справа № 752/740/20 головуючий у суді І інстанції Шевченко Т.М.
провадження № 22-ц/824/749/2022 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
06 березня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді -Березовенко Р.В.,
суддів:Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Жванко О.Є.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 08 вересня 2022 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: орган опіки та піклування Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації та орган опіки та піклування Мангушської селищної ради Маріупольського району Донецької області, про позбавлення батьківських прав,-
У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про позбавлення батьківських прав.
У обґрунтування своїх вимог зазначає, що з 11 жовтня 2002 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . Під час шлюбу ІНФОРМАЦІЯ_1 у подружжя народився син - ОСОБА_3 , який є інвалідом з дитинства, проживає разом з матір'ю та перебуває на її повному матеріальному утриманні. Відповідач власним сином не цікавиться та не виконує своїх батьківських обов'язків щодо його утримання.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 08 вересня 2022 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - орган опіки та піклування Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації та орган опіки та піклування Мангушської селищної ради Маріупольського району Донецької області, про позбавлення батьківських прав відмовлено.
Не погодившись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу.
У апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити в повному обсязі.
Обґрунтовує апеляційну скаргу тим, що висновок суду першої інстанції про недоведеність свідомого ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов'язків спростовується наявними в матеріалах справи доказами, зокрема, Висновком №100-18429 від 29 грудня 2020 року, складеним Службою у справах дітей Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації (далі-Висновок). Наголошує, що у вказаному Висновку було встановлено, що відповідно до листа Служби від 27 листопада 2019 року №3100\09-4547 з батьком дитини проведено відповідну профілактичну роботу, роз'яснено щодо його обов'язків по вихованню та утриманню сина, ознайомлено з адміністративною та кримінальною відповідальністю за неналежне виконання батьківських обов'язків.
Апелянтка зазначає, що ОСОБА_2 звернувся до Голосіївського районного суду м. Києва із заявою про скасування заочного рішення суду про стягнення аліментів. Вказує, що в 2013 році відносно відповідача було складено матеріали про адміністративне правопорушення, а в 2019 році відносно нього складено адміністративний протокол за ст. 172-3 КУпАП. Окрім того, комісією з питань захисту прав дитини 16 грудня 2020 року встановлено, що батько знав, що дитина потребує особливого догляду та піклування, а також належного фінансового забезпечення, але протягом тривалого часу не приймав жодної участі в догляді та вихованні дитини, не надавав коштів на утримання дитини, самоусунувся від виконання батьківських обов'язків.
На думку апелянтки, зазначені вище фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як свідоме ухилення ОСОБА_2 від виконання своїх батьківських обов'язків по відношенню до малолітнього сина.
Апелянт звертає увагу апеляційного суду на те, що судом першої інстанції було встановлено факт ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов'язків, однак відмовлено в задоволенні позову.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 21 листопада 2022 року відкрито апеляційне провадження в справі та встановлено строк учасникам справи для подання відзиву на апеляційну скаргу.
Однак відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.
У судовому засіданні апелянта та її представник просили апеляційну скаргу задовольнити на наведених у ній доводах.
Інші учасники справи належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи шляхом направлення телефонограми на мобільний номер телефону та повідомлення на електронну пошту, зазначені сторонами та їх представниками в матеріалах справи, як засоби для зв'язку, до суду не з'явилися, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з такого.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції встановлено, що 11 жовтня 2002 року відділом реєстрації актів громадянського стану Голосіївського районного управління юстиції у м. Києві зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що підтверджується даними свідоцтва про одруження серії НОМЕР_1 (а.с. 3)
ІНФОРМАЦІЯ_2 у подружжя народився син - ОСОБА_3 , що підтверджується даними свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , виданого відділом реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції м. Києва. (а.с. 4)
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 03 грудня 2021 року шлюб між сторонами у справі розірвано.
ОСОБА_3 , 2007 року народження, навчається у Мелекінській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів Мангушського району Донецької області з 2016 року на індивідуальній формі навчання за програмою для дітей з інтелектуальними порушеннями, з 2019 року на інклюзивній формі навчання з адаптивною навчальною програмою класів ЗНЗ.
Дитина ОСОБА_3 , 2007 року народження, фактично проживає разом з бабусею ОСОБА_4 та дідусем ОСОБА_5 за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно медичного висновку Київського міського психоневрологічного диспансеру № 2 від 01.03.2012 р. № 16 ОСОБА_3 , 2007 року народження, є інвалідом з дитинства за захворюваннями: розумова відсталість ступеня дебільності, ускладнена недорозвиненість речі 1 рівня, аутистичні риси характеру. Відповідно до виписки з історії хвороби від 27.02.2015 року № 695, виданої ТМО "Психіатрія" у м. Києві дитина має діагноз: дитячий аутизм (зі зниженням інтелекту ступеня легкої розумової відсталості), системний недорозвиток мови 1 рівня, потребує спеціального цілодобового догляду.
Позивач ОСОБА_1 проживає в АДРЕСА_2 . У листопаді 2019 року працівниками служби у справах дітей Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області за вказаною адресою здійснено обстеження, за результатами якого складено акт обстеження житлово-побутових умов, з якого вбачається, що за даною адресою знаходиться житловий будинок, який перебуває в стані будівництва, у зв'язку з чим не введений в експлуатацію. В будинку є електроенергія, проведений газ та є водопостачання, проте опалення відсутнє. Облаштована для проживання одна житлова кімната, кухня, ванна. (а.с. 32)
Відповідач ОСОБА_2 проживає за адресою: АДРЕСА_3 . Він працює на посаді виконуючого обов'язки генерального директора Київського науково-методичного центру по охороні, реставрації та використанню пам'яток історії, культури і заповідних територій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
З висновку № 100-18429 від 29.12.2020 р., складеного службою у справах дітей Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації, вбачається, що ОСОБА_2 категорично заперечує проти позбавлення його батьківських прав відносно сина ОСОБА_3 , 2007 року народження. Вважає, що всі непорозуміння в сім'ї відбулись тільки у зв'язку з тим, що він вважає за необхідне лікувати дитину, але мати дитини вважає, що дитину необхідно оформити до інтернату. Відповідач не відсторонювався від виховання та утримання сина, сплачує аліменти.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 22 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 25 березня 2021 року, задоволено позов ОСОБА_1 , стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання неповнолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , в розмірі 1/2 всіх видів заробітку (доходу), але не менше ніж 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи від дня пред'явлення до суду позовної заяви, тобто з 14.01.2020 року, і до досягнення дитиною повноліття.
29 грудня 2020 року Голосіївською районною в м. Києві державною адміністрацією було надано до суду висновок про доцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно сина ОСОБА_3 (а.с. 100).
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що не встановлено обставин, які б свідчили про те, що відповідач не бажає спілкуватися з сином та брати участь у його вихованні, остаточно і свідомо самоусунувся від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини, яка залишилася проживати з бабусею та дідусем. Саме по собі посилання заявника на те, що відповідач не займається вихованням сина і не забезпечує його потреби не може бути підставою для позбавлення відповідача батьківських прав. Та обставина, що на час розгляду справи матеріальним забезпеченням дитини, її вихованням і розвитком займається мати, не свідчить безумовно про те, що батько дитини не бажає приймати участь у її утриманні і вихованні, тобто свідомо умисно нехтує батьківськими обов'язками. Батьківські права засновані на спорідненості батьків з дитиною, тому погіршення особистих стосунків батька і дитини чи батьків самої дитини може мати тимчасовий характер і не є підставою для позбавлення батьківських прав.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з таких підстав.
Згідно з вимогами ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч. 1 ст. 13 ЦПК України).
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За правилами ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Статтею 9 Конвенції про права дитини визначено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Частина перша статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачає, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно із частиною восьмою статті 7 СК України регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї.
Частиною четвертою статті 19 СК України визначено, що при розгляді судом спорів щодо позбавлення батьківських прав обов'язковою є участь органу опіки та піклування.
Відповідно до частини п'ятої статті 19 СК України орган опіки і піклування подає до суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Статтею 164 СК України передбачено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини. Тобто перелік підстав позбавлення батьківських прав є вичерпним.
Тлумачення пункту 2 частини 1 статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх батьківських обов'язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Статтею 165 СК України визначено, що право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України).
Зважаючи, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.
Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
Статтею 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ передбачено, що держави учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам дитини.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Практика Європейського суду з прав людини (справа «Хант проти України» від 7 грудня 2006 року) свідчить про те, що питання позбавлення батьківських прав мають ґрунтуватись на оцінці особистості відповідача та його поведінці. Також у своїй практиці, зокрема у справі «М.С. проти України» Європейський суд з прав людини наголосив, що на сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
Крім того, апеляційний суд наголошує, що факт стягнення з відповідача на користь позивача аліментів на утримання дитини не може свідчити про свідоме ухилення від виконання батьківських обов'язків по утриманню дитини, оскільки таке є одним із способів захисту прав дитини на належне матеріальне забезпечення та свідчить про спонукання батька до надання дитині належного утримання. Також, наявність заборгованості по аліментам сама по собі не є підставою для позбавлення батька дитини батьківських прав.
Такий висновок колегії суддів апеляційного суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 23 квітня 2020 року у справі № 420/1075/17 (провадження № 61-17053св19).
Що стосується доводів апелянта про безпідставне неврахування судом першої інстанції Висновку Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації від 29 грудня 2020 року про доцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно сина ОСОБА_3 (а.с. 100), слід зазначити наступне.
Відмовляючи в його прийнятті, суд першої інстанції вказав, що висновок є недостатньо обґрунтованим. Відповідальним органом не було з'ясовано ставлення відповідача до дитини, фактичні причини ухилення батька від участі у вихованні та матеріальному утриманні дитини. Не враховано, що батько проживає окремо від дитини, проти позбавлення батьківських прав заперечує, виплачує аліменти в міру можливості, отже вказаний висновок не підтверджує, що відповідач, який не має негативних характеристик, свідомо та остаточно знехтував своїми обов'язками відносно дитини, втратив цікавість до дитини, а інтереси дитини вимагають застосування такого крайнього заходу як позбавлення батька батьківських прав.
Апеляційний суд погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він повністю узгоджується з встановленими у справі обставинами.
Щодо посилань апелянта на те, що відповідач звертався до суду із заявою про скасування заочного рішення суду про стягнення аліментів колегія суддів зазначає про таке.
Заочним рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 22 червня 2020 року у справі № 752/734/20 задоволено позов ОСОБА_1 і стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання неповнолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , в розмірі 1/2 всіх видів заробітку (доходу), але не менше ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи від дня пред'явлення до суду позовної заяви, тобто з 14 січня 2020 року, і до досягнення дитиною повноліття.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 02 грудня 2020 року залишено без задоволення заяву відповідача про перегляд заочного рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 22 червня 2020 року. При цьому згідно вказаної ухвали суду першої інстанції відповідач звернувся до Голосіївського районного суду м.Києва з заявою про перегляд заочного рішення, посилаючись на те, що належним чином не був повідомлений про місце і час судового розгляду, був позбавлений можливості подати письмовий відзив, а також, що надає належну допомогу на утримання дитини, а всі непорозуміння виникли в зв'язку з наміром матері влаштувати дитину до спеціалізованої установи. Представник відповідача в ході судового розгляду підтримала заяву, просила її задовольнити та призначити справу до розгляду в загальному позовному провадженні, надавши право відповідачу подати відповідні докази, які не враховані судом.
Таким чином, у заяві про перегляд заочного рішення відповідач не заперечував щодо стягнення з нього аліментів на утримання сина.
Окрім того, зі змісту постанови Київського апеляційного суду від 25 березня 2021 року у справі № 752/734/20 вбачається, що не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, у якій просив змінити заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 02 червня 2020 року, та ухвалити нове судове рішення, яким стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання неповнолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , у розмірі 1/4 всіх видів заробітку (доходу), але не менше ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи від дня пред'явлення до суду позовної заяви, тобто з 14 січня 2020 року, і до досягнення дитиною повноліття.
Тобто апелянт (відповідач в справі № 752/740/20) погоджувався із стягненням з нього аліментів, проте не був згодний із їх розміром.
Щодо доводу апелянтки про притягнення відповідача до адміністративної відповідальності за ст. 172-3 КУпАП апеляційний суд теж не вважає таку обставину у даній справі достатньою підставою для позбавлення батьківських прав, зважаючи на таке.
Сторони не заперечують, і як вбачається зі змісту постанови Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 квітня 2013 року, що є у відкритому доступі в ЄДРСР, якою піддано ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , адміністративному стягненню, передбаченому ч. 1 ст. 173-2 КУпАП, у вигляді штрафу в розмірі 68 (шістдесят вісім) грн., згідно протоколу про адміністративне правопорушення від 19.04.2013 року, КХ № 0000064, 19.04.2013 року близько 13 год. 00 хв. в АДРЕСА_4 , гр. ОСОБА_2 вчинив сварку зі своєю дружиною гр. ОСОБА_1 , під час якої кричав на неї, ображав, погрожував позбавити її батьківських прав на дитину, чим скоїв насильство в сім'ї, тим самим вчинив правопорушення передбачене ч. 1 ст. 173-2 КУпАП.
Відповідно до змісту постанови Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 листопада 2019 року, що також є у відкритому доступі в ЄДРСР і якою ОСОБА_2 притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 173-2 Кодексу України про адміністративне правопорушення та накладено адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 20 (двадцяти) неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що становить 340 (триста сорок) грн. на користь держави, 22.09.2019 року в 00.10 ОСОБА_2 , перебуваючи за адресою - АДРЕСА_5 влаштував сварку зі своєю дружиною ОСОБА_1 , висловлювався на її адресу нецензурною лайкою та штовхав її, чим вчинив домашнє насильство - адміністративне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Таким, чином, відповідача було притягнуто до адмінінстративної відповідальності за вчинення ним адмінінстративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 173-2 КУпАП щодо ОСОБА_1 , що жодним чином не може свідчити про ухилення відповідача від виховання дитини, свідомого нехтування ними своїми батьківськими обов'язками або жорстокого поводження саме з дитиною.
Також апеляційний суд бере до уваги, що дитина ОСОБА_3 , 2007 року народження, фактично проживає разом з бабусею ОСОБА_4 та дідусем ОСОБА_5 адресою: АДРЕСА_1 , а відповідач ОСОБА_2 проживає за адресою: АДРЕСА_3 , що об'єктивно ускладнює спілкування та участь у вихованні сина.
Крім того, установлені судом обставини справи дають підставу зробити висновок про те, що відповідач ОСОБА_2 категорично заперечує проти позбавлення його батьківських прав відносно сина ОСОБА_3 , отже, продовжує вважати себе його батьком, а тому така його поведінка свідчить про його інтерес до дитини.
Щодо доводу апеляційної скарги про встановлення судом першої інстанції факту ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов'язків, апеляційний суд зауважує, що поряд з цим, суд першої інстанції з урахуванням встановлених обставин справи та особи відповідача, вважав, що є можливою зміна поведінки батька у кращу сторону.
При цьому апеляційний суд наголошує, що особисті непорозуміння між батьками не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав щодо дитини, оскільки у рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення і переважати над інтересами батьків (правовий висновок Верховного Суду, викладений в постанові від 06 жовтня 2021 року у справі № 320/5094/19 (провадження № 61-7357св21)).
Отже, враховуючи, що надані позивачем до суду докази не свідчать про злісне ухилення відповідача від виховання дитини, є можливою зміна поведінки батька у кращу сторону, а позбавлення батьківських прав є виключною (крайньою) мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька, так і для дитини, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову.
Окрім того, колегія суддів враховує правовий висновок Верховного Суду № 524/3490/17-ц від 27.03.2019 року, згідно якого: «Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви та апеляційної скарги заявника, яким судами надана належна оцінка, Верховний Суд доходить висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх».
Отже, переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги колегією суддів розцінюються критично і до уваги не приймаються, оскільки зводяться лише до переоцінки доказів та тлумачення норм права на розсуд апелянтів, однак при цьому не ґрунтуються на нормах діючого законодавства та жодним чином не спростовують висновків суду, викладених в рішенні.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Отже, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає фактичним обставинам справи, ґрунтується на наявних у справі доказах, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 08 вересня 2022 року - залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 08 вересня 2022 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова