Справа № 354/429/16-ц
Провадження по справі № 2/354/26/23
09 березня 2023 року м. Яремче
Яремчанський міський суд Івано-Франківської області в складі:
головуючої судді Ваврійчук Т.Л.
за участю секретаря судового засідання Старунчак Н.М.
прокурора Верешко М.І.
представника позивача ОСОБА_1
представника третьої особи адвокат Шургот О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Яремче цивільну справу за позовом першого заступника прокурора Івано-Франківської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, Карпатського національного природного парку до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача- ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння у державну власність в особі Карпатського національного природного парку,-
Перший заступник прокурора Івано-Франківської області(в подальшому перейменовано на Івано-Франківську обласну прокуратуру) в інтересах держави в особі Міністерства екології та природних ресурсівУкраїни(надалі-Мінекоприроди), Карпатського національного природного парку(надалі-Карпатський НПП) у липні 2016 року звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача- ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про повернення земельної ділянки площею 0,25 га, кадастровий номер 2611093001:16:011:0099 та земельної ділянки площею 0,16 га, кадастровий номер 2611093001:16:011:0100, що розташовані в АДРЕСА_1 з чужого незаконного володіння у державну власність в особі постійного землекористувача Карпатського НПП. В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначено, що рішенням Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 17 січня 2014 року, яке набрало законної сили 19 липня 2014 року, визнано недійсним державний акт на право приватної власності на землю серії ІV-ІФ №044952 від 12.09.2001 року на земельну ділянку площею 0,41 га, що розташована в с.Яблуниця уч. Село Івано-Франківської області, виданий ОСОБА_3 . Підставою для звернення прокурора до суду із вказаним позовом послужили матеріали кримінальної справи, порушеної 28 травня 2012 року щодо інженера землевпорядника Івано-Франківської філії ДП «Центр державного земельного кадастру» ОСОБА_5 за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст.358 КК України. Вказаним рішенням суду встановлено, що Яблуницька сільська рада рішення про передачу ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,41 га в с. Яблуниця не приймала, а спірна ділянка вибула з володіння постійного землекористувача Карпатського НПП поза волею останнього. Так, судом встановлено, що згідно протоколу №9 від 11 вересня 2001 року засідання виконкому Яблуницької сільської ради, змісту рішення виконкому Яблуницької сільської ради №65 від 11.09.2001року, яке стало підставою для видачі ОСОБА_3 державного акту про право власності на землю серії ІV-ІФ №044952 від 12 вересня 2001 року, додатках №2(надання земельних ділянок) та №3(передача земельних ділянок у приватну власність) до вказаного рішення, питання про передачу у власність ОСОБА_3 спірної земельної ділянки не розглядалось та будь-яке рішення з цього приводу органом місцевого самоврядування не приймалось. Окрім цього судом встановлено, що земельні ділянки, передані у приватну власність ОСОБА_3 в повній мірі входять до складу територій Карпатського НПП, відносяться до земель природно-заповідного фонду та належать до зони регульованої рекреації, а саме:квартал №3, виділ 23 Яблуницького ПНДВ Карпатського НПП. В подальшому між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено 2 договори купівлі-продажу попередньо розділеної на дві окремі ділянки земельної ділянки площею 0,41 га (кадастрові номери 2611093001:16:011:0099 площею 0,25 га та 2611093001:16:011:0100 площею 0,16 га). На підставі вказаних угод 27 липня 2010 року ОСОБА_4 були видані два державні акти на право власності на земельні ділянки серії ЯИ №705864 на земельну ділянку із цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд та серії ЯИ №705865 на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства. В подальшому, ОСОБА_4 на підставі договорів купівлі-продажу від 28 жовтня 2010 року відчужив вказані земельні ділянки на користь ОСОБА_2 оскільки рішенням суду визнано недійсним державний акт на право власності на землю, виданий ОСОБА_3 та встановлено, що спірна земельна ділянка вибула з власності держави поза її волею, вона підлягає поверненню у державну власність в особі постійного землекористувача відповідно до вимог ст.388 ЦК України. В обгрунтування повноважень прокурора на представництво інтересів держави у даній справі зазначено, що незважаючи на те, що в ході судового розгляду цивільної справи про визнання недійсним державного акту на право власності на землю, виданого ОСОБА_3 . Карпатському НПП стало відомо про факт незаконного вилучення спірної земельної ділянки, жодних дій, спрямованих на повернення вказаної ділянки у державну власність постійним землекористувачем не було вжито, що стало підставою для звернення прокурора до суду із вказаним позовом. Перед зверненням до суду прокурором у відповідності до вимог ч.4 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» повідомлено про виявлені порушення закону Мінекоприроди, яке є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у сфері формування та реалізації державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища та Карпатський НПП.
Ухвалою Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 02 липня 2016 року вказаний позов прокурора залишено без розгляду та надано строк для усунення виявлених недоліків.
13 липня 2016 року на виконання зазначеної ухвали суду прокурором долучено квитанцію про сплату судового збору.
Ухвалою суду від 29 липня 2016 року відкрито провадження у вказаній справі та призначено її до розгляду за правилами загального позовного провадження.
19 вересня 2016 року до суду надійшли письмові пояснення Мінекоприроди у яких зазначено, що Міністерство повністю підтримує позов прокурора та просить його задовольнити.
Відповідно до розпорядження керівника апарату Яремчанського міського суду Івано-Франківської області №72 від 21 вересня 2016 року та протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи від 22 вересня 2016 року у зв'язку із закінченням повноважень у попереднього складу суду(прийняття рішення про звільнення судді ОСОБА_6 ) дану справу передано у провадження судді Марчака Ю.І.
Відповідно до розпорядження керівника апарату суду №164 від 25 вересня 2017 року та протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи від 26 вересня 2017 року дану справу передано у провадження судді Іванова А.П., який приступив до виконання обов'язків судді Яремчанського міського суду Івано-Франківської області з 15 серпня 2017 року у зв'язку із відрядженням.
На підставі розпорядження керівника апарату суду №388 від 06 березня 2018 року та протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи від 06 березня 2018 року у зв'язку із продовженням терміну відрядженні судді Іванова А.П. проведено повторний розподіл даної справи.
Відповідно до розпорядження керівника апарату суду №191 від 02 квітня 2019 року та протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи від 02 квітня 2019 у зв'язку із закінченням повноважень у попереднього складу суду(закінчення терміну відрядження судді Іванова А.П.) дану справу передано у провадження судді Польської М.В.
Ухвалою суду від 21 червня 2019 року вказану справу прийнято до провадження суддею Польською М.В. та призначено у ній підготовче судове засідання.
Відповідно до розпорядження керівника апарату Яремчанського міського суду Івано-Франківської області №90 від 31 липня 2020 року та протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи від 31 липня 2020 року у зв'язку із закінченням повноважень у попереднього складу суду(закінчення терміну відрядження судді Польської М.В.) дану справу передано у провадження судді Ваврійчук Т.Л.
Ухвалою суду від 26 серпня 2020 року вказано справу прийнято до свого провадження суддею Ваврійчук Т.Л. та призначено у ній підготовче судове засідання.
12 листопада 2020 року прокурор подав заяву в порядку ст.49 ЦПК України про зміну предмету позову відповідно до якої з посиланням на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 позовні вимоги викладено у наступній редакції: «Витребувати у ОСОБА_2 земельні ділянки площею 0,2500 га, кадастровий номер 2611093001160110099 та площею 0,1500 га, кадастровий номер 2611093001160110100, які розташовані в урочищі Село в с. Яблуниця Яремчанської міської ради з чужого незаконного володіння у власність держави в особі Карпатського НПП».
Ухвалою суду від 20 листопада 2020 року первісного позивача у справі Мінекоприроди замінено на його правонаступника-Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України(надалі-Міндовкілля).
Ухвалою суду від 20 листопада 2020 року підготовче провадження у даній справі закрито та призначено її до судового розгляду по суті.
23 лютого 2021 року на адресу суду надійшли пояснення Міндовкілля, у яких зазначено, що Міністерство із урахуванням висновків, викладених у рішенні Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 17.01.2014 року спірна земельна ділянка, яка вибула з власності держави поза її волею підлягає поверненню добросовісним набувачем ОСОБА_2 у власність в особі Карпатського НПП як постійного землекористувача в порядку ст.388 ЦК України. Із урахуванням наведеного позов прокурора просять задовольнити у повному обсязі.
19 травня 2021 року судом постановлено ухвалу про витребування описок, допущених у процесуальних ухвалах від 20 листопада 2020 про заміну первісного позивача та закриття підготовчого провадження у справі.
29 березня 2022 року представником третьої особи ОСОБА_4 подано заяву про застосування позовної давності до вимог прокурора у даній справі. В обґрунтування даної заяви зазначено, що згідно відомостей Державного реєстру судових рішень 04 березня 2013 року було відкрито провадження у цивільній справі №354/191/13-ц за позовом Івано-Франківського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави в особі Карпатського НПП до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , відділу Держкомзему у м. Яремче про визнання незаконними та недійсними Державних актів на право власності на земельну ділянку, визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок, визнання відсутності права власності на земельні ділянки, зобов'язання внести в поземельну книгу відомості щодо скасування державної реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку, зобов'язання привести у попередній стан та повернути земельні ділянки державі в особі Карпатського НПП. Ухвалою суду від 17 січня 2014 року позов в частині вимог до ОСОБА_4 залишено без розгляду. Таким чином, станом на момент відкриття провадження у даній справі прокурору було відомо і про порушення прав Карпатського НПП і про кінцевого власника спірних земельних ділянок. Однак із вказаним позовом прокурор звернувся до суду лише 01 липня 2016 року, що свідчить про пропуск строку позовної давності та є підставою для відмови у задоволенні позову відповідно до положень ч.4 ст.267 ЦК України, оскільки на віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування) поширюється загальна позовна давність. Аналогічні висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17, де зазначено, що якщо з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У постанові від 26 листопада 20919 року у справі №914/3224/16 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов'язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Із урахуванням наведеного просить у задоволенні позову відмовити у зв'язку із пропуском строку позовної давності.
Окрім цього 29 березня 2022 року представником третьої особи ОСОБА_4 подано заяву про залишення позову без розгляду щодо позовних вимог, заявлених в інтересах Карпатського НПП з посиланням на те, що прокурор не наділений правом на представництво інтересів державних підприємств, а в частині позовних вимог, заявлених в інтересах Міндовкілля, з посиланням на те, що перед зверненням до суду із вказаним позовом прокурор всупереч вимог ч.4 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» не повідомив про це зазначеного суб'єкта владних повноважень і відповідні докази направлення належного повідомлення на адресу Міністерства у матеріалах справи відсутні.
Ухвалою суду від 24 травня 2022 року у задоволенні клопотання представника третьої особи ОСОБА_4 про залишення позову без розгляду відмовлено.
У судовому засіданні прокурор заявлений позов підтримав та просив його задовольнити у повному обсязі із наведених мотивів.
Представник позивача Міндовкілля у судове засідання не з'явився, не повідомивши причин неявки, хоча про день та час розгляду справи повідомлявся належним чином.
Представник позивача Карпатського НПП у судовому засідання заявлений позов підтримала та просила його задовольнити у повному обсязі, посилаючись на те, що рішенням Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 17 січня 2014 року, яке має преюдиційне значення у даній справі встановлено, що рішення про передачу ОСОБА_3 у приватну власність земельної ділянки площею 0,41 га в с. Яблуниця в установленому законом порядку не приймалось, а передана йому у приватну власність земельна ділянка, яка в подальшому була розділена ним на дві окремі земельні ділянки із кадастровими номерами 2611093001160110099 та 2611093001160110100 повністю накладається на земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні Карпатського НПП та відноситься до земель природно-заповідного фонду відповідно до державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серії І-ІФ №002772 від 29 грудня 2001 року для природно-заповідного використання землі. У зв'язку із цим виданий ОСОБА_3 державний акт на право власності на землю серії ІV-ІФ №044952 від 12 вересня 2001 року на земельну ділянку площею 0,41 га, що розташована в с.Яблуниця уч. Село визнано недійсним, за таких обставин відповідно до вимог ст.388 ЦК України спірні земельні ділянки підлягають витребуванню у кінцевого набувача ОСОБА_2 у державну власність в особі Карпатського НПП як постійного землекористувача, оскільки вони вибули з власності держави поза її волею.
Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з'явився, не повідомивши причин неявки, хоча про день та час розгляду справи повідомлявся належним чином, шляхом направлення судових повісток про виклик за зареєстрованим місцем проживання та публікації оголошення про виклик на офіційному сайті судової влади України. Відзиву на позов не подавав.
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_3 у судове засідання не з'явився, не повідомивши причин неявки, хоча про день та час розгляду справи повідомлявся належним чином, шляхом публікації оголошення про виклик на офіційному сайті судової влади України у зв'язку із відсутністю зареєстрованого місця проживання.
Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_4 -адвокат Шургот О.В. у судовому засіданні в режимі відеоконференції щодо задоволення заявленого позову заперечила та просила у його задоволенні відмовити. Вказала, що прокурором окрім рішення суду від 17 січня 2014 року у справі №354/191/13-ц не долучено будь-яких доказів на підтвердження того, що Карпатський НПП мав у своєму володіння земельні ділянки на території с. Яблуниця, а також доказів того, що передана ОСОБА_3 у приватну власність ділянка площею 0,41 га входила до складу земель парку, у матеріалах справи відсутні відповідні висновки експертів чи спеціалістів, якими була б встановлена площа накладки, відповідні матеріали лісовпорядкування та таксаційні описи, що суперечить висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі №514/1571/14-ц та від 16 вересня 2020 року у справі №370/2351/16-ц, щодо доказів, які мають бути подані на підтвердження належності земельної ділянки позивачу. Надана ОСОБА_3 у приватну власність ділянка зазнала змін, на даний час доказів щодо фактичних меж парку у справі немає, а тому доводи прокурора про те, що набуті ОСОБА_2 у власність земельні ділянки входять до складу земель Карпатського НПП є лише припущенням і рішенням суду від 17 січня 2014 року дані обставини не підтверджуються. Окрім цього, самостійною підставою для відмови у позові є пропуск прокурором строку позовної давності, що підтверджується доводами, викладеними нею у заяві про застосування позовної давності.
Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, оцінивши всі докази кожен зокрема та в їх сукупності, встановивши фактичні обставини справи, суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення, виходячи з наступних підстав.
Відповідно до п.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Судом встановлено, що 12 вересня 2001 року ОСОБА_3 був виданий державний акт на право власності на землю серії ІV-ІФ №044952 від 12 вересня 2001 року на земельну ділянку площею 0,41 га, для будівництва і обслуговування будівель та ведення особистого підсобного господарства, розташовану в с.Яблуниця уч. Село у якому зазначено, що він виданий на підставі рішення Яблуницької сільської ради №65 від 11 вересня 2001 року.
Рішенням Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 17 січня 2014 року у справі №354/191/13-ц за позовом Івано-Франківського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави в особі Карпатського НПП до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , відділу Держземагентства у м. Яремчому, Яблуницької сільської ради визнано недійсним державний акт на право власності на землю площею 0,41 га, розташовану в АДРЕСА_2 , який видано ОСОБА_3 12 вересня 2001 року, серія НОМЕР_1 від 12.09.2001 року та визнано відсутність у ОСОБА_3 права власності на зазначено земельну ділянку, яка входить до складу земель Карпатського НПП.
Вказаним рішенням встановлено, що Яблуницькою сільською радою 11 вересня 2001 року рішення №65 про передачу ОСОБА_3 у приватну власність земельної ділянки не приймалося. Також судом встановлено, що Карпатський НПП створено відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 03 червня 1980 року №376. Рішенням Яремчанської міської ради №189-3/2001 від 27 грудня 2001 року «Про затвердження матеріалів інвентаризації Карпатського НПП» затверджено межі території Карпатського НПП. На підставі даного рішення Карпатському НПП було видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою площею 1971,73 га для природно-заповідного використання в межах згідно з планом землекористування на території Поляницької сільської ради. З досліджених судом матеріалів лісовпорядкування Яблуницького лісництва Карпатського НПП 1988 року(планшети, картографічні матеріали, таксаційні описи насаджень), актів перевірок дотримання природоохоронного законодавства Державної екологічної інспекції в Івано-Франківській області від 06 вересня 2011 року, 12 грудня 2011 року, акту перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 09 грудня 2011 року Головного управління Держкомзему у Івано-Франківській області встановлено, що земельна ділянка площею 0,4100 га на уч.Село в с. Яблуниця, щодо якої ОСОБА_3 видано державний акт серії ІV-ІФ №044952 від 12 вересня 2001 року, належить до земель природно-заповідного фонду і знаходиться в урочищі Вередівський квартал №3, виділ 23 Яблуницького ПНДВ Карпатського НПП.
Окрім цього, як вбачається із зазначеного рішення, ухвалою суду від 17 січня 2014 року позов в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,2500 га, розташованої в АДРЕСА_2 , укладеного 01 липня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ; визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,1600 га, розташованої на уч. АДРЕСА_2 , укладеного 01 липня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ; визнання недійсним Державного акту на право власності на земельну ділянку площею 0,2500 га, розташовану в с. Яблуниця, уч. Село, Яремчанської міської ради, виданого 27 липня 2010 року ОСОБА_4 ; визнання недійсним Державного акту на право власності на земельну ділянку площею 0,1500 га, розташованої в с. Яблуниця, уч. Село, Яремчанської міської ради, виданого 27 липня 2010 року ОСОБА_4 ; визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,2500 га, розташованої в с.Яблуниця, уч. Село, Яремчанської міської ради, укладеного 28 грудня 2010 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 ; визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,1500 га, розташованої на уч.Село в с.Яблуниця, Яремчанської міської ради, укладеного 28 грудня 2010 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_7 ; визнання відсутності у ОСОБА_4 , ОСОБА_2 права власності на земельні ділянки площею 0,2500 га та площею 0,1500, розташовані в с. Яблуниця, уч. Село, Яремчанської міської ради, які входять до складу Карпатського національного парку; зобов'язання відділу Держкомзему у м.Яремче внести в поземельну книгу відомості щодо скасування державної реєстрації Державного акту на право власності на земельну ділянку, площею 0,2500 га, розташовану в с. Яблуниця уч. Село, Яремчанської міської ради,та Державного акту на право власності на земельну ділянку площею 0,1500 га, розташовану в с. Яблуниця, уч. Село, Яремчанської міської ради, виданих 27 липня 2010 року ОСОБА_4 ; зобов'язання ОСОБА_2 привести у попередній стан та повернути за належністю державі в особі Карпатського національного природного парку земельні ділянки загальною площею 0,4000 га залишено без розгляду.
Вказане рішення суду не оскаржувалось та набрало законної сили 19 липня 2014 року.
У відповідності до ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
01 липня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Калуського міського нотаріального округу Курищуком І.В., за реєстром №2357, відповідно до якого продавець відчужив на користь покупця земельну ділянку площею 0,2500 га, кадастровий номер 2611093001:16:011:0099, яка надана для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та розташована на землях, що знаходяться на території Яремчанської міської ради, за адресою: с. Яблуниця урочище Село. Як зазначено у договорі, вказана ділянка належить ОСОБА_3 на підставі державного акту на право приватної власності на землю, виданого Яблуницькою сільською радою 12 вересня 2001 року серії ІV-ІФ №044952 на підставі рішення Яблуницької сільської ради виданого 11 вересня 2001 року за №65 та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю 12 вересня 2001 року за №18-22№000382.
Окрім цього, 01 липня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Калуського міського нотаріального округу Курищуком І.В., за реєстром №2360, відповідно до якого продавець відчужив на користь покупця земельну ділянку площею 0,1600 га, кадастровий номер 2611093001:16:011:0100, яка надана для ведення особистого селянського господарства та розташована на землях, що знаходяться на території Яремчанської міської ради, за адресою: с. Яблуниця урочище Село. Як зазначено у договорі, вказана ділянка належить ОСОБА_3 на підставі державного акту на право приватної власності на землю, виданого Яблуницькою сільською радою 12 вересня 2001 року серії ІV-ІФ №044952 на підставі рішення Яблуницької сільської ради виданого 11 вересня 2001 року за №65 та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю 12 вересня 2001 року за №18-22№000382.
27 липня 2010 року Яблуницькою сільською радою ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01 липня 2009 року, зареєстрований за №2357 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №705864 на земельну ділянку площею 0,2500га, кадастровий номер 2611093001:16:011:0099, цільове призначення-для будівництва та обслуговування жилого будинку господарських будівель і споруд, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №011029800084.
Окрім цього, 27 липня 2010 року Яблуницькою сільською радою ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01 липня 2010 року, зареєстрований за №2360 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №705865 на земельну ділянку площею 0,1500га, кадастровий номер 2611093001:16:011:0100, цільове призначення-для ведення особистого селянського господарства, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №011029800083.
28 грудня 2010 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Калуського міського нотаріального округу Курищуком І.В., за реєстром №6129, відповідно до якого продавець відчужив на користь покупця земельну ділянку площею 0,1500 га, кадастровий номер 2611093001:16:011:0100, яка надана для ведення особистого селянського господарства та розташована на землях, що знаходяться на території Яремчанської міської ради, за адресою: с. Яблуниця урочище Село. Як зазначено у договорі, вказана ділянка належить ОСОБА_4 на підставі державного акту на право приватної власності на земельну ділянку, виданого Яблуницькою сільською радою 27 липня 2010 року ЯИ№705865 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого 01 липня 2010 року за №2360.
Також 28 грудня 2010 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Калуського міського нотаріального округу Курищуком І.В., за реєстром №6126, відповідно до якого продавець відчужив на користь покупця земельну ділянку площею 0,2500 га, кадастровий номер 2611093001:16:011:0099, яка надана для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та розташована на землях, що знаходяться на території Яремчанської міської ради, за адресою: с. Яблуниця урочище Село. Як зазначено у договорі, вказана ділянка належить ОСОБА_4 на підставі державного акту на право приватної власності на земельну ділянку, виданого Яблуницькою сільською радою 27 липня 2010 року ЯИ №705864 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого 01 липня 2010 року за №2357.
Листом від 18 квітня 2016 року за вих. №05-168вих-16 прокуратура Івано-Франківської області повідомила Мінекоприроди про те, що рішенням Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 17 січня 2014 року визнано недійсним виданий ОСОБА_3 державний акт на право власності на землю серії ІV-ІФ №044952 від 12.09.2001 року на земельну ділянку площею 0,41 га, розташовані в с. Яблуниця, уч.Село, та визнано відсутність у ОСОБА_3 права власності на зазначену земельну ділянку, яка входить до складу земель Карпатського НПП. Одночасно зазначено, що в подальшому ОСОБА_3 01 липня 2010 року уклав договори купівлі-продажу земельних ділянок площею 0,25 га кадастровий номер 2611093001:16:011:0099 та площею 0,16 га кадастровий номер 2611093001:16:011:0100 із ОСОБА_4 , який відчужив вказані земельні ділянки на підставі договорів купівлі-продажу серії ВРЕ №116373 та ВРЕ №116374 на користь ОСОБА_2 . Із урахуванням того, що з моменту набрання законної сили вищезазначеним рішенням суду Карпатський НПП не звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про витребування в порядку віндикації придбаних земельних ділянок наявні підстави для звернення прокурора до суду в інтересах держави, зважаючи на відсутність належного реагування з боку уповноважених державних органів.
24 червня 2016 року за вих. №05-514вих-16 прокуратура Івано-Франківської області направила аналогічне повідомлення директору Карпатського НПП.
Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №298503594 від 08 лютого 2022 року земельна ділянка із кадастровим номером 2611093001:16:011:0099 площею 0,2500 га зареєстрована на праві приватної власності за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 28 грудня 2010 року, за реєстром №6126, відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям індексного розділу) індексний номер:59526095 від 28 липня 2021 року державного реєстратора Лисецької селищної ради Івано-Франківської області.
Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №298504124 від 08 лютого 2022 року земельна ділянка із кадастровим номером 2611093001:16:011:0100 площею 0,1500 га зареєстрована на праві приватної власності за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 28 грудня 2010 року, за реєстром №6129, відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям індексного розділу) індексний номер:59526326 від 28 липня 2021 року державного реєстратора Лисецької селищної ради Івано-Франківської області.
Як вбачається зі змісту позовної заяви, прокурор, звертаючись із позовом, вказав, що спірні земельні ділянки розташовані у межах земель природно-заповідного фонду, а саме - Карпатського НПП, відносяться до земель державної власності та вибули з володіння держави в особі постійного землекористувача поза волею останнього, а відтак підлягають поверненню у державну власність.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд виходить з наступного.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
У відповідності до ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтею 13 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Стаття 14 Конституції України гарантує право власності на землю. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Згідно зі ст.41 Конституції України та ст.319 ЦК України право власності є непорушним і право розпоряджатися майном належить лише власникові майна. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Згідно статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до ч.1 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Частиною першою ст.321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним та ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно зі ст.324 ЦК України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України. Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону.
Відповідно до ст.328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно із ч.1 ст.386 ЦК України, держава забезпечує рівний захист прав усіх субєктів права власності.
Відповідно до положень ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до ст.1 ЗК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до пункту «в» частини першої ст.19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, зокрема землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення.
За змістом ст.ст.43,44 ЗК України землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду. До земель природно-заповідного фонду включаються природні території та об'єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища), а також штучно створені об'єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва).
За положеннями ст.20 ЗК України 1990 року (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.
Зміна цільового призначення земельних ділянок природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, історико-культурного, лісогосподарського призначення, що перебувають у державній чи комунальній власності, здійснюється за погодженням з Кабінетом Міністрів України (частина сьома статті 20 ЗК України).
Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (стаття 21 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Статтею 33 ЗК України 1990 року передбачено, що вилучення земель національних парків не допускається.
Відповідно до ч.ч.2, 3 ст.78 ЗК України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
Відповідно до ч.1 ст.81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
Згідно ч.1, ст.84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.
До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом(п.г ч.3 ст.84 ЗК України).
Відповідно до ч.1 ст.92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою включає в себе право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
Положеннями ч.ч.1,2 ст.116 ЗК України встановлено, що громадяни набувають права власності на земельні ділянки із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування у межах їх повноважень. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Землі природно-заповідного фонду віднесено до категорії особливо цінних земель (пункт «г» ч.1 ст.150 ЗК України).
Відповідно до ч.1 ст.3 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» №2456-XII від 16.06.1992 року(надалі-Закон №2456-XII) національні природні парки належать до природно-заповідного фонду України.
Частиною першою ст.4 Закону №2456-XII передбачено, що території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю Українського народу.
Згідно із ч.4 ст.7 Закону №2456-XII межі території та об'єктів природно-заповідного фонду встановлюються в натурі відповідно до законодавства. До встановлення меж території та об'єктів природно-заповідного фонду в натурі їх межі визначаються відповідно до проектів створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду.
Згідно зі ст.9 Закону №2456-XII території природно-заповідного фонду можуть використовуватися у природоохоронних цілях; у науково-дослідних цілях; в оздоровчих та інших рекреаційних цілях; в освітньо-виховних цілях; для потреб моніторингу навколишнього природного середовища.
Частинами 1-3 ст.20 Закону №2456-XII передбачено, що національні природні парки є природоохоронними, рекреаційними, культурно-освітніми, науково-дослідними установами загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження, відтворення і ефективного використання природних комплексів та об'єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність. Ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами та об'єктами вилучаються з господарського використання і надаються національним природним паркам у порядку, встановленому цим Законом та іншими актами законодавства України. До складу територій національних природних парків можуть включатися ділянки землі та водного простору інших землевласників та землекористувачів.
За змістом ст.53 Закону №2456-XII рішення про створення природних заповідників, національних природних парків, а також щодо інших територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення приймаються Президентом України.
Відповідно до ст. 54 Закону №2456-XII зміна меж, категорії та скасування статусу територій та об'єктів природно-заповідного фонду проводиться відповідно до статей 51-53 цього Закону за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування і реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, на підставі відповідного експертного висновку.
Відповідно до ч.2 ст.5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» особливій державній охороні підлягають території та об'єкти природно-заповідного фонду України й інші території та об'єкти, визначені відповідно до законодавства України.
Згідно з статтями 60, 61 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» особливій охороні підлягають природні території та об'єкти, що мають велику екологічну цінність як унікальні та типові природні комплекси, для збереження сприятливої екологічної обстановки, попередження та стабілізації негативних природних процесів і явищ.
Природні території та об'єкти, що підлягають особливій охороні, утворюють єдину територіальну систему і включають території та об'єкти природно-заповідного фонду, курортні та лікувально-оздоровчі, рекреаційні, водозахисні, полезахисні та інші типи територій та об'єктів, що визначаються законодавством України.
Ділянки суші та водного простору, природні комплекси й об'єкти, які мають особливу екологічну, наукову, естетичну і економічну цінність і призначені для збереження природної різноманітності, генофонду видів тварин і рослин, підтримання загального екологічного балансу та фонового моніторингу навколишнього природного середовища, вилучаються з господарського використання повністю або частково і оголошуються територією чи об'єктом природно-заповідного фонду України.
Крім того, ст.5 Закону України «Про екологічну мережу України» передбачено, що території та об'єкти природно-заповідного фонду, землі водного фонду є складовою екомережі.
Системний аналіз зазначених положень законодавства дає підстави для висновку, що території та об'єкти природно-заповідного фонду та землі лісового фонду наділені надважливими функціями і завданнями, мають особливий статус та перебувають під особливою державною охороною, тобто згідно зі статтею 178 ЦК України належать до обмежено оборотоздатних об'єктів.
У даному випадку статус Карпатського НПП як об'єкта природно-заповідного фонду загальнодержавного значення підтверджується відповідною постановою Ради Міністрів УРСР №376 від 03 червня 1980 року про його створення, Указом Президента України від 23 лютого 2010 року №215 «Про розширення території Карпатського національного природного парку» та Положенням про Карпатський національний природний парк, затвердженим наказом Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України №99 від 31 серпня 2020 року.
Рішенням суду від 17 січня 2014 року у справі № 354/191/13-ц встановлено, що на підставі рішення Яремчанської міської ради №189-3/2001 від 27.12.2001 року «Про затвердження матеріалів інвентаризації Карпатського НПП» були затверджені межі території Карпатського НПП і на підставі даного рішення Карпатському НПП було видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою для природно-заповідного використання в межах згідно з планом землекористування на території Поляницької сільської ради.
Відповідно до п.п. 1.1, 1.2, 1.4, 2.1 Положення «Про Карпатський національний природний парк», затвердженого наказом Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України №99 від 31 серпня 2020 року Карпатський національний природний парк є територією природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, бюджетною, природоохоронною, рекреаційною, культурно-освітньою, науково-дослідною установою і входить до складу природно-заповідного фонду України, охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення та використання, є юридичною особою, має самостійний баланс і утримується за рахунок коштів державного бюджету. Парк віднесено до сфери управління Міністерству захисту довкілля та природних ресурсів в Україні.
Парк створено з метою збереження типових природних комплексів Чорногори та Горган, організації туризму, а також проведення наукових досліджень і пропаганди знань по охороні природи.
Основними завданнями діяльності Карпатського НПП є: -збереження та відтворення цінних природних та історико- культурних комплексів і об'єктів на його території, зокрема видів тваринного і рослинного світу та природних оселищ, занесених до Червоної книги України та міжнародних Червоних списків; -створення умов для організованого туризму, відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах з додержанням режиму охорони заповідних природних комплексів та об'єктів парку;-організація та здійснення науково-дослідних робіт, у тому числі з вивчення природних комплексів та їх змін в умовах рекреаційного використання, розроблення та впровадження наукових рекомендацій з питань охорони навколишнього природного середовища, відтворення окремих видів флори та фауни, відновлення порушених екосистем, управління та ефективного використання природних ресурсів, організації та проведення моніторингу ландшафтного та біологічного різноманіття; -проведення екологічної освітньо-виховної роботи.
Рішенням Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 17 січня 2014 року у справі №354/191/13-ц встановлено факт незаконності набуття ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку площею 0,41 га, розташовану в АДРЕСА_2 , а також той факт, що зазначена земельна ділянка знаходиться в урочищі Вередівський квартал №3, виділ 23 Яблуницького ПНДВ та входить до складу земель Карпатського НПП та відноситься до земель природно-заповідного фонду.
Відтак, зазначені обставини із урахуванням положень ч.4 ст.82 ЦПК України не підлягають доказуванню у даній справі.
Статтею 152 ЗК України передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього.
За змістом статей 387,388 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, зокрема, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Отже, власник майна, який фактично позбавлений можливості володіти й користуватися цим майном в результаті його незаконного вибуття з володіння за наявності певних умов має право витребувати таке майно із чужого володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору (такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2018 у справі №916/3727/15).
У постанові від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду в черговий раз вказала, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18.
Ураховуючи той факт, що рішенням Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 17 січня 2014 року у справі №354/191/13-ц встановлено, що рішення про передачу ОСОБА_3 у приватну власність земельної ділянки площею 0,41 га у с. Яблуниця в установленому законом порядку не приймалось і вказана ділянка вибула з володіння власника поза його волею, у зв'язку із чим скасовано виданий ОСОБА_3 державний акт про право власності на землю, суд приходить до висновку про наявність відповідних правових підстав для витребування у ОСОБА_2 , як кінцевого набувача, набутих у власність на підставі договорів купівлі-продажу від 28 грудня 2010 року за реєстром №№6126 та 6129 земельних ділянок площею 0,25 га та 0,15 га із кадастровими номерами 2611093001:16:011:0099 та 2611093001:16:011:0100 на користь держави в особі постійного землекористувача Карпатського НПП, оскільки ці земельні ділянки належать до категорії земель природно-заповідного фонду, що відповідно до приписів п. «г» ч. 4 ст. 84 ЗК України унеможливлює набуття на них права приватної власності, на момент передачі їх у приватну власність у складі земельної ділянки площею 0,41 га, перебували у постійному користуванні Карпатського НПП та в установленому законом порядку не вилучались, а відтак їх подальше відчуження здійснене первісним набувачем за відсутності належним правомочностей.
При цьому суд вважає необґрунтованими доводи представника ОСОБА_4 про відсутність належних доказів того, що набуті у власність ОСОБА_4 та відчужені в подальшому на користь ОСОБА_2 земельні ділянки із кадастровими номерами 2611093001:16:011:0099 та 2611093001:16:011:0100 утворені внаслідок поділу переданої ОСОБА_3 у приватну власність на підставі скасованого державного акту серії ІV-ІФ №044952 від 12 вересня 2001 року земельної ділянки площею 0,41 га через наявну розбіжність площі, оскільки ці доводи повністю спростовуються дослідженими матеріалами справи.
Так, із укладених між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 01 липня 2010 року договорів купівлі-продажу земельних ділянок площею 0,2500 га та 0,1600 га, зареєстрованих у реєстрі за №№2357 та 2360, вбачається, що право власності на вказані земельні ділянки виникло у продавця на підставі державного акту про право на землю серії ІV-ІФ №044952 від 12 вересня 2001 року.
Із виданих ОСОБА_4 державних актів на право власності на землю від 27 липня 2010 року серії ЯИ №705864 на земельну ділянку площею 0,2500га, кадастровий номер 2611093001:16:011:0099 та серії ЯИ №705865 на земельну ділянку площею 0,1500га, кадастровий номер 2611093001:16:011:0100, слідує, що вказані державні акти видані на підставі вищезазначених договорів купівлі-продажу від 01 липня 2010 року за реєстром №2357 та №2360.
В укладених між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 договорах купівлі-продажу земельних ділянок від 28 грудня 2010 року за реєстром №№6126 та 6129 зазначено, що право власності на вказані ділянки виникло у продавця на підставі вищезазначених державних актів від 27 липня 2010 року серії ЯИ №705864 та серії ЯИ №705865. Таким чином, у суду не виникає жодних сумнівів у тому, що набуті відповідачами у власність земельні ділянки є складовими частинами земельної ділянки площею 0,41 га, переданої у приватну власність ОСОБА_3 згідно державного акту серії ІV-ІФ №044952 від 12 вересня 2001 року та утворились внаслідок її поділу первинним набувачем.
Будь-яких доказів, що спростовували б зазначені висновки суду представником ОСОБА_4 суду не надано.
Суд також звертає увагу на те, що з огляду на приписи статей 387 і 388 ЦК України формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об'єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб. Відповідні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц.
Суд вважає, що обраний прокурорм спосіб захисту порушеного права відповідає критерію ефективності та спрямований на реальний захист та відновлення порушених законних прав та інтересів власника.
Щодо дотримання принципів правомірного втручання у право мирного володіння спірною земельною ділянкою суд зазначає наступне.
До правовідносин про витребування спірної земельної ділянки із володіння набувача та повернення її у власність держави в особі постійного земелкористувача підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.
Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».
Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.
Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Отже, правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.
При цьому суд також враховує те, що в питаннях оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, також визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за виключенням випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв'язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 05 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 05 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 04 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року).
Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Крім цього, вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес».
Право держави витребувати земельну ділянку, яка знаходиться під об'єктами природно-заповідного фонду, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи передбачене у чинному законодавстві України.
Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 у справі № 487/10128/14-ц та від 07 квітня 2020 у справі № 372/1684/14-ц висловила правові висновки про те, що набуття прав громадянами та юридичними особами на землі з обмеженим оборотом всупереч вимогам Земельного кодексу України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим.
У постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 Земельного кодексу України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.
Аналогічні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц.
Отже, стосовно земель природо-заповідного фонду закон установлює пріоритет державної, комунальної власності на землю над приватною, а повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель природно-заповідного фонду.
Суд вважає, що в силу об'єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки, ОСОБА_2 , проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що спірні земельні ділянки належать до земель природно-заповідного фонду та є частиною Карпатського НПП.
З огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини, зокрема те, що спірні земельні ділянки входять до складу земель Карпатського НПП та відносяться до категорії особливо цінних земель природно-заповідного фонду, які перебувають під особливою охороною, щодо них встановлений спеціальний порядок вилучення, відтворення і використання, а також обмеження щодо їх цивільного обороту, враховуючи встановлену судовим рішенням у справі №354/191/13-ц незаконність вибуття земельної ділянки з володіння держави, суд не вбачає невідповідності заходу втручання в право власності відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ, оскільки загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес відповідача у збереженні права на земельну ділянку, витребування цієї земельної ділянки у добросовісного набувача у порядку, передбаченому ЦК України, є пропорційним заходом, що також узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року по справі № 554/10377/16-ц.
При цьому, суд враховує те, що відповідач не позбавлений можливості відновити свої права на підставі частини першої статті 661 ЦК України, пред'явивши вимогу до особи, в якої він придбав ці ділянки, про відшкодування збитків.
Щодо повноважень прокурора на представництво інтересів держави у даній справі суд зазначає наступне.
Частиною 2 ст.2 ЦК України передбачено, що одним із учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
Відповідно до п.3 ст.131-1 Конституції України (в редакції, чинній на момент звернення до суду з відповідним позовом) прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Відповідно до ч.3 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.
Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Положеннями частин ч.ч.4,5 ст.56 ЦПК України визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу.
Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття «інтерес держави».
При цьому, «не здійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається; «здійснення захисту неналежним чином» виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною; «неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року за №3-рп/99 «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор або його заступник у кожному випадку самостійно визначає в чому саме полягає порушення інтересів держави в конкретних правовідносинах, які підлягають вирішенню в судовому порядку. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та ін.) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності України, гарантування її державної, економічної, безпеки, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання, тощо.
Згідно із правовою позицією, викладеною у постанові Верхового Суду від 08 лютого 2019 року у справі № 915/20/18, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там,де це дійсно потрібно.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі №806/1000/17, від 19 вересня 2019 року у справі № 815/724/15, від 17 жовтня 2019 року у справі №569/4123/16-а.
Конституційний суд України у рішенні від 08 квітня 1999 року за №3-рп/99 також вказав, що поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6,7,13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.
Вказаний позов подано в інтересах держави в особі Міністерства екології та природних ресурсів України, правонаступником якого є Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України як головного органу у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, який у відповідності до ст.11 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» є спеціально уповноваженим органом державного управління в галузі організації, охорони та використання об'єктів природно-заповідного фонду та Карпатського НПП як постійного землекористувача.
В даному випадку порушення інтересів держави полягає у необхідності повернення у державну власність особливо-цінних земель природно-заповідного призначення, які згідно положень ст.149,150 ЗК України мають особливий, захищений державою статус та порядок використання та перебувають під посиленою правовою охороною держави, а їх протиправне надання у приватну власність завдає значної шкоди державним інтересам.
Враховуючи те, що Карпатським НПП з моменту встановлення у судовому порядку факту протиправного вибуття з державної власності та передачі у приватну власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,41 га, що входить до складу земель парку, не вжито жодних заходів щодо повернення спірного майна у державну власність, зважаючи на триваючий характер бездіяльності компетентних органів, суд приходить до переконання про наявність у прокурора достатніх підстав для пред'явлення даного позову в інтересах держави та вважає, що прокурором належним чином обґрунтовано правові підстави звернення до суду з даним позовом - необхідність захисту порушених інтересів держави, про що в установленому законом порядку перед зверненням до суду повідомлено уповноважений орган держави та постійного землекористувача відповідними листами, копії яких долучено до матеріалів справи.
У справі №909/709/19 про витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння Верховний Суд дійшов аналогічного висновку про наявність правових підстав для представництва прокурором у суді інтересів Карпатського НПП.
Представником третьої особи без самостійних вимог ОСОБА_4 подано заяву про застосування позовної давності.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб'єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки(стаття 257 ЦК України).
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).
І в разі подання позову суб'єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб'єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лишеу таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17).
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Це ж стосується й особи, яка його порушила.
Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за змістом яких особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.
При цьому початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України має обчислюватися з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу, а не з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно.
За змістом ч.1 ст.261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропуску. Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 у справі № 183/1617/16.
Верховний Суд у постановах від 07 вересня 2021 у справі №906/730/18 та від 30 листопада 2021 у справі №910/256/20 наголосив, що позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. Тому на позивача покладено обов'язок доказування тієї обставини, що строк було дотримано або пропущено з поважних причин. При цьому суд повинен встановити початок перебігу позовної давності, його переривання чи зупинення, суд за результатами оцінки доказів, наданих на підтвердження обставин дотримання/недотримання строків позовної давності, має зробити висновок про їх об'єктивний характер, і, відповідно, про існування поважних причин пропуску позовної давності при зверненні позивача за захистом порушеного права. При цьому саме об'єктивні причини повинні бути враховані судом, які вказують на об'єктивні перешкоди для особи своєчасно звернутися за захистом порушеного права.
Судом встановлено, що Івано-Франківським міжрайонним прокурором з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері при зверненні до суду із позовом в інтересах держави в особі Карпатського НПП про визнання недійсним виданого ОСОБА_3 державного акту на право власності на земельну ділянку площею 0,41 га одночасно було заявлено вимоги про визнання недійсними правочинів щодо подальшого відчуження земельних ділянок, які утворилися внаслідок поділу спірної ділянки, виданих та їх підставі державних актів та зобов'язання кінцевого набувача повернути зазначені ділянки у державну власність в особі Карпатського НПП.
Таким чином строк позовної давності у вказаній справі слід обчислювати з моменту відкриття провадження у цивільній справі №354/191/13-ц, тобто з 04 березня 2013 року, що підтверджується відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень, оскільки саме з цього часу Карпатський НПП міг дізнатися про порушення своїх прав. Доказів того, що прокурор Івано-Франківської області чи Мінекоприроди могли довідатись про порушення інтересів держави раніше матеріали справи не містять, зважаючи на те, що представництво інтересів держави у вказані цивільній справі здійснювала не прокуратура області, а міжрайонна прокуратура з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері.
Із вказаним позовом прокурор звернувся до суду 01 липня 2016 року, тобто із пропуском трирічного строку позовної давності, зважаючи на обраний спосіб захисту порушеного права.
Водночас, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 січня 2023 року у справі №488/2807/17 вказала, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі його учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України), тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один із них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою саме до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого виснувати про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо встановить, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц і від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).
У вказаній справі прокурором відповідно до поданої в порядку ст.49 ЦПК України заяви про зміну предмету позову заявлено вимогу про витребування у ОСОБА_2 земельних ділянок із кадастровими номерами 2611093001:16:011:0099 та 2611093001:16:011:0100. Отже, заявлена позовна вимога звернута до кінцевого набувача спірного майна.
Із урахуванням того, що відповідач ОСОБА_2 про сплив позовної давності щодо звернутої до нього вимоги не заявляв, а відповідна заява подана представником третьої особи без самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_4 , який не є стороною спору з державою та до якого не заявлено жодних позовних вимог, підстави для застосування позовної давності за заявою вказаного учасника справи відсутні.
Однією з засад судочинства, регламентованих п.4 ч.3 ст.129 Конституції України, є змагальність сторін та свобода в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до положень ст.ст.12, 81 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Належними, згідно ст.77 ЦПК України, є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Відповідно до ч.ч.1-3 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
У відповідності до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з"ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
За таких обставин, суд, на основі всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього з'ясування фактичних обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, з'ясувавши їх достатність і взаємний зв'язок у сукупності, приходить до переконання про обґрунтованість та доведеність позовних вимог та вважає, що позов
першого заступника прокурора Івано-Франківської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України та Карпатського НПП підлягає до задоволення шляхом витребування із незаконного володіння ОСОБА_2 у власність держави в особі Карпатського НПП земельних ділянок площею 0,2500 га із кадастровим номером 2611093001:16:011:0099 та площею 0,1500 га із кадастровим номером 2611093001:16:011:0100, що розташовані за адресою с. Яблуниця Надвірнянського району Івано-Франківської області, урочище Село.
Відповідно до ч.2 ст.141 ЦПК України з відповідача слід стягнути на користь Івано-Франківської обласної прокуратури 2756,00 сплаченого судового збору.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 4, 12, 13, 81, 89, 158, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд, -
Позов першого заступника прокурора Івано-Франківської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, Карпатського національного природного парку до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача- ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння у державну власність в особі Карпатського національного природного парку-задовольнити.
Витребувати із незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,2500 га із кадастровим номером 2611093001:16:011:0099, що розташована за адресою с. Яблуниця Надвірнянського району Івано-Франківської області, урочище Село у власність держави в особі Карпатського національного природного парку.
Витребувати із незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1500 га із кадастровим номером 2611093001:16:011:0100, що розташована за адресою с. Яблуниця Надвірнянського району Івано-Франківської області, урочище Село у власність держави в особі Карпатського національного природного парку.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь Івано-Франківської обласної прокуратури 2756(дві тисячі cіvсот п'ятдесят шість) гривень 00 коп. судового збору.
Копію рішення направити учасникам справи.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: перший заступник прокурора Івано-Франківської обласної прокуратури, місцезнаходження(76015, вул. Грюнвальдська, 11 м. Івано-Франківськ Івано-Франківська область).
Позивач: Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України, місцезнаходження: 03035, вул. Митрополита Василя Липківського, 35 м. Київ, код ЄДРПОУ 43672853.
Позивач: Карпатський національний природний парк, місцезнаходження: 78501, вул. В. Стуса, 6 м. Яремче Івано-Франківська область, код ЄДРПОУ 05509323.
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований: АДРЕСА_3 , РНОКПП: НОМЕР_2 .
Третя особа: ОСОБА_3 , останнє відоме місце проживання: АДРЕСА_4 , РНОКПП: НОМЕР_3 .
Третя особа: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований та проживає: АДРЕСА_5 , РНОКПП: НОМЕР_4 .
Повне судове рішення складено 20 березня 2023 року.
Головуючий суддя: Т.Л. Ваврійчук