Справа № 465/4873/20 Головуючий у 1 інстанції: Ванівський Ю.М.
Провадження № 22-ц/811/1628/22 Доповідач в 2-й інстанції: Приколота Т. І.
30 березня 2023 року м.Львів
Справа №465/4873/20
Провадження № 22ц/811/1628/22
Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Приколоти Т.І.,
суддів: Мікуш Ю.Р., Савуляка Р.В.
секретар Іванова О.О.
з участю: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
ОСОБА_3 , ОСОБА_4
розглянув справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Франківського районного суду м.Львова, ухвалене у м. Львові 6 червня 2022 року у складі судді Ванівського Ю.М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання недійсним правочину, -
встановив:
7 серпня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з цим позовом. Позовні вимоги мотивує тим, що вона проживає у квартирі АДРЕСА_1 . Квартира складається із двох житлових кімнат житловою площею 26, 3 кв.м та кухні, має комунальні вигоди. Загальна площа квартири становить 41,5 кв.м. Вказує, що ця квартира належала їй на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого державним нотаріусом П'ятої Львівської державної нотаріальної контори 13 червня 2002 за реєстровим номером 2-2378, зареєстрованого Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки 31 липня 2002 року, запис в реєстровій книзі №62 за №10300. Вказує, що відповідач по справі є колишнім чоловіком її дочки - ОСОБА_5 . В шлюбі ОСОБА_6 та ОСОБА_5 перебували з 10 листопада 2001 року по 17 червня 2016 року, вони є батьками двох дітей. Син ОСОБА_7 проживає з відповідачем, а син ОСОБА_8 - із матір'ю. З відповідачем у неї (позивача) були хороші відносини, вона надіялася, що він їй буде допомагати фінансово та в побуті. Враховуючи те, що на день укладення договору їй було понад 70 років, вона є людиною похилого віку, одинока, стосунки з дочкою були напружені, за станом здоров'я вона потребує постійного лікування, на що потрібні значні кошти. З цих причин вона уклала договір з відповідачем, вважаючи, що це договір довічного утримання, згідно якого вона передає у власність майно, а відповідач буде надавати їй щомісячну фінансову допомогу. Просить позов задовольнити.
Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 6 червня 2022 року у задоволенні позові відмовлено.
Рішення суду оскаржує ОСОБА_1 . В апеляційній скарзі посилається на те, що вважає рішення незаконним і необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права. Просить скасувати рішення та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на доводи позовної заяви
Заслухавши суддю-доповідача, учасників справи, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення.
Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
На підставі ст.ст. 76-81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; а також питання щодо розподілу судових витрат, допуску рішення до негайного виконання, скасування заходів забезпечення позову.
Встановлено, що 18 серпня 2017 року сторони уклали договір купівлі-продажу квартири, згідно якого ОСОБА_3 придбав у ОСОБА_1 квартиру за адресою: АДРЕСА_2 . Договір укладено в письмовій формі, він нотаріально посвідчений.
Квартира складається з двох житлових кімнат та вигод, має житлову площу 26,3 кв.м, загальну площу - 41,5 кв.м.
Згідно із п. 2 вказаного договору продаж квартири вчиняється за ціною 208 633 грн. Ця сума повністю сплачена покупцем та отримана продавцем до моменту підписання цього договору. На момент укладення цього договору, сторони не мають одна до одної претензій щодо проведення розрахунків.
У пункті 4 договору зазначено, що такий не укладається під впливом тяжкої обставини.
Відповідно до п.6 договору сторони свідчать, що у тексті цього договору зафіксовані всі істотні умови, що стосується купівлі-продажу квартири.
Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна за №219333077 від 6 серпня 2020 року за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу цієї квартири.
Довідкою з місця проживання про склад сім'ї і прописки за №68 від 3 серпня 2020 року стверджується, що ОСОБА_1 зареєстрована у спірній квартирі. Також позивач надала квитанції про сплату комунальних послуг за адресою спірної квартири.
Суд першої інстанції при вирішенні цього спору врахував наступне.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 41 Конституції України, п. 2 ч. 1 ст. 3, ст. 321 ЦК України ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом.
Згідно із ст. ст. 317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків є правочином.
Відповідно до ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно із ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
У постанові Вищого Спеціалізованого Суду України від 7 лютого 2014 року «Про судову практику у справах про захист права власності та інших речових прав» зазначено наступне: «Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК).
Згідно із ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до постанови Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам необхідно враховувати, що згідно із ст. ст. 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Частинами першою і другою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно із ст.203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Відповідно до ч.2 ст.207 цього Кодексу правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Згідно із постановою Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі №674/461/16-ц підпис є обов'язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника(-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документа, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами.
Відповідно до ч.1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Позивач посилається на те, що вона вважала, що підписує договір довічного утримання, а не договір купівлі-продажу.
Відповідно до ст. 744 ЦК України, за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Встановлено, що сторони уклали договір купівлі-продажу, який посвідчено нотаріально.
Згідно глави 6 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, який затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296, нотаріус зобов'язаний установити волевиявлення особи, яка звернулась за вчиненням нотаріальної дії. Нотаріус зобов'язаний встановити дійсні наміри кожної із сторін до вчинення правочину, який він посвідчує, а також відсутність у сторін заперечень щодо кожної з умов правочину. Установлення дійсних намірів кожного з учасників правочину здійснюється шляхом встановлення нотаріусом однакового розуміння сторонами значення, умов правочину та його правових наслідків для кожної із сторін. Установлення дійсних намірів однієї із сторін правочину може бути здійснено нотаріусом за відсутності іншої сторони. Правочин посвідчується нотаріусом, якщо кожна із сторін однаково розуміє значення, умови правочину та його правові наслідки, про що свідчать особисті підписи сторін на правочині.
Судом встановлено, що спірний договір підписаний сторонами, даний факт не заперечується сторонами, а тому між ними досягнуто згоди щодо всіх умов.
Позивачем не надано до суду доказів, які б свідчили про те, що вона ( ОСОБА_1 ) не мала волевиявлення на підписання спірного договору. Також не доведено, що вона (позивач) не отримувала коштів від відповідача. ОСОБА_1 не доведено, що вона, підписуючи спірний договір, вважала, що укладає договір довічного утримання.
З урахуванням встановленого, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про відмову у задоволенні позову.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, які не спростовані доводами апеляційної скарги, та не вбачає підстав для скасування законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції.
Керуючись: ст. 367, п.1 ч.1 ст.374, ст.ст. 375, 381-384, 388-391 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 червня 2022 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст судового рішення складено 4 квітня 2023 року.
Головуючий______________________Т. І. Приколота
Судді: ________________ Мікуш Ю.Р. ___________________ Р.В. Савуляк