м. Вінниця
23 березня 2023 р. Справа № 120/1797/23
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Вільчинського Олександра Ванадійовича, розглянувши в письмовому провадженні заяву про поновлення строку звернення до суду у справі за позовом ОСОБА_1 до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії
У провадженні Вінницького окружного адміністративного суду перебуває адміністративна справа за позовом ОСОБА_1 до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує на протиправні дії відповідача щодо невиконання рішення Європейського Суду з прав людини у справі №70777/12 від 13.01.2022 у повному обсязі. Зазначає, що відповідачем не дотримано трьохмісячного строку сплати позивачеві суми справедливої сатисфакції у сумі 1000 євро, а отже позивачеві має бути нараховано простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діяв на період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти, як передбачено резолютивною частиною рішення Європейського Суду з прав людини у справі №70777/12 від 13.01.2022.
Ухвалою від 16.03.2022, постановленою після відкриття провадження у справі, суд залишив позовну заяву без руху та встановив позивачеві п'ятиденний строк з дня отримання копії ухвали про залишення позовної заяви без руху для усунення недоліків позовної заяви шляхом надання до суду заяви про поновлення строку звернення до суду і доказів поважності причин його пропуску.
22.03.2023 представник позивача подав до суду заяву про поновлення процесуального строку. Заява мотивована тим, що з матеріалів позовної заяви вбачається факт порушення з боку відповідача строків виконання рішення ЄСПЛ, в зв'язку з чим позивач просить суд зобов'язати Департамент ДВС МЮУ вжити заходів щодо виконання в повному обсязі резолютивної частини рішення Європейського суду з прав людини від 13.01.2022 у справі №70777/12 "Василенко проти України", стосовно виплати ОСОБА_1 пені за несвоєчасне виконання рішення Європейського суду з прав людини у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діяла в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти. Вказано, що позивач неодноразово звертався зі скаргами до Міністерства юстиції України на дії державного виконавця в яких зазначав, що рішення Європейського суду з прав людини від 13.01.2022 у справі № 70777/12 виконується неналежним чином, з пропущенням строків, та не в повному обсязі. Звертає увагу, що у відповіді Департаменту Державної виконавчої служби відділу примусового виконання покарань Міністерства юстиції України від 06.09.2022 на звернення позивача від 9.08.2022 вказується, що державним виконавцем сформовано розпорядження від 18.07.2022 згідно з яким на користь ОСОБА_2 (довірена особа стягувача) будуть перераховані кошти у сумі 307784,7 грн. А скарга позивача до Міністерства юстиції України від 08.10.2022, як зазначає представник позивача, щодо невиконання вказаного рішення Європейського суду з прав людини від 13.01.2022 у справі № 70777/12 взагалі залишилась без розгляду.
Таким чином, на переконання сторони позивача, відповідачем не було виконано в повній мірі норми, визначені статтею 18 Законом України "Про виконавче провадження", оскільки виконавче провадження було закінчене при тому, що не була нарахована та виплачена пеня в розмірі простого відсотку (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діяла в період несплати (з 13.01.2022 до 06.10.2022 включно), до якої має бути додано три відсоткові пункти. Вважає, що проведена виплата не в повному розмірі не є належним доказом виконанням рішення Європейського суду з прав людини від 13.01.2022 у справі № 70777/12, а тому постанова про закінчення виконавчого провадження винесена старшим державним виконавцем передчасно, з порушенням норм матеріального права.
З урахуванням зазначеного, враховуючи, що рішення Європейського суду з прав людини від 13.01.2022 у справі № 70777/12 "Василенко проти України" не виконано в повному обсязі, на підставі доданих до позовної заяви доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, представник позивача просить поновити ОСОБА_1 строку звернення до суду за захистом своїх прав та задовольнити його позов.
Визначаючись щодо питання про поновлення позивачеві строку звернення до суду, суд виходив з такого.
Відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод гарантується право на справедливий суд, згідно з яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
За приписами частини 1 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України суд (далі - КАС України) позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Згідно зі частиною першою статті 121 КАС України за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Конституційний Суд України у Рішенні № 9-зп від 25.12.1997 зазначив, що частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене. Таким чином, положення частини першої статті 55 Конституції України закріплює одну з найважливіших гарантій здійснення як конституційних, так й інших прав та свобод людини і громадянина.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України № 6-зп від 25.11.1997 головним обов'язком держави, згідно зі статтею 3 Конституції України, є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (стаття 8 Конституції України).
У рішенні Конституційного Суду України № 19-рп/2011 від 14.12.2011 зазначено, що рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України. Для реалізації кожним конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.
Крім того, відповідно до абзацу другого підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 13.06.2019 № 4-р/2019, утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, частини першої статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні ефективного механізму такого захисту.
У свою чергу, в абзаці п'ятому підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 12.04.2012 № 9-рп/2012 зазначено, що гарантована Конституцією України рівність усіх людей у їхніх правах і свободах означає потребу забезпечення їм рівних юридичних можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод; у правовій державі звернення до суду є універсальним механізмом захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України № 2-р(II)/2022 від 06.04.2022 гарантована Конституцією України рівність усіх людей у їхніх правах і свободах означає конечність забезпечення їм рівних юридичних можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод. У державі, керованій правовладдям, звернення до суду є універсальним механізмом захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а додержання загальних принципів рівності громадян перед законом та заборони дискримінації, що їх визначено приписами частин першої, другої статті 24 Конституції України, є неодмінним складником реалізації права на судовий захист.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Так, у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom, заява №4451/70, пункти 28-36) Європейським судом з прав людини було визначено, що право на доступ до суду є одним з аспектів права на суд згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції. У цій справі Суд визнав право на доступ до суду як невід'ємний аспект гарантій, закріплених у статті 6, пославшись на принципи верховенства права та недопущення свавілля, покладені в основу більшості положень Конвенції. Разом з тим, право на доступ до суду повинно бути "практичним та ефективним", а не "теоретичним чи ілюзорним" (рішення у справі "Беллє проти Франції" (Bellet v. France), заява № 13343/87, пункт 36). Це міркування набуває особливої актуальності у контексті гарантій, передбачених статтею 6, з огляду на почесне місце, яке в демократичному суспільстві посідає право на справедливий суд (рішення у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини" (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany ), [ВП] заява № 42527/98, пункт 45 та рішення у справі "Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії", (Lupeni Greek Catholic Parish and others v. Romania), [ВП] заява № 76943/11, пункти 84, 86).
При цьому колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на Доповідь Венеціанської комісії № 512/2009 "Про верховенство права" (Venice Commission: the Rule of Law; прийнята на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року (далі - Доповідь Венеціанської комісії).
Так, у пункті 24 Доповіді Венеціанської комісії було зазначено, що у рамках Організації Об'єднаних Націй поняття "верховенство права", що було включене до преамбули Загальної декларації прав людини (1948), застосовується для впровадження низки принципів, що мають властивість змінюватися залежно від того чи іншого контексту; порівняння двох доповідей, підготовлених за короткий проміжок часу (2002- 2004 рр.), демонструє цю різноманітність підходів: у першій наголошується, приміром, на таких елементах, як незалежна судова система, незалежні установи захисту прав людини, визначені та обмежені повноваження влади, справедливі та прозорі вибори; тоді як у другій увагу сконцентровано (у більш класичний спосіб) на таких елементах, як якість законодавства, ієрархічна вищість закону, рівність перед законом, відповідальність перед законом, юридична визначеність, процесуальна та судова прозорість, уникнення свавілля, поділ влади та ін.
Крім того, в пункті 37 Доповіді Венеціанської комісії вказано, що верховенство права включає в себе вісім «інгредієнтів: (1) доступність закону (в тому значенні, що закон має бути зрозумілим, чітким та передбачуваним); (2) питання юридичних прав мають бути вирішені нормами права, а не на основі дискреції; (3) рівність перед законом; (4) влада має здійснюватися у правомірний, справедливий та розумний спосіб; (5) права людини мають бути захищені; (6) мають бути забезпечені засоби для розв'язання спорів без надмірних матеріальних витрат чи надмірної тривалості; (7) суд має бути справедливим; (8) дотримання державою як її міжнародно правових обов'язків, так і тих, що обумовлені національним правом.
При цьому колегія суддів враховує, що згідно з пунктом 43 Рекомендації CM/Rec (2004)20 Комітету Міністрів державам-членам щодо судового перегляду (прийнята Комітетом Міністрів 15.12 2004 на 909-му засіданні на рівні постійних представників) право на доступ до судового перегляду має бути ефективним. Встановлення обов'язку використовувати всі інші засоби захисту не має бути перешкодою для тих, хто бажає перегляду адміністративного акта.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава має право встановлювати певні обмеження права осіб на доступ до суду; такі обмеження мають переслідувати легітимну мету, не порушувати саму сутність цього права, а між цією метою і запровадженими заходами має існувати пропорційне співвідношення (пункт 57 рішення у справі "Ашингдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. the United Kingdom, заява № 8225/78), пункт 96 рішення у справі "Кромбах проти Франції" (Krombach v. France, заява № 29731 /96).
У справі "Bellet v. France" (заява №23805/94, пункт 36) Європейський Суд з прав людини зазначив, що стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданих національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Також, у рішенні по справі "Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії" (Miragall Escolano and оthers v. Spain, заяви №№38366/97, 38688/97, 40777/98, 40843/98, 41015/98, 41400/98, 41446/98, 41484/98, 41487/98 and 41509/98, пункт 51) та в рішенні по справі "Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії" (Perez de Rada. Cavanilles v. Spain, заява № 28090/95, пункт 45) Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Крім того, у пункті 52 рішення у справі "Щокін проти України" (заяви № 23759/03 та № 37943/06) Європейський суд з прав людини зазначив, що тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд однак зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і в справі "Скордіно проти Італії" (Scordino v. the Italy №36813/97, пункти 190 та 191).
Як зазначено у рішенні ЄСПЛ у справі "Valkova v. Bulgaria" (заява № 48149/09; пункт 19) Суду доводиться з'ясовувати, чи було процедурне обмеження щодо доступу до суду, застосоване судом у національному остаточному рішенні, чітким, доступним та передбачуваним у значенні практики Суду, чи переслідувало воно законну мету та чи було пропорційним з цією метою (див. рішення у справі "Lupas and others v. Romania", Заяви № 1434/02, 35370/02 та 1385/03, пункт 67).
ЄСПЛ також у справі "Корня проти Республіки Молдова" (Cornea v. the Republic of Moldova, заява № 22735/07, п.п. 21-26; констатовано порушення пункту 1 статті 6 Конвенції) зазначив, що право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним й може підлягати в деяких випадках обмеженням. Суд повинен переконатись у тому, що застосовані заходи не обмежують та не знижують можливості доступу до суду таким чином, що порушується сам зміст цього права. Більше того, обмеження буде неспівмірним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету та якщо не існує розумної співмірності між застосованими заходами і переслідуваною метою (рішення у справі "Уейт і Кеннеді проти Німеччини", заява № 26083/94, пункт 59). Право на доступ до суду буде порушеним, коли регулювання не переслідує більше мету правової безпеки і належного управління правосуддям, а являє собою бар'єр, який перешкоджає особі добитися розгляду по суті своєї справи компетентним судом (рішення у справі "Цалкізіс проти Греції" (Tsalkitzis v. Greece, заява № 11801/04, пункт 44).
Згідно з висновками, що сформульовані у одному з останніх рішень Великої Палати ЄСПЛ, яке головним чином стосується процесуальних гарантій особи у суді та узагальнює позиції з раніше винесених рішень цього Суду, - справа "Зубац проти Хорватії" (Zubac v. Croatia [ВП], № 40160/12, п.п. 76-78, 97-99): пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру (див. рішення у справах "Роше проти Сполученого Королівства" (Roche v. the United Kingdom) [ВП], № 32555/96, п. 116; "З та інші проти Сполученого Королівства" (Z and Others v. the United Kingdom) [ВП], № 29392/95, п. 91; "Цудак проти Литви" (Cudak v. Lithuania) [ВП], №15869/02, п. 54); право на доступ до суду повинно бути "практичним та ефективним", а не "теоретичним чи ілюзорним"; це міркування набуває особливої актуальності у контексті гарантій, передбачених статтею 6, з огляду на почесне місце, яке в демократичному суспільстві посідає право на справедливий суд; проте право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, які дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, і таке регулювання може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб (див. "Станєв проти Болгарії" (Stanev v. Bulgaria) [ВП], № 36760/06, п. 230); заходи, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, який залишається для особи, у такий спосіб або в такій мірі, щоб сама суть права була порушена; крім того, обмеження не буде сумісним з пунктом 1 статті 6, якщо воно не переслідує легітимну мету та якщо відсутнє розумне співвідношення пропорційності між засобами, що використовуються, і метою, яка має бути досягнута; при цьому у практиці Суду закріплено, що "надмірний формалізм" може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції; це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду позову заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (див. рішення у справах "Белеш та інші проти Чеської Республіки" (Beles and Others v. the Czech Republic), №47273/99, пп. 50-51 та 69; "Волчлі проти Франції" (Walchli v. France), № 35787/03, п. 29); Суд постановляв, що є порушення права на доступ до суду, коли норми не переслідують цілі юридичної визначеності та належного здійснення правосуддя та утворюють свого роду перепону, яка перешкоджає вирішенню справи учасників судового процесу по суті компетентним судом (див., наприклад, рішення у справах "Карт проти Туреччини" (Kart v. Turkey) [ВП], № 8917/05, п. 79; "Ефстатіу та інші проти Греції" (Efstathiou and Others v. Greece), № 36998/02, п. 24; "Есім проти Туреччини" (Esim v. Turkey), № 59601/09, п. 21); у своїй подальшій практиці Суд послідовно спирався на вищезазначені елементи при ухваленні рішення щодо того, чи було тлумачення процесуальної норми таким, що необґрунтовано обмежувало право заявника на доступ до суду (див. приклади, рішення у справах, в яких було визнано порушення: "Новіньський проти Польщі" (Nowinski v. Poland), № 25924/06, п. 34; "Омеровіч проти Хорватії (№ 2)" (Omerovic v. Croatia) (№ 2), № 22980/09, п. 45; "Маширевіч проти Сербії" (Masirevic v. Serbia), № 30671/08, п. 51; "Корнеа проти Республіки Молдова" (Cornea v. the Republic of Moldova), № 22735/07, п. 24; "Лоулі-Георгопулу проти Греції" (Louli-Georgopoulou v. Greece), № 22756/09, п. 48; а також приклади, в яких Судом було постановлено, що обмеження доступ до суду не є непропорційним: "Уеллс проти Сполученого Королівства" (Wells v. the United Kingdom), №37794/05; "Данн проти Сполученого Королівства" (Dunn v. the United Kingdom), № 62793/10, п. 38).
Виходячи з аналізу вказаної практики Європейського суду з прав людини, мотивів заяви про поновлення строку звернення до суду, враховуючи обставини вказаної справи, перебування позивача у місцях позбавлення волі, з метою запобігання обмеження позивачеві гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції права доступу до суду, вважаю за необхідне задовольнити заяву представника позивача про поновлення строку звернення до адміністративного суду та поновити позивачеві строк звернення до суду з цією позовною заявою.
Відповідно до ч. 14 ст. 171 КАС України якщо позивач усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, суд продовжує розгляд справи, про що постановляє ухвалу не пізніше наступного дня з дня отримання інформації про усунення недоліків.
Отже, оскільки позивач усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, тому розгляд справи необхідно продовжити зі стадії, на якій було залишено позовну заяву без руху після відкриття провадження у справі.
Керуючись ст.ст. 6, 121, 122, 171, 248, 256 КАС України, -
Заяву представника позивача про поновлення строку звернення до суду задовольнити.
Поновити ОСОБА_1 строк звернення до суду з позовом до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії.
Продовжити розгляд цієї справи у письмовому провадженні.
Ухвала оскарженню не підлягає та набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 256 КАС України.
Відповідно до ч. 2 ст. 293 КАС України ухвали суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду повністю або частково у випадках, визначених статтею 294 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 294 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається.
Згідно з ч. 3 ст. 293 КАС України заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.
Суддя Вільчинський Олександр Ванадійович