21 березня 2023 року
м. Київ
cправа № 922/2095/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,
секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,
за участю представників:
позивача - Підлісної К. О.,
відповідачів - Стеця М. Л.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "ІМАТРА" та Товариства з обмеженою відповідальністю "УКРМАЗСЕРВІС"
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 01.12.2022 (судді: Мартюхіна Н. О. - головуючий, Бородіна Л. І., Плахов О. В.) і рішення Господарського суду Харківської області від 28.09.2021 (суддя Шарко Л. В.) у справі
за позовом Харківської міської ради
до Товариства з обмеженою відповідальністю "ІМАТРА" та Товариства з обмеженою відповідальністю "УКРМАЗСЕРВІС"
про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за використання земельної ділянки,
1. Короткий зміст позовних вимог і судових рішень
1.1. У травні 2021 року Харківська міська рада звернулася до Господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ІМАТРА" (далі - ТОВ "ІМАТРА") та Товариства з обмеженою відповідальністю "УКРМАЗСЕРВІС" (далі - ТОВ "УКРМАЗСЕРВІС") про (1) стягнення з ТОВ "ІМАТРА" безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати в сумі 1 177 202,17 грн за користування земельною ділянкою площею 2,9560 га, розташованою на вул. Виконкомівській, 32 у м. Харкові, кадастровий номер 6310137900:09:001:0014, за період із 01.01.2020 до 30.04.2021; (2) стягнення з ТОВ "УКРМАЗСЕРВІС" безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за використання цієї ж земельної ділянки за період із 01.01.2020 до 30.04.2021 у сумі 337 663,58 грн.
Позовні вимоги з посиланням на положення статей 1212- 1214 Цивільного кодексу України обґрунтовані тим, що відповідачі, набувши право власності на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці комунальної форми власності, у встановленому законодавством порядку не оформили речових прав на земельну ділянку, тому в період із 01.01.2020 до 30.04.2021 користувалися земельної ділянкою без необхідних правовстановлюючих документів та без сплати коштів за таке користування до місцевого бюджету, внаслідок чого зберегли за рахунок Харківської міської ради, яка діє від імені територіальної громади міста, грошові кошти у розмірі орендної плати.
1.2. Рішенням Господарського суду Харківської області від 28.09.2021 позов задоволено повністю. Стягнуто з ТОВ "ІМАТРА" безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати за користування земельною ділянкою за період із 01.01.2020 до 30.04.2021 у сумі 1 177 202,17 грн та 127 658,04 грн судового збору. Стягнуто з ТОВ "УКРМАЗСЕРВІС" безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати за користування земельною ділянкою у період із 01.01.2020 до 30.04.2021 у сумі 337 663,58 грн та 5 064,95 грн судового збору.
Місцевий господарський суд визнав позовні вимоги обґрунтованими та при цьому виходив із того, що, зважаючи на загальну площу сформованої земельної ділянки, Харківською міською радою зроблено розрахунок спірної суми безпідставно збережених коштів орендної плати з урахуванням часток на нежитлові будівлі, які належать на праві власності кожному з відповідачів, та застосовано положення пункту 286.6 статті 286 Податкового кодексу України. Суд зауважив, що застосування позивачем пропорційного нарахування безпідставно збережених коштів є обґрунтованим і узгоджується з положеннями пункту 286.6 статті 286 Податкового кодексу України та практикою Верховного Суду, наведеною у постановах від 29.01.2020 у справі № 638/13423/18 та від 22.04.2020 у справі № 826/12431/16.
1.3. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 02.12.2021 рішення Господарського суду Харківської області від 28.09.2021 скасоване та ухвалено нове рішення про відмову в позові. Здійснено розподіл судових витрат.
Суд апеляційної інстанції виходив, зокрема, із того, що оскільки на земельній ділянці розташоване нерухоме майно, яке належить різним особам на праві приватної власності, то в цьому випадку пропорційний підхід не може бути застосований ані для визначення площі земельної ділянки, яку використовує відповідач, ані для визначення розміру безпідставно збережених останнім коштів, оскільки нерухоме майно, яке розташоване на земельній ділянці, не перебуває у спільній власності відповідачів. При цьому суд зауважив, що ні акт обстеження, ні розрахунок площі земельної ділянки, наданий позивачем, не може вважатися належним та допустимим доказом на підтвердження розміру площі земельної ділянки, яку використовують відповідачі, та обставин щодо її фактичного використання. Суд апеляційної інстанції зазначив, що наданий позивачем розрахунок площі земельної ділянки, яку використовують відповідачі, здійснювався ним, виходячи із загальної площі нерухомого майна, яке належить відповідачам, що в цьому випадку суперечить положенням пункту 287.8 статті 287 Податкового кодексу України, оскільки власник нежилого приміщення (його частини) повинен сплачувати до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно. Суд зауважив, що відповідно до правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 27.04.2021 у справі № 922/2378/20, з урахуванням системного аналізу змісту пункту 10.1.1 статті 10, підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14, статей 40, 41, пункту 265.1.3 статті 265 Податкового кодексу України, власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) і постійні землекористувачі є платниками земельного податку, а орендарі земель державної та комунальної власності - орендної плати за такі земельні ділянки, однак особа, яка є фактичним користувачем земельної ділянки, не маючи права власності або постійного користування на неї, і використовуючи її без укладення договору оренди землі, не підпадає під правове регулювання наведених норм Податкового кодексу України.
1.4. Постановою Верховного Суду від 16.08.2022 постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.12.2021 у справі № 922/2095/21 скасовано, а справу передано на новий розгляд до Східного апеляційного господарського суду через неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, неврахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 16.06.2021 у справі № 922/1646/20 щодо застосування пункту 286.6 статті 286 Податкового кодексу України, у постановах Верховного Суду від 10.02.2020 у справі № 922/981/18, від 02.06.2020 у справі № 922/2417/19, щодо застосування до спірних правовідносин положень статей 319, 322 Цивільного кодексу України, статті 91 Земельного кодексу України, порушення норм процесуального права щодо оцінки поданих доказів.
1.5. За результатами нового розгляду справи, постановою Східного апеляційного господарського суду від 01.12.2022 рішення Господарського суду Харківської області від 28.09.2021 у цій справі залишено без змін.
Виконуючи обов'язкові вказівки суду касаційної інстанції, апеляційний господарський суд урахував правові висновки, викладені, зокрема, у постанові Верховного Суду від 16.06.2021 у справі № 922/1646/21 щодо застосування пункту 286.6 статті 286 Податкового кодексу України та погодився з висновком місцевого господарського суду про те, що позивачем правомірно проведено розрахунок безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за спірну земельну ділянку.
2. Короткий зміст касаційних скарг і заперечень на них
2.1. Не погоджуючись з ухваленими у справі рішенням і постановою, ТОВ "ІМАТРА" звернулося з касаційною скаргою (з урахуванням її уточненої редакції) на постанову Східного апеляційного господарського суду від 01.12.2022 і рішення Господарського суду Харківської області від 28.09.2021, в якій просить передати справу № 922/2095/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду; в частині стягнення з ТОВ "ІМАТРА" безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за користування земельною ділянкою за період із 01.01.2020 до 30.04.2021 у сумі 1 177 202,17 грн скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 28.09.2021 і постанову Східного апеляційного господарського суду від 01.12.2022 у цій справі та постановити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.
Скаржник вважає оскаржені судові рішення ухваленими з порушенням норм матеріального права, яке, на його думку, полягає в неправильному застосуванні до спірних відносин пункту 286.6 статті 286 Податкового кодексу України (для розрахунку суми безпідставно збережених коштів); на обґрунтування підстав касаційного оскарження посилається на положення пункту 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 16.06.2021 у справі № 922/1646/21 у спорі щодо стягнення безпідставно збережених коштів орендної плати та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Зокрема, скаржник вважає, що висновок, сформульований у пунктах 33, 34 постанови Верховного Суду від 16.06.2021 у справі № 922/1646/20, фактично надає право діяти органам місцевого самоврядування поза межами повноважень та способу дій, визначених законодавством (у наведеному випадку застосувати для розрахунку безпідставно збережених коштів норми податкового законодавства); у вказаній постанові йдеться про частки у праві власності на нерухомість (тобто про спільну часткову власність), проте відповідачі є повними одноосібними власниками окремих будівель. Крім того, на думку скаржника, посилання Верховного Суду на ненадання відповідачем контррозрахунку суми заявленої до стягнення є такими, що не відповідають принципу змагальності. Скаржник не погоджується з формулою розрахунку спірних безпідставно збережених коштів орендної плати, запропонованою позивачем та визнаною обґрунтованою судами.
2.2. Аналогічного змісту касаційну скаргу було подано до Верховного Суду і ТОВ "УКРМАЗСЕРВІС". Так, ТОВ "УКРМАЗСЕРВІС" у касаційній скарзі просило передати справу № 922/2095/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду; в частині стягнення з ТОВ "УКРМАЗСЕРВІС" безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за користування земельною ділянкою за період із 01.01.2020 до 30.04.2021 у сумі 337 663,58 грн скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 28.09.2021 і постанову Східного апеляційного господарського суду від 01.12.2022 у справі № 922/2095/21 та постановити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.
Підставою подання касаційної скарги визначено положення пункту 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України. При цьому доводи касаційної скарги ТОВ "УКРМАЗСЕРВІС" тотожні доводам касаційної скарги ТОВ "ІМАТРА".
2.3. Харківська міська рада у відзивах на касаційні скарги не погодилася з їх доводами, просить у задоволенні касаційних скарг відмовити, а оскаржені судові рішення у справі залишити без змін як законні та обґрунтовані.
3. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду
3.1. З метою повного, всебічного, об'єктивного розгляду справи, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду цієї справи у розумний строк, тобто такий, що є необхідним для виконання процесуальних дій і вирішення справи з метою забезпечення належного судового захисту.
3.2. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи і заперечення на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що правових підстав для задоволення касаційної скарги немає.
3.3. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, Харківська міська рада відповідно до статті 189 Земельного кодексу України вжила заходи самоврядного контролю з питань використання та охорони земель територіальної громади міста Харкова, додержання вимог земельного законодавства.
Згідно з витягом із Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 02.11.2020 № НВ-0005931292020 земельна ділянка площею 2,9560 га, кадастровий номер 6310137900:09:001:0014, на вул. Виконкомівській, 32 у м. Харкові знаходиться у комунальній власності. Дата державної реєстрації земельної ділянки - 31.03.2014.
За змістом витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку земельна ділянка належить до категорії земель - землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення; вид використання - для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель літ. "Я-1", літ. "Х-1", літ. "Щ-1", літ. "У-1" (виробничий комплекс з виготовлення бетону), дата державної реєстрації земельної ділянки - 31.03.2014.
Суди попередніх інстанцій установили та це підтверджено матеріалами справи, що земельна ділянка, кадастровий номер 6310137900:09:001:0014, перебуває у власності територіальної громади міста Харкова в особі Харківської міської ради.
08.04.2021 Департамент територіального контролю та земельних відносин Харківської міської ради провів обстеження земельної ділянки та встановив, що ТОВ "ІМАТРА" та ТОВ "УКРМАЗСЕРВІС" використовують земельну ділянку для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель, право власності на які зареєстровано за відповідачами.
Відповідно до інформації із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно від 25.05.2021 № 258055080 право власності на об'єкти нерухомого майна за відповідачами зареєстровано таким чином:
- право власності на нежитлову будівлю літ. "Щ-1" загальною площею 20,9 м2 на вул. Виконкомівській, 32 у м. Харкові з 29.08.2014 зареєстровано за ТОВ "ІМАТРА" на підставі договору купівлі-продажу від 07.09.2012 № 780, акта приймання-передачі від 07.09.2012;
- право власності на нежитлову будівлю літ. "У-1" загальною площею 45 м2 на вул. Виконкомівській, 32 у м. Харкові з 29.08.2014 зареєстровано за ТОВ "ІМАТРА" на підставі договору купівлі-продажу від 07.09.2012 № 783, акта приймання-передачі від 07.09.2012;
- право власності на нежитлову будівлю літ. "Х-1" загальною площею 8,4 м2 на вул. Виконкомівській, 32 у м. Харкові з 26.06.2014 зареєстровано за ТОВ "УКРМАЗСЕРВІС" на підставі договору купівлі-продажу від 26.06.2014 № 661;
- право власності на нежитлову будівлю літ. "Я-1" загальною площею 10,5 м2 на вул. Виконкомівській, 32 у м. Харкові з 14.11.2016 зареєстровано за ТОВ "УКРМАЗСЕРВІС" на підставі договору купівлі-продажу від 14.11.2016 № 1505.
За результатами обстеження Департамент територіального контролю та земельних відносин складено акт обстеження земельної ділянки на вул. Виконкомівській, 32 у м. Харкові від 08.04.2021.
Відповідно до даних Головного управління державної податкової служби у Харківській області (вх. 3495/0/39-20 від 04.03.2020) ТОВ "ІМАТРА" та ТОВ "УКРМАЗСЕРВІС" не є платниками податків на землю.
Розрахунок розміру безпідставно збережених ТОВ "ІМАТРА" та ТОВ "УКРМАЗСЕРВІС" коштів у розмірі орендної плати здійснювався Харківською міською радою на підставі витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 27.05.2020 № 4168, виданого відділом у м. Харкові ГУ Держгеокадастру у Харківській області, із застосуванням відсоткового співвідношення площі земельних ділянок, що використовується відповідачами, відповідно до положень пункту 286.6 статті 286 Податкового кодексу України.
Згідно з наданим позивачем розрахунком ТОВ "ІМАТРА" та ТОВ "УКРМАЗСЕРВІС" зберегли кошти за користування земельною ділянкою у розмірі орендної плати за період із 01.01.2020 до 30.04.2021 у сумі 1 514 865,75 грн.
3.4. Згідно з положеннями частини 1 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
3.5. Предметом позову у справі, що розглядається, є вимоги Харківської міської ради про стягнення з ТОВ "ІМАТРА" та ТОВ "УКРМАЗСЕРВІС" безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за користування спірною земельною ділянкою без правових підстав, розмір яких розрахований на підставі витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки з урахуванням відсоткового співвідношення використання відповідачами площі земельних ділянок шляхом пропорційного нарахування безпідставно збережених коштів відповідно до пункту 286.6 статті 286 Податкового кодексу України.
3.6. Залишаючи без змін рішення місцевого господарського суду, апеляційний господарський суд виконав обов'язкові вказівки суду касаційної інстанції, урахував правові висновки, викладені, зокрема, у постанові Верховного Суду від 16.06.2021 у справі № 922/1646/20 щодо застосування пункту 286.6 статті 286 Податкового кодексу України та погодився з висновком місцевого господарського суду про те, що позивачем правомірно проведено розрахунок безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за спірну земельну ділянку.
Суд апеляційної інстанції, надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам виходив, зокрема, із того, що відповідно до статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Згідно зі статтею 1214 названого Кодексу особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов'язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна.
Кондикційне зобов'язання виникає за наявності таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
За змістом глави 15, статей 120, 125 Земельного кодексу України та положень статті 1212 Цивільного кодексу України до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформленого права на цю ділянку (без укладеного договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі 629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17.
Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду в постанові від 05.08.2022 у справі № 922/2060/20 дійшов висновку, що із дня набуття права власності на об'єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, а тому саме з цієї дати у власника об'єкта нерухомого майна виникає обов'язок сплачувати за користування земельною ділянкою, на якій таке майно розташовано. При цьому до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об'єкт, такі кошти є безпідставно збереженими.
Отже, за висновком судів, із дня набуття права власності на об'єкти нерухомого майна ТОВ "ІМАТРА" та ТОВ "УКРМАЗСЕРВІС" як власники такого майна стали фактичними користувачами земельної ділянки, на якій розташований ці об'єкти, тому саме із цієї дати у відповідачів виник обов'язок належно оформити правовідносини щодо користування земельною ділянкою (укласти відповідний договір та оформити речові права на земельну ділянку), а також обов'язок сплачувати за користування земельною ділянкою, на якій розміщено їх майно. При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що факт спільного користування відповідачами спірною земельною ділянкою у період із 01.01.2020 по 30.04.2021 не заперечується сторонами та не спростований жодними доказами, тому зазначені обставини не підлягають доказуванню в силу положень частини 1 статті 75 Господарського процесуального кодексу України.
Суди установили, що відповідачі використовують спірну земельну ділянку, площею 2,9560 га, кадастровий номер 6310137900:09:001:0014, на вул. Виконкомівській, 32 у м. Харкові для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель, водночас, земельна ділянка окремо під кожну з будівель літ. "Щ-1" площею 20,9 м2, літ. "У-1" площею 45 м2, літ. "Х-1" площею 8,4 м2 та літ. "Я-1" площею 10,5 м2 на вул. Виконкомівській, 32 у м. Харкові не оформлена.
За висновками судів, відповідачі зберегли кошти за використання земельної ділянки у розмірі орендної плати за період із 01.01.2020 по 30.04.2021 у загальній сумі 1 514 865,75 грн. При цьому, розрахунок заявленої до стягнення суми безпідставно збережених коштів орендної плати Харківською міською радою здійснено на підставі витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку спірної земельної ділянки, з урахуванням положень пункту 286.6 статті 286 Податкового кодексу України, а саме для кожної з кількох осіб пропорційно їх часткам у праві власності на нерухомість, яка розташована на такій земельній ділянці.
Виконуючи обов'язкові вказівки суду касаційної інстанції, апеляційний господарський суд урахував правові висновки, викладені, зокрема, у постанові Верховного Суду від 16.06.2021 у справі № 922/1646/20 щодо застосування пункту 286.6 статті 286 Податкового кодексу України, які були підтверджені у постановах Верховного Суду від 17.08.2022 у справі № 922/1646/20, від 04.10.2022 у справі № 922/2828/20 і також ураховані судом апеляційної інстанції; надав оцінку розрахунку заявленої до стягнення суми та погодився з висновком місцевого господарського суду про те, що позивачем правомірно проведено розрахунок безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за спірну земельну ділянку; такий розрахунок є арифметично правильним, здійснений відповідно до вимог законодавства та є таким, що відповідає матеріалам справи; натомість відповідачі, наголошуючи на невідповідності здійсненого позивачем розрахунку, власних контррозрахунків суду не надали.
Суд зазначив, що розмір доходу відповідачів у період із 01.01.2020 по 30.04.2021 позивачем розраховано як розмір плати за земельну ділянку комунальної власності у формі орендної плати, який нараховується та сплачується за регульованою ціною, встановленою уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування. Водночас суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що формула, яка покладена в основу здійсненого Харківською міською радою розрахунку містить в собі існуючі та зареєстровані загальнодоступні дані, зокрема, площу будівель, право власності на які зареєстроване за відповідачами; загальну площу будівель, які розташовані на спірній земельній ділянці; площу всієї земельної ділянки в межах якої розташовані нежитлові будівлі; всі розрахунки, коефіцієнти та їхні значення здійснені на підставі витягів із технічної документації про нормативну грошову оцінку спірної земельної ділянки.
Відповідно до статті 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
У частині 1 статті 93 Земельного кодексу України передбачено, що право оренди земельної ділянки це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі також зобов'язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт "в" частини 1 статті 96 Земельного кодексу України),
За змістом статті 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності (підпункт 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України).
Земельний податок - обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів; орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункти 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України).
Відповідно до пункту 286.6 статті 286 Податкового кодексу України за земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у спільній власності кількох юридичних або фізичних осіб, податок нараховується з урахуванням прибудинкової території кожному з таких осіб: 1) у рівних частинах - якщо будівля перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб, але не поділена в натурі, або одній з таких осіб-власників, визначеній за їх згодою, якщо інше не встановлено судом; 2) пропорційно належній частці кожної особи - якщо будівля перебуває у спільній частковій власності; 3) пропорційно належній частці кожної особи - якщо будівля перебуває у спільній сумісній власності і поділена в натурі.
За земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у користуванні кількох юридичних або фізичних осіб, податок нараховується кожному з них пропорційно тій частині площі будівлі, що знаходиться в їх користуванні, з урахуванням прибудинкової території.
Відповідно до частини 4 статті 120 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.
За відсутності іншої норми права, яка б урегульовувала подібні правовідносини (якщо на спірній земельній ділянці знаходяться окремі нежитлові будівлі, які перебувають у власності різних осіб), суд апеляційної інстанції вважав обґрунтованим та правомірним застосування у наведеному випадку пункту 286.6 статті 286 Податкового кодексу України за аналогією у спірних правовідносинах та дійшов висновку, що розрахувати суми безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою для кожної з кількох осіб пропорційно їх часткам у праві власності на нерухомість, яка знаходиться на такій земельній ділянці, можливо, а тому розрахунок позовних вимог, який містить у собі саме такий алгоритм, не суперечить вимогам закону, є раціональним та справедливим.
Суд апеляційної інстанції також зазначив, що в силу положень частини 1 статті 93 та статей 125, 206 Земельного кодексу України іншим шляхом спірні правовідносини можуть бути врегульовані тільки за взаємною згодою сторін шляхом укладення відповідного договору оренди земельної ділянки, у тому числі за результатом поділу спірної земельної ділянки (за наявності технічної можливості, з урахуванням фактичного розташування належних відповідачам будівель). Проте судами у цій справі не встановлено обставини, які би свідчили про виконання відповідачами свого обов'язку з належного оформлення та державної реєстрації речового права користування земельною ділянкою під нерухомим майном.
Окрім цього, апеляційний господарський суд зауважив на тому, що неналежне виконання своїх обов'язків Харківською міською радою не може бути підставою звільнення власника нерухомого майна від обов'язку сплачувати за користування сформованою земельною ділянкою (відповідні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 02.06.2020 у справі № 922/2417/19 та від 10.02.2020 у справі № 922/981/18).
3.7. Не заперечуючи проти висновків судів щодо правової природи заявлених до стягнення коштів та суті правовідносин сторін з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди як кондикційних, відповідачі не погоджуються виключно із застосованим позивачем та судами попередніх інстанцій алгоритмом нарахування таких коштів, який є наслідком застосування за аналогією пункту 286.6 статті 286 Податкового кодексу України. На думку скаржників, розташування на земельній ділянці будівель, які перебувають у власності окремих осіб, виключає застосування за аналогією пункту 286.6 статті 286 Податкового кодексу України щодо пропорційного нарахування коштів співвласникам однієї будівлі при визначенні розміру безпідставно збережених коштів власниками нерухомості. Зважаючи на це, скаржники, посилаючись на положення пункту 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України просили відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 16.06.2021 у справі № 922/1646/20 та застосованого судом апеляційної інстанції.
Так, Верховний Суд у постанові від 16.06.2021 у справі № 922/1646/20, зокрема зазначив таке:
"33. З оскаржуваної постанови апеляційного господарського суду вбачається, що ще однією підставою для відмови у позові Місту суд визначив відсутність у національному законодавстві норм права, які дозволяли би прийняти запропонований Позивачем розрахунок позовних вимог.
34. Верховний Суд не може погодитись із наведеною позицією суду апеляційної інстанції, оскільки вважає, що така позиція суперечить базовим принципам використання землі і більше того, штучно звільняє недобросовісних користувачів від встановленого законом обов'язку сплачувати плату за користування землею.
Якщо пристати на таку позицію суду апеляційної інстанції, то можливість стягнення коштів за користування земельними ділянками у разі знаходження на них об'єктів нерухомості кількох осіб або перебування такої нерухомості у спільній власності, взагалі виключатиметься, що прямо суперечить як наведеним принципам землекористування, так і положенням ЗК України та ПК України.
Більше того, така позиція суперечить і приписам статті 11 ГПК України, які визначають, що забороняється відмова у правосудді з мотивів відсутності законодавства, яке регулює спірні правовідносини; якщо спірні правовідносини не врегульовані законом і відсутній звичай ділового обороту, який може бути до них застосований, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини.
35. Позивач в ході розгляду цієї справи акцентував, що відповідно до ч. 286.6 ст. 286 ПК України за земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у спільній власності кількох юридичних або фізичних осіб, податок нараховується з урахуванням прибудинкової території кожному з таких осіб:
1) у рівних частинах - якщо будівля перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб, але не поділена в натурі, або одній з таких осіб-власників, визначеній за їх згодою, якщо інше не встановлено судом;
2) пропорційно належній частці кожної особи - якщо будівля перебуває у спільній частковій власності;
3) пропорційно належній частці кожної особи - якщо будівля перебуває у спільній сумісній власності і поділена в натурі.
За земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у користуванні кількох юридичних або фізичних осіб, податок нараховується кожному з них пропорційно тій частині площі будівлі, що знаходиться в їх користуванні, з урахуванням прибудинкової території.
35.1. Верховний Суд не бачить жодних перешкод для застосування цієї норми права (за аналогією) у спірних правовідносинах і як наслідок з цього доходить до висновку (відповідаючи на ключове питання спору), що розрахувати суми безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою для кожної з кількох осіб пропорційно їх часткам у праві власності на нерухомість, яка знаходиться на такій земельній ділянці можливо, а тому розрахунок позовних вимог, який містить у собі саме такий алгоритм, не суперечить вимогам закону, є раціональним та справедливим.
36. В цій частині колегія суддів Касаційного господарського суду вважає доцільним вказати також про те, що Відповідачі, ігноруючи передбачений законом обов'язок з оформлення права користування землею та не сплачуючи відповідні кошти за користування нею, будують свою позицію щодо невідповідності запропонованого Містом розрахунку виключно на незгоді з ним, втім власних контррозрахунків останні не подають, легітимного бажання врегулювати спірні правовідносини не виявляють."
Вказані висновки були підтверджені Верховним Судом, зокрема, у постановах від 17.08.2022 у справі № 922/1646/20, від 04.10.2022 у справі № 922/2828/20.
Згідно з абзацом 3 пункту 5 частини 2 статті 290 Господарського процесуального кодексу України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини 2 статті 287 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
З огляду на зміст наведених вимог процесуального закону при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити належне обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, з чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів такого відступлення.
Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності. Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.
У пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v.United Kingdom) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
Верховний Суд звертає увагу, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) нечіткість закону (невідповідності критерію "якість закону"), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права; 4) винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.
Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (такий висновок сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 (пункти 43- 45), від 05.12.2018 у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43- 44) і № 818/1688/16 (пункти 44- 45), від 15.05.2019 у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21.08.2019 у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26.05.2020 у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30.06.2020 у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09.09.2020 у справі № 260/91/19 (пункти 58- 59), від 29.09.2020 у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 25.05.2021 у справі № 149/1499/18 (пункт 29); від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 09.11.2021 у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14.12.2021 у справі № 147/66/17 (пункт 49), від 08.06.2022 у справі № 362/643/21(пункт 45)).
Посилаючись на пункт 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржники наголошували на необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми пункту 286.6 статті 286 Податкового кодексу України в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду від 16.06.2021 у справі № 922/1646/20. З цією метою скаржники просять передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Однак, оскільки правовий висновок Верховного Суду з цього питання (застосування до спірних правовідносин пункту 286.6. статті 286 Податкового кодексу України (за аналогією) для розрахунку розміру безпідставно збережених коштів) є чітким, зрозумілим та сприяє однозначному застосуванню зазначеної норми у спорах про стягнення безпідставно набутих коштів у розмірі орендної плати за користування земельною ділянкою комунальної власності, на якій розташовано декілька об'єктів нерухомого майна, належного, зокрема, різним власникам, а скаржники не дотрималися вимог статей 287, 290 Господарського процесуального кодексу України та не навели змістовного обґрунтування мотивів для відступлення від висновку щодо застосування вказаної норми в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду від 16.06.2021 у справі № 922/1646/20, та підтриманого згодом у постановах Верховного Суду від 17.08.2022 у справі № 922/1646/20, від 04.10.2022 у справі № 922/2828/20, тоді як сама лише незгода скаржників з позицією, викладеною Верховним Судом в своїх постановах, не підтверджує наявності підстав для направлення справи до Великої Палати Верховного Суду з метою відступу від сформованої позиції, то колегія суддів не вбачає жодних підстав для такого відступлення, а тому зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, наразі не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.
Водночас перелік підстав для закриття касаційного провадження, визначений статтею 296 Господарського процесуального кодексу України, є вичерпним, і цією статтею не передбачено можливості закриття касаційного провадження в разі непідтвердження підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 2 частини 2 статті 287 цього Кодексу.
Зважаючи на те, що наведена скаржниками підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження, а будь-які інші підстави касаційного оскарження скаржники не зазначили та не обґрунтували у поданій касаційній скарзі, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних рішення та постанови як таких, що ухвалені судами попередніх інстанцій без порушень норм матеріального та процесуального права.
4. Висновки Верховного Суду
4.1. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.
4.2. За змістом статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
4.3. З огляду на те, що наведена скаржниками підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, Верховний Суд вважає, що касаційні скарги відповідачів необхідно залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення у справі - без змін.
5. Розподіл судових витрат
5.1. Враховуючи те, що касаційні скарги задоволенню не підлягають, витрати зі сплати судового збору в порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України необхідно покласти на скаржників.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "ІМАТРА" та Товариства з обмеженою відповідальністю "УКРМАЗСЕРВІС" залишити без задоволення.
Постанову Східного апеляційного господарського суду від 01.12.2022 і рішення Господарського суду Харківської області від 28.09.2021 у справі № 922/2095/21 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Т. Б. Дроботова
Судді Н. О. Багай
Ю. Я. Чумак