21 березня 2023 року
м. Київ
справа № 380/6245/22
адміністративне провадження № К/990/8718/23
Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Шевцової Н.В., перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2022 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2023 року у справі №380/6245/22 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Львівській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
ОСОБА_1 звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом, у якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ відповідача №19 о/с від 13.01.2022;
- визнати протиправним та скасувати наказ відповідача №145 о/с від 14.03.2022 в частині звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції;
- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділення поліції №3 Стрийського РУП ГУНП в Львівській області;
- стягнути з Головного управління Національної поліції у Львівській області середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2022 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2023 року, в задоволенні позову відмовлено.
На зазначені рішення суду першої та постанову суду апеляційної інстанції позивачем подано касаційну скаргу, яку зареєстровано у Верховному Суді 10 березня 2023 року.
У касаційній скарзі позивачем зазначено, що вона подана на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідно до якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
На обґрунтування наявності зазначеної підстави касаційного оскарження заявник касаційної скарги зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував роз'яснення Пленуму Верховного Суду України від 06.11.92 №9, проте Суд визнає безпідставним таке посилання заявника касаційної скарги, оскільки пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає наявність висновку викладено саме в постанові Верховного Суду, а не роз'яснення Пленуму Верховного Суду України.
Також позивач вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права у подібних правовідносинах, а саме статті 62, 65, 68 Закону України «Про Національну поліцію» без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі №814/2562/16.
Разом з тим, скаржник не зазначає, який саме висновок щодо застосування вищевказаних норм права викладено Верховним Судом у постанові та який застосований судом апеляційної інстанції, на його думку, неправильно.
Так, при встановленні доцільності посилання на постанову Верховного Суду, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, як підставу для перегляду оскаржуваного рішення за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів.
У такому випадку правовий висновок розглядається "не відірвано" від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів.
Також позивач наголошує, що судами попередніх інстанцій не враховано висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 28 лютого 2018 року у справі №817/280/16 та від 28 лютого 219 року у справі № 817/860/16 щодо застосування частини першої статті 235 КЗпП України.
Проте, доводи заявника касаційної, що суди попередніх інстанцій не врахували зазначених висновків є передчасними, оскільки суди попередніх інстанцій не застосовували статтю 235 КЗпП України, так як дійшли висновку про відсутність підстав для поновлення позивача на посаді та відмовили в задоволені позову.
Слід також зазначити, що посилаючись на вказані постанови Верховного Суду, позивач акцентує увагу на витягах з цієї постанови, зокрема, релевантних джерелах права, які застосовано судом касаційної інстанції у конкретній справі за конкретних обставин, та не наводить обґрунтувань з приводу того, що правовідносини у цій справі та у справі №814/2562/16, №817/280/16, № 817/860/16 розглянутих Верховним Судом, є подібними з урахуванням предмета правового регулювання, а також умов та періодів застосування правових норм.
Суд зазначає, що подібність правовідносин означає тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи.
Так, обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, та оцінка судами їх сукупності не можна визнати як подібність правовідносин.
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах розуміються такі, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Отже, для встановлення подібності справ і відносин слід враховувати сукупність таких критеріїв, як подібність фактичних обставин, суб'єктний склад, об'єкт і предмет правового регулювання, а також умови застосування правових норм.
Так, у справах №817/280/16 та № 817/860/16, на які посилається позивач у касаційній скарзі, предмет спору стосувався звільнення прокурорів, натомість у цій справі позивач звільнений зі служби в поліції, тому відсутні підстави вважати, що справи №260/1673/22 та №810/4310/18 є подібними з урахуванням установлених обставин справ, умов та періодів застосування правових норм.
Подаючи касаційну скаргу, скаржником не викладено підстави для касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Інші доводи та аргументи заявника зводяться до тлумачення норм матеріального права, переоцінки доказів та неповного з'ясування обставин справи судами першої та апеляційної інстанцій, що виключає можливість його перегляду з цих підстав судом касаційної інстанції, повноваження якого визначені статтею 341 КАС України.
Усталеною є позиція Верховного Суду, що касаційна скарга має містити обґрунтування неправильного застосування судами норм матеріального права та/або порушення норм процесуального права послідовне у взаємозв'язку із усіма висновками судів попередніх інстанцій, з якими не погоджується скаржник, та обов'язковим посиланням на відповідний пункт частини четвертої статті 328 КАС України (з наведенням обов'язкових умов у їх взаємозв'язку, передбачених для відповідної підстави).
Отже, касаційна скарга повинна містити посилання на конкретні порушення відповідної норми (норм) права чи неправильність її (їх) застосування. Скаржник повинен зазначити конкретні порушення, що є підставами для скасування або зміни судового рішення (рішень), які, на його думку, допущені судом при його (їх) ухваленні, та навести аргументи в обґрунтування своєї позиції.
Верховний Суд звертає увагу на те, що відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального права.
Таким чином, межі касаційного перегляду судових рішень обмежено підставами, на яких подається касаційна скарга, викладеними скаржником, та зазначеними в ухвалі суду підставами для відкриття касаційного провадження.
Пунктом 4 частини п'ятої статті 332 КАС України встановлено, що касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем, зокрема якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Враховуючи приписи пункту 4 частини п'ятої статті 332 КАС України та не викладення з належним обґрунтуванням позивачем у касаційній скарзі підстав для касаційного оскарження судових рішень у цій справі, визначених пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме позивачем не вказано, який саме висновок щодо застосування вищевказаних норм права викладено Верховним Судом у постанові та застосований судом апеляційної інстанції, на його думку, неправильно, а також покликаючись на постанови Верховного Суду не обґрунтував, що ці постанови ухвалені у справі за подібними відносинами із цією справою, тому касаційну скаргу необхідно повернути особі, яка її подала.
Керуючись статтею 248, пунктом 4 частини п'ятої статті 332 КАС України, Суд
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2022 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2023 року у справі №380/6245/22 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Львівській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - повернути особі, яка її подала.
Роз'яснити, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до суду касаційної інстанції в порядку, встановленому законом.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Н. В. Шевцова