Постанова від 04.04.2023 по справі 334/8205/19

Дата документу 04.04.2023 Справа № 334/8205/19

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №334/8205/19 Головуючий у 1 інстанції: Турбіна Т.Ф.

Провадження № 22-ц/807/696/23 Суддя-доповідач: Кочеткова І.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 квітня 2023 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого: Кочеткової І.В.,

суддів: Кримської О.М.,

Дашковської А.В.

секретар Рикун А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та поділ спільного майна подружжя,

за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 24 листопада 2022 року,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, поділ майна подружжя.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що з відповідачем вона знайома з 1999 року. Восени 2002 року сторони прийняли рішення проживати разом однією сім'єю. Оскільки в квартирі, яка належала відповідачу на праві власності за адресою: АДРЕСА_1 , залишились проживати його колишня дружина і дочка, іншого житла на праві власності ні відповідач, ні позивачка не мали, з 07 листопада 2002 стали спільно проживали в квартирі, якою користувались на правах оренди, за адресою: АДРЕСА_2 . З того часу вони мали спільний бюджет, вели спільне господарство. В той же час було розпочато будівництво житлового будинку АДРЕСА_3 . У 2005 році вони з відповідачем переїхали до цього будинку, ще недобудованого.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_3 . На час народження сина будівництво зазначеного житлового будинку ще тривало. У 2008 році право власності на закінчений будівництвом будинок зареєстровано за відповідачем.

26 листопада 2011 року між сторонами було укладено шлюб.

ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народився молодший син ОСОБА_4 .

З 18 квітня 2019 року подружні стосунки припинились, відповідач примусив позивачку і малолітніх дітей покинути місце спільного проживання, мотивуючи це тим, що він один є власником житла.

Отже з осені 2002 року сторони проживали разом, спочатку - в орендованій квартирі, потім - в будинку АДРЕСА_3 . За час спільного проживання однією сім'єю між ними склались усталені відносини, які притаманні подружжю. Бюджет був спільним, вони вели спільне господарство, разом ходили в гості, святкували свої та своїх рідних дні народження, разом їздили на відпочинок. Раз на рік їздили до батьків відповідача у м. Казань. Після народження старшого сина разом піклувались про нього. Між ОСОБА_1 і відповідачем за згодою були розподілені обов'язки щодо матеріального забезпечення сім'ї і догляду за дитиною. Питання життя сім'ї вирішувались ними спільно.

Відносини, які мали місце між ОСОБА_1 і відповідачем у період до реєстрації шлюбу, відповідають таким ознакам як наявність між її ними взаємних прав та обов'язків, що зумовлені їхнім спільним проживанням, у зв'язку з чим з огляду на приписи ст. 74 СК України до їх правовідносин поширюється положення про право спільної сумісної власності подружжя.

В період проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу було розпочато, проведено і закінчено будівництво житлового будинку АДРЕСА_3 , на який у 2008 році відповідач зареєстрував право за собою.

Виходячи з встановленої ч. 2 ст. 69 СК України презумпції права спільної сумісної власності майна, набутого за час шлюбу, яка розповсюджується за приписами ч. 2 ст. 74 СК України і на проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, будинок АДРЕСА_3 є спільною сумісною власністю подружжя.

Оскільки в листопаді 2019 року позивачці стало відомо, що на сайті з продажу та оренди всіх типів нерухомості від приватних осіб, забудовників та агентств нерухомості DOM.RIA міститься інформація про продаж об'єкта нерухомого майна, який є спільною власністю подружжя, без її згоди. 06.11.2019 за заявою відповідача державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію права власності відповідача на житловий будинок у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Враховуючи, що наразі відповідач заперечує проти визнання будинку об'єктом спільної сумісної власності подружжя, перешкоджає позивачці і дітям у проживанні і користуванні будинком, позивачка звернулась до суду з позовом про поділ спільного сумісного майна. Просила встановити факт проживання з відповідачем однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 07 листопада 2002 року по 25 листопада 2011, визнати житловий будинок за адресою: АДРЕСА_3 , спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та у порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку вказаного будинку.

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 24 листопада 2022 року позовні вимоги задоволено частково.

Встановлено факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 2005 року по 25 листопада 2011 року.

Визнано житловий будинок, розташований за адресою АДРЕСА_3 , спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

У порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на частку житлового будинку, розташованого за адресою АДРЕСА_3 .

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, неправильну оцінку зібраним у справі доказам, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог. Зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкових висновків про те, що до реєстрації шлюбу сторони проживали однією сім'єю і вели спільне господарство, оскільки жодними належними і допустимими доказами вказані обставини не підтверджені. Спірний будинок введено в експлуатацію у 2008 році, що унеможливлювало проживання в ньому сторін з 2005 року. Наполягає на тому, що будинок був збудований до реєстрації шлюбу за його власні кошти, а отже є його приватною власністю і не піддягає поділу. На думку апелянта, ОСОБА_1 пропустила строк позовної давності, оскільки право власності на будинок відповідач зареєстрував у 2008 році, а відповідний позов пред'явлено лише у листопаді 2019 року. Окрім того, апелянт вказує на допущені судом першої інстанції процесуальні порушення - неповну сплату позивачкою судового збору.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 вказує, що строк позовної давності вона не пропустила, оскільки відповідач почав перешкоджати їй і дітям проживати у спірному будинку і не визнавати її прав на нього з квітня 2019 року, а з позовом у цій справі вона звернулася до суду у листопада 2019, тобто в межах трирічного строку. При відкритті провадження у справі суд, розглянувши клопотання позивачки про звільнення її від сплати судового збору або про зменшення його розміру, врахував її майновий стан, знаходження на її утриманні двох малолітніх дітей, відсутність доходів. Несплата позивачкою судового збору не є підставою для скасування судового рішення. Факт проживання сторін однією сім'єю до реєстрації шлюбу підтверджується належними і допустимими доказами, яким суд першої інстанції дав правильну оцінку. До моменту здачі будинку в експлуатацію він був придатним для проживання, з 2005 року він здавався під охорону, мав електро- і водопостачання.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи сторін і їх представників, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із доведеності, що між сторонами склалися та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю, у період з 2005 року і до реєстрації шлюбу.

Колегія суддів погоджується із вказаним висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

Встановлено, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 26.11.2011 уклали шлюб, зареєстрований Дніпровським районним у місті Запоріжжі відділі державної реєстрації актів цивільного стану ГТУЮ у Запорізькій області, про що зроблено актовий запис № 798, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_1 , виданим повторно 19.04.2019 Дніпровським районним у місті Запоріжжі відділом державної реєстрації актів цивільного стану ГТУЮ у Запорізькій області.

Для ОСОБА_1 шлюб перший, ОСОБА_2 перебував у шлюбі з ОСОБА_5 , який був розірваний 24.09.2002, що підтверджується копією свідоцтва про розірвання шлюбу серія НОМЕР_2 .

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 17.03.2021 шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 розірваний.

ОСОБА_1 і ОСОБА_2 мають дітей - ОСОБА_3 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_3 (свідоцтво про народження серія НОМЕР_3 видане повторно 19.04.2019 Дніпровським районним у місті Запоріжжі відділом державної реєстрації актів цивільного стану ГТУЮ у Запорізькій області), і ОСОБА_4 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_4 (свідоцтво про народження серія НОМЕР_3 видане повторно 19.04.2019 Дніпровським районним у місті Запоріжжі відділом державної реєстрації актів цивільного стану ГТУЮ у Запорізькій області).

Згідно матеріалів справи, відповідач ОСОБА_2 з 20.06.1995 по теперішній час зареєстрований за адресою АДРЕСА_1 . Вказана квартира належить йому на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 13.06.1995.

Позивачка ОСОБА_1 зареєстрована за адресою АДРЕСА_4 , та є власником частки вказаної квартири.

На підставі розпорядження голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради №944р від 17.05.2008 ОСОБА_2 видане Свідоцтво про право власності на нерухоме майно серія САС №095979 від 20.06.2008, яке було зареєстроване в ОП ЗМБТІ, що підтверджується витягом №19312936 від 25.06.2008.

Право власності ОСОБА_2 на житловий будинок літ.А-2, розташований за адресою АДРЕСА_3 , на підставі свідоцтва про право власності, серія та номер: серія НОМЕР_4 , виданого 20.06.2008, зареєстроване 06.11.2019 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

З Акту державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію житлового будинку і господарських будівель по АДРЕСА_3 від 21.02.2008, затвердженого розпорядженням міського голови від 06.03.2008 №210р, видно, що будівництво здійснювалось ТОВ «Фірма «Форт», будівництво було розпочате у 2002 році, будівельно-монтажні роботи закінчені 14.05.2003.

Відповідно до запису у трудовій книжці ОСОБА_2 з квітня 1992 по березень 2011 року перебував у трудових відносинах з ТОВ «Фірма «Форт», де обіймав посаду заступника директора фірми.

Згідно листа Запорізьких електричних мереж від 25.12.2002 ОСОБА_2 дозволено виконати тимчасове електропостачання приватного котеджу на період будівельних робіт на один рік, 10.04.2003 між забудовником ТОВ «Фірма «Форт» і постачальником було укладено договір №1023 на користування електроенергією до 31.12.2003.

Технічне обстеження водопроводу зафіксоване у акті від 08.11.2007, з якого видно, що у будинку був встановлений обліковий прилад, на момент обстеження його показники становили 686 м.куб.

Письмовими доказами також підтверджується, що у квітні 2011 року колишня дружина ОСОБА_5 , донька ОСОБА_6 звертались до суду з позовом про визнання ОСОБА_5 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 , оскільки, як зазначалося у позовній заяві, з 2002 року він у ній не проживав, витрати з її утримання не несе, фактично створив нову сім'ю та переїхав на постійне проживання у власний будинок. Як видно із матеріалів даної справи і ухвали суду, після надання суду документів, що ОСОБА_2 є власником цієї квартири, позивачі звернулись із заявою про залишення позову без розгляду, яка була задоволена (справа №2-2288/2011).

В свою чергу, ОСОБА_2 у 2016 році звертався до суду із позовом до колишньої дружини ОСОБА_5 , доньки ОСОБА_6 та малолітньої онуки про визнання їх такими, що втратили право користування належною йому квартирою, вказуючи що вони у квартирі не проживають, а під час проживання у квартирі не сплачували комунальні послуги, будь-яких витрат з утримання квартири не несли. Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 01.03.2017, яким позов ОСОБА_2 задоволений, встановлено, що колишня дружина, донька і онука виїхали з України у напрямку Російської Федерації у травні 2014 року.

Предметом позову ОСОБА_1 є встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу із ОСОБА_2 та поділ спільного майна подружжя.

За приписами статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них певних прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Відповідно до статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 СК України.

Отже, правовими наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без шлюбу є встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності.

Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками: час набуття майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Правило статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, потрібно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 4-283цс18) зазначено, що згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміну «член сім'ї» членами сім'ї військовослужбовця є, зокрема, особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з військовослужбовцем у безпосередніх родинних зв'язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов'язковими умовами для визнання їх членами сім'ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зазначено, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім'єю, спільний побут, взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України).

СК України не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов'язком суду під час їх оцінці. Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є, зокрема, докази спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов'язків, інших доказів які підтверджують наявність встановлених між сторонами відносин, притаманних подружжю.

У постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 6-2253цс15 зроблено такий висновок: за правилами статті 74 СК України (у редакції, чинній до 16 січня 2007 року) якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки або чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Отже, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків. Згідно із частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Ураховуючи викладене, особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності. Рішення обґрунтовують належними і допустимими доказами, про що зазначають у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти.

Подібні висновки викладені і у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 490/6060/15-ц (провадження № 61-28343св18), від 04 вересня 2019 року у справі № 751/3021/17 (провадження № 61-10778св18).

ОСОБА_1 , зазначаючи про проживання з ОСОБА_7 однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період придбання спірного будинку, посилалася як на доказ, у тому числі, на медичні документи дітей, де зазначена адреса проживання: АДРЕСА_3 та на покази свідків.

Так, згідно виданої пологовим будинком №3 карти розвитку новонародженого №2158 від 08.08.2006, історії пологів №2158 на ім'я ОСОБА_1 , постійним місцем проживання матері на час госпіталізації зазначено адресу АДРЕСА_3 , за якою вона була виписана з новонародженою дитиною з пологового будинку. Картка містить відмітку, що дитяча поліклініка №6 про виписку дитини повідомлена.

В медичній документації 6 дитячої поліклініки місцем проживання старшого сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з моменту народження, тобто з ІНФОРМАЦІЯ_3 , зазначено будинок АДРЕСА_3 .

З карти профілактичних щеплень ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , відомо, що він з 2009 року відвідував дитячий садок ЗНВК «Евріка», розташований за адресою: АДРЕСА_5 , місцем проживання дитини зазначена адреса АДРЕСА_3 .

Окрім того, допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 надали суду свідчення про те, що ОСОБА_2 працював у ОСОБА_8 в ТОВ «Форт», займав посаду його заступника, фактично виконував обов'язки водія. Коли ОСОБА_12 вирішив проживати разом з ОСОБА_13 , ОСОБА_8 допоміг їм зняти житло (квартиру в будинку на АДРЕСА_6 ), власні меблі дав, допоміг побудувати спірний будинок. Станом на 2002 рік відповідач з першою дружиною вже не проживав. У 2003 році почалось будівництво будинку і його зведення тривало до 2005 року. Фактично ОСОБА_12 і ОСОБА_13 стали разом проживати у тому будинку з 2004 року, продовжуючи незавершені будівельні роботи до 2006 року. В 2006 році будинок повністю збудували, оформлення введення його в експлуатацію ніяким чином не перешкоджало в ньому проживати. ОСОБА_13 приймала активну участь будівництві, вникала в усі питання, потім облаштовувала будинок, гардини сама шила для будинку, за все переживала. Весь цей час вони були однією сім'єю, вони мали спільний побут, спільний бюджет, спільні обов'язки, піклувались один про одного, виховували своїх дітей.

Вказані покази свідків не піддаються сумніву.

Також колегія суддів погоджується із неприйняттям судом першої інстанції доказів відповідача у вигляді показів свідка ОСОБА_14 та акту про не проживання.

Згідно зі ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Як передбачено ст.ст. 76,77 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до ст.ст. 79, 80 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За приписами ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Як установлено ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчинення нею процесуальних дій.

Покази свідка ОСОБА_14 зводяться до констатації позиції відповідача щодо не проживання спільно з позивачкою у спірному будинку, відсутності між сторонами усталених відносин, які притаманні подружжю. При цьому свідок пояснював, що до 2005 року спілкувався з відповідачем декілька разів, він не обізнаний з такими обставинами стосунків між сторонами, як наявність у них двох спільних дітей.

Наданий відповідачем акт про не проживання осіб у будинку від 20.05.2020, яким голова квартального комітету засвідчив складений мешканцем будинку АДРЕСА_7 акт не проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у будинку АДРЕСА_3 до 2011 року, оскільки обстеження на факт не проживання зазначених осіб не проводилось, джерело такої інформації не зазначено, відомості про не проживання в акті зазначені лише однією особою, а не комісією, як це передбачено.

Інші доводи скаржника щодо заперечення ним факту його проживання з ОСОБА_1 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 2005 року по момент реєстрації шлюбу, також не спростовують правильних висновків суду першої інстанції.

При вирішенні спору суд ураховав, що факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу може бути встановлено судом лише з 01 січня 2004 року (після набрання чинності СК України), оскільки КпШС України не передбачав юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживали разом без реєстрації шлюбу. Спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, вирішувалися згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про власність».

Таким чином, аналіз вищенаведеного свідчить про те, що суд першої інстанції правильно визначив період проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а саме з 2005 року.

Згідно частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

В той же час, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Статтею 68 СК України передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Статтею 368 ЦК України визначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Встановлено, що у період проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу було проведено і закінчено будівництво житлового будинку АДРЕСА_3 .

У 2008 році право власності на закінчений будівництвом будинок літ. А-2 загальною площею 312 кв. м., житловою площею 109,8 кв. м. за адресою: АДРЕСА_3 було реєстровано за відповідачем на підставі свідоцтва про право власності НОМЕР_4 , виданого Управлінням житлового господарства Запорізької міської ради 20.06.2008, що підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За наявності установленого факту проживання однією сім'єю сторін по справі з 2005 року при здійсненні поділу спірного майна у вигляді будинку АДРЕСА_3 в судовому порядку, позивачці і відповідачу належить по частці у праві спільної сумісної власності на спірну квартиру, що відповідає висновку суду першої інстанції, викладеному в оскаржуваному судовому рішенні.

Також апеляційний суд зауважує на тому, що доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 звертаючись до суду із вказаним позовом пропустила строк позовної давності - є неспроможними.

Так відповідно до ст. 72 СК України, позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності ( ч. 2 ст. 72 СК України).

З позовом про поділ майна позивачка звернулась до суду у листопаді 2019 року, дізнавшись про порушення свого права. На момент звернення з позовом до суду сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який був розірваний рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 17.03.2021.

Відтак, вказані доводи апеляційної скарги є необґрунтованими.

Несплата позивачкою судового збору при подачі позову не є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення. Вказаний процесуальний недолік підлягає усуненню судом першої інстанції у спосіб, передбачений ст.ст. 141, 270 ЦПК України шляхом ухвалення додаткового рішення.

Аналіз викладеного вище свідчить про те, що оскаржуване рішення є законним та обґрунтованим, ухваленим в порядку норм матеріального та процесуального права, а тому колегія суддів не вбачає підстав для його скасування.

Керуючись статтями 367-369, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 24 листопада 2022 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови, лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Повний текст судового рішення складено 05 квітня 2023 року.

Головуючий: І.В. Кочеткова

Судді: А.В. Дашковська

О.М.Кримська