Постанова
Іменем України
05 квітня 2023 року
м. Київ
справа № 159/7402/21
провадження № 61-7176 св 22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - акціонерного товариства «Українська залізниця»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області у складі судді Денисюк Т. В.
від 02 березня 2022 року та постанову Волинського апеляційного суду у складі колегії суддів: Здрилюк О. І., Бовчалюк З. А., Карпук А. К. від 27 червня
2022 року,
Описова частина
Короткий зміст позовної заяви
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Українська залізниця») про визнання незаконним наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що він працював техніком з підготовки технічної документації 1 категорії району контактної мережі Ковель виробничого структурного підрозділу «Рівненська дистанція електропостачання», яке входить до складу регіональної філії «Львівська залізниця» та відповідно за структурою до АТ «Українська залізниця».
Наказом керівника виробничого структурного підрозділу «Рівненська дистанція електропостачання» від 08 грудня 2021 №82/К він відсторонений від роботи
з 15 грудня 2021 року (по закінченню відпустки) без збереження заробітної плати на час відсутності щеплення від COVID-19, що є порушенням його конституційного права на працю.
Позивач вважав такі дії відповідача незаконними, посилаючись на те, що щеплення від респіраторної хвороби COVID-19 за змістом статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» не є обов'язковим. Впровадження інших обов'язкових щеплень можливе лише у порядку, визначеному законом. Відповідний закон законодавчим органом не прийнятий. Крім того, встановлення обов'язкового профілактичного щеплення від
COVID-19, на його думку, є зміною істотних умов праці, про які відповідач зобов'язаний був повідомити за два місяці.
Ураховуючи вищевикладене, ОСОБА_1 просив суд:
- визнати незаконним наказ виробничого структурного підрозділу «Рівненська дистанція електропостачання» від 08 грудня 2021 року №82/К про відсторонення від роботи;
- стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи
з 15грудня 2021 року;
- стягнути з відповідача понесені ним судові витрати по сплаті судового збору.
Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області
від 02 березня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Скасовано наказначальника виробничого структурного підрозділу «Рівненська дистанція електропостачання»» регіональної філії «Львівська залізниця»
АТ «Українська залізниця» від 08 грудня 2021 року № 82/К про відсторонення ОСОБА_1 від роботи.
Допущено ОСОБА_1 до роботи на посаді техніка з підготовки технічної документації І категорії району контактної мережі Ковель виробничого структурного підрозділу «Рівненська дистанція електропостачання» регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця».
Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час незаконного відсторонення у період з 15 грудня 2021 року до 02 березня 2022 року у розмірі 22 302,80 грн, з яких відрахувати податки і інші обов'язкові платежі. Допущено негайне виконання судового рішення в частині стягнення усієї суми середнього заробітку. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Постановою Волинського апеляційного суду від 27 червня 2022 року апеляційну скаргу АТ «Українська залізниця» задоволено частково. Рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 02 березня 2022 року змінено в частині визначення розміру середнього заробітку. Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 21 445 грн середнього заробітку за час відсторонення у період з 15 грудня 2021 року до 28 лютого 2022 року.
У решті рішення районного суду залишено без змін.
Судові рішення мотивовано тим, що позивач відноситься до категорії співробітників, які підлягають обов'язковій вакцинації проти COVID-19 на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України. При цьому, суд вказав, що право на вирішення питання щодо відсторонення від роботи працівника (винесення відповідного наказу), який було винесено 08 грудня
2021 року, не може виникнути раніше 09 грудня 2021 року, тобто раніше набрання чинності наказу Міністерство охорони здоров'явід 01 листопада
2021 року № 2393, яким введено обов'язковість профілактичного щеплення від COVID-19 для працівників цього підприємства.
Суд вказав, що законодавство при регулюванні питання обов'язкового щеплення від COVID-19 не виключає працю невакцинованих працівників, оскільки передбачає можливість виконання роботи працівником, який має протипоказання до вакцинації, тому висновки відповідача про обов'язок керівників структурних підрозділів АТ «Українська залізниця» відсторонити від роботи саме з 09 грудня 2021 року усіх працівників, які не мають щеплення або довідки про протипоказання, є передчасним. При цьому, Міністерство охорони здоров'я не встановлювало для відповідача таких строків, а за приписами законодавства усі нормативні акти підлягають виконанню не раніше дня набрання ними чинності, тому для працівників АТ «Укрзалізниця» лише
з 09 грудня 2021 року могла бути розпочата процедура роз'яснення, проведення медичного огляду та отримання в розумний строк необхідних підтверджуючих документів щодо щеплення. Крім того, оскаржуваний наказ не містить вказівки на конкретну підставу відсторонення від роботи: відмова чи ухилення.
Суд апеляційної інстанції, змінюючи рішення районного суду в частині стягнення середнього заробітку, вказав, що, визначаючи розмір середнього заробітку за час відсторонення від роботи, суд першої інстанції помилково урахував 2 дні - 1 і 2 березня 2022 року, так як відповідно до наказу
від 28 лютого 2022 року №32/к вбачається, що ОСОБА_1 приступив до роботи 01 березня 2022 року.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У липні 2022 року АТ «Українська залізниця» звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 02 березня 2022 року та постанову Волинського апеляційного суду від 27 червня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення суду першої і апеляційної інстанції, й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу № 159/7402/21 із Ковельського міськрайонного суду Волинської області та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У грудні 2022року справа надійшла до Верховного Суду.
Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 20 січня 2023 року № 82/0/226-23 у зв'язку з перебуванням судді Черняк Ю. В. у відпустці, пов'язаній з вагітністю та пологами, на підставі службових записок Секретаря Першої судової палати Луспеника Д. Д., призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи
між суддями від 20 січня 2023 року справу призначено судді-доповідачеві Луспенику Д. Д., судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І.,
Коломієць Г. В.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга АТ «Українська залізниця» мотивована тим, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах стосовно видання наказу про відсторонення працівника від роботи та введення його в дію, з урахуванням статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказу Міністерства охорони здоров'я України від 04 жовтня 2021 року № 2153, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 року за № 1306/36928 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» та наказу Міністерства охорони здоров'я України від 01 листопада 2021 року № 2393, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 08 листопада 2021 року за № 1452/37074 «Про затвердження Змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням».
Вказує, що справа має виняткове значення для відповідача, оскільки має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Зазначає, що суд апеляційної інстанції помилково вказав, що відповідач, видавши оспорюваний наказ від 08 грудня 2021 року, здійснив закінчену дію - відсторонив позивача від роботи з 15 грудня 2021 року (по закінченню відпустки), оскільки оспорюваний наказ було видано 08 грудня 2021 року та введено в дію з 15 грудня 2021 року, тобто після набрання чинності (09 грудня 2021 року) наказу Міністерства охорони здоров'я України від 01 листопада
2021 року № 2393.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У вересні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив від ОСОБА_1 на касаційну скаргу, в якому зазначається, що доводи касаційної скарги є безпідставними, зводяться до незгоди з оскаржуваними судовими рішеннями, які ухвалені з дотриманням норм чинного законодавства та з дослідженням усіх доказів у справі, тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 працював техніком з підготовки технічної документації 1 категорії району контактної мережі Ковель виробничого структурного підрозділу «Рівненська дистанція електропостачання», яке входить до структури
АТ «Укрзалізниця»(а. с. 11-15).
26 листопада 2021 року відповідач направив ОСОБА_1 повідомлення про те, що працівники АТ «Української залізниці», як об'єкта державної власності, що має стратегічне значення для економіки і безпеки держави, підлягають обов'язковому профілактичному щепленню від COVID-19.
У попередженні наведені відповідні нормативні акти, список пунктів щеплення, роз'яснено, що відмова або ухилення від профілактичного щеплення може бути підставою для відсторонення від роботи з 09 грудня 2021 року, вказано на необхідність пред'явити безпосередньо керівнику не пізніше 08 грудня
2021 року документи, які підтверджують вакцинацію від COVID-19 однією чи кількома дозами або висновок лікаря щодо наявності протипоказання.
ОСОБА_1 попередження отримав(а. с.16-18, 20).
Наказом начальника виробничого структурного підрозділу «Рівненська дистанція електропостачання» від 08 грудня 2021 року №82/К прийнято рішення відсторонити ОСОБА_1 від роботи з 15 грудня 2021 року (по закінченню відпустки) на час відсутності щеплення проти COVID-19, без збереження заробітної плати. Підстава наказу: лист-ознайомлення про обов'язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 від 02 грудня 2021 року (а. с.19).
Зі змісту цього наказу вбачається, що його винесено на підставі статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказу МОЗ «Про затвердження переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» від 04 жовтня 2021 року № 2153 зі змінами, внесеними наказом МОЗ від 01 листопада 2021 року № 2393, пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року
№ 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального
кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме відсутній висновок Верховного Суду
щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах
(пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга АТ «Українська залізниця» задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції
в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою
для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції
в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України).
Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров'я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов'язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов'язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов'язаними з характером роботи або умовами її виконання (стаття 21 КЗпП України).
Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 51 КЗпП України).
Відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (частина перша статті 46 КЗпП України).
0З лютого 2020 року Кабінет Міністрів України (далі - КМУ) ухвалив розпорядження № 93-р «Про заходи щодо запобігання занесенню і поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
Постановою від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» КМУ в межах усієї території України встановив карантин на період з 12 березня до 03 квітня 2020 року заборонивши: відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволяється проводити без участі глядачів (уболівальників).
Постановою КМУ від 16 березня 2020 року № 215 «Про внесення змін до постанови КМУ від 11 березня 2020 року № 211» назву і текст Постанови
№ 211 викладено у новій редакції, внаслідок чого було істотно доповнено перелік обмежень конституційних прав і свобод.
Постановою КМУ від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів» установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 22 травня 2020 року до 22 червня
2020 року на території вказаних у цій Постанові регіонів із урахуванням епідемічної ситуації в регіоні карантин, продовживши на всій території України дію карантину, встановленого Постановою КМУ № 211.
Постановою КМУ № 392 передбачено низку обмежень, зокрема заборонено:
1) проведення масових (культурних, розважальних, спортивних, соціальних, релігійних, рекламних та інших) заходів з кількістю учасників більше ніж 10 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, навчально-тренувальних зборів спортсменів національних збірних команд України з олімпійських, неолімпійських, національних видів спорту та видів спорту осіб з інвалідністю, навчально-тренувального процесу спортсменів командних ігрових видів спорту професійних спортивних клубів; 2) роботу закладів громадського харчування (ресторанів, кафе тощо), торговельнорозважальних центрів (крім розміщених у них магазинів), діяльність закладів, що надають послуги з розміщення, закладів розважальної діяльності, фітнес-центрів, закладів культури, крім окремо визначених суб'єктів, роботу яких дозволено; 3) здійснення регулярних та нерегулярних перевезень пасажирів автомобільним транспортом у міському, приміському, міжміському, внутрішньообласному та міжобласному сполученні, зокрема пасажирські перевезення на міських автобусних маршрутах у режимі маршрутного таксі, крім перевезень, які дозволено; 4) закладам охорони здоров'я проведення планових заходів з госпіталізації, крім окремо визначених випадків; та встановлено інші обмеження.
Постановою Пленуму Верховного Суду від 29 травня 2020 року № 7 Верховний Суд звернувся з конституційним поданням до Конституційного Суду України щодо перевірки відповідності Конституції України (конституційності) підпунктів 5, 6, 7, 14 пункту 3, абзацу шостого пункту 6 постанови КМУ № 392; пунктів 10, 17 Порядку здійснення протиепідемічних заходів, пов'язаних із самоізоляцією, затвердженого постановою КМУ № 392; частин першої і третьої статті 29 Закону України від 14 листопада 2019 року № 294-IX «Про Державний бюджет України на 2020 рік»; абзацу дев'ятого пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України від 13 квітня 2020 року № 553-IX «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».
Рішенням Великої палати Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 (далі - Рішення КСУ № 10-р/2020) у справі № 1-14/2020 за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України вищезазначених норм права закрито конституційне провадження у справі щодо перевірки на відповідність Конституції України (конституційність) положень підпунктів 5, 6, 7, 14 пункту 3, абзацу шостого пункту 6 постанови КМУ № 392; пунктів 10, 17 Порядку здійснення протиепідемічних заходів, пов'язаних із самоізоляцією, затвердженого постановою КМУ № 392 на підставі пункту 5 статті 62 Закону України «Про Конституційний Суд України» - втрата чинності актом (його окремими положеннями), щодо якого порушено питання відповідності Конституції України» (пункт З резолютивної частини
Рішення КСУ № 10-р/2020).
В мотивувальній частині Рішення КСУ № 10-р/2020 зазначено, що «обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України» (абзац другий пункту 3.2 мотивувальної частини Рішення КСУ № 10-р/2020).
Не скасовуючи постанову № 392, 22 липня 2020 року КМУ ухвалив постанову
№ 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVІD-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова № 641), згідно з якою карантин було продовжено
до 31 серпня 2020 року.
До постанови № 641 вносилися зміни, зокрема постановами КМУ від 26 серпня 2020 року № 760, від 13 жовтня 2020 року № 956, від 11 листопада 2020 року
№ 1100, від 09 грудня 2020 року № 1236, якими було продовжено дію карантину, встановленого Постановою КМУ № 211 та Постановою КМУ № 392.
Відповідно до Постанови КМУ № 1236 (з урахуванням змін, внесених станом на дату виникнення та існування спірних правовідносин) з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (надалі COVID-19), з 19 грудня 2020 року до 31 березня 2022 року на території України установлено карантин.
Постановою КМУ від 20 жовтня 2021 року № 1096 «Про внесення змін до постанови КМУ від 09 грудня 2020 року № 1236» доповнено Постанову № 1236 пунктом 416, згідно з яким доручено керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити:
1) контроль за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов'язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом МОЗ № 2153 (далі - Перелік № 2153);
2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов'язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена Переліком № 2153 та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я;
3) взяття до відома, що:
- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;
- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видачі наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов'язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;
- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі
№ 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначено, що «нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров'я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з'ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.
За змістом Переліку № 2153 обов'язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595. Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов'язаних зі станом здоров'я конкретної людини, із загального правила про обов'язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об'єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов'язків, зокрема, оцінки об'єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі
№ 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) вказано, що:
«застосування до позивачки передбачених Переліком № 2153 та Законом № 1645-ІІІ заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов'язків, зокрема об'єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми. Суди не встановили жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивачки від роботи. Відповідач не стверджував, що, обіймаючи посаду чергової по переїзду, позивачка могла спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників АТ «Укрзалізниця», учасників дорожнього руху тощо. Її відсторонили від роботи, позбавивши на час відсторонення заробітку, лише тому, що вона працювала в АТ «Укрзалізниця», всі працівники якого підлягали обов'язковому щепленню проти COVID-19 (тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним). Таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров'я населення та самої позивачки.
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов'язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:
- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);
- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;
- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;
- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.
Визначаючи об'єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з'ясовувати наявність наведених вище та інших факторів. Однак апеляційний суд залишив указані обставини поза увагою та не врахував, що відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивачки тим, що вона, працюючи черговою по переїзду, створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивачку заробітку.
При розгляді подібних справ суди повинні враховувати, що суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об'єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті)».
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Ураховуючи вищевикладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів про те, що позивач відноситься до категорії працівників, які підлягають обов'язковій вакцинації проти COVID-19 на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України. При цьому, суд вказав, що право на вирішення питання щодо відсторонення від роботи працівника (винесення відповідного наказу), який було винесено 08 грудня 2021 року, не може виникнути раніше
09 грудня 2021 року, тобто раніше набрання чинності наказу Міністерства охорони здоров'явід 01 листопада 2021 року № 2393, яким введено обов'язковість профілактичного щеплення від COVID-19 для працівників цього підприємства.
Суди вірно вказали, що законодавство при регулюванні питання обов'язкового щеплення від COVID-19 не виключає працю невакцинованих працівників, оскільки передбачає можливість виконання роботи працівником, який має протипоказання до вакцинації, тому висновки відповідача про обов'язок керівників структурних підрозділів АТ «Українська залізниця» відсторонити від роботи саме з 09 грудня 2021 року усіх працівників, які не мають щеплення або довідки про протипоказання, є передчасним. При цьому, Міністерство охорони здоров'я не встановлювало для відповідача таких строків, а за приписами законодавства усі нормативні акти підлягають виконанню не раніше дня набрання ними чинності, тому для працівників АТ «Укрзалізниця» лише
з 09 грудня 2021 року могла бути розпочата процедура роз'яснення, проведення медичного огляду та отримання в розумний строк необхідних підтверджуючих документів щодо щеплення.
Посилання касаційної скарги на те, що відповідач, видавши оспорюваний наказ 08 грудня 2021 року, здійснив незакінчену дію, а відсторонив позивача від роботи лише з 15 грудня 2021 року (по закінченню відпустки), тобто після набрання чинності (09 грудня 2021 року) наказу Міністерства охорони здоров'я України від 01 листопада 2021 року № 2393, не впливає на законність судових рішень, так як оспорений наказ було видано у той день, коли ще не діяв наказ Міністерства охорони здоров'явід 01 листопада 2021 року № 2393, яким введено обов'язковість профілактичного щеплення від COVID-19 для працівників цього підприємства.
Інші доводи касаційної скарги є безпідставними, суди надали їм правильну оцінку, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, зводяться до власного тлумачення норм права, необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення суду першої інстанції в незміненій після апеляційного перегляду частині та судове рішення суду апеляційної інстанції - без змін.
Оскільки касаційну скаргу АТ «Українська залізниця» залишено без задоволення, розподіл судових витрат за подання відповідної касаційної скарги Верховним Судом не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 402, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу акціонерного товариства «Українська залізниця» залишити без задоволення.
Рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 02 березня 2022 року в незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Волинського апеляційного суду від 27 червня 2022 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець