Справа № 336/7201/19
Пр. № 2/336/19/2023
1 березня 2023 року Шевченківський районний суд м. Запоріжжя у складі:
головуючого судді Щасливої О.В.,
розглянувши справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи - ОСОБА_3 , державний нотаріус П'ятої Запорізької державної нотаріальної контори Кисельова Вікторія Вікторівна, про визнання недійсним заповіту, скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом, скасування запису про право власності, визнання права власності на частку в праві спільної власності в порядку спадкування за законом,
12 листопада 2019 року позивач звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним заповіту, скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом, скасування запису про право власності, визнання права власності на частку в праві спільної власності в порядку спадкування за законом.
В позові зазначила, що є донькою та спадкоємцем першої черги за законом ОСОБА_4 , чия смерть сталася ІНФОРМАЦІЯ_1 . За життя спадкоємиця набула права власності на будинок АДРЕСА_1 . У відповідності до заповіту, посвідченого державним нотаріусом П'ятої Запорізької державної нотаріальної контори Кисельовою В.В., від 10.02.2001 року ОСОБА_4 заповіла частину будинку відповідачці ОСОБА_2 , а іншу частину - позивачці та третій особі ОСОБА_3 - в рівних частках. На момент складання заповіту мати сторін і третьої особи, хоча і була дієздатною особою, проте не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними, оскільки протягом 1995-1996 років перенесла два ішемічних інсульти, з 2 жовтня 1995 року набула статус особи з інвалідністю першої групи, за наслідками чергового огляду медичної соціально-експертної комісії страждала на прогресуючу лівосторонню енцефалопатію, сенсорно-моторну афазію, церебральний атеросклероз, реактивний психоз, змішану коркову та підкоркову деменцію. ОСОБА_4 не мала можливості розмовляти, підтримувати будь-яке конструктивне спілкування, розуміти значення адресованих до неї звернень, відповідати на елементарні питання, перебувала у власному світі, потребувала постійного стороннього догляду. Перелічені хвороби позбавили мати здатності зріло розмірковувати; характер її психічних розладів був таким, що вона повністю не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Після другого інсульту вона постійно знаходилася в ліжку, не могла самостійно пересуватися, з 1995 року її у візку переміщували інші особи.
Позивачка також зауважує на тому, що у ОСОБА_4 була сестра близнючка ОСОБА_5 , яка мешкала в Житомирській області, а в січні 2001 року приїжджала до Запоріжжя, у зв'язку з чим позивач вважає, що заповіт міг бути складений за фізичної участі ОСОБА_5 , що видала себе за ОСОБА_4 , яка на той момент в силу тяжких невиліковних хвороб була повністю позбавлена можливості адекватно сприймати зміст навколишніх процесів.
Після смерті матері вона здійснила право на спадщину, звернувшись у встановлений законом строк до нотаріальної контори з заявою про її прийняття. Такі ж самі заяви подали нотаріусу відповідач та третя особа, які доводяться позивачці рідними сестрами.
Свідоцтва про право на спадщину на частину будинку АДРЕСА_1 отримала лише ОСОБА_2 . Інші спадкоємиці свідоцтва про право на спадщину не отримували.
Так як заповіт, на підставі якого видане свідоцтво про право на спадщину, є недійсним як такий, що не відповідає дійсному волевиявленню заповідача, між тим позивачці як спадкоємці першої черги за законом належить право на спадкове майно в тій самій частці, що і двом іншим спадкоємцям однієї з нею черги, просить визнати заповіт від 10.02.2001 року недійсним, скасувати свідоцтво про право на спадщину за заповітом, запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно про право власності ОСОБА_2 на частину будинку АДРЕСА_1 та визнати за нею право власності на 1/3 частину будинку АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 . Витрати зі сплати судового збору в сумі 2776 грн. 13 коп., а також видатки з отримання професійної правничої допомоги в сумі 1250 грн. просить покласти на відповідачку.
Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Запоріжжя Щасливої О.В. від 14.11.2019 року відкрито провадження в справі за правилами загального позовного провадження.
На підставі ухвали суду від 27.12.2019 року у комунального закладу «Обласна клінічна психіатрична лікарня» Запорізької міської ради витребувано копії історії хвороби ОСОБА_4 .
Ухвалою суду від 08.04.2020 року у п'ятої Запорізької державної нотаріальної контори витребувано копію спадкової справи після смерті ОСОБА_4
11 вересня 2020 року на підставі ухвали суду підготовче провадження в справі закрито. Справу призначено до судового розгляду.
В цей же день, а саме: 11 вересня 2020 року, задоволено клопотання представника позивача про витребування з комунального закладу «Міська лікарня № 7» Запорізької обласної ради амбулаторної карти ОСОБА_4 .
На підставі ухвали суду від 13 квітня 2021 року в справі призначено посмертну судову психіатричну експертизу для з'ясування питання, чи могла ОСОБА_4 на момент вчинення заповіту від 10.02.2001 року за своїм психічним станом усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Провадження в справі вказаною ухвалою зупинено.
Ухвалою суду від 15.09.2021 року провадження в справі поновлено у зв'язку закінченням проведення судової психіатричної експертизи.
В судовому засіданні 4 січня 2021 року позивачка і її представник адвокат Журавльова Ю.Р. підтримали вимоги позову. Просять про його задоволення.
Зокрема, позивач пояснила, що мати перенесла два інсульти: один у червні 1995 року, другий - у вересні 1996 року. Одразу після першого інсульту їй було встановлено першу групу інвалідності. Мати вже після першого інсульту не повернулася до самостійного життя та потребувала постійної сторонньої допомоги через повну нездатність обслуговувати себе. Після вказаного захворювання вона постійно перебувала у розсіяній свідомості, нерозбірливо розмовляла, переважно невлад. Вона не могла не лише кудись від'їхати, а й навіть ходити по садибі, виявляла ознаки психічного розладу, була повністю дезорієнтованою в життєвих обставинах, позбавленою можливості сформувати волевиявлення на складання заповіту. Мати внаслідок прогресуючої хвороби, що руйнувала ядро її особистості, мала інший вираз обличчя, ніж у здорової людини, який в медичній документації йменують простодушним. Разом з тим, її сестра-близнюк, яка саме на початку 2001 року відвідувала родичів в м. Запоріжжі та була повністю здоровою, могла назватися ОСОБА_4 при відвідуванні нотаріальної контори під час складання заповіту. Можливість участі тітки в складанні заповіту позивач припускає ще й тому, що сестра ОСОБА_4 вдавалась до такої омани, коли в 2002 році використала свою фотографію з зображенням усвідомленого виразу обличчя, якого на той час в силу розладу особистості вже не мала мати сторін, при оформленні паспорту громадянина України на ім'я ОСОБА_4 .
Представник відповідача в судовому засіданні 4 січня 2021 року проти задоволення позову заперечував, пояснивши, що складання заповіту ґрунтується виключно на добровільному волевиявленні ОСОБА_4 .
Третя особа ОСОБА_3 в судовому засіданні 4 січня 2021 року пояснила, що хоча ОСОБА_4 й перенесла такі тяжкі захворювання, як ішемічні інсульти, проте вона досить швидко повернулася до самостійного життя, самостійно читала, перебувала у здоровому глузді. Психоз, який виник після першого інсульту, тривав протягом короткого часу, мати швидко вилікували. Вона була у змозі усвідомлено розпорядитися своїм майном.
Третя особа - державний нотаріус П'ятої Запорізької державної нотаріальної контори Кисельова В.В., належним чином повідомлена про дату, час та місце вирішення спору, - до суду не з'явилась, надавши письмове звернення, яке містить прохання про проведення судового розгляду у її відсутність.
В судове засідання 1 березня 2023 року позивач та її представник адвокат Якушев Р.С., належним чином повідомлені про дату, час та місце проведення судового розгляду, не з'явились.
Представник надав суду письмову заяву, яка містить прохання про проведення судового засідання без участі його та позивачки та про задоволення позову.
Відповідачка, її представник, третя особа ОСОБА_6 , у встановленому законом порядку повідомлені про дату та місце вирішення спору, в судове засідання 1 березня 2023 року не з'явились. Клопотань про відкладення судового засідання або про розгляд справи без їхньої участі не надали.
За вказаних обставин суд у відповідності до ст. ст. 211, 223 ЦПК України вирішує справу у відсутність її учасників, на підставі наявних в ній фактичних даних.
Вислухавши пояснення учасників справи, свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , з'ясувавши обставини справи та перевіривши їх доказами, суд знаходить позов таким, що підлягає частковому задоволенню, виходячи з таких міркувань.
Судом встановлено, що сторони і третя особа ОСОБА_3 є доньками ОСОБА_4 , чия смерть сталася ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 13 т. 1).
Від імені ОСОБА_4 10 лютого 2001 року складений заповіт, яким частина усього належного їй майна заповідана ОСОБА_2 , а останнє майно заповідано ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в рівних частках (а. с. 148 т. 1, зворотній бік).
Поняття та види правочинів встановлені статтею 202 ЦК України, відповідно до якої правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори), як випливає із змісту частини 2 статті 202 ЦК України.
Односторонній правочин, яким є дія однієї сторони, може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила (ч. 3 ст. 202 ЦК України).
Поняття заповіту встановлено статтею 1233 ЦК України, згідно з якою заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Заповіт є одностороннім правочином в розумінні ч. 2 ст. 202 ЦК України.
До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину, як випливає із змісту частини 5 статі 202 ЦК України.
Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, що означає правомірність правочину, якщо його недійсність прямо не встановлена законом (нікчемний правочин) або якщо він не визнаний судом недійсним.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, встановлені статтею 203 ЦК України.
Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону врегульовані параграфом 2 Глави 16 Розділу ІV ЦК України і зводяться до визнання правочину недійсним за позовом однієї із сторін правочину або іншої заінтересованої особи, підставою для чого є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК.
Недійсність заповіту встановлена також статтею 1257 ЦК України, за змістом якої за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
З наведених положень законодавства випливає, що порушити питання про визнання правочину недійсним вправі не лише сторона правочину, а й будь-яка особа, чий законний інтересе порушує такий правочин.
За змістом ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
До першої черги спадкоємців за законом належать, зокрема, діти спадкодавця (ст. ст. 1261 ЦК України).
Здійснення права на спадщину внормовано Главою 87 ЦК України.
У відповідності до ст. 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.
Позивач, яка доводиться донькою ОСОБА_4 , здійснила право на прийняття спадщини, звернувшись протягом встановленого статтею 1270 ЦК строку для прийняття спадщини до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини (а. с. 136 т. 1), тому вона вправі порушити питання про визнання недійсним правочину, що прямо стосується її прав та інтересів як спадкоємця заповідача.
Як випливає із змісту частини 3 статті 203 ЦК, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його волі.
Правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, встановлені статтею 225 ЦК України.
В силу ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
У разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною позов про визнання правочину недійсним може пред'явити її опікун.
Як випливає із змісту роз'яснень пункту 16 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» N 9 від 06.11.2009року, правила статті 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Виходячи із змісту наведеної норми цивільного закону і роз'яснень постанови Пленуму Верховного Суду України, для визнання правочину недійсним з мотивів, викладених в статті 225 ЦК України, суд має констатувати, що дієздатна фізична особа саме в момент вчинення оспорюваного правочину перебувала в стані тимчасового психічного розладу, а право оспорювати цей правочин за життя цієї особи належить самій цій особі.
Конструкція цього положення закону про недійсність правочину, з якої випливає, що саме особа, що вчинила правочин, має усвідомити, що в певний час вона в силу тимчасового психічного розладу не могла керувати своїми діями, тому саме їй надано право оспорити договір, дозволяє суду дійти висновку про те, що в цій нормі закону мова йдеться не про хронічне психічне захворювання, а про розлад психіки, що мав місце саме в момент укладення договору, сплив якого (психічного розладу), як зазначено, і має потягти за собою подання позову саме цією особою.
В той же час у разі смерті цієї особи такий правочин може бути визнаний недійсним за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені (ст. ст. 225, 1257 ЦК України).
Таким чином, предметом цього судового розгляду є встановлення такого психічного стану особи, який унеможливлював усвідомлення нею значення своїх дій та здатність керувати ними, саме в момент вчинення оспорюваного правочину.
Як слідує з роз'яснень пункту 16 Постанови Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правила статті 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів.
Проте в будь-якому випадку слід враховувати, що експертний висновок є не беззаперечним фактом, а одним із доказів, який повинен оцінюватись у сукупності з іншими доказами у справі.
Аналогічні висновки містяться як в узагальненні судової практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними Верховного Суду України від 24.11.2008 року, так і в узагальненні практики розгляду районними судами м. Києва цивільних справ про визнання правочинів недійсними за друге півріччя 2008 року та перше півріччя 2009 року.
У спорах щодо правочинів, вчинених фізичними особами за межами цивільної дієздатності, необхідно розмежовувати підстави для визнання правочинів недійсними, які визначені ст. 225 та ст. 226 ЦК.
Правила ст. 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли є дані про те, що в момент укладення правочину особа перебувала у такому стані, коли не могла розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове зворушення тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд призначає судово-психіатричну експертизу.
Розгляд вимог про визнання правочину недійсним з цих підстав здійснюється з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так й інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент його укладення він не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними.
Оскільки у частині 1 статті 225 ЦК вживається термін "момент" вчинення правочину, то в разі призначення психіатричної експертизи слід ставити перед експертом запитання стосовно конкретно визначеного відрізку часу, оскільки протягом дня психічний стан особи може змінюватись.
Як випливає з постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 вересня 2014 р. у справі № 6-131цс14, за змістом ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, вчинений дієздатною фізичною особою, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи в разі, якщо суд встановить, що в момент вчинення правочину вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.
Передумовою для визнання правочину недійсним на підставі, яка передбачена зазначеною нормою, повинна бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Під час розгляду справи за клопотанням представника позивача було призначено судово-психіатричну експертизу для з'ясування питання, чи усвідомлювала ОСОБА_4 значення своїх дій та чи могла вона керувати ними при складанні заповіту10 лютого 2001 року (а. с. 53 т. 2).
Як випливає з висновку судової психіатричної експертизи № 350 від 09.08.2021 року, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на день підписання заповіту 10 лютого 2001 року виявляла ознаки психічного розладу у вигляді судинної деменції внаслідок органічного ураження головного мозку (гіпертонічна хвороба, ішемічні інсульти у 1995, 1996 роках, епісиндром в анамнезі); ступінь психічних розладів був такий, що на період складання заповіту 10 лютого 2001 року вона не могла розуміти значення своїх дій, керувати ними та надавати їм належну оцінку (а. с. 62-75 т. 2).
Як зазначено, підставою для визнання правочину недійсним за статтею 225 ЦК України може бути лише неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.
Означений висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 29 лютого 2012 р. у справі № 6-9цс12.
Отже, за наслідками проведеної судово-психіатричної експертизи встановлено неспроможність ОСОБА_4 розуміти значення своїх дій та керувати ними на момент укладання оспорюваного правочину.
Підставою для визнання одностороннього правочину недійсним на підставі статті 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Такий висновок сформульований в постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 10.04.2019 року в справі № 204/5127/16-ц і його в силу ст. 263 ЦПК України враховує суд при розв'язанні подібних правовідносин.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (ст.89 ЦПК України).
Зазначений висновок експертизи логічно поєднується з іншими фактичними даними, до яких відносяться пояснення позивачки, показання свідків, що одностайно стверджують про хворобливий стан ОСОБА_4 на час складання заповіту, її нездатність висловлювати своє волевиявлення та керувати розумовою діяльністю.
Зокрема, свідок ОСОБА_7 зазначає, є сусідкою ОСОБА_4 , з якою спілкувалась переважно через паркан, коли ОСОБА_4 була здорова. Одного разу після перенесених інсультів свідок спостерігала, як ОСОБА_14 , вийшовши з будинку, пересувалась по двору, дуже невпевнено рухаючись, мова її була незрозумілою. Донька ОСОБА_15 постійно викликала медиків «Швидкої допомоги», машини приїжджали одна за одною.
Свідок ОСОБА_9 показав суду, що перебував у шлюбі з ОСОБА_4 з 1971 по 1986 роки. Після пережитих інсультів іноді спілкувався з нею, проте не розумів засобів мови, що вживала вона. Донька ОСОБА_15 була її перекладачем.
Свідок ОСОБА_11 пояснила, що вперше побачила ОСОБА_4 у 1997 році; та перебувала у візку, не ходила, не розмовляла, при спілкуванні лише кивала, вимовляла окремі звуки, зміст яких потребував перекладу; практично була позбавлена можливості застосовувати виразні засоби мови та інші засоби продуктивного спілкування; не могла самостійно організовувати свою життєдіяльність: її треба було годувати, вдягати, мити, самостійно не пресувалась.
Свідки ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_10 показали суду, що після перенесених інсультів ОСОБА_16 практично не розмовляла і не рухалась, доньки виводили її у двір.
При ухваленні рішення в цій частині на користь позивачки, суд, керуючись наведеними правилами цивільного процесуального судочинства, враховує сукупність фактичних даних, досліджених в суді, які вказують на неспроможність особи віддавати собі звіт у своїх діях та керувати ними на момент вчинення означеного правочину, і лише сукупність цих даних оцінюється судом як об'єктивне підтвердження ґрунтовності позовних вимог.
З урахуванням викладеного суд доходить беззаперечного висновку про нездатність ОСОБА_4 усвідомлювати значення своїх дій на момент складання заповіту.
Вирішуючи вимогу про скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 13.12.2018 року, виданого ОСОБА_2 на частину житлового будинку АДРЕСА_1 , суд виходить з такого.
Свідоцтво про право на спадщину - це правовстановлюючий документ, що посвідчує виникнення у спадкоємця права власності на спадкове майно. Видачею свідоцтва про право на спадщину завершується процес оформлення спадкових прав.
Як зазначено у ст. 1296 ЦК України, спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Водночас відсутність такого свідоцтва не позбавляє спадкоємця права на спадщину (ч. 3 ст. 1296 ЦК України).
Як випливає із змісту ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Способи захисту цивільних прав перелічені в статті 16 ЦК України і їх коло не містить такого способу захисту, як скасування свідоцтва про право на спадщину.
І хоча за змістом частини другої вказаної статті суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом, проте Книга шоста ЦК України, яка внормовує спадкові правовідносини, не містить означеного знаряддя захисту.
Разом з тим статтею 1301 ЦК України встановлено такий спосіб захисту, як визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним. За змістом вказаної статті, цей спосіб застосовується судом, якщо буде встановлено, що особа, якій видане свідоцтво, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом
ОСОБА_2 як спадкоємиця першої черги за законом ОСОБА_4 наділена правом на спадкування за законом у рівних частках з іншими спадкоємицями вказаної черги за умови визнання недійсним заповіту, і саме ці обставини, тобто визнання заповіту недійсним, передбачені вказаною статтею, і є підставою для визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, виданого на підставі заповіту, що визнаний судом недійсним.
Аналогічні роз'яснення, відповідно до яких іншими підставами для визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв'язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо, містяться в пункті п. 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» № 7 від 30.05.2008 року.
Таким чином, суд доходить висновку, що ефективним способом захисту порушеного права, який відповідає встановленим судом правовідносинам, за вказаних обставин є прямо встановлений статтею 1301 ЦК України спосіб захисту.
Вирішуючи вимогу про скасування запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно про право власності ОСОБА_2 на частину будинку АДРЕСА_1 , суд враховує зміст частини 2 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на майно та їх обтяжень», згідно з якою у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.
Визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом є підставою для скасування запису про державну реєстрацію права власності, здійсненого на підставі вказаного свідоцтва.
При розв'язання вимоги про визнання права власності в порядку спадкування за законом, суд застосовує наведені вище норми закону про те, що фізична особа, яка в силу ст. 12 ЦК України є вільною у здійсненні своїх прав, вправі прийняти спадщину або не прийняти її (ч. 1 ст. 1268 ЦК України).
ОСОБА_1 , як зазначено судом, здійснила право на прийняття спадщини, звернувшись протягом встановленого законом строку до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини, оскільки постійно не проживала разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.
За роз'ясненнями п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» № 7 від 30.05.2008 року свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають.
У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.
Наявність в суді спору про незаконність спадкування за заповітом та про розмір частки в спадковій масі, належної позивачці, унеможливило отримання нею свідоцтва про право на спадщину у нотаріуса, і ці обставини не повинні звужувати право учасника цивільних правовідносин.
У зв'язку з викладеним суд вважає за необхідне задовольнити і вимогу про визнання права власності в порядку спадкування за законом та з урахуванням рівності часток у спадщині кожного із спадкоємців визнати за позивачкою право власності на 1/3 частину будинку АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 .
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з такого.
У відповідності до ст. 141 ЦПК України витрати, пов'язані з розглядом справи, до яких відносяться і витрати з отримання професійної правничої допомоги, покладаються на відповідача у разі задоволення позову.
У зв'язку з викладеним суд знаходить за потрібне покласти видатки зі сплати судового збору, підтверджені документально, на відповідачку.
Витрати на професійну правничу допомогу внормовані статтею 137 ЦПК України.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 3 ст. 137 ЦПК).
У відповідності до ч. 4 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) (1); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) (2); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт (3); ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (4).
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмету доказування в справі, що свідчить про те, що витрати на правову допомогу повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.
На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг, акти виконаних або отриманих послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
До складу витрат включаються лише фактично сплачені стороною або її представником (а не будь-ким) витрати, та їх сплата повинна бути підтверджена відповідними фінансовими документами.
Суд має вирішити питання про відшкодування стороні, на користь якої відбулося рішення, витрат на послуги адвоката, керуючись принципами справедливості, співмірності та верховенства права.
Верховний Суд у своїй постанові від 03 травня 2018 року в справі №372/1010/16-ц дійшов висновку, що якщо стороною буде документально доведено, що нею понесені витрати на правову допомогу, а саме, надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.
Представником позивача до позовної заяви додано копію договору про надання правової допомоги від 22.10.2019 року без номеру, акт прийому-передачі виконаних робіт від 10.11.2021 року (а. с 54-56 т. 1).
Разом з тим суду не надано доказів сплати позивачем послуг з надання правничої допомоги, і оскільки лише вартість фактично сплачених послуг, тобто таких, чия сплата матеріально підтверджена, може бути покладена на відповідача, то відсутність таких доказів виключає ухвалення рішення в цій частині на користь позивачки.
Керуючись ст. ст. 15, 16, 202, 203, 205, 225, 1257, 1268, 1301 ЦК України, ст. ст. 2, 4, 5, 12, 13, 77-81, 256, 257, 263-265, 352, 354 ЦПК України, суд
Позов ОСОБА_1 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , до ОСОБА_2 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , задовольнити частково.
Визнати недійсним заповіт ОСОБА_4 під номером 3-231, посвідчений 10 липня 2001 року державним нотаріусом П'ятої Запорізької державної нотаріальної контори Кисельовою Вікторією Вікторівною.
Визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом на частину будинку АДРЕСА_1 , видане 13 грудня 2018 року на ім'я ОСОБА_2 державним нотаріусом П'ятої Запорізької державної нотаріальної контори Кисельовою Вікторією Вікторівною.
Скасувати запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на частину будинку АДРЕСА_1 , здійснений на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на частину будинку АДРЕСА_1 , виданого 13 грудня 2018 року на ім'я ОСОБА_2 державним нотаріусом П'ятої Запорізької державної нотаріальної контори Кисельовою Вікторією Вікторівною.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частину будинку АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 , яка сталася ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2776 грн. 13 коп. судового збору.
Вимогу про стягнення витрат на професійну правничу допомогу залишити без задоволення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено до Запорізького апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення.
Суддя О.В. Щаслива