29 березня 2023 року
м. Київ
cправа № 924/57/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Рогач Л. І. - головуючої, Краснова Є. В., Мачульського Г. М.,
за участю секретаря судового засідання - Салівонського С. П.,
представників учасників справи:
Хмельницької міської ради - Демчук Л. Г,
Приватного акціонерного товариства "Хмельницький завод експериментального виробництва" - Войналович О. М.,
ОСОБА_1 - Голдзіцька О. К, ОСОБА_1 особисто,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу ОСОБА_1
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 29.11.2022
за позовом Хмельницької міської ради (далі - Міськрада)
до Приватного акціонерного товариства "Хмельницький завод експериментального виробництва" (далі - ПрАТ "Хмельницький завод експериментального виробництва")
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ОСОБА_1
про зобов'язання вчинити дії,
Міськрада звернулася до Господарського суду Хмельницької області з позовом до ПрАТ "Хмельницький завод експериментального виробництва" про зобов'язання вчинити дії з передачі кімнат № 5, 6, 14, 16 в гуртожитку у власність територіальної громади м. Хмельницького шляхом підписання акта приймання-передачі з посиланням на положення статей 1, 3, 5, 14, 18 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків".
Міськрада обґрунтувала позов безпідставною відмовою ПрАТ "Хмельницький завод експериментального виробництва" в передачі Міськраді спірних кімнат у гуртожитку.
Господарський суд Хмельницької області рішенням від 28.05.2019 відмовив у задоволенні позову у зв'язку з необґрунтованістю позовних вимог.
Північно-західний апеляційний господарський суд постановою від 26.09.2019 скасував рішення суду першої інстанції та задовольнив позов.
Постанову суд апеляційної інстанції аргументував тим, що гуртожитки, які увійшли до статутного фонду (капіталу) під час приватизації чи корпоратизації і були фактично викуплені у держави в ході приватизації, зокрема й ті, що у подальшому були передані до статутних капіталів інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб, є лише однією із (але не виключною) категорій гуртожитків, на які поширюється дія Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" та які, відповідно, мають бути передані у власність територіальних громад. Оскільки гуртожиток за адресою: м.Хмельницький, вул. Вінницьке шосе, 12 , у процесі приватизації увійшов до статутного фонду товариства, в подальшому реорганізованого в ПрАТ "Хмельницький завод експериментального виробництва", та матеріали справи не містять доказів щодо побудови або придбання цього гуртожитку до 01.12.1991 приватними або колективними власниками за власні або залучені кошти, то спірні кімнати мають бути передані в комунальну власність територіальної громади м. Хмельницького з урахуванням вимог Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків".
Північно-західний апеляційний господарський суд постановою від 29.11.2022 переглянув свою постанову від 26.09.2019 за виключними обставинами та скасував її у зв'язку з тим, що Конституційний Суд України рішенням від 20.10.2021 № 7-р(ІІ)/2021 у справі № 3-181/2020(440/20) визнав неконституційним підпункт "б" пункту 1 частини третьої статті 14 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" (зі змінами), який застосував апеляційний суд у вирішенні цього спору.
27.01.2023 ОСОБА_1 подав через систему "Електронний суд" до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову від 29.11.2022 (повний текст складений 26.12.2022), в якій просить її скасувати та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні заяви ПрАТ "Хмельницький завод експериментального виробництва" про перегляд постанови Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.09.2019 у цій справі за виключними обставинами.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що підставою касаційного оскарження є пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновків Великої Палати Верховного Суду у правовідносинах, що передбачають перегляд судових рішень за виключними обставинами, викладених у постанові від 18.11.2020 у справі №4819/49/19. Скаржник також покликається на постанови Верховного Суду щодо оцінки як виключної обставини рішень Конституційного Суду України від 25.07.2019 у справі №804/3790/17, від 23.12.2019 у справі №814/1274/17, від 10.06.2021 у справі №813/1208/17.
На думку ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції залишив поза увагою практику Європейського суду з прав людини, сформовану у його рішеннях від 28.10.1999 у справі "Брумареску проти Румунії", від 03.12.2003 у справі "Рябих проти Росії", від 09.11.2004 у справі "Науменко проти України", від 18.11.2004 у справі "Праведная проти Росії", від 19.02.2009 у справі "Христов проти України", від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", від 26.01.2016 у справі "Устименко проти України".
До касаційної скарги ОСОБА_1 не додав доказів про сплату судового збору.
Верховний Суд ухвалою від 09.02.2023 залишив касаційну скаргу без руху та надав строк для усунення недоліків.
17.02.2023 ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із заявою про усунення недоліків касаційної скарги.
До заяви ОСОБА_1 , який є третьою особою у справі, долучив клопотання про зменшення розміру судового збору за подання касаційної скарги до 1000,00 грн на підставі статті 8 Закону України "Про судовий збір" (далі - Закон про судовий збір) . Зменшення суми сплати судового збору скаржник обґрунтував тим, що сума судового збору перевищує на 8,3 % розмір його річного доходу за попередній календарний рік. При цьому єдиним доходом скаржника є пенсія, сукупний розмір якої у 2022 році становив 36 878,53 грн, що підтверджується довідкою про доходи. Отже, майновий стан ОСОБА_1 позбавляє його можливості оплатити судовий збір у повному обсязі.
Аналіз практики застосування судами касаційних інстанції частини першої статті 8 Закону про судовий збір засвідчує, що суди застосовують цю норму з огляду на процесуальний статус сторони у справі.
Так, в ухвалі від 16.02.2023 у справі № 608/2667/20 Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду (далі - КЦС ВС) зазначив, що зі змісту вказаної вище статті вбачається, що питання щодо можливості відстрочення сплати судового збору стосується тільки особи позивача у справі. Оскільки заявник має процесуальний статус відповідача у справі, він не є суб'єктом, на якого поширюється дія частини першої статті 8 Закону про судовий збір. Ураховуючи те, що особа є відповідачем за позовом про стягнення боргу за договором позики, у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору за подання касаційної скарги необхідно відмовити.
Аналогічні за змістом висновки наведені й у низці ухвал Верховного Суду, зокрема, в ухвалах КЦС від 13.02.2023 у справі № 932/779/22, від 21.02.2023 у справі № 522/11079/21, від 08.12.2022 у справі № 757/34386/17-ц та інших.
Разом із тим у деяких випадках КЦС ВС вважав наявними підстави для відстрочення сплати судового збору до ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції особі - відповідачу у справі (див. зокрема ухвали КЦС ВС від 21.02.2018 у справі № 150/238/17, від 16.04.2018 у справі № 161/9998/17, від 27.04.2018 у справі № 758/13818/16-ц). Наведене свідчить, що практика застосування наведеної норми не є цілком сталою і однозначною.
З мотивами застосування частини першої статті 8 Закону про судовий збір колегія суддів не погоджується з огляду на таке.
Законом про судовий збір визначено правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору. Згідно зі статтею 1 цього Закону судовий збір справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.
За статтею 2 Закону про судовий збір платниками судового збору є: громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи-підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене цим Законом.
Сплата судового збору за подання заяв, скарг до суду, а також за видачу судами документів є складовою доступу до правосуддя, який є елементом права особи на судовий захист, гарантованого статтею 55 Конституції України.
Гарантією реалізації права на судовий захист в аспекті доступу до правосуддя є встановлення законом помірного судового збору для осіб, які звертаються до суду. Це відповідає Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо заходів, що полегшують доступ до правосуддя‚ від 14 травня 1981 року № R (81) 7: "В тій мірі, в якій судові витрати становлять явну перешкоду доступові до правосуддя, їх треба, якщо це можливо, скоротити або скасувати" (підпункт 12 пункту D).
Питання про відстрочення та розстрочення сплати судового збору, зменшення його розміру або звільнення від його сплати врегульоване статтею 8 Закону про судовий збір, норма якої є спеціальною.
Як убачається зі змісту цієї норми, існує три умови, за яких суд, враховуючи майновий стан сторони та за її клопотанням, може відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення (частина перша статті 8 Закону про судовий збір), зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати (частина друга цієї ж статті):
1) розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача - фізичної особи за попередній календарний рік; або
2) позивачами є: а) військовослужбовці; б) батьки, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; в) одинокі матері (батьки), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; г) члени малозабезпеченої чи багатодітної сім'ї; ґ) особа, яка діє в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена; або
3) предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров'ю.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.01.2021 у справі №0940/2276/18 висновувала, що Закон про судовий збір визначає перелік осіб, які безумовно звільнені від сплати судового збору у всіх інстанціях у силу закону, який наділяє їх певним статусом, або виходячи із чітко визначеного предмета спору. Цей перелік наведений у статті 5 зазначеного Закону та є вичерпним. З аналізу ж статті 8 Закону про судовий збір чітко вбачається, що законодавець, застосувавши конструкцію "суд, враховуючи майновий стан сторони, може…", тим самим визначив, що питання звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору осіб, які не зазначені в статті 5, або у справах із предметом спору, не охопленим статтею 5, є правом, а не обов'язком суду навіть за наявності однієї з умов для такого звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення.
Так, умови, визначені у пунктах 1 та 2 частини першої статті 8, є застосовними до фізичних осіб, котрі перебувають у такому фінансовому стані, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру їх річного доходу, та до фізичних осіб, що мають певний соціальний статус, підтверджений державою, - є військовослужбовцями, батьками, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; одинокими матерями (батьками), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; особами, які діють в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.
Однією з основних засад (принципів) господарського (а також цивільного) судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Засада рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом забезпечує гарантії доступності правосуддя та реалізації права на судовий захист, закріпленого в частині першій статті 55 Конституції України. Ця засада є похідною від загального принципу рівності громадян перед законом, визначеного частиною першою статті 24 Основного Закону України, і стосується, зокрема, сфери судочинства. Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом передбачає єдиний правовий режим, який забезпечує реалізацію їхніх процесуальних прав (абзац перший підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).
Запропонований підхід, за яким дія частини першої статті 8 Закону про судовий збір в частині сплати судового збору за подання до суду апеляційної чи касаційної скарги поширюється лише на позивачів, безпосередньо впливає на можливість реалізації права на судовий захист, адже така обставина, як, наприклад, скрутний майновий стан, може виникнути і у фізичних осіб, які мають інший процесуальний статус, зокрема, бути відповідачами чи третіми особами.
Натомість використання у конструкції статті 8 Закону про судовий збір словосполучення "майновий стан сторони" означає, що законодавець не мав на меті поставити у привілейоване (пільгове) становище лише позивачів порівняно з фізичними особами, які мають інший процесуальний статус.
З огляду на викладене підхід щодо застосування положень статті 8 Закону про судовий збір, зокрема, щодо наслідків перебування фізичних осіб у такому фінансовому стані, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру їх річного доходу, з огляду на процесуальний статус особи явно суперечитиме основним принципам судочинства та положенням Основного Закону.
Конституцією України (статті 8, 129 та 147) гарантовано визнання та застосування в Україні принципу верховенства права. При цьому загальновизнано, що його базовим елементом є принцип правової визначеності, який, крім іншого, означає стабільність та єдність судової практики, а також можливість відступу судом від своєї попередньої правової позиції лише за наявності вагомих підстав.
Єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики (пункт 4 частини четвертої статті 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Слід зазначити, що єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в господарському судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників судового процесу.
Відповідно до частини третьої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду.
Питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду може вирішуватися судом за власною ініціативою (частина перша статті 303 ГПК України).
Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.
З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Суд повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.
Так, відступленням від висновку треба розуміти або повну відмову Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизацію попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (пункт 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16).
Наведені вище норми процесуального права зобов'язують колегію суддів у разі необхідності відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні іншого касаційного суду, передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
З огляду на виконання функцій із забезпечення сталості та єдності судової практики справа № 924/57/19 підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду згідно із частиною третьою статті 302 ГПК України, оскільки колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду, викладеного Касаційним цивільним судом в ухвалах від 16.02.2023 у справі №608/2667/20, від 13.02.2023 у справі №932/779/22, від 21.02.2023 у справі №522/11079/21, від 08.12.2022 у справі №757/34386/17-ц.
29.03.2023 до Верховного Суду від заявника надійшло клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки, на його думку, питання, порушені в касаційній скарзі, становлять виключну правову проблему, а саме: чи підлягають перегляду за виключною обставиною судові рішення зобов'язального характеру про передачу гуртожитків до власності територіальних громад, ухвалені до прийняття Рішення Конституційним Судом України; чи підлягають встановленню обставини щодо причин невиконання судових рішень зобов'язального характеру про передачу гуртожитків до власності територіальних громад, ухвалених до прийняття Рішення Конституційним Судом України.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що при передачі на її розгляд справ як таких, що містять виключну правову проблему, касаційним судам належить обґрунтовувати відсутність, суперечливість, неповноту, невизначеність (неясність, нечіткість) або неефективність правового регулювання охоронюваних прав, свобод й інтересів та неефективність існуючого їх правового захисту, в тому числі внаслідок неоднакової судової практики.
За оцінкою Верховного Суду, заявлене скаржником клопотання не містить належного обґрунтування щодо існування правової проблеми у цій справі саме стосовно правозастосування відповідних норм права, не доведена відсутність сталої судової практики у відповідних питаннях та наявність виключної правової проблеми з врахуванням кількісного та якісного показників, не зазначено про існування різних позицій у застосуванні норм права, водночас сама лише відсутність сформованого правового висновку Верховного Суду щодо застосування норм права до певних правовідносин, на яку посилається скаржник, не може бути підставою для висновку про існування виключної правової проблеми та про необхідність формування єдиної правозастосовчої практики Великою Палатою Верховного Суду, а тому зазначене клопотання задоволенню не підлягає.
Водночас колегія суддів вважає наявними підстави передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні іншого касаційного суду.
Керуючись статтями 234, 302, 303 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Справу № 924/57/19 за позовом Хмельницької міської ради до Приватного акціонерного товариства "Хмельницький завод експериментального виробництва", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ОСОБА_1 про зобов'язання вчинити дії, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 29.11.2022 передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Головуюча Л. Рогач
Судді Є. Краснов
Г. Мачульський