Справа № 201/6888/22
Провадження № 2/201/713/2023
14 березня 2023р. Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська
в складі : головуючого - судді - Ткаченко Н.В.
за участю секретаря - Помельнікової Я.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська в м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання квартири особистою приватною власністю,
23.09.2022р. до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання квартири особистою приватною власністю (а.с. №3-5).
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями головуючою у справі визначена суддя Ткаченко Н.В. (а.с. №1).
Ухвалою судді Ткаченко Н.В. від 26.09.2022р. було відкрито провадження по справі та призначено розгляд за правилами загального позовного провадження з проведенням підготовчого засідання (а.с. №23).
Відповідно до положень ст. 197, ч.3 п.2 ст. 200 ЦПК України, підготовче засідання було проведено 25.01.2023р. та справу призначено до судового розгляду (а.с. №41).
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що 18.09.1986р. зареєстрував шлюб з ОСОБА_2 , проте, рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27.05.2022р. у цивільній справі №932/1855/22, шлюб між ними розірвано. Разом з тим, під час перебування у зареєстрованому шлюбі, проте, вже після фактичного припинення шлюбних відносин, 24.03.2006р. з метою забезпечення себе власним житлом, він уклав договір про участь у Фонді Фінансування Будівництва №Ж-8-10-4, відповідно до якого проінвестував кошти на придбання квартири у розмірі 665 333 грн. 17 коп., якій в подальшому присвоєно адресу: квартира АДРЕСА_1 . Позивач звертав увагу суду, що на той час фактичні шлюбні відносини між ним та відповідачкою були припинені, вони не проживали разом, не вели спільного господарства. У рішенні суду зазначено, що шлюбні відносини припинені між сторонами у 2004р., що не заперечувалося відповідачкою. Придбання квартири здійснювалося позивачем за запозичені кошти, які він повернув за рахунок власних кошів. Відповідачка не має до цих коштів жодного відношення. Після отримання права власності він постійно проживав в цій квартирі без відповідачки. Зазначив, що на даний момент, відповідачка хоча і визнає обставину окремого проживання та придбання даної квартири за його особисті кошти, але перешкоджає у праві вільно розпоряджатися своїм майном, у зв'язку з чим просив суд визнати квартиру АДРЕСА_1 його особистою приватною власністю.
14.03.2023р. до суду від представника позивача - адвоката Тесля А.М. (діє на підставі ордеру серії АЕ №1164167 від 17.11.2022р. - а.с. №32), надійшла заява про розгляд справи за її відсутності для забезпечення рівності прав сторін, оскільки в судове засідання не з'явилася відповідачка. В цій заяві представник позивача також позовні вимоги підтримала у повному обсязі та просила їх задовольнити, зазначила, що заперечує проти ухвалення заочного рішення суду, оскільки відповідачка повідомлена про наявність спору та багато років ухиляється від вирішення даного питання, в той же час не бере участі в утриманні квартири, оплаті комунальних послуг тощо (а.с. №51).
Відповідачка ОСОБА_2 в підготовчі засідання, які призначалися судом на 17.11.2022р. та 25.01.2023р., а також в судове засідання, яке було призначено на 14.03.2023р., не з'явилася, про дату та час розгляду справи повідомлялась як рекомендованими листами з повідомленнями, які не вручені через неотримання (а.с. № 26-28, 44, 46-47), так і шляхом направлення електронних листів, які нею були отримані (а.с. № 30, 37, 49), а також шляхом розміщення оголошення на сайті «Судова влада України» (а.с. № 39, 50).
Отже, відповідачка вважається такою, що повідомлена належним чином про дати розгляду справи судом, втім, про причини неявки суд не сповістила, так само, як і не подала відзив на позов.
З урахуванням заяви представника позивача від 14.03.2023р., неявки відповідачки при належному у розумінні ст.ст. 128-130 ЦПК України повідомленні про дату судового засідання, суд у відповідності до положень ст.223, ч.2 ст.247 ЦПК України ухвалив рішення в судовому засіданні 14.03.2023р. за відсутності обох сторін (їх представників) та без фіксації судового процесу технічними засобами.
Підстав для ухвалення у справі заочного рішення суду немає, оскільки відсутня сукупність умов, яка передбачена ч.1 ст. 280 ЦПК України, а саме представник позивача в заяві до суду від 14.03.2023р. не погодилася на ухвалення заочного рішення суду.
Суд, вивчивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази за принципами ст. 89 ЦПК України у сукупності з нормами чинного законодавства України, вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.
Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч. 1 ст. 4 ЦПК України).
Суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (ч. 1 ст. 13 ЦПК України).
Судом встановлено, що 18.09.1986р. між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, який зареєстрований Жовтневим відділом ЗАГС м. Дніпропетровська, актовий запис №1893 (а.с. № 8, 53-54).
24.03.2006р. з метою забезпечення себе власним житлом, позивач уклав договір про участь у Фонді Фінансування Будівництва №Ж-8-10-4, відповідно до якого проінвестував кошти на придбання квартири у розмірі 665 333 грн.17коп.,за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.№9-13).
14.11.2007р. позивач отримав свідоцтво про право власності на нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 , відповідно до якого він є власником 1/1 частки вказаної квартири, загальною площею 151,7 кв. м. (а.с. № 14,15).
Відповідно до договору безвідсоткової позики від 20.05.2006р. ОСОБА_1 отримав позику в сумі 667 000 грн. для придбання квартири у власність, які зобов'язався повернути у визначений договором строк (а.с. №20-21). Зобов'язання за договором позики від 20.05.2006р. позивачем було виконано у повному обсязі, вся сума боргу була повернута, що підтверджується заявою позикодавця від 11.09.2022р. (а.с. №22).
Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27.05.2022р. у цивільній справі №932/1855/22 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано (а.с. №8, 53-54).
Водночас, даним рішенням встановлено, що сторони припинили шлюбні відносини з 2004р.
Рішення суду сторонами не оскаржувалося, набрало законної сили 28.06.2022р., що перевірено судом 14.03.2023р. шляхом отримання судового рішення з ЄДРСР (а.с. № 53-54).
Серед основних прав і свобод людини і громадянина Конституції України проголошує право на житло. Тобто право на житло - це одне із найважливіших соціально-економічних прав громадян України, оскільки воно стосується основ життя людини.
Відповідно до ст. 25 Загальної декларації прав людини «Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, що є необхідним для підтримки здоров'я й добробуту її самої та її родини».
Невід'ємне право кожної людини на житло закріплено і в інших міжнародно-правових документах про права людини, у тому числі в Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права від 16.12.1966р. (ст.10). При цьому, як вбачається із п.1 ст. 12 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права від 16.12.1966р., право на житло має реалізовуватися за умови вільного вибору людиною місця проживання.
Повага до права людини на житло закріплена також у ст. 8 Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод.
Згідно ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Закону України № 475/97-ВР від 17.07.1997р. «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на власний розсуд, учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Так, у Рішенні Європейського Суду від 29.11.1991р. у справі «Пайн Велей Девелопментс ЛТД» проти Ірландії» зазначається, що власники мають право претендувати щонайменше на законне сподівання на можливість користуватися своєю власністю.
У разі порушення цих прав передбачено право на судовий захист. Ніхто не може примусово бути позбавлений житла, безпідставно виселений із нього або визнаний таким, що втратив право користування жилим приміщенням.
Відповідно до Конституції України засади регулювання шлюбу і сім'ї визначаються виключно законами України; шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка, кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї (частина перша статті 51, пункт 6 частини першої статті 92).
Главою 8 Сімейного кодексу України регулюється право спільної сумісної власності подружжя.
Рівність прав і обов'язків у шлюбі та сім'ї включає в себе також їх рівність у майнових відносинах, які регулюються положеннями СК та ЦК України.
Згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
У п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007р. № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» передбачено, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та ст. 372 ЦК України. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної вартості на час розгляду справи.
Згідно частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18.06.2018р. у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок по застосуванню пункту 3 частини 1 статті 57 СК України та вказано, що «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю».
Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.
Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018р. у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».
Тобто, той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів.
Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За нормами ч. 1 ст. 317, ч. 1 ст. 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Під час розгляду справи судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 , придбана позивачем у період перебування у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою, однак позивач спростував презумпцію права спільної сумісної власності подружжя на спірну квартиру та довів суду, що шлюбні відносини з відповідачкою фактично припинив з 2004р. (а.с. №8, 53-54), квартиру придбав за власні кошти, які взяв у борг за договором безвідсоткової позики від 20.05.2016р. (а.с. № 20-21), з моменту придбання квартири та по теперішній час проживає у ній, з моменту придбання квартири пройшов значний час.
Заперечень стосовно тих обставин, що вказана квартира є особистою приватною власністю позивача, відповідачкою суду не надано.
Враховуючи викладене, суд вважає за можливе позовні вимоги задовольнити та визнати за позивачем право особистої приватної власності на вказану квартиру.
В рішенні суду суд зазначає адресу будинку - АДРЕСА_3 замість АДРЕСА_3 у зв'язку зі зміною назви міста та в подальшому зміни топомінів.
Обговорюючи питання розподілу судових витрат на підставі ст.141 ЦПК України, у зв'язку із задоволенням позову, суд вважає за необхідне стягнути з відповідачки на користь позивача понесені ним при подачі позову судові витрати по оплаті судового збору у розмірі 6 653 грн.33коп. (а.с.№2).
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 57, 60, 61, 70 СК України, ст.ст. 317, 319 ЦК України, ст.ст. 4, 10, 12, 13, 19, 76-81, 89, 128-131, 141, 223, ч.2 ст. 247, ст.ст. 259, 263-265, ч.1 ст.274, ч. 5 ст. 279 ЦПК України, суд,
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання квартири особистою приватною власністю - задовольнити.
Визнати квартиру АДРЕСА_1 особистою приватною власністю ОСОБА_1 .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати по оплаті судового збору у розмірі 6 653 грн. 33 коп.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 273 ЦПК України.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду.
Суддя: Ткаченко Н.В.