16 березня 2023 рокуЛьвівСправа № 380/1283/23 пров. № А/857/3091/23
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючий-суддя Довга О.І.,
суддя Глушко І.В.,
суддя Запотічний І.І.
розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 07 лютого 2023 року про повернення позовної заяви (головуючий суддя Мартинюк В.Я., м.Львів) у справі № 380/1283/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,-
23.01.2023 позивач звернувся в суд першої інстанції з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив: визнати протиправними дії щодо нарахування та виплати індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року з урахуванням базового місяця січня 2016 року; зобов'язати здійснити перерахунок індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року з врахуванням базового місяця січня 2008 року та здійснити виплату з урахуванням виплаченої суми.
Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 07 лютого 2023 року позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії повернуто позивачу.
Не погоджуючись з вищевказаною ухвалою суду, позивач оскаржив її в апеляційному порядку. Вказує, що 09.01.2023 року через відділ поштового зв'язку «Нова пошта» було отримано відповідь від 30.12.2022 на адвокатський запит, до якого було долучено довідку від 17.10.2022 вих. №71/1/501, розрахунок індексації грошового забезпечення виплаченого згідно рішення суду, з яких дізнався, що базовий місяць нарахування індексації грошового забезпечення січень 2016 року. Вважає, що про порушення прав, позивач дізналася в день отримання відповіді від 30.12.2022 року, зокрема 09.01.2023 року, а тому звернулась до суду у межах місячного строку.
У відповідності до частини другої статті 312 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС), суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити з огляду на наступні підстави.
Відповідно до ч.1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Реалізація порушеного чи оспорюваного права відбувається шляхом пред'явлення позову у формі позовної заяви до суду першої інстанції.
Водночас ч.2 ст.44 КАС України покладає на учасників справи обов'язок добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки, в тому числі щодо дотримання строків звернення до суду, визначених законом, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Відповідно до п.5 ч.1 ст.171 КАС України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи подано адміністративний позов у строк, установлений законом (якщо адміністративний позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними) та перевіряє позовну заяву на відповідність вимогам до позовної заяви, встановлених статтями 160,161 цього Кодексу.
Згідно з ч.1ст. 169 КАС України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтями 160,161 цього Кодексу, протягом п'яти днів з дня подання позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху.
Відповідно до вимог частини першої статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому, протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Відповідно до ч.2 ст.123 Кодексу адміністративного судочинства України якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Суд першої інстанції, встановивши, що позов поданий із пропуском строку звернення до суду, залишив позовну заяву без руху та встановив позивачу 10-денний строк з дати отримання даної ухвали для усунення недоліку позовної заяви шляхом подання клопотання про поновлення строку із зазначенням причин його пропуску та доказів їх поважності. Оскільки наведені у клопотанні про поновлення строку звернення до суду обставини пропуску судом першої інстанції визнані неповажними, оскаржуваною ухвалою позовну заяву повернуто позивачу.
При постановленні оскаржуваної ухвали суд виходив із того, що на час звернення до суду набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» № 2352 (Закон - №2352), яким внесено ряд важливих змін до діючого законодавства про працю.
Зокрема, з 19.07.2022 змін зазнали норми законодавства щодо порядку звернення громадян до суду у разі виникнення трудових спорів в частині строків таких звернень.
Частини перша та друга ст.233 Кодексу законів про працю України викладені у наступній редакції: працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті (ч.1); із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116) (ч.2).
Разом з тим, судом першої інстанції до спірних правовідносин застосовано положення частини 5 статті 122 КАС України, яка є спеціальною нормою та передбачає місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Однак, суд апеляційної інстанції не погоджується з таким висновком суду, зазначивши наступне.
Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні створено систему адміністративних судів.
Порядок здійснення судочинства в адміністративних судах визначає КАС України, частиною першою статті 5 якого визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Так, у постановах Верховного Суду від 20.11.2019 у справі № 620/1892/19, від 05.02.2020 у справі № 825/565/17 зазначено, що індексація грошового забезпечення є складовою грошового забезпечення військовослужбовців.
Відповідно до абзацу першого статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Згідно зі статтею 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Частиною другою статті 233 КЗпП України(в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) визначено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
У пункті 2.3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013зазначено про те, що спір щодо стягнення невиплачених власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, є трудовим спором, пов'язаним з недотриманням законодавства про оплату праці. В разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.
Конституційний Суд України при тлумаченні норми статті 233 КЗпП України виходить з того, що право на отримання заробітної плати повинно бути гарантоване незалежно від строку. Таким чином, у цій статті КЗпП України встановлена додаткова гарантія для осіб, що звертаються до суду з вимогами про стягнення заробітної плати.
Відтак, строки звернення до суду з позовом про нарахування та виплату грошового забезпечення та його складових частин з початку виникнення у позивача права на обрахування сум грошового забезпечення не застосовуються.
Слід зазначити, що висновки суду першої інстанції про віднесення спірних правовідносин до спорів з приводу прийняття, проходження та звільнення з військової служби є помилковим. Спірним у цій справі є розміри грошового забезпечення, що виключає застосування до спірних правовідносин місячного строку звернення до суду, передбаченого частиною п'ятою статті 122 КАС.
В даному випадку висновки суду першої інстанції є необґрунтованими та прийнятими без належного дослідження обставин справи, змісту позову та позовних вимог, з порушенням відповідних процесуальних норм.
Щодо доцільності застосування до спірних відносин змін, що внесенні Законом №2352-IX зокрема до статті 233 КЗпП України, апеляційний суд зазначає наступне.
Частинами першою і другою статті 233 КЗпП України, які викладені в новій редакції, передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Відтак, строк звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, встановлено тримісячний строк, який обчислюється з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
Проте, Закон № 2352-ІХ не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності, тобто, його норми не мають зворотної дії в часі.
Отже, цей Закон містить норми прямої дії та поширює свою дію тільки на ті правовідносини, які виникли та існують після набрання ним чинності, зокрема з 19.07.2022.
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Як слідує з Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1/99-рп, частину першу статті 58 Конституції України щодо дії нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Відповідно зміст суб'єктивного права особи, у тому числі права особи на звернення до суду, слід визначати із застосуванням законодавства, яке діяло на момент виникнення відповідного права.
Водночас, неприпустимість зворотної дії нормативно-правового акта полягає в тому, що запроваджені ним нові норми не можуть застосовуватися до правовідносин, які існували до набрання ним чинності. Отже, приписи нового нормативно-правового акта не можуть змінити обсяг прав, який було встановлено попередніми нормативно-правовими актами.
Отже, правила обчислення строку звернення до суду працівника про стягнення належної йому заробітної плати визначаються за тими правилами, які були чинними на момент початку перебігу відповідного строку.
Тривалість строку звернення до суду не змінюється в разі подальших змін законодавства, яке регулює відповідні відносини, а тому строк звернення до суду розпочинається і закінчується з урахуванням тієї тривалості, яка передбачалася на момент початку перебігу відповідного строку.
При цьому, тривалість строку звернення до суду не змінюється залежно від того, коли було реалізоване право на позов. Відповідно тривалість строку звернення до адміністративного суду не залежить від того, коли було фактично пред'явлено позов.
За таких умов відсутні підстави для застосування змін, внесених згідно Закону № 2352-IXдо приписів статті 233 КЗпП України, які набрали чинності з 19.07.2022.
Окрім цього, відповідно до пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Згідно із пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України (КМУ) від 09.12.2020 №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (COVID-19), з 19.12.2020 до 31.12.2022 на території України установлено карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами КМУ від 11.03.2020 №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», 20.05.2020№ 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 22.07.2020 № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
Станом на час звернення позивача до суду діяв карантин, встановлений КМУ.
З огляду на викладене, в суду першої інстанції були відсутніми достатні і належні підстави для повернення позовної заяви на підставі пункту 9 частини четвертої статті 169 КАС України.
Аналогічне правозастосування наведене Верховним Судом у постанові від 19 січня 2023 року по справі № 460/17052/21.
Відповідно до частини 2 ст. 6, частин 1, 2 ст.7 КАС України суд при вирішенні справи застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини, вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
Судом апеляційної інстанції також враховано, що адміністративний суд, керуючись принципом верховенства права, має розглядати право не як закон чи систему нормативних актів, а як втілення справедливості. Суд має спрямовувати своє провадження на досягнення справедливості, що і є правосуддям.
Згідно із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
Європейський суд з прав людини вказує, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
У Рішенні Європейського суду з прав людини від 08.04.2010 у справі «Меньшакова проти України» (Заява №377/02) у п.52 Суд повторює, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі право на суд, яке, згідно з практикою Суду, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на розгляд спору судом (наприклад, рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ЕСПЛ 2002-ІІ).
Так, у справі «Delcourt v. Belgium» Європейський Суд з прав людини зазначив, що "у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення".
Отже, відповідно до позиції Європейського Суду з прав людини основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
Постановивши ухвалу про повернення позовної заяви, суд першої інстанції фактично позбавив позивача права доступу до суду, що свідчить про порушення його права звернення до адміністративного суду, гарантованого ст.5 КАС України.
Відповідно до ст.320 КАС України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.
Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, оскаржувану ухвалу скасувати та направити справу для продовження її розгляду до суду першої інстанції.
Керуючись 242, 308, 309, 312, 320, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд -
апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 07 лютого 2023 року у справі № 380/1283/23 - скасувати та направити справу для продовження розгляду в суд першої інстанції.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя О. І. Довга
судді І. В. Глушко
І. І. Запотічний