22 березня 2023 рокуЛьвівСправа № 460/4351/20 пров. № А/857/867/23
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Коваля Р. Й.,
суддів Гуляка В. В.,
Ільчишин Н. В.,
з участю секретаря судового засідання Петрунів В. І.,
позивача ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2022 року (прийняте у м. Рівне суддею Недашківською К. М.; складене у повному обсязі 12 грудня 2022 року) в справі № 460/4351/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання здійснити перерахунок і виплату грошового забезпечення,
У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Рівненського окружного адміністративного суду із вказаним позовом та, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив:
- визнати протиправною бездіяльність Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону (яка, відповідно до наказу Генерального прокурора України від 17 березня 2023 року № 74, була перейменована на Спеціалізовану прокуратуру у сфері оборони Західного регіону, далі також - відповідач) щодо відмови у нарахуванні та виплаті йому, як прокурору військової прокуратури Рівненського гарнізону, грошового забезпечення (заробітної плати) прокурора військової прокуратури Рівненського гарнізону з 26 березня 2020 року в порядку та у розмірах, передбачених частинами другою, третьою та сьомою статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII (далі також - Закон № 1697-VII);
- зобов'язати відповідача провести перерахунок та виплату його грошового забезпечення (заробітної плати), як прокурора військової прокуратури Рівненського гарнізону, з 26 березня 2020 року у порядку та за алгоритмом, визначеним частинами другою, третьою та сьомою статті 81 Закону № 1697-VII, з урахуванням положень пункту 3-1 Порядку виплати щомісячної надбавки за вислугу років прокурорам та іншим працівникам органів прокуратури, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) від 9 грудня 2015 року № 1090, пункту 2 Положення про види, розміри і порядок надання компенсації громадянам у зв'язку з роботою, яка передбачає доступ до державної таємниці, затвердженого постановою КМУ від 15 червня 1994 року № 414, додатків 14 та 16 до постанови КМУ від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу» (з урахуванням приписів примітки) та виплачувати надалі грошове забезпечення на вказаних умовах.
Позовні вимоги обґрунтовував тим, що Рішенням Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року в справі № 6-р/2020 визнано неконституційним положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України в частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону № 1697-VII застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування. Відповідно, вказане положення втратило чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України (з 26 березня 2020 року). Викладене, на переконання позивача, зумовлює обов'язок відповідача з 26 березня 2020 року нараховувати та виплачувати йому грошове забезпечення (заробітну плату) у спосіб та у порядок, визначені статтею 81 Закону «Про прокуратуру» № 1697-VII з урахуванням інших нормативно-правових актів.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 10 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2021 року, адміністративний позов ОСОБА_1 до Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинення певних дій задоволено частково:
- визнано протиправною відмову відповідача у нарахуванні та виплаті прокурору військової прокуратури Рівненського гарнізону ОСОБА_1 грошового забезпечення (заробітної плати) за період з 26 березня 2020 р. по 14 серпня 2020 р. в порядку та у розмірах передбачених частинами другою, третьою та сьомою статті 81 Закону № 1697-VII;
- зобов'язано відповідача провести перерахунок грошового забезпечення (заробітної плати) позивача з 26 березня 2020 року по 14 серпня 2020 року, у порядку та спосіб, визначений частинами другою, третьою та сьомою статті 81 Закону № 1697-VII, з урахуванням положень пункту 3-1 Порядку №1090, додатку 16 до Постанови КМУ № 704, пункту 2 Положення № 414 та окладу за військове звання;
- зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошові кошти, які складають різницю між фактично отриманим у період з 26 березня 2020 року по 14 серпня 2020 року грошовим забезпеченням та належним до виплати грошовим забезпеченням, розрахованим у порядку та спосіб визначений частинами другою, третьою та сьомою статті 81 Закону № 1697-VII, з урахуванням положень пункту 3-1 Порядку № 1090, додатку 16 до Постанови КМУ № 704, пункту 2 Положення № 414 та окладу за військове звання та з урахуванням висновків суду в цій справі;
- у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 25.07.2022 касаційну скаргу Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону задоволено частково.
Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 10 грудня 2020 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2021 року у справі № 460/4351/20 - скасовано, а справу направлено на новий розгляд до Рівненського окружного адміністративного суду.
За результатами нового розгляду рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2022 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись із зазначеним рішенням, його оскаржив ОСОБА_1 , який вважає, що рішення суду першої інстанції прийняте без урахування фактичних обставин справи та з чисельними порушеннями норм матеріального і процесуального права. Тому просив скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що судом першої інстанції залишено без процесуальної реакції неподання відповідачем відзиву на позовну заяву, що може бути кваліфіковано судом як визнання позову. Також суд першої інстанції при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин проігнорував висновки щодо застосування норм прав, викладені в постановах Верховного Суду. Вважає безпідставною, такою, що суперечить приписам частини четвертої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), відмова суду застосувати норми Конституції України як норм прямої дії. Переклавши на Кабінет Міністрів України повноваження встановлювати оплату праці працівників органів прокуратури, Закон № 113-ІХ запровадив відмінне від передбаченого положенням статті 81 Закону № 1697-VII нормативне регулювання заробітної плати прокурора, що суперечить приписам статті 131-1 Конституції України, а відповідно до частини четвертої статті 7 КАС України, не повинні застосовуватися, при тому, що дія статті 81 Закону № 1697-VII не зупинялася. Крім того, постанова КМУ № 505 на час набрання чинності Законом № 113-ІХ діяла в редакції постанови КМУ № 657 від 30.08.2017 і будь-які зміни, які б стосувалися її застосування на виконання вимог Закону № 113-ІХ Кабінетом Міністрів України не вносилися. Також судом першої інстанції було порушено прецедентну практику Верховного Суду щодо застосування норм права за ознак конкурентності та не застосовано підхід, який був би найбільш сприятливим для особи. Крім того, було порушено приписи статті 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, позаяк відповідачем щодо нього була застосована дискримінаційна поведінка, так як його грошове забезпечення суттєво відрізнялось за розміром та структурою від грошового забезпечення прокурорів, які були вже призначені до Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур.
Відповідач подав відзив на вказану апеляційну скаргу, вважаючи, що доводи апеляційної скарги є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню, а рішення суду першої інстанції - законним та обґрунтованим. Тому просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 - без задоволення.
З покликанням на постанову Верховного Суду від 25.07.2022 в цій справі зазначає, що мотивами її прийняття було не встановлення обставин проходження позивачем атестації в порядку Закону № 113-ІХ, а відтак, в силу приписів пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» цього Закону до звільнення або переведення прокурора до Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур здійснюється відповідно до постанови КМУ № 505, а ті прокурори, які були переведені до Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур отримують заробітну плату згідно зі статтею 81 Закону № 1697-VII. Тому прирівняння посадового окладу позивача до посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур, за відсутності факту переведення його на посаду прокурора в ці установи, суперечить вимогам Закону № 113-ІХ. Вказав, що Рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року у справі № 6-р/2020, на яке послався позивач, стосується приписів статті 81 Закону № 1697-VII зі змінами і пов'язане з організацією і порядком діяльності прокуратури нової якості.
Представник відповідача, будучи належним чином повідомленим про час та місце розгляду справи, в судове засідання не прибув, що відповідно до приписів частини другої статті 313 КАС України не перешкоджає розгляду справи.
У судовому засіданні апелянт підтримав вимоги апеляційної скарги з аналогічних підстав; просить апеляційну скаргу задовольнити.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Як встановлено судом, наказом військового прокурора Західного регіону України від 11.05.2016 № 166к ОСОБА_1 був призначений з 11 травня 2016 року на посаду прокурора військової прокуратури Рівненського гарнізону (т. 1 а. с. 16).
На вказаній посаді позивач проходив службу по 14 серпня 2020 року, має військове звання «майора юстиції».
Наказом військового прокурора Західного регіону України від 07.08.2020 № 515к майора юстиції ОСОБА_1 з 14 серпня 2020 року звільнено з посади прокурора військової прокуратури Рівненського гарнізону Західного регіону України та органів прокуратури, у зв'язку з чим останній виключений із списків особового складу військової прокуратури Західного регіону України 14 серпня 2020 року (т. 1 а. с. 136).
Позивач оскаржував Наказ № 515к у судовому порядку.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 05.07.2021 в адміністративній справі № 460/6002/20 позов ОСОБА_1 до Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинення певних дій, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу було задоволено частково.
Визнано протиправним і скасовано наказ військового прокурора Західного регіону України від 07.08.2020 № 515к в частині звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора військової прокуратури Рівненського гарнізону Західного регіону України та з органів прокуратури.
Поновлено ОСОБА_1 в органах прокуратури та на посаді прокурора Рівненської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері з 14.08.2020.
Зобов'язано Спеціалізовану прокуратуру у військовій та оборонній сфері Західного регіону нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 15.08.2020 по 05.07.2021 включно у відповідності до постанови КМУ № 100 від 08.02.1995 та з урахуванням рішень Рівненського окружного адміністративного суду від 19.11.2020 у справі № 460/7603/20 та від 10.12.2020 у справі № 460/4351/20.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено (т. 3 а. с. 27).
На виконання рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 05.07.2021 у справі № 460/6002/20 наказом керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону від 27.07.2021 № 486к скасовано Наказ № 515 к від 07.08.2020 в частині звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора військової прокуратури Рівненського гарнізону Західного регіону України та з органів прокуратури (т. 3 а. с. 25).
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03.11.2021 в адміністративній справі №460/6002/20 апеляційні скарги ОСОБА_1 та Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону задоволено частково.
Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 05 липня 2021 року в справі № 460/6002/20 в частині поновлення позивача на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасовано та прийнято в цій частині постанову, якою адміністративний позов задоволено частково.
Зобов'язано Військову прокуратуру Західного регіону України поновити ОСОБА_1 в органах прокуратури та на посаді прокурора військової прокуратури Рівненського гарнізону Західного регіону України.
Стягнуто з Військової прокуратури Західного регіону на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 278 785 грн 00 коп.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
В іншій частині рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 05 липня 2021 року в справі № 460/6002/20 залишено без змін (т. 3 а. с. 51).
Постановою Верховного Суду від 06.10.2022 у справі № 460/6002/20 касаційну скаргу Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону задоволено.
Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 05 липня 2021 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03 листопада 2021 року у справі №4 60/6002/20 скасовано.
Ухвалено в справі № 460/6002/20 нову постанову, якою в задоволенні позову ОСОБА_1 до Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону про поновлення на посаді відмовлено (т. 3 а. с. 79).
У період з 26 березня 2020 року по 14 серпня 2020 року (до часу його звільнення з посади та з органів прокуратури) позивачу виплачувалося грошове забезпечення, виходячи з таких складників (квітень 2020 року):
посадового окладу - 5660,00 грн (постанова КМУ від 31.05.2012 №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» (далі - Постанова № 505));
окладу за військовим званням - 1340,00 грн (постанова КМУ від 30.08.2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі - Постанова № 704);
надбавки за вислугу років - 3500,00 грн (Постанова № 704);
надбавки за виконання особливо важливої роботи - 7350,00 грн (постанова КМУ від 31.05.2012 № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» (далі - Постанова № 505);
надбавки за роботу в умовах режимних обмежень - 566,00 грн (постанова КМУ від 15.06.1994 № 514 «Про види, розміри і порядок компенсації громадянам у зв'язку з роботою, яка передбачає доступ до державної таємниці» (далі - Постанова № 414);
премія щомісячна - 7366,40 грн (відповідно до кошторису прокуратури регіону на 2020 рік);
індексації доходів - 372,05 грн (постанова КМУ від 17.07.2003 №1078 «Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення» (далі - Порядок №1078);
компенсації ПДФО - 4707,80 грн (постанова КМУ від 15.01.2004 № 44) (т. 1 а. с. 35, 36).
Обраховуючи грошове забезпечення позивача, відповідач взяв за основу розмір місячного посадового окладу у розмірі 5660,00 грн, встановленого Постановою № 505 (а не статтею 81 Закону України «Про прокуратуру» № 1697-VII (далі - Закон № 1697-VII), ураховуючи положення абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 № 113-ІХ (далі - Закон № 113-ІХ).
На звернення позивача про нарахування та виплату йому грошового забезпечення відповідно до вимог та розмірів, установлених статтею 81 Закону № 1697-VII, з 26 березня 2020 року (дати ухвалення Конституційним Судом України рішення № 6-р/2020) відповідач роз'яснив, що на час цього звернення Військова прокуратура Західного регіону України не ліквідована, не реорганізована та зміни в штатний розпис в частині посадових окладів не вносилися, а тому грошове забезпечення заявнику нараховане відповідно до нормативних документів, які діяли до 26 березня 2020 року та кошторису прокуратури регіону на 2020 рік, затвердженого Офісом Генерального прокурора України (т. 1 а. с. 38, 42).
Генеральним прокурором видано наказ від 05.02.2020 № 66 «Про окремі питання забезпечення початку роботи спеціалізованих прокуратур у військовій та оборонній сфері (на правах обласних прокуратур)» (далі - Наказ № 66), згідно з пунктом 3 якого перейменовано юридичну особу «Військова прокуратура Західного регіону України» у «Спеціалізовану прокуратуру у військовій та оборонній сфері Західного регіону» (на правах обласної прокуратури) без зміни ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Згідно з пунктом 10 Наказу № 66 він набирає чинності з дня початку роботи обласних прокуратур відповідно до рішення Генерального прокурора, прийнятого в порядку визначеному пунктом 4 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ.
Пунктом 3 наказу Генерального прокурора від 08.09.2020 № 47ш «Про затвердження структури та штатної чисельності апаратів спеціалізованих прокуратур у військовій та оборонній сфері (на правах обласних прокуратур)» затверджено структуру та штатну чисельність Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону (на правах обласної прокуратури).
Пунктом 1 наказу Генерального прокурора від 08.09.2020 № 414 «Про початок роботи обласних прокуратур», який опубліковано 09.09.2020 в газеті Верховної Ради України «Голос України», днем початку роботи обласних прокуратур визначено 11 вересня 2020 р.
Вважаючи, що відповідач протиправно виплачував йому заробітну плату на підставі Постанови № 505, а не відповідно до статті 81 Закону № 1697-VІІ, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом.
Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції мотивував його тим, що позаяк позивач не пройшов успішно атестацію та не переведений за її наслідками на посаду в Офіс Генерального, обласної прокуратури, окружної прокуратури, застосуванню підлягають приписи абзацу 3 пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, зі змісту якого слідує, що на період до дня звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури оплата праці прокурорів, які не завершили процедуру атестації, здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури, а саме: Постанови № 505.
Відтак, здійснюючи нарахування та виплату позивачу грошового забезпечення з 26.03.2020 у порядку Постанови № 505, відповідач діяв правомірно.
Тому позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо відмови в нарахуванні та виплаті позивачу грошового забезпечення з 26.03.2020 в порядку та в розмірах, передбачених частинами 2, 3, 7 статті 81 Закону України «Про прокуратуру», не підлягає до задоволення.
Враховуючи попередній висновок суду про правомірність нарахування і виплати позивачу грошового забезпечення з 26.03.2020 відповідно до Постанови № 505, похідні позовні вимоги про: зобов'язання провести перерахунок та виплату грошового забезпечення у порядку статті 81 Закону України «Про прокуратуру»; зобов'язання провести перерахунок та виплату грошового забезпечення у порядку та за алгоритмом, визначеним частинами 2, 3, 7 статті 81 Закону України «Про прокуратуру» з урахуванням пункту 3-1 Порядку № 1090, додатку 14, додатку 16 Постанови № 704, пункту 2 Положення № 414 також не підлягають до задоволення.
Такі висновки суду першої інстанції, на переконання колегії суддів апеляційного суду, відповідають нормам матеріального права, фактичним обставинам справи і є правильними з огляду на таке.
Відповідно до статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює:
1) підтримання публічного обвинувачення в суді;
2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку;
3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон № 1697-VII.
Відповідно до частини першої статті 81 Закону № 1697-VII заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
За частиною другою статті 81 Закону № 1697-VII (із змінами, внесеними згідно із Законом України від 02 липня 2015 року № 578-VIII) заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за:
1) вислугу років;
2) виконання обов'язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством.
Преміювання прокурорів здійснюється в межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менш як 10 відсотків посадових окладів та економії фонду оплати праці.
Відповідно до частини третьої статті 81 Закону № 1697-VII (у редакції Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII) посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури з 1 січня 2017 року становить 12 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
За частиною сьомою статті 81 Закону № 1697-VII (із змінами, внесеними згідно із Законом України від 02 липня 2015 року № 578-VIII) прокурорам виплачується щомісячна надбавка за вислугу років у розмірах: за наявності стажу роботи понад один рік - 10 відсотків, понад 3 роки - 15 відсотків, понад 5 років - 18 відсотків, понад 10 років - 20 відсотків, понад 15 років - 25 відсотків, понад 20 років - 30 відсотків, понад 25 років - 40 відсотків, понад 30 років - 45 відсотків, понад 35 років - 50 відсотків посадового окладу.
Порядок виплати щомісячної надбавки за вислугу років прокурорам затверджується Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до частини дев'ятої статті 81 Закону № 1697-VII фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
Положення цієї статті, згідно із Законом № 79-VIII (набрав чинності 01 січня 2015 року) і Законом № 80-VIII (теж набрав чинність 01 січня 2015 року), застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Аналогічним чином положення зазначеної статті мають застосовуватися і згідно із Законом України від 25 грудня 2015 року № 928-VIII.
У червні 2018 року 50 народних депутатів України звернулися до Конституційного Суду України з конституційним поданням, у якому просили про визнати таким, що не відповідає статті 1, частині другій статті 3, статті 6, частинам першій, другій статті 8, частині другій статті 19, частині третій статті 22, пункту 14 частини першої статті 92, частині другій статті 1311 Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України [яким його доповнено згідно із Законом № 79-VIII] у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
За наслідками розгляду порушених у зазначеному конституційному поданні питань Конституційний Суд України ухвалив рішення від 26 березня 2020 року № 6-р/2020, яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування. Положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, , за текстом рішення, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
З-поміж іншого Конституційний Суд України у цьому Рішенні зауважив, що однією з необхідних передумов незалежної діяльності прокуратури, неупередженого, об'єктивного, безстороннього виконання прокурорами своїх функцій є заходи щодо їх юридичного захисту, належного рівня матеріального та соціального забезпечення прокурорів, які мають бути гарантовані таким чином, щоб не допустити тиску, що може спричинити вплив на прийняті ними рішення. Це може бути реалізовано лише шляхом визначення відповідним законом України належних умов для функціонування прокуратури та системи фінансування, у тому числі регулювання заробітної плати прокурора для забезпечення неупередженості при реалізації встановлених Конституцією та законами України повноважень.
Отже, заробітна плата прокурорів, як елемент організації та порядку діяльності прокуратури в розумінні статті 131-1 Основного Закону України, має визначатися виключно законом, а тому положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Кодексу у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, є таким, що суперечить частині другій статті 131-1 Основного Закону України.
Ще один аспект, через призму якого Конституційний Суд України розглянув питання конституційності пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, є принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України) та юридична визначеність як його складова. З цього приводу у пункті 2.3 Рішення зазначено, серед іншого, що за Конституцією України виключно законами України встановлюються, зокрема, Державний бюджет України і бюджетна система України (пункт 1 частини другої статті 92).
Відповідно до Бюджетного кодексу визначаються правові засади функціонування бюджетної системи України, її принципи, основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства (преамбула); регулюються відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звітування про їх виконання та контролю за дотриманням бюджетного законодавства, і питання відповідальності за порушення бюджетного законодавства, а також визначаються правові засади утворення та погашення державного і місцевого боргу (стаття 1). Отже, Бюджетний кодекс має своє специфічне призначення, тобто регулює правовідносини у бюджетній сфері.
Конституційний Суд України зазначив, що «предмет регулювання Кодексу, так само як і предмет регулювання законів України про Державний бюджет України на кожний рік, є спеціальним, обумовленим положеннями пункту 1 частини другої статті 92 Основного Закону України… Кодексом не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України» (абзаци шостий, восьмий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 27 лютого 2020 року № 3-р/2020).
Відповідно до підпункту 5 пункту 63 розділу І Закону України «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» від 28 грудня 2014 року № 79-VIII розділ VI «Прикінцеві та перехідні положення» Кодексу доповнено, зокрема, пунктом 26, яким встановлене відмінне від спеціального нормативного регулювання заробітної плати прокурора, закріпленого частиною першою статті 81 Закону, за якою заробітна плата прокурора регулюється Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Наділивши Кабінет Міністрів України повноваженнями встановлювати порядок та розміри заробітної плати прокурора, законодавець запровадив відмінне від передбаченого положеннями статті 81 Закону нормативне регулювання заробітної плати прокурора.
До ухвалення рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 № 6-р/2020, але після внесення конституційного подання щодо визнання неконституційними окремих положень пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, 25 вересня 2019 року набрав чинності Закон № 113-ІХ.
Цим Законом внесено низку змін до законів України, зокрема й до Закону № 1697-VII (щодо назв органів прокуратури, їх структури, чисельності, заробітної плати та інші). Тим самим Законом - у розділі ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» - започатковано реформу органів прокуратури, втілення якої опосередковано атестуванням усіх чинних прокурорів України на відповідність вимогам професійної компетентності, етики і доброчесності. Успішне проходження цієї атестації визначено умовою для переведення [працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур] на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласній прокуратурі, окружній прокуратурі та, опосередковано, для виплати заробітної плати у розмірі, визначеному у статті 81 Закону № 1697-VII (в редакції Закону № 113-ІХ).
Статтею 14 Закону № 1697-VII, у зв'язку із внесенням до неї змін Законом № 113-ІХ, передбачено скорочення кількості прокурорів органів прокуратури. Зокрема, змінами, унесеними законодавцем, установлено, що загальна чисельність прокурорів органів прокуратури становить не більше 10 000 осіб. Приведення у відповідність із вимогами статті 14 Закону № 1697-VII кількісного складу органів прокуратури здійснюється, крім іншого, шляхом проведення атестації на виконання вимог Закону № 113-ІХ.
У тексті Закону № 1697-VII слова «Генеральна прокуратура України», «регіональні прокуратури», «місцеві прокуратури» замінено відповідно словами «Офіс Генерального прокурора», «обласні прокуратури», «окружні прокуратури».
Відповідно до п. 3 розділу ІІ Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури.
Після початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур забезпечення виконання функцій прокуратури призначеними до них прокурорами здійснюється з дотриманням вимог законодавства України та особливостей, визначених Генеральним прокурором.
За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.
Дія цього пункту не поширюється на випадок, передбачений підпунктом 4 пункту 21 цього розділу.
Згідно з п. п. 6, 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ (у первинній редакції) з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру». Прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
Атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором (пункт 9 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ).
Закон № 113-ІХ також визначає умови переведення прокурорів і, відповідно, порядок оплати праці прокурорів на період проведення їх атестації.
Як уже зазначено вище, згідно з пунктом 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ, за прокурорами, зокрема, військових прокуратур, зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників, зокрема, військових прокуратур, здійснюється відповідно до постанови КМУ, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури (Постанова № 505).
Отже, правовий статус зазначених вище прокурорів, який вони мали до набрання чинності цим Законом, характеризується і державними гарантіями щодо виплати заробітної плати з відповідних джерел фінансування.
Тобто правове регулювання оплати праці, яке існувало до прийняття спеціального Закону № 113-IX здійснювалося у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.
Водночас, ті прокурори, які переведені на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора, обласні прокуратури, окружні прокуратури отримують заробітну плату згідно зі статтею 81 Закону № 1697-VII зі змінами, внесеними Законом № 113-ІХ.
Отже положеннями пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX запроваджено різні підходи до оплати праці прокурорів залежно від проходження чи не проходження атестації.
Тому прирівняння посадового окладу позивача до посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури за відсутності факту переведення його на посаду прокурора в ці установи, суперечить вимогам Закону № 113-ІХ.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 26 травня 2022 року в справі № 540/1268/21 та від 14 липня 2022 року в справі № 240/1984/21.
Як встановлено судом, ОСОБА_1 не пройшов процедури атестації та не був переведений за її наслідками на посаду в Офіс Генерального, обласної прокуратури, окружної прокуратури.
Відтак, до нього, як прокурора, який не пройшов успішно атестацію та не переведений за її наслідками на посаду в Офіс Генерального, обласної прокуратури, окружної прокуратури, застосуванню підлягають приписи абзацу 3 пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, тобто, оплата його праці правомірно здійснювалась відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури, а саме: Постанови № 505.
А позаяк норма пункту 3 розділу ІІ Закону № 1774-VІІІ не втратила чинності і за юридичною силою є вищою положень пункту 4 Постанови № 704, у редакції до внесення змін Постановою № 103, а також додатків 1, 12, 13, 14 до Постанови № 704, відсутні правові підстави для обчислення розміру окладу за посадою позивача та окладу за військовим званням із використанням величини мінімальної заробітної плати, а не прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, що відповідає правовій позиції Верховного Суду, висловленій у постанові від 04 листопада 2021 року в справі № 200/3774/20-а.
Стосовно застосування Рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року у справі № 6-р/2020, з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 21 вересня 2021 року в справі № 160/6204/20, від 13 жовтня 2021 року в справі №560/4176/19, від 26 листопада 2021 року в справі № 200/14545/19-а, колегія суддів зазначає, що Конституція України віднесла прокурорів у розділ «Правосуддя», змінила характер їх діяльності з загального нагляду на основну функцію кримінального обвинувачення та запровадила нові принципи в проведенні оцінювання прокурорів. Таке оцінювання було визначено на законодавчому рівні і стосувалось без винятку усіх прокурорів, які мали бажання продовжувати працювати у органах прокуратури.
Тобто, вказане Рішення Конституційного Суду України стосується приписів статті 81 Закону № 1697-VІІ зі змінами, офіційне тлумачення яких здійснено в розумінні статті 131-1 Основного Закону України і пов'язане з організацією і порядком діяльності прокуратури нової якості - функцією кримінального обвинувачення та проведення кадрового перезавантаження через оцінювання прокурорів.
Тому застосування статті 81 Закону № 1697-VII зі змінами в редакції Закону № 113-ІХ без обмежень у цій справі, пов'язується із фактом переведення прокурорів (після їхньої атестації) на посади в «новоутворені»/«оновлені» прокуратури (відповідно до Закону №113-ІХ).
Тому до прокурора, який не пройшов успішно атестацію та не переведений за її наслідками на посаду в Офіс Генерального, обласної прокуратури, окружної прокуратури, застосуванню підлягають приписи абзацу 3 пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, за якими на період до дня звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури оплата праці прокурорів, які не завершили процедуру атестації, здійснюється відповідно до Постанови № 505.
Вказане, зокрема, відповідає висновкам Верховного Суду, висловлених у постановах від 21.10.2021 в справі № 640/154/20) та від 04.11.2021 в справі № 640/537/20).
При цьому, колегія суддів вважає також за необхідне зауважити, що той факт, що Рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року у справі № 6-р/2020 прийнято після набрання чинності Законом № 113-ІХ не варто позиціонувати як «правовий акт, виданий пізніше», що в умовах подолання темпоральних колізій норм права може мати перевагу у застосуванні. За описаної ситуації таким «актом» є якраз Закон № 113-ІХ, якого це Рішення не стосувалося.
Рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020, як випливає з його змісту, ухвалювалося безвідносно до приписів Закону № 113-ІХ, які вже діяли на той час (зокрема щодо оплати праці працівників органів прокуратури під час «перехідного» періоду). Конституційне подання, за яким ухвалено Рішення, зрештою, цього аспекту й не зачіпало, тож зважати треба й на це. А порушені у конституційному поданні питання стосувалися конституційності інших норм іншого закону і Рішення, зокрема його мотивувальна частина, це виразно передає.
Зважаючи на правову природу рішень Конституційного Суду України (якими правовий акт чи його окремі положення визнані неконституційними), є підстави вважати, що рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020 не може впливати на застосування положень Закону № 113-ІХ, надто його Прикінцевих і перехідних положень (абзацу третього пункту 3), які, повторимо, презюмуються конституційними допоки (чи якщо) суд конституційного контролю не встановить протилежне.
Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду, висловленими, зокрема, у постанові від 28 липня 2022 року в справі № 160/8181/21.
Як зазначив Суд в цій постанові, Прикінцеві і перехідні положення Закону № 113-ІХ нерозривно пов'язані з положеннями пункту 21 розділу І цього ж Закону, згідно з яким внесено цілу низку змін до Закону № 1697-VII, зокрема до статті 81 щодо розміру заробітної плати. Тому, інтерпретувати і застосовувати приписи Закону № 1697-VII у редакції, викладеній згідно із Законом № 113-ІХ, треба у системному зв'язку з Прикінцевими і перехідними положеннями останнього, адже якщо інакше, то буде вихолощено (втрачено) ту «композицію» реформування органів прокуратури, яку заклав законодавець, прийнявши цей Закон.
Реформування органів прокуратури у спосіб, визначений Законом № 113-ІХ (Прикінцеві і перехідні положення), за задумом законодавця, має бути тимчасовим, «одноразовим» заходом для «кадрового перезавантаження» органів прокуратури. Це «перезавантаження» має відбуватися шляхом атестування чинних прокурорів України, результати якого, по суті, визначають їхню подальшу професійну діяльність на займаних посадах. Іншими словами, за наслідками атестації прокурора або звільняють з посади (якщо прокурор, за рішенням кадрової комісії, пройшов її неуспішно) або переводять на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, а чи у відповідній обласній прокуратурі або окружній прокуратурі. Передбачені також наслідки відмови від проходження атестації - вони такі самі, як і у випадку неуспішного її проходження, а також випадки відсутності посад для переведення (але вони, як можна виснувати з тексту норм, можуть виникати після успішного проходження атестації).
Отож атестація чинних прокурорів - згідно з приписами Прикінцевих і перехідних положень Закону № 113-ІХ - стала наріжною для професійної діяльності прокурорів, точніше для її продовження, адже з її започаткуванням перебування на займаній досі посаді прокурора поставлено у залежність від її результатів. Одночасно з проходженням атестації (Законом № 113-ІХ) розрізнено й умови оплати праці прокурорів залежно від того, на якій посаді і в якому «статусі» вони є. Мовиться про те, що - за текстом абзацу третього пункту 3 Прикінцевих і перехідних положень Закону № 113-ІХ - до дня їх звільнення або переведення [до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури] (в останньому випадку - за умови успішного проходження атестації) оплата праці має здійснюватися відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури. Такою наразі є згадана вище Постанова № 505.
Після переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури оплата праці має здійснюватися вже відповідно до статті 81 Закону №1697-VII у редакції Закону № 113-ІХ. Розмір заробітної плати відповідно до цієї норми є більшим порівняно з тим, який передбачено у Постанові № 505.
За наведеного нормативного регулювання є підстави вважати, що описана диференціація заробітної плати на деякий час спричинила нерівний (неоднаковий) правовий статус прокурорів. Водночас таке розрізнення умов оплати праці прокурорів є наслідком, а заодно і складовою реформування органів прокуратури, запровадженої Законом № 113-ІХ, який головно і заклав відмінність правового статусу прокурорів (на основі заробітної плати) залежно від проходження атестації.
У межах розгляду цієї справи колегія суддів не може оцінювати Закон № 113-ІХ в аспекті його відповідності Конституції України, бо це компетенція суду конституційного контролю.
Відтак, колегія суддів вважає безпідставними покликання апелянта на порушення приписів статті 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, з огляду на застосування відповідачем щодо нього дискримінаційної поведінки, так як його грошове забезпечення суттєво відрізнялось за розміром та структурою від грошового забезпечення прокурорів, які були вже призначені до Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур.
Зазначене вище також спростовує решту основних доводів вимог апеляційної скарги.
З приводу покликань апелянта на те, що судом першої інстанції залишено без процесуальної реакції неподання відповідачем відзиву на позовну заяву, що може бути кваліфіковано судом як визнання позову, колегія суддів зауважує, що такий відзив було подано відповідачем 07.08.2020 за вх. № 24916/25 (т. 1 а. с. 52 - 56).
Щодо того, що суд першої інстанції, всупереч приписам частини четвертої статті 7 КАС України, відмовився застосувати норми Конституції України як норм прямої дії, колегія суддів зазначає таке.
Пряма дія норм Конституції України означає, що ці норми застосовуються безпосередньо. Законами України та іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати конституційні норми, а не змінювати їх зміст. Закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються лише у частині, що не суперечить Конституції України (абзац другий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини п'ятої статті 21 Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації“ (справа про завчасне сповіщення про проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій) від 8 вересня 2016 року № 6-рп/2016).
Позаяк застосовані у цій справі судом першої інстанції норми Законів України та інших нормативно-правових актів не змінюють змісту конституційних норм та узгоджуються з ними, підстави для застосування норм Конституції України як норм прямої дії відсутні.
Крім того, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для особи, за ознак конкурентності норм права, позаяк правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права підтверджена прецедентною практикою Верховного Суду.
Інші доводи апеляційної скарги на законність додаткового рішення суду першої інстанції не впливають та висновків суду першої інстанції не спростовують, а відтак не потребують додаткового аналізу.
Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі «Трофимчук проти України» ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
За таких обставин колегія суддів дійшла переконання, що місцевий суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини в справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, та погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Статтею 316 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням викладеного, рішення суду першої інстанції є законним, доводи апеляційної скарги зроблених судом першої інстанції висновків не спростовують, тому підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції відсутні.
Керуючись ст. ст. 229, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2022 року в адміністративній справі № 460/4351/20 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. Й. Коваль
судді В. В. Гуляк
Н. В. Ільчишин
Постанова складена у повному обсязі 24 березня 2023 року.