печерський районний суд міста києва
Справа № 757/19125/22-ц
07 березня 2023 року Печерський районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді Ільєвої Т.Г.,
при секретарі Ємець Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Міністерство юстиції (м. Київ) в особі Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про стягнення моральної шкоди,
29.07.2022 до Печерського районного суду м. Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 , згідно вимог якої позивач просить стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) - код ЄДРПОУ: 43315602 в особі Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Київській області моральну шкоду в розмірі 900 000грн.
Мотивуючі позовні вимоги ОСОБА_1 вказує, що поставною державного виконавця арештовано належний останньому рахунок ІВАN: НОМЕР_2 , відкритий в АТ КБ «ПРИВАТБАНК», на який позивачу надходили пенсійні виплати.
В подальшому рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 липня 2022 року у справі № 640/25646/21, позов задоволено частково та знято арешт з коштів ОСОБА_1 та зобов'язано Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) повернути ОСОБА_1 кошти в сумі 7459,97 (сім тисяч чотириста п'ятдесят дев'ять гривень 97 коп.).
Позивач зазначає, що такими протиправними діями йому завдана моральна шкода, яку оцінює в 900 000, 00 грн.
Вказане в сукупності послугувало підставою для звернення до суду з метою відшкодування завданої матеріальної шкоди.
Ухвалою судді Печерського районного суду м. Києва Ільєвої Т.Г. від 02.08.2023 вказану цивільну справу прийнято до свого провадження та визначено її розглядати за правилами загального позовного провадження.
07.03.2023 до суду надійшла заява позивача про розгляд справи у його відсутність, вимоги підтримав та просив задовольнити.
Відповідач в судове засідання не з'явився, про місце і час судового розгляду повідомлялися належним чином, заяв, клопотань до суду не подано.
Суд, на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин цієї справи, на які позивач послався як на підставу своїх вимог, що викладені у позовній заяві, на засадах верховенства права, відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, прийшов до висновку про можливість постановлення по справі рішення.
За приписами ч. 3 ст. 208, ч. 1 ст. 209, ч. 1 ст. 218 ЦПК України судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду, яке проголошується негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Відповідно до частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Статтею 129 Конституції України визначено, що однією із основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ст. 16 ЦК Україна кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Судовим розглядом встановлено, що 29 травня 2018 року старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального юстиції у Київській області Качановим М.О. було відкрито виконавче провадження № 56475967 на підставі постанови про стягнення виконавчого збору № 52348581 від 15.05.2018 р. про стягнення виконавчого збору у розмірі 326758,88 грн.
28 липня 2021 року головним державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Єжовим Максимом Валерійовичем було винесено постанову, якою накладено арешт на грошові кошти, що містяться на відкритих рахунках, а також на кошти на рахунках, що будуть відкриті після винесення постанови про арешт коштів боржника, крім коштів, що містяться на рахунках накладення арешту та/або звернення стягнення на які заборонено законом, та належать боржнику у межах суми звернення стягнення з урахуванням виконавчого збору/основної винагороди приватного виконавця, витрат виконавчого провадження, штрафів 307 256,81 грн.
17 серпня 2021 року відповідач сформував і направив до АТ КБ «ПРИВАТБАНК» платіжну вимогу № 56475967/6 від 17.08.2021 р. на списання з пенсійного рахунку позивача суми коштів у розмірі 312 480, 13 грн. За даною вимогою з рахунку позивача була списана пенсія в сумі 9031,22 грн.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 липня 2022 року у справі № 640/25646/21 позов задоволено частково. Вказаним судовим рішенням знято арешт з коштів ОСОБА_1 , які знаходяться на рахунку ІВАН: НОМЕР_3 , відкритому в Акціонерному товаристві КБ «Приватбанк» та зобов'язано Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) повернути ОСОБА_1 кошти в сумі 7459,97 (сім тисяч чотириста п'ятдесят дев'ять гривень 97 коп.).
Так, відповідно до приписів ст. 15 Цивільного кодексу України, кожна сторона має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Статтею 8 Конституції України унормовано, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
У Рішенні Конституційного Суду України від 03.10.2001 року у справі №1-36/2001 (справа про відшкодування шкоди державою) визначено, що шкода, завдана незаконними діями державних органів, відшкодовується за рахунок державного бюджету.
Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Таким чином, відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України.
Відповідно до статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Статтею 23 ЦК України передбачено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частин другої-п'ятої цієї статті моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
За приписами статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи згаданих органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статтями 1173 та 1174 ЦК України відповідно.
Відповідно до статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Згідно зі статтею 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Таким чином, зазначені підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу, серед яких законодавець виокремлює як зазначені органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
При цьому, з урахуванням положень пункту 10 частини другої статті 16, статей 21, 1173 та 1174 ЦК України, шкода, завдана зазначеними органами чи (та) особами відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування лише у випадках визнання зазначених рішень незаконними та їх подальшого скасування або визнання дій або бездіяльності таких органів чи (та) осіб незаконними.
Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов'язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов'язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов'язковими для доказування у спорах про стягнення збитків.
Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.
З огляду на викладене, вирішуючи цей спір, суд виходить із необхідності встановлення наявності трьох умов, які є необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди: неправомірна бездіяльність цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою.
Згідно із пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.
Також варто зазначити, що необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є факти неправомірних дій цього органу чи його посадових чи службових осіб. При цьому факт неправомірності (незаконності) прийняття неправомірного рішення, вчинення дії чи бездіяльності органів державної влади, що призвели до завдання шкоди, повинен бути встановлений у передбаченому законом порядку, тобто повинен підтверджуватись відповідним рішенням, ухвалою, постановою, вироком суду, яке має преюдиційне значення для справи про відшкодування шкоди. Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності є відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили.
Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Так, як уже встановлено під час судового розгляду, що на майно позивача рішенням державного виконавця накладено арешт, що на переконання позивача завдало йому шкоди, враховуючи, що судовим рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва такі обставини встановлено.
Так, під час дослідження вказаного судового рішення на предмет наявності визнання рішення державного виконавця незаконним або визнання дій або бездіяльності незаконною, судом встановлено, що оспорювана постанова містить відповідне застереження для банків про неможливість накладення арешту на кошти, звернення стягнення на які заборонено законом. При цьому АТ КБ "Приватбанк" виконало оспорювану постанову і не повідомляло виконавця про спеціальний режим рахунку позивача або про наявність інших заборон, встановлених законом, для звернення стягнення на кошти, які на ньому розміщені.
Про належність рахунку позивача до тих, звернення стягнення на які заборонено ч. 2 ст. 48 Закону №1404, позивач не повідомляв відповідачу і не надавав відповідного документального підтвердження, а судом таких обставин не встановлено.
Додана до заяви позивача від 17.08.2021 довідка АТ КБ "Приватбанк" від 29.07.2021 №F097704IL0Q56AKB не містить відомостей про те, що рахунок позивача має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом. Водночас, окрім повідомлення про зарахування на цей рахунок пенсії позивача, довідка містила повідомлення про можливість зарахування будь-якої виплати (переказу). Довідка не містила відомостей про джерело виплати позивачу і походження коштів у сумі 3304,38 грн., які становили залишок на рахунку.
Отже, при винесенні оспорюваної постанови відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Законом №1404, і не допустив порушення вимог ст.ст. 48, 56 цього Закону.
Оцінюючи доводи позивача про те, що прийняття оспорюваної постанови є надмірним тягарем і призвело до стягнення суми пенсії в рахунок погашення боргу, чим порушено право позивача на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, в рішенні Окружного адміністративного суду м. Києва зазначено про відсутність підстав для задоволення вимог про визнання протиправною і скасування оспорюваної постанови, оскільки судом не встановлено порушень порядку накладення арешту та порушень прав позивача при її винесенні й задоволення цих вимог не призведе до належного і ефективного захисту порушеного права, оскільки згідно з впискою на рахунку позивача .
Встановлені обставини свідчать, що позивачем не надано жодного рішення суду про визнання дій або бездіяльності відповідачів протиправними, внаслідок чого порушено право позивача.
Разом з тим, порушуючи питання про відшкодування моральної шкоди, позивач не надав суду належних, достатніх, достовірних та допустимих доказів щодо спричинення йому моральної шкоди, на підставі яких позивач оцінив свої моральні страждання, а також не довів причинно-наслідкового зв'язку між неправомірними діями відповідача і заподіяною шкодою. Позовна заява містить лише загальні посилання на наявність підстав, на думку позивача, для відшкодування моральної шкоди, та посилання на моральні страждання.
Встановлені обставини свідчать, що в даному випадку відсутні всі обов'язкові елементи складу цивільного правопорушення, без яких державний орган неможливо притягнути до відповідальності та зобов'язати відшкодувати шкоду.
Стаття 76 ЦПК України передбачає, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а відповідно до ч. 2 ст. 78 цього ж Кодексу обставини справи, які за законом мають бути підтверджені засобами доказування, не можуть бути підтверджені іншими засобами доказування.
Відповідно до ст. 95 ЦПК України, письмовими доказами є будь-які документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до ч. 1 ст. 89 Цивільного процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 264 ЦПК України під час прийняття рішення суд, зокрема, вирішує чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.
Разом з тим, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, так як в позовній заяві позивач не зазначає, яке саме його право було порушено відповідачами та в чому полягає його порушення. За таких обставин можна дійти висновку, що у позивача відсутнє будь-яке не визнане або оспорюване право та охоронюваний законом інтерес, а у разі відсутності визначення порушеного права позивача у позовний заяві неможливо здійснити його захист.
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин справи, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Усі інші пояснення сторін, їх докази і аргументи не спростовують висновків суду, зазначених в цьому судовому рішенні, їх дослідження та оцінка судом не надало можливості встановити обставини, які б були підставою для ухвалення будь-якого іншого судового рішення.
Так, відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Європейський Суд з прав людини повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
На підставі вищенаведеного, керуючись статтями 2, 4, 10-13, 15, 76-81, 89, 133, 134, 137, 141, 259, 263-265, 268, 273, 279, 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, суд -
Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Міністерство юстиції (м. Київ) в особі Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про стягнення моральної шкоди.
Позивач: ОСОБА_1 ; АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 .
Відповідач: Центральне міжрегіональне управління Міністерство юстиції (м. Київ) в особі Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ); 01001, м. Київ, провул. Музейник, 2д; код ЄДРПОУ 43315602.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду або через Печерський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення, а особою яка була відсутня при проголошенні рішення протягом тридцяти днів з дня отримання копії рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст судового рішення складено та підписано 07.03.2023.
Суддя Т.Г. Ільєва