Справа № 754/10691/21 Головуючий у суді І інстанції Панченко О.М.
Провадження № 22-ц/824/81/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В.
2 березня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Ігнатченко Н.В.,
суддів: Мережко М.В., Савченка С.І.,
за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Деснянського районного суду міста Києва від 14 листопада 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання малолітньої дитини,
У липні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ), в якому просила встановити суму аліментів, яка підлягає стягненню з відповідача на її користь на утримання дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1 000 євро, що в еквіваленті до національної валюти - гривні відповідно до офіційного курсу валют Національного банку України становить 32 345,90 грн, щомісячно, починаючи з травня 2021 року.
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 3 серпня 2021 року позовну заяву було прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду в порядку загального позовного провадження з проведенням підготовчого судового засідання.
Під час підготовчого провадження у справі, а саме 9 жовтня 2022 року представник відповідача - адвокат Їгіт О.І. надіслала до суду клопотання про закриття провадження у справі, обґрунтовуючи його тим, що ОСОБА_5 не є громадянином України та не проживає на її території, постійно проживає та працює на території Швеції, жодного рухомого та нерухомого майна на території України у нього немає, тому у даній справі наявний іноземний елемент. На даний час позивач, яка є громадянкою України, та дитина сторін не проживають в Україні, а тому право цієї країни не має тісного зв'язку з правовідносинами щодо утримання дитини. Дитина перебуває на обліку у закладі дошкільної освіти у Швеції (дитячий садок), зарахована на медичний огляд, проживає разом з позивачем та відповідачем у двохкімнатній квартирі і очікує на отримання статусу резидента.Відтак, на переконання представника відповідача, зазначена справа не підсудна судам України, в тому числі і Деснянському районному суду м. Києва.
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 14 листопада 2022 року провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання малолітньої дитини закрито.
Постановляючи ухвалу про закриття провадження, суд першої інстанції, виходячи з аналізу положень національного законодавства та міжнародних договорів, які були ратифіковані Україною, дійшов висновку про непідсудність даної справи з іноземним елементом розгляду у національних судах України, оскільки відповідач у справі є громадянином Швеції, проживає постійно на території цієї країни, дитина ОСОБА_6 є громадянином Швеції та постійно там проживає разом з батьками і в цьому випадку актами міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, визначено договірними сторонами розгляд справи за місцем проживання відповідача у справі. Суд вказав, що доводи представника позивача про те, що позивач є громадянкою України не спростовують висновків суду щодо юрисдикції справи, оскільки такі висновки відповідають змісту Угоди між Україною та Швецією про правову допомогу в цивільних справах.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач в особі представника - адвоката Власова М.Г. звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Аргументація апеляційної скарги зводиться до того, що районний суд грубо порушив основоположні конституційні права позивача та її малолітньої дитини, зокрема, вказавши в ухвалі, що вони постійно проживають на території Королівства Швеція, а малолітній ОСОБА_6 має громадянство цієї країни, чим фактично позбавив дитину громадянства України.Судом зроблено хибний висновок про непідсудність даної справи з іноземним елементом розгляду у національних судах України, оскільки не надано оцінки причинам тимчасового перебування позивача та її дитини на території іншої держави, а саме через військове вторгнення на територію України російської федерації. Позивач та дитина, будучи громадянами України, постійно проживають в Україні за адресою: АДРЕСА_1 , а із 7 березня 2022 року після оголошення в країні військового стану тимчасово переїхали до Швеції та мають намір повернутися в Україну. Оформлення статусу біженців підтверджується документами ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на тимчасове проживання в Швеції відповідно до Директиви ЄС про тимчасовий захист біженців з України, де чітко зазначено громадянство (nationality) Україна (UKR), a також те, що вони діють саме до 4 березня 2023 року. При цьому з моменту відкриття провадження у даній справі до часу постановлення оскаржуваної ухвали про закриття провадження справи пройшов 1 рік та 3,5 місяці, що в силу вимог статті 255 ЦПК України не дає підстави вважати непідсудною зазначену справу Деснянському районному суду м. Києва, який фактично позбавив права позивача на отримання аліментів на утримання малолітньої дитини.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача - адвокат Їгіт О.І. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін з підстав, викладених у клопотанні про закриття провадження у справі.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представників учасників справи в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав.
За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є громадянкою України, а відповідач має громадянство Швеції та Росії.Позивач має останню реєстрацію проживання у Швеції із 7 березня 2022 року, її дитина ОСОБА_6 проживає разом з батьками: ОСОБА_1 та ОСОБА_7 ( АДРЕСА_2 , має громадянство Швеції. Дитина перебуває на обліку у закладі дошкільної освіти у Швеції (дитячий садок), зарахована на медичний огляд, проживає разом зі сторонами у двохкімнатній квартирі і очікує на отримання статусу резидента, що підтверджується професійним перекладом довідок з управління Поліції та Податкового управління Королівства Швеція (а.с. 130-137).
Встановивши зазначені обставини та проаналізувавши положення національного законодавства та міжнародних договорів, які були ратифіковані Україною, місцевий суд дійшов висновку про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки в цьому випадку в актах міжнародних договорів договірними сторонами визначено розгляд справи за місцем проживання відповідача, тому дана справа з іноземним елементом непідсудна національним судам України.
Однак з таким висновком місцевого суду колегія суддів в повній мірі погодитися не може.
Відповідно до частин першої, другої статті 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.
Згідно із статтями 55, 124 Конституції України та статтею 4 ЦПК України кожна особа має право у встановленому законом порядку звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
У Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп роз'яснено, що частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші обмеження прав та свобод.
За змістом статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов'язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Згідно із частиною першою статі 8 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.
Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
Важливість визначення юрисдикції (підсудності) підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (Sokurenko and Strygun v. Ukraine, № 29458/04, № 29465/04, § 24) вказав, що фраза «установленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.
Суд вправі закрити провадження у справі лише з тих підстав, які передбачені законом. Такі підстави визначено у статті 255 ЦПК України.
Згідно із пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду цивільної справи без ухвалення судового рішення у зв'язку із виявленням після відкриття провадження обставин, з якими закон пов'язує неможливість судового розгляду справи.
У справі, яка переглядається, предметом позову є стягнення з іноземця - громадянина Швеції на користь громадянки України аліментів на утримання дитини, народженої на території України. Позивач є громадянкою України та разом із дитиною на час звернення до суду з цим позовом постійно мешкала в Україні.
Відповідно до частини першої статті 497 ЦПК України підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Між Україною та Королівством Швеція немає міжнародного договору у сфері правової допомоги у сімейних справах, а відповідач є громадянином іншої держави, тому процесуальні питання, пов'язані з вирішення даного спору, регулюються Законом України «Про міжнародне приватне право».
Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює порядок урегулювання приватно-правових відносин, які хоча б через один зі своїх елементів пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, зокрема, визначає підсудність судам України справ з іноземним елементом (пункт 3 частини першої статті 1, статті 75-77 Закону).
У міжнародному праві категорія «підсудність» застосовується для визначення розподілу як компетенції між судами існуючої в державі системи розгляду цивільних справ, так і компетенції судів щодо вирішення справ з іноземним елементом, тобто міжнародної підсудності.
Таким чином, суди, вирішуючи питання про належність справи до їх компетенції, зобов'язані з'ясувати, в судах якої країни відповідно до міжнародних зобов'язань України підлягає розгляду справа з міжнародним елементом.
Лише у разі, якщо спір підлягає вирішенню в судах України, підсудність справи визначається за правилами, встановленими статтями 27, 28 ЦПК України.
У пункті 2 частини першої статті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлено, що іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм: хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; об'єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.
Відповідно до статті 66 Закону України «Про міжнародне приватне право» тут і далі у редакції, чинній станом на день постановлення оскаржуваної ухвали, права та обов'язки батьків і дітей, крім випадків, передбачених статтями 67, 67-1, 67-4 цього Закону, визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв'язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини.
Згідно із частиною першою статті 67 цього Закону зобов'язання щодо утримання, що виникають із сімейних відносин, регулюються правом держави, у якій має місце проживання особа, яка має право на утримання.
Відповідно до пунктів 4, 7 частини першої статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди розглядають будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках: якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання в Україні; дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України.
У відповідності до частини першої статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися.
Встановлено, що у липні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Деснянського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ) про стягнення аліментів на утримання малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
З матеріалів справи вбачається та не заперечувалося сторонами, що на час звернення до суду та вирішення питання про відкриття провадження у справі позивач разом з дитиною постійно проживали та були зареєстрованими за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» у зв?язку з широкомасштабною збройною агресією російської федерації проти України на всій території України введено воєнний стан, який на даний час триває.
У березні 2022 року ОСОБА_1 та малолітній ОСОБА_4 переїхали до Швеції з оформленням 7 березня 2022 року відповідного статусу біженців та дозволів на тимчасове проживання у м. Мельндаль, Швеція, до 4 березня 2023 року.
З огляду на викладене, суд першої інстанції необґрунтовано виходив з того, що дана справа не підлягає вирішенню згідно з положень національного законодавства, належним чином не з'ясувавши обставини справи та неправильно застосувавши положення Закону України «Про міжнародне приватне право».
Положення пункту 4 частини першої статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право», на яку посилалась представник відповідача, не свідчить про звуження прав або заборону позивачу як громадянину України звертатися за встановленою підсудністю до судів України для захисту прав, свобод чи інтересів.
Крім того, народження дитини, на утримання якої позивач просить стягувати кошти з відповідача, відбулося у м. Києві, Україна, через що, в силу вимог пункту 7 частини першої статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право», вказана вимога також може бути предметом розгляду в суді на території України.
Відхиливши доводи представника позивача про те, що позивач є громадянкою України та на час відкриття провадження у справі має постійне місце проживання в Україні, тому справа про сплату аліментів з іноземним елементом може бути розглянута національним судом, районний суд безпідставно вказав, що такі аргументи не відповідають змісту Угоди між Україною та Швецією про правову допомогу в цивільних справах, оскільки така угода між Україною та Королівством Швеції взагалі відсутня.
Посилання суду першої інстанції на положення статті 32 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року, ратифікованої Законом України № 240/94-ВР (240/94-ВР) від 10 листопада 1994 року, та Протокол до неї, також є помилковими, адже Королівство Швеція не є Договірною Стороною цієї Конвенції, яка укладена (підписана) її учасниками - державами- члени Співдружності Незалежних Держав (СНД).
При цьому в розпорядженнісуду першої інстанції не було достатнього документального підтвердження того факту, що малолітній ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Королівства Швеція і ця країна є звичайним місцем проживання дитини, тобто таким місцем, існування якого доводить певний ступінь прив'язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. З цією метою суду необхідно враховувати, зокрема, тривалість, умови і причини перебування дитини і сім'ї в тій державі, місце та умови відвідування освітніх закладів, знання мови, соціальні та сімейні відносини дитини у такій державі, чого фактично зроблено не було.
Натомість, звертаючись до суду з позовом, позивач довела належними і допустимими доказами, що Україна як держава була постійним та звичайним місцем проживання дитини до її вимушеного переміщення та тимчасового проживання в іншій державі після відкриття провадження у справі, що у свою чергу свідчить про відсутність у суду обґрунтованих підстав для висновку про непідсудність даної справи з іноземним елементом українському суду.
Ураховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає неправомірним висновок суду першої інстанції про закриття провадження у справі про стягнення аліментів, оскільки такі вимоги підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства України.
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа без достатніх та розумних причин не може бути позбавлена права на звернення до суду, оскільки це становитиме порушення права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Згідно із вимогами статті 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є, зокрема, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
За таких обставин, колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Київського апеляційного суду дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу, а висновок суду щодо закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ) про стягнення аліментів на утримання малолітньої дитини є помилковим та не відповідає нормам діючого законодавства, тому у відповідності до статті 379 ЦПК України ухвала підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Оскільки справа передається для продовження розгляду до суду першої інстанції, то відсутні підстави для розподілу судових витрат у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції відповідно до положень статей 141, 382 ЦПК України.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 379, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Деснянського районного суду міста Києва від 14 листопада 2022 року скасувати, справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання малолітньої дитини направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Головуючий Н.В. Ігнатченко
Судді: М.В. Мережко
С.І. Савченко