справа №753/2727/21 Головуючий у І інстанції -Гусак О.С.
апеляційне провадження №22-ц/824/2508/2023 Доповідач у ІІ інстанції - Гуль В.В.
26 січня 2023 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого Гуля В.В.,
суддів Матвієнко Ю.О., Мельника Я.С.,
за участю секретаря Линок В.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 23 жовтня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей та сім'ї Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, про позбавлення батьківських прав, встановлення опіки та призначення опікуна,-
встановив:
У лютому 2021 року позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом про позбавлення ОСОБА_3 батьківських прав відносно дочки ОСОБА_5 .
У ході розгляду справи позивачі збільшили позовні вимоги та просили також встановити опіку над малолітньою дитиною ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та призначити її опікуном позивача ОСОБА_1 .
На обґрунтування своїх вимог посилаються на ті обставини, що ОСОБА_6 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 9 листопада 2007 року.
ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народилась дочка ОСОБА_5 . Шлюбні відносини у них не склались, у зв'язку з чим ОСОБА_6 та ОСОБА_3 стали проживати окремо, їх донька залишилась проживати з матір'ю, а відповідач перестав цікавитись життям та здоров'ям дитини.
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 померла. Стверджують, що малолітня ОСОБА_5 залишилась без батьківського піклування, оскільки відповідач недбало ставиться до своїх батьківських обов'язків: не проявляє до дочки достатньої турботи, не цікавиться її життям, не опікується її здоров'ям, не піклується про неї, не надає ніякої матеріальної підтримки. У зв'язку з чим, просили позбавити відповідача батьківський прав щодо дочки.
Вказують, що з грудня 2020 року малолітня ОСОБА_5 фактично проживає в сім'ї своєї двоюрідної тітки - позивача ОСОБА_1 , яка опікується здоров'ям дівчинки, її навчанням у школі, піклується про її фізичний і духовний розвиток, утримує її власним коштом, забезпечує для неї достатній рівень життя. Також дівчинці всіма силами допомагає її рідна бабуся (мати ОСОБА_6 ) - позивачка ОСОБА_2 . У зв'язку з тим, що відповідач проявляє байдужість до дочки, просили встановити опіку над малолітньою ОСОБА_5 та призначити її опікуном позивача ОСОБА_1 .
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 23 жовтня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням ОСОБА_1 , ОСОБА_2 подали апеляційну скаргу, в якій, вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права під час розгляду справи.
В обгрунтування апеляційної скарги вказують, що відповідачем не було надано жодних доказів на підтвердження їх пояснень, тоді як вони надали докази які свідчать , що відповідач у порушення ст. 150 СК України свідомо не виконує обов'язки щодо виховання та розвитку дитини, проте незважаючи на це суд першої інстанції виніс рішення виключно на пояснення відповідача.
Наголошують на наявність в матеріалах справи висновку органу опіки і піклування № 103/4131/41/3 від 14.05.2021 р., відповідно до якого орган опіки і піклування вважає за доцільне позбавити батьківських прав ОСОБА_3 у зв'язку із тим, що він ухилився від виховання та утримання дитини.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги суд дійшов висновку про задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції з ухваленням по справі нового судового рішення про задоволення позову.
Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції виходив з наступного.
Судом першої інстанції встановлено, що 9 листопада 2007 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Печерського районного управління юстиції у м. Києві було зареєстровано шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 . Після реєстрації шлюбу прізвище дружини змінено на - ОСОБА_6 (а.с.15).
ІНФОРМАЦІЯ_2 народилась ОСОБА_5 , її батьком є ОСОБА_3 , а матір'ю ОСОБА_6 (а.с.16).
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 померла.
Згідно пояснень сторін, дитина проживає разом з позивачем ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 . Вказане також підтверджується актом 20 обстеження умов проживання дитини від 16 лютого 2021 року (а. с. 43-44).
Також встановлено, що позивач ОСОБА_2 є матір'ю ОСОБА_6 (а.с.14), а отже бабусею малолітньої ОСОБА_5 .
В матеріалах справи знаходиться висновок Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації від 24 травня 2021 року № 103/4131/41/3 про доцільність позбавлення ОСОБА_3 батьківських прав відносно його доньки ОСОБА_5 .
Відповідно до подання органу опіки та піклування Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації (протокол засідання комісії №16 від 14 липня 2021 року) в разі позбавлення батьківських прав ОСОБА_3 відносно його малолітньої доньки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 вважають за доцільне призначити над малолітньою ОСОБА_5 опікуном ОСОБА_1 .
Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що висновок Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації від 24 травня 2021 року № 103/4131/41/3 про доцільність позбавлення ОСОБА_3 батьківських прав відносно його доньки ОСОБА_5 є недостатньо аргументованим, а отже суд не погоджується з ним. А також зважаючи на наведені вище обставини, ураховуючи бажання ОСОБА_3 відновити повноцінне спілкування з дочкою, виходячи з того, що позбавлення батьківських прав, тобто природних прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність та пропорційність застосування якого позивач не довів, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову про позбавлення відповідача батьківських прав стосовно малолітньої ОСОБА_5 .
Однак з такими висновками суду першої інстанції апеляційний суд погодитись не може враховуючи наступне.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Відповідно до положень статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 21 грудня 1995 року (далі - Конвенція про права дитини), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою, десятою статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.
За змістом статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Відповідно до положень статті 18 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом (стаття 153 СК України).
Згідно з частинами першою, другою статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Згідно з частинами другою, третьою статті 157 СК України той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Окрім прав батьків щодо дітей, діти теж мають рівні права та обов'язки щодо батьків (стаття 142 СК України), в тому числі, й на рівне виховання батьками.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (див. рішення у справі Olsson v. Sweden (№ 2), від 27 листопада 1992 року, Серія A, № 250, ст. 35-36, п. 90), і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції (995_004) не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини (див. рішення у справі Johansen v. Norway від 7 серпня 1996 року, п. 78) (параграф 54).
Відповідно до частини першої статті 164 СК України мати, батьки можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він:
1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;
2) ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти;
3) жорстоко поводяться з дитиною;
4) є хронічними алкоголіками або наркоманами;
5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва;
6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.
Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов'язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні й остаточні правові наслідки (втрата прав, заснованих на спорідненості) як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України).
Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.
Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
Європейський суд з прав людини у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав може свідчити про його інтерес до дитини (параграфи 57, 58).
У статті 9 Конвенції про права дитини зазначено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
Права батьків і дітей, які засновані на спорідненості, становлять основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, спрямовані перешкодити реалізації цих прав, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
У рішенні «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09) Європейський суд з прав людини зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (параграф 100).
Розірвання сімейних зв'язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин (рішення Європейського суду з прав людини від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», параграф 49).
Подібні правові висновки викладені у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 23 листопада 2021 року у справі № 592/17972/19, від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18, від 08 квітня 2020 року у справі № 645/731/18, від 29 січня 2020 року у справі № 127/31288/18, від 29 січня 2020 року у справі № 643/5393/17, від 17 січня 2020 року у справі № 712/14772/17, від 25 листопада 2019 року у справі № 640/15049/17, від 13 березня 2019 року у справі № 631/2406/15-ц, від 24 квітня 2019 року у справі №331/5427/17. Судова практика щодо застосування положень статті 164 СК України є усталеною.
Відповідно до частин п'ятої, шостої статті 19 СК України орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Однак, в ході розгляду справи відповідач не надав жодного доказу на підтвердження своїх пояснень, які в силу ст. 76 ЦПК України самі по собі доказами не є. Тоді як позивачами були надані беззаперечні та достатні докази, які свідчать, що ОСОБА_3 у порушення вимог ст. 150 СК України свідомо не виконує обов'язки щодо виховання та розвитку дитини.
Зокрема, позивачі надали суду висновок Печерського УП ГУНП у м. Києві від 20.06.2018 р. (а.с. 17), висновок Печерського УП ГУНП у м. Києві від 17.09.2018 р. (а.с. 18), довідку з Печерського УП ГУНП у м. Києві від 10.02.2020 р. (а.с. 19), які підтверджують, що матір дівчинки зверталась до правоохоронних органів з приводу насильства, яке вчиняв нац нею ОСОБА_3 .
Також позивачами була надана характеристика з ЗДО № 1 «Орлятко» від 22.02.2021 р. (а.с. 45), з якої вбачається, що ОСОБА_3 приходив до закладу дуже рідко та майже не цікавився життям дитини в садочку.
Крім цього, позивачі надали суду зі школи І-ІІІ ступенів № 90 від 19.02.2021 р. (а.с. 46), з якої вбачається, що батько дитини до школи не приходив, навчанням дитини не цікавився.
І нарешті, висновок органу опіки і піклування № 103/4131/41/3 від 14.05.2021 р., відповідно до якого орган опіки і піклування вважає за доцільне позбавити батьківських прав ОСОБА_3 у зв'язку із тим, що він ухилився від виховання та утримання дитини.
Проте, суд першої інстанції виніс рішення, виключно на пояснення відповідача, не підтверджені доказами. Таке рішення не можна вважати обґрунтованим в розумінні ст. 263 ЦПК України.
Крім того, суд першої інстанції не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 29.09.2021 року у справі № 459/3411/18, відповідно до яких позбавлення батьківських прав не тягне невідворотних наслідків, оскільки не позбавляє особу, яка позбавлена батьківських прав, на спілкування з дитиною і побачення з нею, а також права на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав. А факт заперечення відповідачем проти позову про позбавлення його батьківських прав не свідчить про його інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку.
Також судом першої інстанції не враховано, що права батьків щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а тільки потім права батьків.
За положеннями ч.ч. 1, 2 ст. 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, кожна дитина має право на рівень життя, необхідний для її фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку. Батьки несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Однак, матеріали справи свідчать якраз про те, що ОСОБА_3 свідомо ухилився від цієї відповідальності та почав налагоджувати особисте життя. Більше того, він переклав свою відповідальність на родину позивачки ОСОБА_1 . І що саме позивачка ОСОБА_1 забезпечує для дівчинки рівень життя, необхідний для її фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку.
Більше того, Верховний Суд виходить з того, що ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Пунктом 16 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» № 3 від 30 березня 2007 року роз'яснено, що ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний та духовний розвиток дитини. її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі: не виявляють інтересу до її внутрішнього світу: не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Таким чином, позбавлення батьківських прав є заходом відповідальності батьків за невиконання або неналежне виконання ними своїх батьківських обов'язків. Головною метою такого заходу є захист інтересів малолітніх та неповнолітніх дітей і стимулювання батьків щодо належного виконання своїх обов'язків. Ухилення батьків від виховання дитини, включає в себе, як додаткову підставу для позбавлення батьківських прав, свідоме нехтування ними своїми обов'язками щодо утримання дитини. Забезпечення необхідного харчування, лікування, фізичного розвитку, не можливе без матеріального забезпечення.
Ігноруючи вказану обставину, суд дійшов безпідставного висновку про те, що відповідач може змінити своє відношення до дитини в кращу сторону.
Верховний Суд у своїй постанові від 29.09.2021 року у справі №459/3411/18 зазначив, що лише факт заперечення відповідачем проти позову про позбавлення його батьківських прав не свідчить про його інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку.
Під час розгляду справи у суді першої інстанції відповідач не надав жодних доказів, які б свідчили про його дійсне бажання змінитися та приймати участь у вихованні та утриманні сина. Даючи пояснення, відповідач не надав жодного плану дій, яким чином він бажає чи вважає за можливе відновити спілкування з дочкою, не зміг привести жодних тем такого спілкування, не навів форм участі у яких він бажає проводити спілкування з сином.
Відхиляючи висновок органу опіки та піклування, яким визнано доцільним позбавлення відповідача батьківських прав, суд послався лише на те, що вказаний висновок він не достатньо аргументований.
Проте, наданий висновок орган опіки та піклування мотиваний повністю відповідає нормам чинного законодавства.
Тому незгода суду з висновком органу опіки та піклування, зазначена в рішенні, є необгрунтованою.
При цьому, невиконання відповідачем батьківських обов'язків відносно доньки є умисним і системптичним.
Відповідач мав можливість відвідувати дитину у садочку, а потім у школі. Мав можливість дзвонити і цікавитись життям дочки. Якщо навіть припустити, що мати за життя була проти побачень відповідача з сином, він міг звертатись до органу опіки і піклування, поліції, суду, вихователів, вчителів, директорів у садочку, школі. Якщо навіть не міг приходити особисто, мав можливість звертатись письмово. Дані дії та письмові докази на підтвердження таких дій, або покази свідків свідчили б про бажання батька приймати участь у вихованні доньки. Проте, жодних таких дій, не було вчинено.
Враховуючи викладене подальше збереження зв'язків дитини з відповідачем за вищевказаних обставин буде суперечити інтересам дитини.
Як вбачається з матеріалів справи відповідач не бере участь у вихованні дитини, ігнорує своє батьківські обов'язки, дитина росте без батька. Отже, основне становлення дитини та самопізнання як окремої особистості відбається за відсутності біологічного батька. Вихованням та забезпеченням дитини з народження займались його мати, а після смерті останньої тітка ОСОБА_1 .
За весь період розгляду справи відповідач не довів, що бажає дійсно приймати участь у житті доньки. Всі дії відповідача зводились лише до заперечення проти позову. Ні суду, ні органу опіки і піклування відповідач не зміг надати плану дій щодо свого виправлення та встановлення зв'язку із дочкою.
Заперечення проти позову та пов'язані з цим дії відповідача викликані винятково його бажанням самоствердитися, знайти виправдання своїй поведінці, та продиктовані егоїстичними мотивами недопущення оцінки суспільством його як «поганого» батька.
При цьому реальних дій участі у житті дитини Відповідач не вчиняв, плану дій. направлених на встановлення зв'язку з дитиною він не має, а власну позицію обгрунтовує не з точки зору якнайкращого врахування інтересів дитини, а лише особистими правами як батька.
Розглядаючи справу суд першої інстанції залишив поза увагою особу відповідача, яка не має позитивної оцінки суспільства, потенційний вплив такого батька на дитину не лише у випадку реального спілкування, а й у випадку подальшого формального існування спорідненості дитини з батьком, та вирішив справу не на користь інтересів дитини.
Проте, головним аспектом у вирішенні питання щодо позбавлення батьківських прав є забезпечення якнайкращих інтересів диніни.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що права батьків щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а тільки потім права батьків.
Згідно з частинами першою-третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групі доказів).
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини. її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу: не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, гак і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Суд на перше місце має ставити «якнайкращі інтереси дитини», оцінка яких включає знаходження балансу між усіма елементами, необхідними для прийняття рішення.
Пунктом 1 статті 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону та процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може були необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї. або коли батьки проживають окремо та необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.
У справі «Ilya Lyapin v. Russia» (Ілля Лягіін проти Росії) ЄСГІЛ зазначив, що якщо батько не підтримує стосунків з дитиною, його можна позбавити батьківських прав. І в цьому немає порушення права на сімейне життя, гарантоване Конвенцією.
Крім того, необхідно зазначити, що позбавлення батьківських прав не тягне невідворотних наслідків, оскільки не позбавляє особу, яка позбавлена батьківських прав, на спілкування з дитиною і побачення з нею, а також права на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав.
До також висновку прийшов Верховний Суд під час розгляду справи №459/3411/18 від 29.09.2021 року.
Також Верховний Суд зауважив, що лише факт заперечення відповідачем проти позову про позбавлення його батьківських прав не свідчить про його інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку.
Аналогічні висновки наведені у постановах Верховного Суду від 27.01.2021 у справі №398/4299/17. від 16.06.2021 у справі № 315/1279/19. від 02.08.2021 у справі №331/8310/15.
Отже, висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи (зокрема, про неможливість застосування п.4 ч.1 ст.164 СК України у зв'язку із зняттям відповідача з наркологічного обліку на підставі настання ремісії; відсутності вини відповідача у неучасті його у вихованні сина у зв'язку з проведеною у 2013 році операцією).
При ухваленні рішення суд визнав встановленими обставини, які є недоведеними (зокрема, наявності у відповідача реального інтересу на збереження зв'язків із дочкою, а також можливості зміни його поведінки відносно дитини в кращу сторону).
Судом неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи (зокрема проігноровано факт наявності у відповідача значної заборгованості за аліментами, що як самостійно, так і в сукупності з іншими обставинами є підставою для позбавлення батьківських прав, посилаючись на те, що до стягнення аліментів позивачка вдалась лише після пред'явлення позову у даній справі).
Також суд не мотивував належним чином підстави відхилення ним висновку органу опіки та піклування, чим порушив приписи ч.6 ст.19 СК України, ст.ст.263, 265 ЦПК України.
Розглядаючи справу, суд не застосував приписи ст.9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року щодо особливої уваги до інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю переважають над інтересами батьків.
Крім того, судом не враховано останню практику Верховного Суду в контексті того, що позбавлення батьківських прав не тягне невідворотних наслідків, оскільки не позбавляє особу, яка позбавлена батьківських прав, на спілкування з дитиною і побачення з нею. а також права на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав (постанова ВС у справі №459/3411/18 від 29.09.2021 року).
За ч. 3 ст. 243 СК України опіка, піклування над дитиною встановлюється органом опіки та піклування, а також судом у випадках, передбачених Цивільним кодексом України.
Зі змісту ст. 18 Конвенції про права дитини вбачається, що батьки у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Що стосується позовних вимог про призначення опікуна апеляційний суд зазначає наступне.
У відповідності до ст. 55 ЦК України опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки.
Згідно з ч. З ст. 60 ЦК України суд встановлює опіку над малолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вона позбавлена батьківського піклування, і призначає за поданням органу опіки та піклування.
Відповідно до ч. 1 ст. 62 ЦК України опіка або піклування встановлюються за місцем проживання фізичної особи, яка потребує опіки чи піклування, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника.
У відповідності до приписів ст. 63 ЦК України опікуном або піклувальником може бути фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Фізична особа може бути призначена опікуном або піклувальником лише за її письмовою заявою. Опікун або піклувальник призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особисто виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника . При призначені опікуна для малолітньої особи враховується бажання підопічного.
Позивачка ОСОБА_1 має повноцінну родину, проживає в офіційному шлюбі зі своїм чоловіком, має від нього сина, проживає в двокімнатній квартирі, яка належить позивачці і де для дівчинки створені всі належні умови.
Враховуючи викладене ОСОБА_1 володіє критеріями, за якими може бути призначена опікуном.
Враховуючи викладене та наявність висновка про можливість призначення ОСОБА_1 опікуном суд приходе до висновку, що позов в цій частині також підлягає задоволенню.
Відповідно до ст.ст.77-81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно зі ст.376 підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:
1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;
4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, як ухвалене за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважав встановленими, невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, які зроблені з порушенням та неправильним застосуванням судом норм матеріального та процесуального права, що відповідно до вимог ст.376 ЦПК України є підставами для його скасування з прийняттям нової постанови.
Колегія суддів з урахуванням всіх обставин справи, наявних доказів в матеріалах справи вважає за необхідне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 23 жовтня 2021 року скасувати і ухвалити нове рішення, яким позбавити батьківських прав ОСОБА_3 відносно малолітньої доньки ОСОБА_5 та встановити опіку над малолітньою дитиною ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , призначивши її опікуном ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.367, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 23 жовтня 2021 року скасувати та ухвалити по справі нове судове рішення.
Задовольнити позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей та сім'ї Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, про позбавлення батьківських прав, встановлення опіки та призначення опікуна.
Позбавити ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , РНКПО НОМЕР_1 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 батьківських прав щодо його дочки, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Встановити опіку над малолітньою дитиною ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , призначивши її опікуном ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНКПО НОМЕР_2 , зареєстровану за адресою: АДРЕСА_3 .
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий В.В. Гуль
Судді Ю.О. Матвієнко
Я.С. Мельник