21 березня 2023 року
м. Київ
cправа № 910/12958/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,
секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,
за участю представників:
прокуратури - Підяш О. С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.12.2022 (судді: Козир Т. П. - головуючий, Кравчук Г. А., Коробенко Г. П.) і рішення Господарського суду міста Києва від 21.12.2021 (суддя Полякова К. В.) у справі
за позовом заступника керівника Житомирської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області
до Житомирської обласної державної адміністрації та Товариства з обмеженою відповідальністю "Перлина Заріччя"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача, - Державне підприємство "Івано-Франківський військовий ліспромкомбінат",
про скасування державної реєстрації права власності та права оренди,
1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень
1.1. У серпні 2021 року заступник керівника Житомирської обласної прокуратури (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області (далі - ГУ Держгеокадастру) до Житомирської обласної державної адміністрації (далі - Житомирська ОДА) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Перлина Заріччя" (далі - ТОВ "Перлина Заріччя") про скасування державної реєстрації права державної власності в особі Житомирської ОДА на земельну ділянку загальною площею 7,5550 га, кадастровий номер 1822082500:01:000:0220, та скасування державної реєстрації права оренди ТОВ "Перлина Заріччя" на вказану земельну ділянку.
На обґрунтування позову прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка належить до земель оборони з цільовим призначенням для ведення лісового господарства; вона входить до меж земельної ділянки, на яку Івано-Франківському військовому ліспромкомбінату було видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою від 21.09.2005 серії ЯЯ № 073506, що встановлено судовим рішенням у справі № 906/602/16; державна реєстрація як права власності за Житомирською ОДА, так і права оренди на спірну земельну ділянку за ТОВ "Перлина Заріччя" є незаконною, оскільки Житомирська ОДА на час проведення спірної державної реєстрації не виступала власником чи розпорядником вказаної земельної ділянки, незаконно фактично вилучила земельну ділянку в постійного землекористувача, а подальша передача Житомирською ОДА спірної земельної ділянки на праві оренди ТОВ "Перлина Заріччя" відбулася на підставі визнаних судом недійсних розпоряджень Житомирської ОДА.
1.2. Житомирська ОДА заперечила проти задоволення позову, вважаючи його необґрунтованим та безпідставним; у відзиві на позов наголошувала, зокрема на неефективності обраного прокурором способу захисту та на тому, що за даними з Публічної кадастрової карти України спірна земельна ділянка відсутня.
1.3. У відзиві на позовну заяву ТОВ "Перлина Заріччя" також заперечило проти її вимог, зазначаючи, що прокурор не довів порушення прав та інтересів позивачів та наразі спірна земельна ділянка як об'єкт цивільних прав не існує; користувачем спірної земельної ділянки із цільовим призначенням для ведення лісового господарства було саме Державне підприємство "Івано-Франківський військовий ліспромкомбінат" ( далі - ДП "Івано-Франківський військовий ліспромкомбінат").
2. Короткий зміст судових рішень
2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 21.12.2021, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.12.2022, у позові відмовлено у зв'язку з неефективністю обраного прокурором способу захисту порушеного права.
3. Короткий зміст касаційної скарги
3.1. Перший заступник керівника Київської міської прокуратури звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 21.12.2021 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.12.2022, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Прокурор вважає, що оскаржені судові рішення у цій справі прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права (статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статей 116, 122, 123, 149, 152 Земельного кодексу України, статті 26, пункту 8 частини 1 статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції чинній із 16.01.2020), а також з порушенням норм процесуального права (статей 2, 75, 86, 236 Господарського процесуального кодексу України).
На обґрунтування підстав касаційного оскарження прокурор посилається на положення пунктів 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме (1) ухвалення судами попередніх інстанцій судових рішень у справі без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 10.11.2021 № 916/1988/20, від 03.02.2022 № 295/8285/19-ц, від 27.02.2018 у справі № 925/1121/17, від 17.04.2019 у справі № 916/675/15, а також постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 стосовно застосування статей 2, 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"; (2) недослідження судами зібраних у справі доказів, що свідчать про припинення будь-яких прав відповідачів на спірну земельну ділянку та доказів входження спірної земельної ділянки в межі земельної ділянки площею 491,1265 га, на яку видано державний акт на право постійного користування від 21.09.2005 серії ЯЯ № 073506, що встановлено судами при розгляді справ № 906/27/18, № 906/870/17, що в сукупності й вплинуло на обраний прокурором спосіб захисту.
3.2. Від ТОВ "Перлина Заріччя" надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому товариство просить касаційну скаргу прокурора залишити без задоволення як необґрунтовану.
3.3. Від Житомирської ОДА також надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач вважав касаційну скаргу прокурора безпідставною та необґрунтованою, а судові рішення такими, що ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, тому просив їх залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду
4.1. З метою повного, всебічного, об'єктивного розгляду справи, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду цієї справи у розумний строк, тобто такий, що є необхідним для виконання процесуальних дій і вирішення справи з метою забезпечення належного судового захисту.
4.2. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника прокуратури, дослідивши в межах заявлених вимог наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення на них, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення поданої касаційної скарги з огляду на таке.
4.3. Як свідчать матеріали справи та установили попередні судові інстанції, рішенням Господарського суду Житомирської області від 06.06.2017 у справі № 906/602/16 частково задоволено позов заступника прокурора Житомирської області. Визнано незаконним розпорядження голови Житомирської районної державної адміністрації (далі - Житомирська РДА) від 25.09.2009 № 1073 "Про надання дозволу ТОВ "Перлина Заріччя" на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, з метою передачі її в оренду для обслуговування придбаних будівель та споруд бази відпочинку " Перлина " на території Зарічанської сільської ради". Визнано незаконним розпорядження голови Житомирської РДА від 10.03.2010 № 221 "Про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки ТОВ "Перлина Заріччя" для обслуговування будівель та споруд бази відпочинку " Перлина " на території Зарічанської сільської ради". Визнано незаконним розпорядження голови Житомирської РДА від 08.07.2010 № 687 "Про передачу в оренду земельної ділянки ТОВ "Перлина Заріччя" для обслуговування будівель та споруд бази відпочинку " Перлина " на території Зарічанської сільської ради". Визнано незаконним розпорядження голови Житомирської РДА № 797 від 10.08.2011 "Про внесення змін до договору оренди землі". Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 21.07.2010, укладений між Житомирською РДА та ТОВ "Перлина Заріччя", зареєстрований в реєстраційному відділі Житомирської регіональної філії ДП "Центр ДЗК" 27.07.2010 за № 04102090004. Визнано недійсною додаткову угоду від 18.08.2011 до договору оренди земельної ділянки від 21.07.2010, укладеного між Житомирською РДА та ТОВ "Перлина Заріччя". У решті позовних вимог відмовлено.
Господарський суд під час розгляду справи № 906/602/16 встановив, що матеріали справи не містять доказів того, що право постійного користування земельною ділянкою площею 491,1265 га, кадастровий номер 1822082500:01:000:0028, належне ДП "Івано-Франківський військовий ліспромкомбінат" згідно з державним актом від 21.09.2005 серії ЯЯ № 073506, було припинено в установленому законом порядку. Суд також зазначив, що в матеріалах справи немає доказів того, що Міністром оборони України в порядку, визначеному Положенням про надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженим наказом Міністерства оборони України від 22.12.1998 № 483, надавалася згода місцевим органам влади на подальшу передачу в оренду земельної ділянки, яка на праві постійного користування належить ДП "Івано-Франківський військовий ліспромкомбінат". Суд установив, що Житомирська РДА, приймаючи спірні розпорядження, передала ТОВ "Перлина Заріччя" земельну ділянку площею 7,5550 га, яка накладається на земельну ділянку, що перебуває в постійному користуванні ДП" "Івано-Франківський військовий ліспромкомбінат".
Разом із тим рішенням у справі № 906/602/16 встановлено, що земельна ділянка площею 7,5550 га, кадастровий номер 1822082500:01:000:0220, входить до земельної ділянки, наданої ДП "Івано-Франківський військовий ліспромкомбінат" в постійне користування згідно з державним актом на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ № 073506.
Наведені обставини, як зазначили попередні судові інстанції у справі, в якій подано касаційну скаргу, в силу положень статті 75 Господарського процесуального кодексу України є преюдиціальними і не потребують повторного доказування.
Однак, як установили господарські суди у справі, що розглядається, Житомирська ОДА у листі від 16.05.2019 № 2421/2-19/49 "Про реєстрацію земельної ділянки" (адресованому компетентним органам) просила зареєструвати земельну ділянку, кадастровий номер 1822082500:01:000:0220, на праві власності за державою в особі Житомирської ОДА, посилаючись на те, що така земельна ділянка відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" належить до державної власності.
На підставі цього листа, 16.04.2019 державний реєстратор Тетерівської сільської ради Житомирського району провів державну реєстрацію права державної власності в особі Житомирської ОДА на земельну ділянку площею 7,5550 га, кадастровий номер 1822082500:01:000:022, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування об'єктів рекреаційного призначення, яка знаходиться на території Станишівської сільської ради Житомирського району. Крім того, 16.04.2019 державний реєстратор Тетерівської сільської ради Житомирського району провів державну реєстрацію права оренди за ТОВ "Перлина Заріччя" на земельну ділянку загальною площею 7,5550 га, кадастровий номер 1822082500:01:000:0220. Підставою для реєстрації зазначено: відомості з ДЗК, строк дії речового права - 27.07.2059 з правом пролонгації, орендодавець - Держава Україна в особі Житомирської ОДА.
Суди попередніх інстанцій встановили, що, як свідчить інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, спірна земельна ділянка, кадастровий номер 1822082500:01:000:0220, станом на 20.07.2021 зареєстрована на праві державної власності в особі Житомирської ОДА.
4.4. Предметом позову у цій справі є вимоги прокурора про скасування проведеної 16.04.2019 державної реєстрації права державної власності в особі Житомирської ОДА на земельну ділянку загальною площею 7,5550 га, кадастровий номер 1822082500:01:000:0220, та скасування державної реєстрації права оренди ТОВ "Перлина Заріччя" на вказану земельну ділянку, оскільки така земельна ділянка належить до земель оборони та перебуває в користуванні підприємства Міністерства оборони України.
4.5. Переглядаючи справу в порядку положень статті 269 Господарського процесуального кодексу України та залишаючи без змін рішення суду першої інстанції у справі про відмову у позові, суд апеляційної інстанції зазначив, що прокурор навів достатньо суджень і обґрунтувань для звернення до суду за захистом інтересів держави та, відповідно, розгляду його позовних вимог по суті, вірно визначив позивачів - Міністерство оборони України та ГУ Держгеокадастру, якими не здійснювались дії щодо захисту інтересів держави; прокурор також дотримався вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та положень статті 53 Господарського процесуального кодексу України, проте прокурор у наведеному випадку обрав неефективний спосіб захисту порушеного права, що є підставою для відмови у позові.
При цьому суд апеляційної інстанції виходив із того, що положеннями статті 15 Цивільного кодексу України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
За змістом статті 16 цього ж Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідками (схожі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
Прокурор вважав, що захист порушених прав держави має бути здійснений шляхом скасування державної реєстрації права власності та права оренди.
Суд апеляційної інстанції, урахувавши положення Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", погодився з висновком суду першої інстанції про те, що обраний прокурором спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Водночас суд апеляційної інстанції констатував неефективність обраного прокурором способу захисту, наголосивши на тому, що відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц).
Велика Палата Верховного Суду в постанові у справі № 466/8649/16-ц також звернула увагу на те, що відповідно до пункту 1 частини 1 статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" право власності підлягає державній реєстрації. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис, як зазначено вище, вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову.
4.6. Проте колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що частиною 1 статті 317 Цивільного кодексу України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до частини першої статті 386 Цивільного кодексу України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.
Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що зазвичай, суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункти 5.5, 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16). Інакше кажучи - це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (пункт 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц).
При цьому зазвичай належний і ефективний спосіб захисту - саме той, який спрямований на саме ті правові наслідки, які захищають право.
Залежно від характеру посягання на права власника і змісту захисту, який надається власнику, виділяються речово-правові та зобов'язально-правові засоби захисту права власності.
Речові засоби захисту права власності та інших речових прав покликані захищати ці права від безпосереднього неправомірного впливу будь-яких осіб. До речово-правових позовів належать: вимоги до незаконного володільця про витребування майна (віндикаційний позов); вимоги власника щодо усунення порушень права власності, які не пов'язані з володінням (негаторний позов); вимоги власника про визнання права власності.
Негаторний позов - це позов власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось Великою Палатою Верховного Суду неодноразово.
Так, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суд від 23.11.2021 (пункти 67-71) у справі № 359/3373/16-ц зазначено, що: "Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що володіння як фактичний стан слід відрізняти від права володіння. Зокрема, права володіння, користування та розпоряджання майном належать власнику майна (частина перша статті 317 ЦК України), незалежно від того, є він фактичним володільцем чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв'язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість така особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем такого майна, але не набуває права володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може.
68. Виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постановах від 04 лютого 2020 року по справах № 911/3311/17, № 911/3574/17, 911/3897/17 та від 03 вересня 2020 року у справі № 911/3449/17 про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями означає перехід до них права володіння цими землями, та про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями лісогосподарського призначення є неможливим.
69. У постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 лютого 2020 року по справах № 911/3311/17, № 911/3574/17, 911/3897/17 та від 03 вересня 2020 року у справі № 911/3449/17 також сформульований висновок про те, що зайняття спірної земельної ділянки з порушенням положень ЗК України та ЛК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади; у такому разі позовну вимогу про зобов'язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.
70. Велика Палата Верховного Суду погоджується з цим висновком по суті попри його неналежне обґрунтування у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду. У зазначеному висновку йдеться не про державну реєстрацію права власності за порушником (яке і розглядається як фактичне заволодіння), а про вчинення фізичних дій щодо земельної ділянки - її зайняття (яке не є заволодінням). Відповідно до принципу реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном його фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на таке майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. У таких випадках підлягає застосуванню стаття 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (негаторний позов). Тому Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від наведеного висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду.
71. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що вона вже викладала подібні за змістом висновки у своїй постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19). У пункті 7.27 цієї постанови зазначено: «Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов'язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок». Водночас використання у першому реченні слів «(тимчасовим володільцем)» може справляти хибне враження, ніби зайняття земельної ділянки може означати заволодіння (хоч би і тимчасове) цією ділянкою порушником, за яким не зареєстроване право власності, що не відповідало би принципу реєстраційного посвідчення володіння; тому зазначені слова є зайвими. Крім того, за змістом статті 391 ЦК України негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння, а не права володіння (яке належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень); тому слово «права» у першому реченні є зайвим. З метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду відступає від наведеного висновку шляхом уточнення, виклавши його перше речення так: зайняття земельних ділянок, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов'язаним із позбавленням власника його володіння цими ділянками".
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).
Беручи до уваги викладене, а також зважаючи на підстави та зміст позову, встановлені судами обставини справи, обраний прокурором спосіб захисту не відповідає належному способу захисту, не призводить до відновлення порушених прав держави, оскільки є неефективним; спосіб захисту порушеного права у наведеному випадку, який відповідає вимогам закону і є одночасно ефективним, передбачає звернення з негаторним позовом. Наведене судами попередніх інстанцій враховано не було, разом із тим, це не призвело до прийняття ними неправильного судового рішення.
4.7. Не погодившись із ухваленими у справі рішенням і постановою судів попередніх інстанції, прокурор оскаржив їх до суду касаційної інстанції, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Так, за змістом наведеної норми підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1), та якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу (пункт 4).
Отже, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних прокурором судових рішень в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
У касаційній скарзі скаржник обґрунтував наявність підстави для касаційного оскарження, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, і таке обґрунтування полягає у неврахуванні судом апеляційної інстанції під час ухвалення оскаржуваної постанови висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).
При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.
Водночас посилання скаржника на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
Касаційна інстанція відхиляє посилання скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду від 10.11.2021 № 916/1988/20, від 03.02.2022 № 295/8285/19-ц, від 27.02.2018 у справі № 925/1121/17, від 17.04.2019 у справі № 916/675/15, а також постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 стосовно застосування положень Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", оскільки вказані постанови Верховного Суду були прийняті за інших предмета позову (справа № 911/3594/17 - спір про визнання протравним і скасування рішення органу місцевого самоврядування, справа № 925/1121/17 - спір про визнання права власності, справа № 916/675/15 - спір про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування та визнання недійсним договору оренди) та інших підстав позову, обставин, встановлених попередніми судовими інстанціями, і за іншими поданими сторонами та оцінених судами доказами, залежно від яких (обставин і доказів) й прийнято судові рішення, тобто зазначені справи і ця справа, в якій подано касаційну скаргу, є відмінними за істотними правовими ознаками. Водночас аналіз висновків, зроблених судом апеляційної інстанції у постанові в справі, в якій подано касаційну скаргу, враховуючи сталу судову практику щодо ефективного способу захисту права власності на землю та зважаючи на підстави для відмови у позові через неефективність обраного прокурором способу захисту, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у зазначених постановах Верховного Суду.
З огляду на викладене підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не знайшла підтвердження.
Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
4.8. Як уже зазначалося, касаційну скаргу було подано також на підставі пункту 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та мотивовано тим, що суди не дослідили зібраних у справі доказів.
Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.
Таким чином, за змістом пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.
Натомість, як уже зазначалося, підстава касаційного оскарження, наведена скаржником у касаційній скарзі (пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України), у цьому випадку не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, а саме лише посилання скаржника на те, що суд не в повному обсязі дослідив докази та не з'ясував дійсні обставини справи, без належного обґрунтування не можуть ставити під сумнів судове рішення.
За таких обставин колегія суддів не бере до уваги доводи прокурора про недослідження судами зібраних у справі доказів за умови відсутності підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, також не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень з цієї підстави.
5. Висновки Верховного Суду та розподіл судових витрат
5.1. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
5.2. Отже, враховуючи викладене, оскаржені у справі судові рішення про відмову у позові підлягають залишенню без змін, однак з мотивів, викладених у цій постанові суду касаційної інстанції.
5.3. Судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою першого заступника керівника Київської міської прокуратури в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.
Касаційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури залишити без задоволення.
Постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.12.2022 і рішення Господарського суду міста Києва від 21.12.2021 у справі № 910/12958/21 залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Т. Б. Дроботова
Судді Н. О. Багай
Ю. Я. Чумак