Головуючий І інстанції: С.М. Глазько
16 березня 2023 р. Справа № 480/12195/21
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді Катунова В.В.,
Суддів: Ральченка І.М. , Чалого І.С. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 10.08.2022, вул. Герасима Кондратьєва, 159, м. Суми, 40021 по справі № 480/12195/21
за позовом ОСОБА_1
до Чернеччинської сільської ради Охтирського району Сумської області
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
Позивач, ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ), звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Чернеччинської сільської ради Охтирського району Сумської області в особі сільського голови Романа Бублика, в якій просить визнати дії відповідача протиправними та зобов'язати відповідача надати дозвіл на розробку проекту землеустрою в приватну власність в розмірі 2 га для ведення особистого селянського господарства в місці, позначеному у викопіюванні з Публічної кадастрової карти, яке додане до заяви від 09.07.2021.
Ухвалою Сумського окружного адміністративного суду від 13.04.2022 клопотання про заміну первісного відповідача на належного було задоволено. Замінено первісного відповідача - Чернеччинську сільську раду Охтирського району Сумської області в особі сільського голови Романа Бублика, на належного - Чернеччинську сільську раду Охтирського району Сумської області (42700, Сумська область, м. Охтирка, вул. Київська, 6, код ЄДРПОУ 04389940).
Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 10.08.2022 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Сумського окружного адміністративного суду від 10.08.2022 року та прийняти постанову, якою задовольнити позов у повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що відповідач протиправно відмовив позивачу у наданні дозвілу на розробку проекту землеустрою в приватну власність в розмірі 2 га для ведення особистого селянського господарства в місці, позначеному у викопіюванні з Публічної кадастрової карти, яке додане до заяви від 09.07.2021, у зв'язку з тим, що бажана земельна ділянка, на яку претендував заявник, накладається на земельні ділянки, які були передані у постійне користування громадянам рішенням Охтирської районної ради 23 скликання 4 сесії від 21.12.1998. Стверджує, що право власності набувається на підставі Закону, а не згідно рішення Охтирської міської ради від 1998 року, а тому посилання відповідача, з яким погодився суд першої інстанції на права неіснуючих користувачів є безпідставним.
Відповідач правом надання письмового відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
У відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Предметом апеляційного оскарження є судове рішення, яке прийняте судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, у зв'язку з чим колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що 09.07.2021 позивач звернувся до Чернеччинської сільської ради з клопотанням про надання йому дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 2 га, для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності: зона: 01, квартал: 001, КОАТУУ: 5920384000 (а.с.18).
Рішенням дев'ятої сесії восьмого скликання Чернеччинської сільської ради від 16.09.2021 (а.с.6) позивачу було відмовлено в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства на території Чернеччинської сільської ради Охтирського району Сумської області.
Так, відмовляючи ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, Чернеччинською сільською радою було враховано, що земельна ділянка, на яку претендував заявник, накладається на земельні ділянки, які були передані у постійне користування громадянам рішенням Охтирської районної ради 23 скликання 4 сесії від 21.12.1998.
Не погодившись із вищевказаною відмовою, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що Чернеччинська сільська рада відмовляючи заявнику у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтовною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства, яка знаходиться на території Чернеччинської сільської ради Охтирського району Сумської області, діяла на підставі та у спосіб, що передбачені Земельним кодексом України, з дотриманням вимог частини 2 статті 2 КАС України.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Правовідносини у сфері забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель врегульовано Земельним кодексом України.
Особливості безоплатної передачі земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність врегульовані статтею 118 Земельного кодексу України (далі - ЗК України).
Відповідно до пункту "а" частини третьої статті 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.
За змістом пункту "б" частини першої статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства у розмірі не більше 2,0 гектара.
Частинами шостою та сьомою статті 118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.
Ненадання погодження землекористувачів бажаної земельної ділянки заявником до свого клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою, в силу приписів статті 118 ЗК України, виключає можливість надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки йому у власність.
Слід зазначити, що відповідно до частини 5 статті 116 ЗК України земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.
Згідно із статтями 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Частиною 3 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.
У частині 2 статті 92 ЗК України визначено коло суб'єктів, що можуть набувати у постійне користування земельні ділянки державної та комунальної власності, і громадяни до них не належать.
Пунктом 6 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України встановлено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.
Пунктом 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 02.04.2002 № 449 "Про затвердження форми державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою" встановлено, що раніше видані державні акти на право приватної власності на землю, державні акти на право власності на землю та державні акти на право постійного користування землею залишаються чинним і підлягають заміні у разі добровільною звернення громадян або юридичних осіб (постанова Верховного суду України від 26.09.2011 року № 6-14цс 11).
Обов'язок переоформлення права користування земельною ділянкою, який міститься в п. 6 Перехідних положень Земельного кодексу України визнаний неконституційним на підставі рішення Конституційного суду України від 22.09.2005.
Так, Конституційний Суд України рішенням від 22.09.2005 № 5-рп 2005 (справа № 1-17 2005) визнав неконституційним положення пункту 6 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України щодо зобов'язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди юридичних осіб, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але відповідно до норм Земельного кодексу України не можуть мати їх на такому праві - без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення. При цьому Конституційний суд України вказав на те, що юридичні особи на цій підставі не можуть втрачати раніше наданого їм права постійного користування земельною ділянкою. Таким чином, документ яким посвідчено право постійного користування земельною ділянкою (державний акт на право постійного користування землею) виданий відповідно до законодавства, яке діяло раніше, є дійсним та залишається чинним.
Таким чином, право постійного користування земельною ділянкою, набуте у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, та на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не припиняється навіть у тому разі, якщо особа, яка за чинним законом не може набути таке право, не здійснить переоформлення нього права в інший правовий титул. Право постійного користування зберігається і є чинним до приведення прав та обов'язків щодо такої земельної ділянки у відповідність до вимог чинного законодавства й переоформлення права постійного користування у право власності чи оренду.
Чинне законодавство не містить чіткого регулювання щодо порядку переоформлення права користування земельними ділянками, тобто приведення його у відповідність до діючої редакції Земельного кодексу України. Відтак, у осіб, які користуються земельними ділянками на підставі державного акту на право постійного користування земельною ділянкою, чітко не встановлений законом обов'язок вчиняти дії, що пов'язані із переоформленням такого права на право власності або право оренди, до законодавчо визначеної та встановленої нормативно-правовими актами відповідно до процедури.
Отже, державні акти на право постійного користування землею, які були отримані відповідним особам згідно додатку №1 (а.с.36) до рішення Охтирської районної ради від 21.12.1998 є чинними та ніким не скасовані.
Відповідно до пунктів 2, 10 Розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення" Закону України «Про Державний земельний кадастр» №3613-VІ від 07.07.2011 земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера. У разі якщо відомості про зазначені земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності) або особи, яка подала заяву про визнання спадщини відумерлою, якщо така справа прийнята до провадження судом.
Документи, якими було посвідчено право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, видані до набрання чинності цим Законом, є дійсними.
При цьому, як зазначив Верховний Суд у постанові від 19.05.2020 по справі №369/5489/18, відсутність реєстрації земельної ділянки у Державному реєстрі земель не позбавляє особу права користування земельною ділянкою, а лише впливає на порядок внесення відомостей про таку земельну ділянку до Державного земельного кадастру.
Крім того, пунктом 7 розділу X «Перехідні положення» ЗК передбачено, що громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.
З огляду на викладене, враховуючи, що право користування спірними земельними ділянками набуто громадянами до прийняття ЗК України (1998 року) та у відповідності до вказаних вище положень статті 173 та розділу X «Перехідні положення» ЗК України не припинено, за даними громадянами збережено право постійного користування земельними ділянками, яке посвідчено відповідними державними актами на право постійного користування земельною ділянкою.
При цьому, факт відсутності в Державному земельному кадастрі відомостей про перебування земельних ділянок у користуванні інших громадян, але за наявності відомостей, які свідчать про належність їм цих земельних ділянок на праві постійного користування, не може бути підставою, зокрема, для надання дозволу на розробку проекту землеустрою вказаної земельної ділянки іншій особі.
Відповідно до приписів статті 118 ЗК України дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності може бути надано лише на вільну земельну ділянку.
Відтак, підсумовуючи вище викладене, суд констатує, що спірна земельна ділянка з перебуває на праві постійного користування; право постійного користування не припинено та за висновками Конституційного Суду України не підлягає переоформленню; земельна ділянка не вилучалась. Відтак, у органу місцевого самоврядування відсутні правові підстави приймати рішення щодо надання дозволу на виготовлення технічної документації щодо спірної землі для подальшої передачі у власність іншим особам. А тому, відсутні й підстави вважати, що оскаржуване рішення є незаконним. Відповідно, заявлена вимога про протиправність оскаржуваного рішення не підлягає до задоволення. Як наслідок, відсутні й підстави зобов'язувати відповідача надавати відповідні дозволи.
Також слід зазначити, що відсутність даних на сайті Публічної кадастрової карти України щодо відсутності зареєстрованого права на вказану земельну ділянку, не може бути підставою для задоволення позову, з огляду на наявність в матеріалах справи даних з книги реєстрації державних актів на право постійного користування землею (громадянами) (а.с.36).
Окремо щодо доводів сторони позивача про відсутність правових підстав для перебування земельної ділянки у постійному користуванні громадян /фізичних осіб, оскільки ЗК України це не перебачено, то такі судом до уваги не беруться, оскільки процитовані вище норми ЗК України та рішення КС України вказують, що право постійного користування підтверджується даними книги реєстрації державних актів на право постійного користування землею (громадянами) (що має місце у досліджуваному спорі) та переоформленню не підлягає.
Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Суд, у цій справі, також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (п. 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв законне і обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 311 , 315, 316, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 10.08.2022 по справі № 480/12195/21 залишити без змін .
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя-доповідач В.В. Катунов
Судді І.М. Ральченко І.С. Чалий