконана і дитина продовжує проживати з матір'ю.
В обґрунтування причин невиконання рішення суду позивач зазначала, зокрема, що з огляду на невиконання нею постанови Суду у справах сім'ї м. Кройдон від 03 вересня 2018 року №РО18Р00956, вона підлягає штрафним санкціям при перетині кордону Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії у вигляді штрафу, ув'язнення, тож існує ризик тривалої розлуки дитини з матір'ю, що спричинить негативний вплив на дитину.
Згідно з висновком судово-психологічної експертизи на теперішній час дитина - ОСОБА_3 соціально адаптувалася у своєму середовищі, позивач створила всі необхідні умови для виховання та всебічного розвитку дитини та наразі дитина ОСОБА_3 має найбільш сприятливі умови для проживання виховання й розвитку, оскільки позивач має власне житло, що підтверджується копією свідоцтва про право власності та договору купівлі-продажу квартири, в якому створені комфортні умови для проживання, що підтверджується актом обстеження умов проживання №02-13/1767 від 13 жовтня 2022 року, виданого виконавчим комітетом Щербанівської сільської ради Полтавського району Полтавської області, ОСОБА_3 має стабільне родинне оточення - дідуся та бабусю, дядька, які її надзвичайно люблять і піклуються про її духовний, моральний розвиток, мають стабільний заробіток. Віннен ОСОБА_4 відвідує дитячий садочок, спілкується з дітьми свого та старшого віку, розмовляє українською мовою.
Суд першої інстанції дійшов до висновку, що позовні вимоги щодо визначення місця проживання дитини з матір'ю підлягають задоволенню, оскільки умови для проживання дитини з матір'ю в повній мірі можуть забезпечити її повноцінний розвиток, навчання та виховання, тобто таке рішення відповідатиме інтересам дитини, засвоєнню соціально схвалюваних способів поведінки, формуванню позитивної самооцінки та самосприймання, зростанню особистої автономісті.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що спір щодо визначення місця проживання дитини у даній цивільній справі та спір щодо забезпечення повернення дитини до Великої Британії мають різну правову природу. Існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психологічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (ст.13 Гаазької Конвенції 1980 року). Інтереси дитини мають бути встановлені, її права - захищені.
Короткий зміст апеляційної скарги
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Гаро Ганна Олександрівна зазначила, що судом першої інстанції було порушено норми ЦПК України, Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей і усталеної судової практики щодо підсудності даної категорії справ. Вказано, що позивач намагається узаконити перебування дитини шляхом визначення її місця проживання разом з нею.
Узагальнені доводи апеляційної скарги та інших учасників справи
Апеляційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Гаро Ганни Олександрівни мотивована тим, що позивач переховується від відповідача та перешкоджає його спілкуванню з дитиною, про що відповідачем надавались відповідні акти державних виконавців, постанови про передачу виконавчого провадження до Управління примусового виконання рішень, копії подання про розшук ОСОБА_2 , постанови про накладення на неї штрафу за невиконання судового рішення тощо. Позивач має намір перешкодити поверненню дитини до Великої Британії в рамках процедури, передбаченої Гаазькою Конвенцією про цивільно-правові аспекти викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року шляхом визначення місця її проживання.
Як на підставу апеляційного оскарження апелянт посилається на порушення вимог матеріального та процесуального права, а саме - що вирішення питання щодо визначення місця проживання дитини може бути вирішене лише судом Великої Британії як країни постійного місця проживання дитини, яка була визначена постановою Полтавського апеляційного суду від 18.09.2019 р. у справі № 552/1759/19; порушення судом порядку прийняття доказів, наявності у справі доказів, щодо яких відсутнє підтвердження надсилання іншим учасникам справи, ухвалення рішення з посиланням на недопустимі та недостовірні докази за умов непроведення повного та всебічного їх дослідження, невмотивування відхилення або врахування кожного доказу, нездійснення судом оцінки належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також не відображено зазначеного в судовому рішенні.
Третя особа - Служба у справах дітей виконавчого комітету Щербанівської сільської ради Полтавського району Полтавської області надала до суду заяву про розгляд справи у її відсутність.
У судовому засіданні представник відповідача апеляційну скаргу підтримала, просила суд її задовольнити.
Інші учасники справи до судового засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи належним чином повідомлялись, причини неявки суду не повідомили.
Встановлені судом першої інстанції фактичні обставини та визначені відповідно до них правовідносини
06 червня 2015 року між позивачем та відповідачем укладено шлюб, який зареєстровано у Центральному відділі державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційного служби Полтавського міського управління юстиції. Заочним рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 15 січня 2018 року даний шлюб розірвано.
Від спільного шлюбу сторони мають малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що народилась на території Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, є громадянкою України.
Постановою Суду у справах сім'ї м. Портсмут (справа №РО17Р00653) від 30.06.2017 року заборонено ОСОБА_2 вивозити дитину з графства Хемпшир, з Англії та Уельсу. Даною постановою попереджено позивача, що вивезення дитини із Великої Британії без дозволу суду є кримінальним злочином згідно з актом про викрадення дітей від 1984 року (т.1 а.с.107-109).
В перші місяці після народження дитини позивач разом з дитиною проживала в притулках для жертв домашнього насилля та була визнана у встановленому порядку жертвою домашнього насилля.
Постановою Суду у справах сім'ї м. Кройдон від 17 липня 2017 року (справа №РО17Р00663), скасовано заборону виїзду ОСОБА_2 разом з дитиною за межі ОСОБА_5 , однак збережено заборону вивозити дитину з території ОСОБА_6 та ОСОБА_7 . Пунктом 5 цієї Постанови визначено контакт відповідача з дитиною, який повинен бути таким, як це погодять сторони, і такий контакт буде проходити під наглядом контактного центру Люїшама, узгодженого сторонами (т.1 а.с.112-113).
28 серпня 2018 року позивач вивезла дитину за межі Великої Британії, тому відповідач звернувся до Відділу міжнародного викрадення дітей та контактів Великій Британії із заявою про повернення дочки до Великої Британії.
На виконання ухвали Полтавського районного суду Полтавської області від 05 жовтня 2018 року Органом опіки та піклування надано висновок про визначення місця проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яким визначено доцільність проживання малолітньої дитини разом з матір'ю (т.1 а.с.58-59).
Відповідач звернувся через компетентні органи Великої Британії за процедурами, встановленими Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, із заявою про забезпечення повернення малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 18.09.2019 р. у справі № 552/1759/19, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 11.12.2019 р., визнано незаконним вивезення та утримування ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та зобов'язано повернути останню до місця її постійного проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
Мотивувальна частина
Позиція апеляційного суду
Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Відповідно до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає, виходячи з наступних міркувань.
Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права
Апеляційний суд перевіривши доводи апеляційної скарги, які стали підставою для відкриття апеляційного провадження, за наслідками чого зробив наступні висновки.
Обставини одночасного розгляду справ про повернення малолітньої дитини та про визначення її місця проживання
Станом на час апеляційного перегляду даної справи постанова Полтавського апеляційного суду про повернення дитини від 18.09.2019 р. у справі № 552/1759/19 залишається невиконаною, малолітня ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 продовжує проживати з матір'ю в Україні.
Як вбачається з матеріалів справи, одночасно з розглядом даної справи судами неодноразово переглядалась цивільна справа № 552/1759/19 за позовом Головного територіального управління юстиції у Полтавській області в інтересах ОСОБА_1 про забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
Питання щодо зупинення розгляду даної справи до остаточного вирішення справи про повернення дитини № 552/1759/19 судами не вирішувалось, натомість, Верховний Суд у постанові від 12.03.2020, перевіряючи правомірність закриття провадження у даній справі, зазначив, що «доводи касаційної скарги про те, що питання щодо визначення місця проживання дитини не могло бути розглянуто судом до моменту вирішення питання про законність підстав її перебування на території України та повернення до Великої Британії не свідчить про відсутність спору між сторонами».
Апеляційний суд, враховуючи викладене, зазначає, що в оцінці доводів апеляційної скарги також враховується, що спірні правовідносини існують в контексті пред'явлення батьком дитини вимоги про її повернення до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії згідно з правилами Гаазької конвенції 1980 року та невиконання позивачкою такого рішення суду.
У зв'язку з цим слід зазначити, що правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, порядок та умови захисту дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування урегульовані положеннями Гаазької конвенції «Про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» 1980 року, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» (далі - Гаазька конвенція 1980 року).
Гаазька конвенція 1980 року захищає дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування на території іншої держави та спрямована на забезпечення невідкладного повернення дітей до держави їхнього постійного проживання.
Щодо юрисдикції спору
Спірні правовідносини у справі, що переглядається, обтяжені іноземним елементом, а тому юрисдикція такого спору визначається за спеціальними правилами, закріпленими як у законах України, так і у міжнародно-правових договорах, положення яких є частиною національного законодавства України.
Відповідно до частин першої, другої статті 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 2 Закону України «Про міжнародне приватне право» цей Закон застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом, зокрема, підсудність судам України справ з іноземним елементом.
Підсудність судам України є виключною у справах з іноземним елементом, якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та батьками, обидві сторони мають місце проживання в Україні (пункт 2 частини першої статті 77 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Апеляційний суд враховує, що спір у справі, яка переглядається, стосується правовідносин між дитиною та батьками, водночас, батько проживає за межами України, що виключає безумовну підсудність цього спору судам України за правилами статей 75, 77 Закону України «Про міжнародне приватне право», оскільки на момент відкриття провадження у справі відповідач постійно не проживав на території України.
Водночас, відповідно до статті 9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України», частини другої статті 3 ЦПК України якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.
Оскільки спірні правовідносини регулюються як національним законодавством, зокрема СК України, так і міжнародними договорами, зокрема, Гаазькою конвенцією 1980 року та Конвенцією про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 14 вересня 2006 року № 136-V (далі - Гаазька конвенція 1996 року), останні є міжнародними договорами в питаннях визначення підвідомчості спору й визначають, органи якої держави мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи та майна дитини.
Щодо підвідомчості спору судам за Гаазькою конвенцією 1996 року
Визначаючи співвідношення згаданих Гаазьких конвенцій 1980 та 1996 років, апеляційний суд виходить з такого.
У статті 50 Гаазької конвенції 1996 року зазначено, що ця Конвенція не впливає на застосування Гаазької конвенції 1980 року у відносинах між сторонами обох Конвенцій. Гаазька конвенція 1996 року не замінює і не вносить змін у механізм, встановлений Гаазькою конвенцією 1980 року для дій у ситуаціях міжнародного викрадення дітей, а навпаки, доповнює та посилює Гаазьку конвенцію 1980 року стосовно деяких аспектів. Це означає, що низка її положень можуть бути використані як доповнення до Гаазької конвенції 1980 року, коли остання застосовується до конкретної справи.
Правила стосовно юрисдикції, які містяться у главі ІІ Гаазької конвенції 1996 року, створюють загальний підхід, виходячи з якого заходи захисту дітей мають бути вжиті судовими або адміністративними органами держави місця постійного проживання дитини, який у розумінні співвідношення цих Конвенцій підтримується положеннями «м'якого права» (пункти 13.1, 13.2, 13.5, 13.6 Практичного посібника застосування Гаазької конвенції 1996 року Постійного бюро Гаазької конференції з міжнародного приватного права, 2014 рік), а також офіційним тлумаченням, наданим Постійним бюро Гаазької конференції.
За правилами Гаазької конвенції 1996 року у випадку викрадення держава, в якій дитина зазвичай проживала безпосередньо перед переміщенням або утримуванням, зберігає юрисдикцію відповідно до статті 5, за умови дотримання певних умов відповідно до статті 7 цієї Конвенції. Стаття 7 Гаазької конвенції 1996 року встановлює форму збереження юрисдикції держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення чи утримування, і одночасно встановлює випадки переходу юрисдикції до держави перебування дитини.
Так, відповідно до частини першої статті 7 Гаазької конвенції 1996 року у разі неправомірного переміщення або утримання дитини органи Договірної Держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення або утримання, зберігають свою юрисдикцію доти, доки дитина не набуде звичайного місця проживання в іншій Державі та
а) кожна особа, установа або інший орган, які мають права опіки, не погодяться з переміщенням або утримуванням або
b) дитина не проживе в такій іншій державі протягом періоду, що становить принаймні один рік після того, як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини; не триває розгляд прохання про повернення, поданого в цей період, та дитина прижилася в новому середовищі.
Наведене положення певною мірою співвідноситься з правилом статті 12 Гаазької конвенції 1980 року про те, що після сплину річного терміну, судовий або адміністративний орган видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.
Отже, визначення того, яке із правил підвідомчості спору підлягає застосуванню, залежить від встановлених фактичних обставин, зокрема, місця постійного проживання дитини. Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом в постановах від 10 вересня 2021 року у справі № 761/33136/19, від 08 березня 2023 року у справі № 607/23708/21.
Таким чином, у цій категорії справ юрисдикція з вирішення спору слідує за місцем постійного проживання дитини, а тому якщо місце постійного проживання дитини переноситься до іншої договірної держави, органи влади держави нового місця постійного проживання набувають юрисдикції щодо суті спору.
При цьому, апеляційний суд зазначає, що зі змісту судових рішень судів Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, які наявні в матеріалах справи, вбачається, що вони встановлювали юрисдикцію розгляду спору щодо дитини у кожному окремому випадку та станом на дату прийняття відповідного судового рішення чи судового наказу. При цьому, жодним своїм судовим рішенням чи наказом суди Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії не встановлювали і, власне, не мали таких повноважень встановлювати, що їхня юрисдикція зберігається назавжди чи на будь-який інший строк після прийняття відповідного судового рішення чи судового наказу.
З урахуванням викладеного, апеляційний суд доходить висновку, що основним питанням, яке підлягає з'ясуванню в цій справі, є встановлення звичайного (постійного) місця проживання дитини.
Тому апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що в цій справі підлягають встановленню обставини щодо того, чи прижилася дитина за своїм поточним місцем проживання, тобто, чи стало воно для неї постійним та звичайним, з мотивів їх визначальності для встановлення юрисдикції спору.
Такі обставини підлягають оцінці в сукупності з дотриманням якнайкращих інтересів дитини як на теперішній час, так і в майбутньому, оцінки сімейної ситуації загалом, проведення збалансованого та розумного зважування інтересів учасників справи тощо. Наведене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду про необхідність врахування фактичного місця проживання дитини під час вирішення питання щодо забезпечення найкращих інтересів дитини, викладеними в постановах від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) та у постановах від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17 (провадження № 61-18337св21), від 06 липня 2022 року у справі № 333/3895/19 (провадження № 61-20904св21).
У зв'язку з викладеним, апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії було визначене постановою Полтавського апеляційного суду від 18.09.2019 р. у справі № 552/1759/19 як держава постійного місця проживання дитини, оскільки зі змісту вказаної постанови не вбачається, що суд при розгляді справи № 552/1759/19 вирішував питання про те, що слід розуміти під постійним місцем проживання дитини в розумінні положень Гаазької конвенції 1980 року, яка не містить визначення цього поняття.
Щодо поняття «звичайне місце проживання»
Хоча Конвенція 1980 року спрямована на вирішення питання про повернення дитини до місця її постійного проживання, вона не містить визначення поняття «постійне місце проживання», оскільки таке місце проживання дитини має визначатися Договірними Державами в кожному конкретному випадку на підставі фактичних обставин.
Звичайне місце проживання підтверджується: відвідуванням дошкільного навчального закладу - садка, школи, різноманітних гуртків; за результатами встановлення таких обставин: за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв'язки та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо.
Звичайне місце проживання відповідає місцю, яке відображає певний ступінь інтеграції дитини в соціальне і сімейне середовище, існування якого доводить певний ступінь прив'язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. З цією метою необхідно враховувати, зокрема, тривалість, регулярність, умови і причини перебування дитини і сім'ї в тій чи іншій державі, місце та умови відвідування освітніх закладів, знання мови, соціальні та сімейні відносини дитини у такій державі.
Наведене узгоджується з усталеною правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 01.11.2022 № 201/1577/21, від 08.03.2023 № 607/23708/21.
Таким чином, звичайне місце проживання дитини потрібно розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив'язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. З цією метою потрібно враховувати, зокрема, тривалість, регулярність, умови і причини перебування дитини і сім'ї в тій чи іншій державі, місце та умови відвідування освітніх закладів, знання мови, соціальні та сімейні відносини дитини у такій державі (постанова Верховного Суду від 01.02.2023 № 595/1722/21).
Вирішуючи питання про те, чи є Україна звичайним (постійним) місцем проживання малолітньої ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , апеляційний суд, дотримуючись принципу найкращих інтересів дитини, виходить з того, що контекст поняття «звичайне місце проживання» для дитини змінюється з плином часу і на це впливають наступні фактори, які доведено позивачем, і які належно дослідив суд першої інстанції:
-дитина проживала у Великій Британії в період з 13.06.2017 по 25.08.2018 р. (від 0 до 1,2 року), в Україні дитина проживає з 28.08.2018 р. до сьогодні (4 роки 7 місяців),
-дитина зареєстрована за адресою місця проживання разом з матір'ю з 30.07. 2018 р. (т.1 а.с. 27);
-орган опіки та піклування перевіряв умови проживання дитини восени 2018 р., про що свідчить висновок про визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (т.1 а.с.58-59);
-дитина відвідує дошкільний навчальний заклад «Центр дитячого розвитку «Перлина» з 01.04.2019 р.;
-дитина перебуває на обліку в педіатра (декларація з сімейним лікарем від 29.01.2019 р.), та отримує медичне обслуговування в МЦ «Медіон».
Апеляційний суд виходить з того, що безпечним і комфортним для дитини є лише те середовище існування, в якому вона знаходиться протягом періоду часу, достатнього для соціальної, культурної та мовної адаптації, і яке має для неї сенс, надає можливість вільно здійснювати будь-які соціальні взаємодії (навчання, медичне обслуговування, соціальна комунікація тощо). Тож при оцінці «звичайності» або «постійності» місця проживання має значення найбільш актуальний період часу, що минув, а також вікові особливості дитини.
Суд враховує, що на території Великої Британії дитина проживала у ранньому віці від 0 до 1,2 року. В такому віці когнітивні здібності перебувають на тому етапі розвитку, коли дитина ще не здатна встановлювати свідомий контакт з навколишнім середовищем, аби розвинути усвідомлення власної приналежності до певної країни, спільноти, культури, та активно соціалізуватися. Разом з тим, об'єктивною та беззаперечною є обставина, що в Україні дитина проживає протягом останніх 4,7 років, спілкується українською мовою, має стале оточення - мати, дідуся та бабусю, інших родичів, педагогів та друзів у дитячому садочку, отримує медичне обслуговування. Чим старшою є дитина, тим більшу увагу слід приділяти сталості та міцності її соціальних зв'язків при визначенні ознак «звичайності» або «постійності» місця проживання. А тому суд враховує, що в Україні дитина проживає 4,7 років і вже перебуває в тому віці, коли коло соціальних взаємодій є широким, усвідомленим і має значення для подальшого розвитку дитини.
Суд також звертає увагу, що відповідачем у справі не було надано будь-яких доказів, які б свідчили, що відсутність дитини протягом більше 4 років на території Великої Британії ніяк не позначилась на її пристосованості до умов проживання у тій країні, і що після такого тривалого періоду відсутності вона все ще однаково пристосована до проживання у Великій Британії.
Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції, діючи крізь призму найкращих інтересів дитини, дійшов обґрунтованого висновку про те, що дитина набула сталого кола спілкування, забезпечена належними житло-побутовими умовами, навчається у закладі дошкільної та позашкільної освіти, їй створені умови для фізичного та духовного розвитку, відбулася зміна мови спілкування та інші факти, які підтверджують, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним, а також - що важливо - місцем проживання своєї родини.
Наведене, на думку апеляційного суду, переконливо свідчить про те, що Україна є звичайним місцем проживання малолітньої ОСОБА_3 в розумінні частини першої статті 5, пункту b частини першої статті 7 Гаазької конвенції 1996 року, і спір між сторонами підпадає під юрисдикцію судів України.
На користь цього також свідчить міжнародне законодавство та усталена правова позиція ЄСПЛ, що неодноразово висловлювалась при вирішенні спорів, пов'язаних із застосуванням Гаазької конвенції 1980 року.
Так, у частині першій статті 3 Конвенції про права дитини 1989 року визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини.
Наведена норма закріплює основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонічний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.
Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція 1950 року).
Відповідно до статті 8 Конвенції 1950 року кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.
Рішенням від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) у справі «М.С. проти України» ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції 1950 року, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.
У § 54 рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.
Також аналіз наведених норм права та практики ЄСПЛ дає підстави для висновку про те, що рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків.
Положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини.
Стосовно питання про співвідношення між Конвенцією про права дитини 1989 року Гаазькою Конвенцією 1980 року ЄСПЛ зазначав, що у сфері міжнародного викрадення дітей зобов'язання, які накладаються статтею 8 на Договірні держави, повинні тлумачитися у світлі вимог Гаазької конвенції 1980 року (справа «Ignaccolo-Zenide», § 95; «Iglesias Gil та A.U.I. проти Іспанії», № 56673/00, § 51; та «Maumousseau та Washington», § 60) і вимог Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (справи «Maire», § 72; «Maumousseau та Washington», і «Neulinger та Shuruk», § 132), а також відповідних норм і принципів міжнародного права, застосовних у відносинах між Договірними державами (справа «Demir та Baykara проти Туреччини», № 34503/97, § 67).
Цей підхід включає в себе комбіноване і гармонійне застосування міжнародних документів, зокрема, Конвенції про права дитини 1989 року та Гаазької Конвенції 1980 року, беручи до уваги їх мету і наслідки для захисту прав дітей.
Апеляційний суд враховує, що у даній справі спір стосовно визначення місця проживання дитини виник задовго до звернення батька із заявою про викрадення дитини. Так, позов про визначення місця проживання дитини був поданий у вересні 2018 року, та відкрито провадження 25.09.2018 року. При цьому, провадження у справі за позовом про забезпечення повернення дитини було відкрито у квітні 2019 р. й на момент апеляційного перегляду даної справи розгляд прохання про повернення дитини завершено.
Виходячи з наведеного, суд констатує, що на момент відкриття провадження у даній справі дитина проживала в Україні більше 1 року 9 місяців, про що відповідачу було достеменно відомо; спір виник до моменту звернення з позовом про повернення дитини і розгляд такого спору станом на день розгляду даної справи вже завершено; дитина вже інтегрована до середовища існування та виховується в благополучній родинній обстановці. Суд першої інстанції правильно врахував ряд факторів емоційного, матеріального та медичного характеру, дослідив усі докази та надав розумну оцінку балансу інтересів сторін у світлі як найкращого врахування інтересів дитини.
Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги, що стосуються посилань на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, які мають значення для справи в контексті правової позиції Верховного Суду від 31.08.2022 у справі № 683/1084/21, апеляційний суд зазначає, що відповідачем не було надано до справи доказів, які б надавали можливість оцінити означені Верховним Судом обставини. При цьому, суд позбавлений можливості витребовувати відповідну інформацію за власною ініціативою.
Щодо посилань апелянта про порушення норм процесуального права при прийнятті доказів та наданні їм належної оцінки, апеляційний суд виходить з того, що не може бути скасовано правильне по суті рішення та відступлено від принципу правової визначеності лише задля правового пуризму, який є надмірним прагненням до чистоти, переваги форми над змістом. Рішення може бути скасоване тільки з метою виправлення істотної помилки. Такий підхід відповідає практиці ЄСПЛ, наведеній, зокрема в рішенні у справі "Сутяжник проти Росії" (№ 8269/02).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 374 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а судове рішення - без змін.
Щодо судових витрат
За приписами частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки в задоволенні апеляційної скарги необхідно відмовити, судові витрати апелянта, пов'язані з розглядом справи в суді апеляційної інстанції, компенсації не підлягають.
Керуючись ст.ст.367, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст.375, 382 , 383, 384 ЦПК України, суд -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Гаро Ганни Олександрівни - залишити без задоволення.
Рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 25 жовтня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Служба у справах дітей виконавчого комітету Щербанівської сільської ради Полтавського району Полтавської області про визначення місця проживання дитини - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 05 квітня 2023 року.
Головуючий: О.О.Панченко
Судді: П.С.Абрамов
В.П. Пікуль