справа № 369/16539/19 головуючий у суді І інстанції Дубас Т.В.
провадження № 22-ц/824/1725/2023 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О.
Іменем України
08 березня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд
у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді Фінагеєва В.О.,
суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А.,
за участю секретаря Лобоцької В.П.,
розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 серпня 2022 року у справі за позовом Першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури, який діє в інтересах держави в особі Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства «Київське лісове господарство» до Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області, ОСОБА_1 про визнання незаконними та скасування рішення, витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння, -
У грудні 2019 року перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства «Київське лісове господарство» та просив: визнати незаконним та скасувати рішення 20 сесії 25 скликання Гореницької сільської ради №3/34 від 25 грудня 2008 року про передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства в АДРЕСА_1 ; визнати недійсним державний акт серії ЯЖ № 904157 на право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,1795 га з кадастровим номером 3222482001:01:007:0602 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства; витребувати на користь держави в особі ДП «Київське лісове господарство» з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,1795 га з кадастровим номером 3222482001:01:007:0602, що розташована в адміністративних межах Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що місцевою прокуратурою встановлено порушення вимог земельного законодавства при вилученні з постійного користування ДП «Київське лісове господарство» земельної ділянки лісогосподарського призначення та подальшу передачу її у власність. Так, при перевірці встановлено, що на підставі рішення 20 сесії 25 скликання Гореницької сільської ради №3/34 від 25 грудня 2008 року ОСОБА_1 видано державний акт на право власності серія ЯЖ № 904157 на земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства площею 0,1795 га за кадастровим номером 3222482001:01:007:0602, що розташована у АДРЕСА_1 . Даний акт зареєстровано 10 січня 2009 року в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010932900012. При цьому, рішення 20 сесії 25 скликання Гореницької сільської ради №3/34 від 25 грудня 2008 року прийнято з порушенням вимог земельного та лісового законодавства, внаслідок чого повинно бути визнано недійсним. На момент прийняття рішення Гореницької сільської ради право постійного користування на спірну земельну ділянку лісового фонду ДП «Київське лісове господарство» не припинялось, вказана земельна ділянка лісового фонду не вилучалась, її цільове призначення не змінювалось. Отже, Гореницька сільська рада при прийнятті рішення щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки, яка відноситься до земель лісогосподарського призначення, вийшла за межі визначених законом повноважень, оскільки вирішення питання про вилучення земель лісового фонду державної власності не належало до компетенції сільської ради. Крім того, надання спірної земельної ділянки у приватну власність для сільськогосподарських потреб відбулось з порушенням порядку зміни її цільового призначення, тобто в порушення ст. 20, 122 ЗК України без погодження органу лісового господарства та без урахування висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства. Зважаючи на те, що у відповідача право власності на спірну земельну ділянку зареєстровано у встановленому законом порядку, відновити становище, яке існувало до порушення, можливо лише відповідно до ст. 16, 330, 388 ЦК України шляхом визнання незаконним та скасування оскаржуваного рішення та витребування спірної земельної ділянки з чужого незаконного володіння на користь держави в особі ДП «Київське лісове господарство».
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 серпня 2022 року у задоволенні позову першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури відмовлено.
В апеляційній скарзі перший заступник керівника Київської обласної прокуратури просить скасувати рішення суду першої інстанції через невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги перший заступник керівника Київської обласної прокуратури зазначає, що суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні не відобразив будь-які результати оцінки усіх доказів, поданих сторонами, не зазначив мотивів, з яких не прийнято докази, подані прокурором, не встановив обставини, на які прокурор посилався як на підставу своїх вимог та заперечень і не застосував норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини. Натомість, звернення до суду з даним позовом обумовлено наданням Гореницькою сільською радою, всупереч вимог ст. 56, 84, 116, 122, 141, 142, 149 ЗК України, ст. 16 ЛК України, у приватну власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства земельної ділянки лісогосподарського призначення. Більше того, враховуючи ігнорування судом першої інстанції вищенаведених доказів та норм матеріального права, прокуратурою додатково отримано відповідь від ДП «Київське лісове господарство» від 27 вересня 2022 року № 02-527, з якої вбачається, що оспорювана земельна ділянка з кадастровим номером 3222482001:01:007:0602 не відноситься до масиву земель лісогосподарського призначення, на вилучення якої нібито надавало погодження ДП «Київське лісове господарство» листом від 31 травня 2007 року № 02-337. Таким чином, надана у приватну власність ОСОБА_3 спірна земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення державної власності та перебуває у постійному користуванні ДП «Київське лісове господарство». Як висновок, судом безпідставно не враховано, що на момент виникнення спірних правовідносин, спірна земля на законних підставах перебувала у титульному володінні спеціалізованого державного лісогосподарського підприємства, а тому в силу вимог ст. 55-57, 84 ЗК України відносились до категорії земель лісогосподарського призначення державної форми власності, що є імперативно обмеженими в цивільному обороті та не могли взагалі бути передані у приватну власність (за виключенням випадків, визначених ч. 2, 3 ст. 56 ЗК України). Поряд з цим, застосовуючи у спорі наслідки спливу позовної давності судом проігноровано, що за змістом вимог ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. Аналогічна правова позиція висвітлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц. Водночас, навіть незважаючи на викладене, висновки суду щодо наявності підстав для застосування наслідків спливу позовної давності не відповідають дійсним обставинам справи. Суд, всупереч вимог ч. 1 ст. 261 ЦК України не з'ясував, коли саме Київському обласному та по м. Києву управлінню лісового та мисливського господарства стало відомо про порушення державних інтересів щодо незаконного вибуття спірних земель із державної власності. Зазначене відповідає висновкам, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц, від 05 червня 2018 року у справі № 359/2421/15, від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, від 20 листопада 2018 року у справі № 372/2592/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц, та численних позиціях Верховного Суду. У даному випадку суд обмежився лише листом ДП «Київське лісове господарство» від 31 травня 2007 року № 02-337, яким останнє погодило вилучення земельної ділянки лісогосподарського призначення площею 0,33 га, при цьому, навіть не з'ясувавши, чи відноситься спірна земельна ділянка до вказаного масиву вилучених земель. Більше того, судом безпідставно не враховано, що ні Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, ні ДП «Київське лісове господарство», не були учасниками правовідносин щодо формування та виділення спірної землі; оскаржувані рішення за своїм змістом не стосувались їх цивільних прав, не містили вказівку на попереднє віднесення спірних земель до лісового фонду; на підставі оскаржуваних рішень не вносились зміни у земельно-облікову документацію щодо лісів, які вибули з постійного користування державного спеціалізованого підприємства, не сплачувались втрати лісогосподарського виробництва, а також не відшкодовувались збитки постійному землекористувачу у зв'язку з їх вилученням.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 вказує про те, що в апеляційній скарзі позивач посилається на те, що ДП «Київське лісове господарство» як користувач лісового фонду, не надавало згоду на вилучення з постійного користування земельної ділянки лісогосподарського призначення з кадастровим номером 3222482001:01:007:0602, проте даний факт не відповідає дійсності. Згідно листа ДП «Київське лісове господарство» від 31 травня 2007 року №02-337 ДП «Київський лісгосп» передав в землі запасу Гореницької сільської ради земельну ділянку лісового фонду Приміського лісництва в кварталі 44, виділ 37, куди входить земельна ділянка з кадастровим номером 3222482001:01:007:0602, що належить на даний момент ОСОБА_1 . За таких умов, ті обставини, які прокурор поклав в основу своїх вимог (відсутність згоди землекористувача), спростовується матеріалами справи, що в свою чергу призводить до відсутності підстав для задоволення апеляційної скарги. Надані позивачем докази не підтверджують факт накладення спірної земельної ділянки з кадастровим номером 3222482001:01:007:0602 на іншу земельну ділянку ДП «Київське лісове господарство» (квартал 68, виділ 23 Приміського лісництва ДП «Київське лісове господарство»). Зазначене також підтверджується висновком експертизи, проведеним у зазначеній справі, з якого зокрема вбачається, що визначити чи накладається земельна ділянка з кадастровим номером 3222482001:01:007:0602 на земельні лісові ділянки не вбачається можливим. Відповідач також зазначає, що позивачем разом з апеляційною скаргою подано відповідь ДП «Київське лісове господарство» від 07 вересня 2022 року № 02-527, де вказується, що оспорювана земельна ділянка з кадастровим номером 3222482001:01:007:0602 не відноситься до масиву земель лісогосподарського призначення, на вилучення якої нібито надавало погодження ДП «Київське лісове господарство» листом №31.05.2007 №02-337. Проте, даний доказ не може бути врахований судом, оскільки, відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Щодо застосування строків позовної давності відповідач вказує, що з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. До подібного висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 08 червня 2016 року по справі № 6-3029цс15, у постанові від 17 лютого 2016 року по справі № 6-2407цс15 та у постанові від 14 вересня 2014 року по справі № 6-2165цс15. Крім того, звернувшись із таким позовом в інтересах ДП «Київське лісове господарство», прокурор порушив заборони, які закріплені в частині третій статті 23 Закону «Про прокуратуру», оскільки позов у цій справі пред'явлений прокурором в інтересах ДП «Київське лісове господарство», яке не є органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб'єктом владних повноважень, до компетенції якого належать відповідні повноваження. Навпаки, визначений прокурором позивач - ДП «Київське лісове господарство» за відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є державним підприємством, самостійною юридичною особою з відповідною процесуальною дієздатністю, що дозволяє цьому суб'єкту самостійно здійснювати захист своїх прав та інтересів у суді. Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постановах Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 911/551/19, від 04 січня 2021 року у справі № 911/1150/20 та від 31 серпня 2022 року у справі № 369/3147/19 (провадження № 61- 17407св20). Наведене дозволяє дійти висновку про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів ДП «Київське лісове господарство», що свідчить про необхідність залишення апеляційної скарги, поданої прокурором в інтересах держави в особі ДП «Київське лісове господарство», без розгляду.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено, що листом № 02-337 від 31 травня 2007 року ДП «Київський лісгосп» погодило вилучення земельної ділянки Приміського лісництва (квартал 44, виділу 37 ), площею 0,33 га. При цьому, ДП «Київське лісове господарство» у своєму погодженні зазначає, що вилучення вказаної земельної ділянки передбачає сплату збитків лісогосподарського виробництва землекористувачу (ДП «Київський лісгосп»), що передбачено ст. 156, 157 Земельного кодексу України, постанови Кабінету Міністрів України № 284 від 19.04.1993 року та № 21 від 14.01.2004 року .
Рішенням Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області 20 сесії 25 скликання Гореницької сільської ради №3/34 від 25 грудня 2008 року ОСОБА_1 надано у приватну власність земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, площею 0,1795 га за кадастровим номером 3222482001:01:007:0602, що розташована у АДРЕСА_1 .
На підставі вказаного рішення ОСОБА_1 було видано державний акт на право власності серія ЯЖ № 904157. Даний акт 10 січня 2009 року зареєстровано у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010932900012.
Відповідно до інформації Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об'єднання ВО «Укрдержліспроект» від 29 грудня 2018 року земельна ділянка із кадастровим номером 3222482001:01:007:0602 відносилась до кварталу 44 виділу 37, та відповідно до матеріалів лісовпорядкування 2014 року відноситься до кварталу 68 виділу 23 Приміського лісництва ДП «Київський лісове господарство».
Згідно з відповіді ДП «Київське лісове господарство» №02-02/136 від 14 лютого 2019 року спірна земельна ділянка відносилась і на даний час обліковується в землях лісогосподарського призначення лісового фонду Приміського лісництва квартал 68 виділ 23 згідно матеріалів лісовпорядкування 2014 року, та за матеріалами лісовпорядкування 2003 року - квартал 44, виділ 37.
Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується відповідачем, спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3222482001:01:007:0602 за даними матеріалів лісовпорядкування 2003 року та до 2014 року входила до кварталу 44, виділу 37 Приміського лісництва ДП «Київське лісове господарство».
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, з підстав спливу трьохрічного строку позовної давності. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції також зазначив, що ДП «Київське лісове господарство», починаючи з моменту погодження вилучення вказаної земельної ділянки стало відомо про можливість її виділення громадянам, оскільки ще в 2007 році ДП «Київське лісове господарство» надало згоду на вилучення спірної земельної ділянки, врахувавши розташування такої ділянки з наступним використанням її для перспективного розвитку села.
Разом з тим, зазначені висновки суду першої інстанції є помилковими з наступних підстав.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб'єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.
На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність. Вказаний висновок щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду повторила в постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
У разі подання позову суб'єктом, право якого порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб'єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган.
В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 грудня 2021 року у справі № 953/24053/19 (провадження № 61-13765св21) зроблено висновок - "якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Така позиція відображена і у висновку Великої Палати Верховного Суду, зробленому у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц (провадження № 14-460цс18)".
В даному випадку апеляційний суд виходить з того, що саме по собі надання згоди землекористувачем на вилучення земельної ділянки лісогосподарського призначення не свідчить про вилучення зазначеної ділянки.
Згідно з вимогами ст. 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності.
З матеріалів справи вбачається, що спірна земельна ділянка лісогосподарського призначення з кадастровим номером 3222482001:01:007:0602 перебувала в державній власності та постійному користуванні ДП «Київське лісове господарство», яке надавало згоду на її вилучення, що не заперечується сторонами.
У відповідності до приписів ст. 149 ЗК України (в редакції чинній на момент виділення земельної ділянки відповідача) земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Сільські, селищні, міські ради вилучають земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім
особливо цінних земель, які вилучаються (викупляються) ними з
урахуванням вимог статті 150 цього Кодексу. Обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п'ятою, дев'ятою цієї статті.
Згідно з наявними в матеріалах справи зверненнями Гореницької сільської ради, остання зверталась до ДП «Київське лісове господарство» з метою надання згоди на вилучення земельних ділянок лісогосподарського призначення, в тому числі і ділянки 44 кварталу 37 виділу, в якому як стверджують сторони, перебувала спірна ділянка.
Однак, матеріали справи не містять жодного доказу, у відповідності до якого можна було б стверджувати, що земельна ділянка в 44 кварталі 37 виділу була вилучена у постійного користувача, а саме ДП «Київське лісове господарство», у відповідності до вимог ст. 149 ЗК України, згідно з якою рішення про вилучення мала б прийняти Київська обласна державна адміністрація.
Матеріали справи також не містять рішення будь-якого іншого суб'єкта, визначеного ст. 149 ЗК України про вилучення зазначеної ділянки з користування ДП «Київське лісове господарство».
Отже, висновок суду першої інстанції про обізнаність ДП «Київське лісове господарство» про порушення свого права саме в момент надання згоди на вилучення земельної ділянки, за умови відсутності вилучення, як такого є помилковим.
В даному випадку передача земельної ділянки у власність відповідача відбувалась без її вилучення у постійного користувача, а, відтак, порушення права власності держави на зазначену ділянку виникло в момент коли відповідач ОСОБА_1 набув таке право.
Таким чином, про факт первинного порушення інтересів держави внаслідок прийняття Гореницькою сільською радою оспорюваного рішення ДП «Київське лісове господарство» та Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства дізнались з часу повідомлення про такі порушення прокуратурою, оскільки рішення приймались без їх участі, вилучення спірної земельної ділянки, у спосіб передбачений законом проведено не було, інформація про виведення ділянки із складу земель лісогосподарського призначення та її передачу у приватну власність у загальнодоступних базах даних була відсутня.
Тому, апеляційний суд приходить до висновку, що позовна заява подана в межах строку позовної давності.
Враховуючи зазначене, висновки суду першої інстанції щодо пропуску строку позовної давності є необґрунтованими, що у відповідності до вимог ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення з прийняттям нової постанови по суті вимог позивача.
Згідно положень ст.45, 47, 48, 54 ЛК України облік лісів включає збір та узагальнення відомостей, які характеризують кожну лісову ділянку за площею, кількісними та якісними показниками. Основою ведення обліку лісів є матеріали лісовпорядкування, яке включає комплекс заходів, спрямованих на забезпечення ефективної організації та науковообгрунтованого ведення лісового господарства, охорони, захисту, раціонального використання, підвищення екологічного та ресурсного потенціалу лісів, культури ведення лісового господарства, отримання достовірної і всебічної інформації про лісовий фонд України.
Затверджені матеріали лісовпорядкування є обов'язковими для ведення лісового господарства, планування і прогнозування використання лісових ресурсів.
Згідно п.5 Прикінцевих положень ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.
Статтею 55 ЗК України визначено, що до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.
До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
Згідно ст.18,19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, які мають особливий правовий режим.
Відповідно до ч.4 ст.20 ЗК України зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.
Згідно ч.5 ст.116 ЗК України земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.
Відповідно до ч.1 ст.149 ЗК України земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів АР Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом.
З матеріалів справи вбачається, що факт віднесення спірної земельної ділянки, з кадастровим номером 3222482001:01:007:0602, до земель лісогосподарського призначення підтверджується проектом організації та розвитку лісового господарства ДП «Київське лісове господарство» 2015 року, Проектом організації та розвитку лісового господарства виробничої частини ДЛГО «Київліс» 2004 року, планом лісових насаджень Приміського лісництва ДП «Київський лісгосп» лісовпорядкування 2014, планово-картографічними матеріалами, а саме планами лісонасаджень, картами-схемами розподілу території лісгоспу.
Крім того, судом першої інстанції встановлено та не заперечується сторонами, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3222482001:01:007:0602 за даними матеріалів лісовпорядкування 2003 року та до 2014 року входила до кварталу 44 виділу 37 та відповідно до матеріалів лісовпорядкування 2014 року відноситься до кварталу 68 виділу 23 Приміського лісництва ДП «Київське лісове господарство» .
В суді апеляційної інстанції відповідач ОСОБА_1 не заперечував зазначені обставини. Зазначене також підтверджується квитанцією про відшкодування ОСОБА_1 суми збитків за вилучення земельної ділянки з держлісфонду (а.с.34, т. 2).
Таким чином, надана у приватну власність ОСОБА_1 спірна земельна ділянка мала лісогосподарське призначення, перебувала в Державному лісовому фонді та користуванні ДП «Київське лісове господарство» і свого цільового призначення не змінювала.
Згідно з частинами другою та третьою статті 1 Лісового кодексу України ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.
У статті 7 ЛК України закріплено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб'єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.
При цьому, у статті 8 ЛК України визначено, що у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності.
Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.
За змістом статті 9 цього ж Кодексу у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності.
У комунальній власності можуть перебувати й інші ліси, набуті або віднесені до об'єктів комунальної власності в установленому законом порядку.
Право комунальної власності на ліси реалізується територіальними громадами безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування.
Разом із тим, у статті 11 ЛК України передбачено правові підстави набуття права комунальної власності на ліси, зокрема право комунальної власності на ліси набувається при розмежуванні в установленому законом порядку земель державної і комунальної власності, а також шляхом передачі земельних ділянок з державної власності в комунальну та з інших підстав, не заборонених законом.
З огляду на обставини справи, з урахуванням наявних у справі доказів, наданих суду, а також позиції сторін й обов'язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, колегія суддів вважає, що право державної власності на спірну земельну ділянку не могло припинитися внаслідок прийняття рішення органом місцевого самоврядування, який відповідно до своєї компетенції не був наділений повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками лісового фонду (лісами) або шляхом видачі державного акту приватній особі.
Аналогічна за змістом позиція викладена в постанові Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі № 619/3263/17.
Порушення порядку передачі, встановлення та зміни цільового призначення земель відповідно до ст. 21 ЗК України є підставою для визнання недійсним рішень органів влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам, визнання угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною.
Відповідно до ч.10 ст.59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
Враховуючи зазначене, рішення 20 сесії 25 скликання Гореницької сільської ради №3/34 від 25 грудня 2008 року про передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства в АДРЕСА_1 , прийнято з порушенням вимог земельного та лісового законодавства.
У п. 86 постанови від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. З зазначених підстав Верховний Суд відмовив у задоволені позову в частині скасуванні рішення сільської ради про передачу у власність відповідача земельної ділянки.
У п. 94 зазначеної постанови Велика Палата Верховного Суду аналогічно наведеним висновкам вважає, що визнання недійсним державного акта не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого незаконного володіння.
З огляду на викладене, апеляційний суд вважає за необхідне відмовити у задоволенні позову в частині визнання незаконним та скасування рішення 20 сесії 25 скликання Гореницької сільської ради №3/34 від 25 грудня 2008 року та визнання недійсним державного акту серії ЯЖ №904157 на право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,1795 га за кадастровим номером 3222482001:01:007:0602 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, з оглядку на невідповідність зазначених позовних вимог ефективному способу захисту.
За змістом статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно положень ч.1,3 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач) власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Встановивши, що рішення сільської ради не відповідає положенням чинного законодавства, апеляційний суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині витребування спірної земельної ділянки площею 0,1795 га з кадастровим номером 3222482001:01:007:0602, що розташована в адміністративних межах Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області з незаконного володіння ОСОБА_1 .
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) Велика Палата відступила від висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постановах від 04 лютого 2020 року по справах № 911/3311/17, № 911/3574/17, 911/3897/17 та від 03 вересня 2020 року у справі № 911/3449/17 про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями означає перехід до них права володіння цими землями, та про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями лісогосподарського призначення є неможливим та підтвердила висновок, що «вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності».
Звертаючись до суду з позовом в зазначеній частині позивач просить витребувати спірну земельну ділянку на користь держави в особі ДП «Київське лісове господарство».
Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон), який набрав чинності 15.07.2015. Частина перша цієї статті визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Згідно з абзацами першим та другим частини третьої статті 23 Закону прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.
Абзац третій частини третьої цієї статті передбачає заборону здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань.
Беручи до уваги викладене, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 дійшла висновку, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону, має застосовуватись з урахуванням положень абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб'єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб'єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи. Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі ДП та вважає правильними висновки судів попередніх інстанції про необхідність залишення позову, поданого прокурором в інтересах держави в особі ДП, без розгляду...
Разом з тим, в порушення прямої заборони наведеної в абз.3 ч.3 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» даний позов заявлений прокурором в інтересах Державного підприємства «Київське лісове господарство», яке не є органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб'єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження. Навпаки, визначений прокурором позивач - Державне підприємство «Київське лісове господарство» згідно відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є державним підприємством, самостійною юридичною особою, з відповідною процесуальною дієздатністю, яка дозволяє самостійно здійснювати захист своїх прав та інтересів в суді.
Відтак, апеляційний суд вважає за необхідне позов першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури, який діє в інтересах держави в особі Державного підприємства «Київське лісове господарство» залишити без розгляду відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України.
Разом з тим, не дивлячись на те, що при зверненні з позовною заявою прокурором невірно визначено один з органів в інтересах якого він діє, позовні вимоги заявлені саме в інтересах держави, яка і є фактичним позивачем, а тому зазначене не може бути підставою для відмови у задоволенні позову.
Згідно п.п. 1, 4.3, 4.7, 4.12, 4.31 положення про Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, затвердженого наказом Державного агентства лісових ресурсів України від 12 листопада 2012 року № 401 управління підпорядковується Держлісагенству України та є його територіальним органом, координує діяльність підприємств, установ, організацій, що належать до сфери управління Держлісагенства України; забезпечує організацію лісовпорядкованих та мисливськовподрядних робіт, розроблення та реалізацію проектів організації і розвитку лісового та мисливського господарства, будівництва об'єктів виробничо-соціального призначення, в тому числі лісових доріг, ведення відповідного законодавства моніторингу лісів та мисливських тварин; здійснює державний контроль за додержанням норм, правил та інших нормативно-правових актів з ведення лісового господарства; надає висновок та погоджує зміну цільового призначення земельних лісових ділянок для їх використання в цілях не пов'язаних з веденням лісового господарства.
Відтак, апеляційний суд дійшов висновку про часткове задоволення позову першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури, який діє в інтересах держави в особі Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства в частині витребування на користь держави в особі Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,1795 га з кадастровим номером 3222482001:01:007:0602, що розташована в адміністративних межах Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області.
У спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, не погіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. Тому суди, застосовуючи критерії сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями вказаної статті, повинні, зокрема, оцінити пропорційність такого втручання (п. 148 Постанови Великої Палати Верховного Судувід 14 листопада 2018 року у справі 183/1617/16).
Оцінюючи наявність підстав для втручання у право відповідача на мирне володіння майном, апеляційний суд виходить з того, що прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України). Отже, правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної, такому суспільному інтересу не відповідає.
У відповідності до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному в постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18) в силу об'єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки фізичні особи - відповідачі, проявивши розумну обачність, могли та повинні були знати про те, що ділянка належить до земель лісогосподарського призначення. Отже, загальний інтерес у контролі за використанням земельних ділянок за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та не погіршення екологічної ситуації в цій справі переважає приватний інтерес фізичних осіб - відповідачів у збереженні земельних ділянок у власності.
За таких обставин, апеляційний суд вважає, що в даному випадку втручання в право відповідача на мирне володіння своїм майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, ґрунтується на законі, є пропорційним та з огляду на безкоштовне отримання ділянки у власність, є співмірним і не буде надмірним тягарем для відповідача.
Згідно з ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
При подачі позовної заяви за вимогу майнового характеру сплаті підлягав судовий збір у розмірі 1 921 грн. (7678,22*1,5%, але не менше 1921) та 3 842 грн. за дві вимоги немайнового характеру (1921*2), що в загальному розмірі складає 5 763 грн.
При подачі апеляційної скарги сплаті підлягав судовий збір у розмірі 8 644, 50 (5763*150%). В загальному розмірі судовий збір за подачу позовної заяви та апеляційної скарги складає 14 407 грн. 50 коп.
Оскільки апеляційний суд приходить до висновку про наявність підстав до часткового задоволення позовних вимог, то з відповідача на користь прокуратури підлягає стягненню судовий збір пропорційно до задоволеної частини позовних вимог (1/3), а саме у розмірі 4 805 грн. 50 коп.
На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 376, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури задовольнити частково.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 серпня 2022 рокускасувати та прийняти постанову.
Позов першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури, який діє в інтересах держави в особі Державного підприємства «Київське лісове господарство» до Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області, ОСОБА_1 про визнання незаконними та скасування рішення, витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння залишити без розгляду.
Позов першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури, який діє в інтересах держави в особі Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства до Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області, ОСОБА_1 про визнання незаконними та скасування рішення, витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння задовольнити частково.
Витребувати на користь держави в особі Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 , земельну ділянку площею 0,1795 га з кадастровим номером 3222482001:01:007:0602, що розташована в адміністративних межах Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 , на користь Київської обласної прокуратури судовий збір у розмірі 4 802 (чотири тисячі вісімсот дві) гривні 50 копійок.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повне судове рішення складено 09 березня 2023 року.
Головуючий Фінагеєв В.О.
Судді Кашперська Т.Ц.
Яворський М.А.