Справа № 320/11862/22 Суддя (судді) першої інстанції: Марич Є.В.
04 квітня 2023 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого-судді: Черпіцької Л.Т., суддів: Пилипенко О.Є., Собківа Я.М., за участю секретаря: Висоцького А.М., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від "27" грудня 2022 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного Управління Держгеокадастру у Київській області, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом, у якому просила зобов'язати відповідача виправити помилки у відомостях Державного земельного кадастру щодо площі та меж земельної ділянки з кадастровим №3210700000:13:004:0021, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначала, що має право власності на 1/3 частину житлового будинку по АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину від 22.12.2004р. Успадкувавши частину вказаного будинку. Позивач вирішила приватизувати частину земельної ділянки площею 0,0224 га, на якій знаходиться відповідна частина нерухомості. Однак, при розробці технічної документації щодо встановлення меж даної земельної ділянки, позивач з'ясувала, що сусідня земельна ділянка, яка розташована за адресою АДРЕСА_1 (кадастровий №3210700000:13:004:0021), власниками якої є треті особи ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , частково накладається на земельну ділянку, на якій розташований житловий будинок позивача. Тобто, на думку позивача, конфігурація та розміри сусідньої земельної ділянки, що зафіксовані в Державному земельному кадастрі, не відповідають реальній конфігурації та фактичним розмірам, у зв'язку із чим позивач не має можливості внести відомості щодо належної позивачу земельної ділянки до Державного земельного кадастру. За наведених обставин, позивач звернулася до відповідача із заявою, в якій просила виправити помилки у відомостях Державного земельного кадастру щодо площі та меж земельної ділянки з кадастровим №3210700000:13:004:0021, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . Проте, листом відповідача від 20.10.2022р. позивачу відмовлено у внесенні виправлень до відомостей Державного земельного кадастру. Відмова пояснюється посиланням на відсутність помилок у реєстрі, адже спірна земельна ділянка за №3210700000:13:004:0021 перебуває у приватній власності гр. ОСОБА_2 (2/3 частка у спільній власності, дата державної реєстрації речового права на нерухоме майно 24.06.2014р.) та гр. ОСОБА_3 (1/3 частка у спільній власності, дата державної реєстрації речового права на нерухоме майно 24.06.2014р.), розмір якої відповідає технічній документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Втім, позивач стверджує, що в актах погодження меж і в кадастровому плані, якими визначено розмір та межі земельних ділянок третіх осіб, містять неправдиві відомості, що у свою чергу вказує на невідповідність відомостей про земельну ділянку №3210700000:13:004:0021 у Державному земельному кадастрі фактичним характеристикам об'єкту в натурі (на місцевості).
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від "27" грудня 2022 р. відмовлено у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України у зв'язку з тим, що справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Постановляючи ухвалу, суд першої інстанції дійшов висновку, що спір у цій справі зводиться до визначення меж (часток, площі) земельних ділянок, які перебувають у приватній власності третіх осіб, і на які частково претендує позивач. Однак, до повноважень адміністративного суду не відноситься розгляд спорів приватноправового характеру, розв'язання якого між суб'єктами земельних правовідносин (землевласниками та землекористувачами) дасть можливість перевірити правомірність формування та державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 3210700000:13:004:0021. Отже, оскільки в результаті прийняття рішення щодо формування земельної ділянки, належної третім особам, порушується право позивача на земельну ділянку, то спір стосується приватноправових відносин і підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових інтересів, а стосується захисту її приватних інтересів, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства.
Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі скаржник, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та прийняти нове судове рішення, яким справу направити для продовження судового розгляду.
Незгода скаржника з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для відмови у відкритті провадження у справі обґрунтована тим, що у правовідносинах, пов'язаних з унесенням відомостей до Державного земельного кадастру Управляння Держгеокадастра здійснює публічно-владні управлінські функції. Результати його дій (бездіяльності) щодо внесення змін до Державного земельного кадастру (виправлення помилки) та визначення конкретних меж земельної ділянки позивача безпосередньо пов'язані з колом прав та обов'язків, як власника відповідної земельної ділянки, так і особи (позивач), яка претендує на її частину. Спір про право цивільне, на переконання скаржника, в цьому випадку відсутній, тому перевірка законності діянь та рішень Держгеокадастру має здійснюватися в порядку адміністративного судочинства.
Крім того, скаржник зазначила, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про обрання позивачем помилкового способу захисту, такого як скасування реєстрації земельної ділянки, оскільки в прохальній частині позову міститься вимога про зобов'язання відповідача вчинити певні дії, а саме: виправити помилки, допущені у відомостях Державного земельного кадастру, щодо площі та меж земельної ділянки з кадастровим № 3210700000:13:004:0021, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідач відзив на апеляційну скаргу не подав.
Позивач надіслав до суду клопотання про розгляд справи за його відсутності.
Відповідно до п.2 ч.1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції, оцінивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено, що власниками спірної земельної ділянки №3210700000:13:004:0021 у відповідній частині є треті особи - гр. ОСОБА_2 (2/3 частка у спільні власності) та гр. ОСОБА_3 (1/3 частка у спільній власності), право власності на яку виникло на підставі договору купівлі-продажу від 24.06.2014 №699, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно. Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна станом на 23.01.2021.
Позивач є власником 1/3 частини житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , на земельній ділянці №3210700000:13:004:0021, та претендує на її частину, на якій фактично знаходиться частина вказаного будинку.
Водночас позивач вказує, що земельна ділянка, на яку розроблявся проект землеустрою щодо встановлення її меж, з метою подальшою її приватизацією позивачем, та сусідня сформована земельна ділянка, яка належить третім особам, накладаються.
Позивач вважає, що належна третім особам земельна ділянка сформована за більшою площею, ніж ту, на яку вони могли претендувати, внаслідок чого вона не може розробити технічну документацію щодо встановлення меж даної земельної ділянки для подальшої приватизації цієї ділянки позивачем.
Позивач звернулась до ГУ Держгеокадастру в м. Києві та Київській області із заявою про виправлення помилок, допущених у відомостях Державного земельного кадастру щодо площі та меж земельної ділянки з кадастровим № 3210700000:13:004:0021.
Проте, ГУ Держгеокадастру в м. Києві та Київській області листом № 4-549/0-918/6-22 від 20,10.2022 відмовило у внесенні відомостей, спираючись на те, що спірна земельна ділянка перебуває власності у третіх осіб.
Не погоджуючись з діями відповідача, позивач звернулася до адміністративного суду з цією позовною заявою.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам скаржника, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Крім того стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб.
Зазначеним вимогам процесуального закону оскаржувана ухвала суду першої інстанції відповідає, а вимоги апеляційної скарги є не обґрунтованими, з огляду на таке.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.170 КАС України, суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Згідно із частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За визначеннями, наведеними у пунктах 1, 2 частини першої статті 4 КАС України, адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.
Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України встановлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій.
Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим приватноправові відносини відрізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено в статті 19 ЦПК України, у частині першій якої зазначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Аналіз змісту статті 19 КАС України та статті 19 ЦПК України у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Правовідносини у сфері забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель регулюються, зокрема, Земельним кодексом України (по тексту - ЗК України) та Законом України «Про землеустрій».
Відповідно до частин другої-четвертої статті 42 ЗК України земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкова територія, що перебувають у спільній сумісній власності власників квартир та нежитлових приміщень у будинку, передаються безоплатно у власність або в постійне користування співвласникам багатоквартирного будинку в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками. Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі відповідної землевпорядної документації.
За змістом частин першої - другої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Згідно з частиною третьою статті 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:
а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;
б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;
в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
З огляду на це та враховуючи положення частини другої статті 25 Закону України «Про землеустрій», розділяють технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки як окремі види документації із землеустрою, які не є взаємозамінними або тотожними.
Частиною першою статті 79-1 ЗК України визначено, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.
Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі (частина третя статті 79-1 ЗК України).
Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера (частина четверта статті 79-1 ЗК України).
Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок (частина п'ята статті 79-1 ЗК України).
Винесення в натуру (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування (частина сьома статті 79-1 ЗК України).
Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї (частина дев'ята статті 79-1 ЗК України).
Отже, за приписами ЗК України розподілено способи формування земельної ділянки, а саме: у порядку відведення земельної ділянки із земель комунальної власності (за відсутності на даній частині земної поверхні сформованих та зареєстрованих земельних ділянок) та шляхом винесення в натуру (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки, яка перебуває у користуванні.
Відповідно до статті 120 ЗК України, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.
Згідно зі статтею 377 ЦК України, до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Доводи скаржника зводяться до того, що земельна ділянка, на яку розроблявся проект землеустрою щодо встановлення її меж, з метою подальшої її приватизацією позивачем, та сусідня сформована земельна ділянка №3210700000:13:004:0021, яка належить третім особам, накладаються.
Також скаржник вважає, що належна третім особам земельна ділянка сформована за більшою площею, ніж ту, на яку вони могли претендувати, внаслідок чого вона не може розробити технічну документацію щодо встановлення меж даної земельної ділянки для подальшої приватизації цієї ділянки позивачем.
Отже, суд першої інстанції правильно встановив, що спір у цій справі зводиться до визначення меж (часток, площі) земельних ділянок, які перебувають у приватній власності третіх осіб, і на які частково претендує позивач.
У цьому випадку спір стосується правомірності реєстрації земельної ділянки у Державному земельному кадастрі за третіми особами, як власниками відповідної земельної ділянки, оскільки позивач вважає, що може претендувати на її частину, яка вже сформована за технічною документацією і перебуває у приватній власності третіх осіб, тобто фактично заперечує право власності останніх у відповідній частині, та, як наслідок, відсутність у третіх осіб правомірного інтересу щодо фіксації їх права власності, шляхом здійснення державної реєстрації та внесення відомостей до Державного земельного кадастру.
Тож, звернення позивачем до адміністративного суду з цим позовом обумовлено тим, що на земельну ділянку з кадастровим номером 3210700000:13:004:0021, яка належить третім особам на праві приватної власності, накладається частина земельної ділянки, на яку розроблявся проект землеустрою щодо встановлення її меж, з метою подальшою її приватизацією позивачем, а отже, має місце приватноправовий інтерес, на захист якого направлено звернення до суду з вимогою про внесення виправлень у відомостях Державного земельного кадастру щодо площі та меж земельної ділянки з кадастровим №3210700000:13:004:0021.
Оскільки на підставі державної реєстрації спірної земельної ділянки у третьої особи виникло речове право, правомірність набуття якого у визначених межах (часток, площі) оспорюється позивачем, то цей спір стосується приватноправових відносин і не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необхідність розгляду цієї справи в порядку цивільного судочинства.
При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 826/14015/17 (провадження № 11-269апп19) та від 23 жовтня 2019 року у справі № 810/184/18 (провадження № 11-1295апп18).
Доводи скаржника про те, що спірні правовідносини не стосуються скасування реєстрації земельної ділянки, з тих підстав, що вона претендує на частину спірної земельної ділянки, оскільки вона просила суд лише зобов'язати відповідача внести правильні відомості до Державного земельного кадастру щодо меж земельної ділянки, колегія суддів відхиляє, оскільки внесення виправлень у відомостях Державного земельного кадастру щодо площі та меж земельної ділянки з кадастровим №3210700000:13:004:0021 стосується вирішення спору щодо цивільних прав третіх осіб. Крім того, рішення відповідача про відмову у внесенні виправлень, містить мотиви про те, що спірна земельна ділянка на праві власності належить третім особам, що також свідчить про наявність приватного інтересу щодо права користування земельною ділянкою.
Інші доводи апеляційної скарги колегія суддів не приймає, оскільки вони не спростовують правильність висновків суду першої інстанції щодо застосування норм матеріального та процесуального права.
Крім того, аналізуючи всі доводи учасників справи, апеляційний суд враховує висновки ЄСПЛ, викладені в рішенні від 21.01.1999 р. по справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід.
Згідно ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що ухвала суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм процесуального та матеріального права, судом першої інстанції встановлено всі обставини, що мають значення для справи, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, у зв'язку з чим підстав для скасування оскаржуваної ухвали суду не вбачається.
Керуючись ст.ст. 241, 242, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Київського окружного адміністративного суду від "27" грудня 2022 р. - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її проголошення та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку та строки, визначені ст.ст. 328-329 КАС України.
Повний текст постанови виготовлено 04.04.2023.
Головуючий суддя Судді:Л.Т. Черпіцька О.Є. Пилипенко Я.М. Собків