Справа № 361/5173/19 Головуючий у суді І інстанції Василишин В.О.
Провадження № 22-ц/824/54/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В.
2 березня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Ігнатченко Н.В.,
суддів: Мережко М.В., Савченка С.І.,
за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 15 вересня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - ОСОБА_6 , про виселення та зобов'язання не чинити перешкоди,
У липні 2019 року ОСОБА_1 в інтересах малолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернулася до суду з вказаним позовом, в якому просила зобов'язати ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 не чинити перешкод ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у користуванні житловим будинком № 6 з надвірними будівлями та спорудами: сараєм-гаражем-літньою кухнею літ. «Б», вбиральнею літ. «В», колонкою № 1, огорожею АДРЕСА_2 та виселити ОСОБА_5 з житлового будинку АДРЕСА_1 .
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на підставі рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 5 вересня 2018 року за ОСОБА_3 , ОСОБА_6 та ОСОБА_2 визнано право власності по 1/6 частці за кожним на житловий будинок з відповідними надвірними будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . Власником 1/2 частини вказаного домоволодіння згідно із судовим рішенням від 5 вересня 2018 року є також ОСОБА_4 .
На даний час у спірному житловому будинку проживають та зареєстровані: позивач ОСОБА_1 , її діти: малолітній ОСОБА_2 та повнолітній ОСОБА_6 ; відповідач ОСОБА_3 та його дитина - малолітній ОСОБА_7 . Окрім зазначених осіб, у даному будинку фактично проживає дружина ОСОБА_3 - відповідач ОСОБА_5 без реєстрації місця проживання.
Позивач вказала, що протягом тривалого часу відповідачі чинять перешкоди ОСОБА_2 та ОСОБА_6 у користуванні будинком та надвірними будівлями, закривають на замок гараж, сарай та погріб, де зберігаються продукти харчування, вчиняють сварки з приводу користування кухнею та іншими місцями загального користування. При цьому ОСОБА_5 не є співвласником житлового будинку та не значиться у ньому зареєстрованою, вселена до будинку та користується ним без згоди всіх співвласників. Вважає, що поведінка відповідачів є протиправною, оскільки відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 15 вересня 2022 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач через представника - адвоката Кузнєцову С.О. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що відповідачами чиняться перешкоди неповнолітньому ОСОБА_2 у користуванні житловим будинком, який не поділено в натурі, а відповідач ОСОБА_5 вселилась до будинку разом зі своїми трьома дітьми та спільною дитиною зі ОСОБА_3 без згоди співвласників та не зареєстрована в ньому, що значно погіршує житлові умови інших співвласників, зокрема, дітей ОСОБА_3 від першого шлюбу, якими є позивач та третя особа у даній справі. Однак, суд проігнорував дані обставини, вибірково застосував норму частини четвертої статті 9 ЖК УРСР та дійшов необґрунтованого висновку про недоведеність позовних вимог.
1 березня 2023 року до апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу представника відповідачів - адвоката Боярової А.В., в якому вона просить, зокрема поновити строк на його подання, оскільки копія ухвали про відкриття апеляційного провадження разом з копією апеляційної скарги надійшла на її електронну пошту 10 листопада 2022 року, проте у зв'язку з нестабільним електропостачанням та інтернет-зв'язком нею було пропущене вказане електронне відправлення, а ознайомилася з ним вона лише 20 лютого 2023 року.
Колегія суддів дійшла висновку про відсутність обґрунтованих підстав для задоволення клопотання представника відповідачів про поновлення строку на подання відзиву та залишила його без розгляду на підставі статей 126, 360 ЦПК України з огляду на те, що копію ухвали про відкриття апеляційного провадження разом з копією апеляційної скарги та доданими до неї матеріалами адвоката Боярова А.В. особисто отримала засобами електронного зв'язку ще 10 листопада 2022 року (а.с. 250, т. 1) та не навела поважних причин, які об'єктивно перешкоджали їй реалізувати своє право на подання відзиву більше ніж протягом трьохмісячного строку з моменту отримання вказаної ухвали.
Відзиви інших учасників справи на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшли.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасника справи, що з'явився в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом встановлено, що на підставі рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 5 вересня 2018 року, яке набрало законної сили 6 жовтня 2018 року у справі № 361/7607/17, за відповідачем ОСОБА_3 , третьою особою ОСОБА_6 та позивачем ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в інтересах якого діяла законний представник - ОСОБА_1 , визнано право власності у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_8 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , по 1/6 частці за кожним на житловий будинок № 6, загальною площею 92,1 кв. м, житловою площею 59,8 кв. м , з надвірними будівлями та спорудами: сарай-гараж-літня кухня - «Б», вбиральня - «В», колонка - № 1, огорожа - АДРЕСА_2 (а.с. 10-13, т. 1).
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 1 листопада 2018 року, відповідно до рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 16 серпня 2018 року у справі 361/7666/17 відповідачу ОСОБА_4 на праві спільної часткової власності належить 1/2 частина житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 (а.с. 61, т. 1).
Згідно із довідкою № 1281 від 13 грудня 2019 року, виданою виконавчим комітетом Великодимерської селищної ради Броварського району Київської області, у житловому будинку АДРЕСА_1 зареєстровані та проживають дві сім'ї: ОСОБА_1 , 1977 року народження - голова сім'ї, ОСОБА_6 , 2000 року народження - син, ОСОБА_2 , 2006 року народження - син, та інша сім'я: ОСОБА_3 , 1974 року народження - голова сім'ї, ОСОБА_5 , 1983 року народження - дружина, ОСОБА_7 - 2017 року народження - син, ОСОБА_9 , 2008 року народження - син дружини, ОСОБА_10 , 2011 року народження - син дружини, ОСОБА_11 , 2003 року народження - син дружини (а.с. 104, т. 1).
З матеріалів справи вбачається, що батьками неповнолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є відповідач ОСОБА_3 та позивач ОСОБА_1 (а.с. 8, т. 1).
Також встановлено, що 10 квітня 2017 року між відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_12 було зареєстровано шлюб, від якого вони мають малолітнього сина ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с. 62, 63, т. 1).
У даному випадку ОСОБА_1 в інтересах свого сина - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернулася до суду з позовом до відповідачів про зобов'язання не чинити перешкод у користуванні домоволодінням, яке не поділено в натурі, а також виселення дружини одного із співвласників, посилаючись на те, що відповідачі чинять перешкоди дитині у користуванні житловим будинком та надвірними будівлями, а ОСОБА_5 заселена до будинку та користується ним без згоди всіх співвласників.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з недоведеності вчинення відповідачами неповнолітньому ОСОБА_2 перешкод у вільному користуванні житловим будинком та надвірними будівлями, а наявність конфлікту між членами колишнього подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у жодний спосіб не свідчить про перешкоди дитині у користуванні майном, власником якого вона є на підставі рішення суду. ОСОБА_5 є членом сім'ї власника житлового будинку, проживає у ньому та має право користування житловим приміщенням на рівні з власником, оскільки наявності будь-яких інших угод про порядок користування цим приміщенням при її вселенні не встановлено, а спільний син відповідачів значиться зареєстрованим у спірному будинку, відтак виселення матері дитини з будинку є таким, що порушує права малолітньої дитини.
Такий висновок суду відповідає обставинам справи та вимогам закону з огляду на наступне.
Відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 4 ЦПК України кожна особамає право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Право на звернення до суду (право на захист у процесуальному розумінні) гарантується Конституцією та законами України, у тому числі статтями 15, 16 ЦК України та статтями 4, 5, 19 ЦПК України і може бути реалізоване, зокрема, коли особа вважає, що її право або право особи в інтересах якої вона звертається до суду порушено. У разі доведення в установленому законодавством порядку обставин, якими обґрунтовувалися вимоги, особа має суб'єктивне матеріальне право на їх задоволення.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Отже, об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Конституцією України передбачено як захист права власності (стаття 41), так і захист права на житло (стаття 47).
Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Згідно із частинами першою - третьою статті 319 ЦК Українивласник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частина перша, друга статті 321 ЦК України).
Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (частини перша, друга статті 386 ЦК України).
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Положення статей 317, 319, 386, 391 ЦК України визначають право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення порушень свого права від будь-яких осіб шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власнику своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
При цьому за положеннями статей 21, 24, 41 Конституції України, статей 319, 358 ЦК України усі громадяни є рівними у своїх правах, усім забезпечуються рівні умови здійснення своїх, у тому числі майнових прав, а відтак правовий режим спільної часткової власності визначається з урахуванням інтересів усіх співвласників.
Згідно з частинами першою, другою статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.
Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України).
Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Спільна часткова власність є специфічною конструкцією оскільки, існує: (а) множинність суб'єктів. Для права власності характерна наявність одного суб'єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Навпаки, спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб'єктів (наприклад, один будинок - два та більше співвласників); (б) єдність об'єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних/неподільних речей, так і майнових прав та обов'язків.
Первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (статті 77, 78, 80 ЦПК України).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17).
За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Звертаючись до суду з позовом в інтересах малолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_1 надала до суду висновок ДОП Броварського ВП ГУНП в Київської області за результатами перевірки від 18 жовтня 2017 року (а.с. 22, т. 1), з якого вбачається, що9 жовтня 2017 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та чоловіком відповідача ОСОБА_13 у приміщенні Броварського міськрайонного суду Київської області виникла сварка, у ході якої останні висловлювали словесні погрози. При проведенні перевірки факти викладені ОСОБА_1 у заяві знайшли своє часткове підтвердження, жодних дій на виконання погроз фізичної розправи вчинено не було.
Тобто, обставини, викладені у даному висновку будь-якого відношення до предмету спору, який стосується захисту прав неповнолітньої особи, як співвласника нерухомого майна, не мають.
З висновку інспектора СРПП № 1 Броварського ВП ГУНП в Київської області від 7 березня 2017 року також вбачається, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 виник конфлікт з приводу проживання та користування спірним будинком (а.с. 23, т. 1).
Відповідно до акту про фактичне проживання/обстеження житлово-побутових умов мешканки с. Рудня ОСОБА_1 АДРЕСА_2 № 6 від 13 серпня 2019 року, складеного депутатом Великодимерської селищної ради Броварського району Київської області,діти ОСОБА_6 та ОСОБА_2 не користуються земельною ділянкою, сараєм, літньою кухнею та погребом (а.с. 72, т. 1).
Суд правомірною критичністю віднісся до вказаного акту, так як будь-якої інформації щодо предмету доказування він не містить, питання причин невикористання земельної ділянки та надвірних будівель у ньому не обумовлені, а лише зазначено, що спільні діти ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не користуються певним нерухомим майном, що може носити як добровільний так і примусовий характер. При цьому акт стосувався обстеження житлово-побутових умов саме ОСОБА_1 , а не малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в інтересах якого пред'явлено позов.
З матеріалів справи вбачається, що з питань чинення перешкод у користуванні нерухомим майном ОСОБА_1 зверталася до Служби у справах дітей та сім'ї Броварської РДА Київської області. 3 липня 2019 року головним спеціалістом Служби проведено профілактичну бесіду зі ОСОБА_3 з приводу перешкоджання у користуванні його дітьми ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,майном, що належить їм на праві власності. Під час бесіди ОСОБА_3 повідомив, що не чинить перешкод дітям у користуванні майном, ОСОБА_1 постійно вчиняє сварки щодо користування майном та не бажає здійснити його поділ в натурі, господарські будівля завжди відкриті, земельною ділянкою ніхто не користується (а.с. 105, т. 1)
Таким чином посилання ОСОБА_1 про вчинення її дитині перешкод з боку відповідачів у користуванні її власністю, а саме: житловим будинком з відповідними надвірними будівлями та спорудами, не обґрунтовані належними та допустимими доказами.
В суді апеляційної інстанції представник відповідачів - адвокат Боярова А.В. пояснила, що події щодо конфліктної ситуації між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з приводу користування погребом та літньою кухнею-сараєм мали місце у липні 2017 року, коли під час ремонту було виставлено консервацію позивача на подвір'я, тобто до ухвалення судових рішень від 5 вересня 2018 року у справі № 361/7607/17 та від 16 серпня 2018 року у справі 361/7666/17 про визнання права власності на спірне нерухоме майно, про що вказувала ОСОБА_1 в судовому засіданні 5 березня 2020 року (а.с. 127-129, т. 1).
Враховуючи викладене, встановивши відсутність будь-яких доказів вчинення відповідачами неповнолітньому ОСОБА_2 перешкод у вільному користуванні житловим будинком та надвірними будівлями, а факт наявності конфлікту між членами колишнього подружжя - батьками ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у жодний спосіб не свідчить про перешкоди дитині у користуванні майном, співвласником яких вона є на підставі рішення суду, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимоги в частині зобов'язання не чинити перешкоди внаслідок їх недоведеності.
Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачами чиняться перешкоди на даний час неповнолітньому ОСОБА_2 у користуванні житловим будинком, який не поділено в натурі, не ґрунтуються на доказах, які наявні в матеріалах справи та яким суд першої інстанції надав повну та всебічну правову оцінку, за результатами якої не встановлено порушення прав та охоронюваних законом інтересів неповнолітнього сина сторін як співвласника майна, натомість вбачаються неприязні відносини між самими батьками.
За змістом статті 156 ЖК УРСР, члени сім'ї власника житлового будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються житловим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним житлове приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їхніх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.
Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Частиною першою статті 405 ЦК України визначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Відповідно до частини першої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
При цьому, частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплено положення про те, що громадяни, які мають у приватній власності квартиру, користуються нею для особистого проживання і проживання членів їх сімей.
За змістом зазначених норм право користування житлом, яке перебуває у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Право членів сім'ї власника будинку користуватися цим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є; з припиненням права власності особи втрачається й право користування житловим приміщенням у членів його сім'ї.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
У рішенні від 2 рудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) ЄСПЛ зазначив, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла. Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.
Отже, врахування пропорційності, яке є принципом цивільного судочинства (пункт 6 частини третьої статті 2, стаття 11 ЦПК України) забезпечує розумний баланс між інтересами позивача і відповідача.
Зазначений правовий висновок узгоджується з правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 6 листопада 2018 року у справі № 1326/1314/2012 (провадження № 14-358звц18)
Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , про виселення ОСОБА_5 із житлового будинку АДРЕСА_1 з огляду на те, що спірний будинок є об'єктом спільної часткової власності, правовий режим якої визначається з урахуванням інтересів всіх її учасників, а співвласники мають рівні права у здійсненні права власності, відтак ОСОБА_5 як член сім'ї (дружина) власника частки у будинку - ОСОБА_3 за його згодою має право на проживання в ньому. При цьому спільний син ОСОБА_5 та ОСОБА_3 - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , значиться зареєстрованим у спірному будинку, тому виселення його матері з будинку буде таким, що порушує права малолітньої дитини та матиме наслідки порушення справедливого балансу, а отже буде непропорційним.
Зазначене відповідає правовому висновку Верховного Суду, викладеному в постанові від 26 листопада 2020 року у справі № 464/1129/18 (провадження № 61-9577св19).
В оцінці доводів апеляційної скарги про те, що відповідач ОСОБА_5 вселилась до будинку разом зі своїми трьома дітьми та спільною дитиною зі ОСОБА_3 без згоди всіх співвласників та не зареєстрована в ньому, що значно погіршує житлові умови інших співвласників, зокрема, дітей ОСОБА_3 від першого шлюбу колегія суддів врахувала, що положення статей 358 та 383 ЦК України конкурують між собою.
Так, стаття 383 ЦК України регламентує основні права власників житлового будинку або квартири. Одним з найважливіших з них є можливість власника використовувати квартиру або будинок для власного проживання або проживання членів його сім'ї, інших осіб. З цього права випливає обов'язок власника використовувати житло лише за цільовим призначенням, тобто законодавець передбачає неможливість використання житла для інших цілей, не сумісних з нормальними умовами життя людини.
Разом з тим стаття 358 ЦК України регламентує порядок здійснення права спільної часткової власності. Так, співвласникам, як і кожному окремому власнику речі, належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, що перебуває в їх спільній частковій власності. Зазначені правомочності співвласники об'єкта права спільної часткової власності відповідно до частини першої статті 358 ЦК України мають здійснювати за взаємною згодою. Форма її вираження цією нормою не встановлюється. Згода може бути виражена, наприклад, у формі письмового договору, наданого доручення одному із співвласників чи іншій особі на вчинення тієї чи іншої дії, у вигляді нотаріально оформленої довіреності тощо.
Підстави для виселення ОСОБА_5 як такої, що не порушує право спільної часткової власності неповнолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у даному випадку були відсутні (див. постанови Верховного Суду від 26 листопада 2020 року у справі № 464/1129/18 (провадження № 61-9577св19) та від 31 березня 2021 року у справі № 727/9367/18 (провадження № 61-17312св19)).
Факт користування спірним майном членів сімей інших співвласників, враховуючи, що спірний будинок належить учасникам справи на праві спільної часткової власності, оскільки розмір частки кожного із власників не визначений в натурі, не може бути підставою для позбавлення члена сім'ї власника майна його прав користування житловим приміщенням.
Крім того, визнання особи такою, що втратила право користування житлом, або виселення із житлового будинку, що знаходиться у спільній частковій власності, можливе лише за наявності обумовленої письмової згоди всіх співвласників цього житлового будинку та (або) подання ними спільного позову (див. постанову Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 127/17323/15-ц (провадження № 61-951св17)).
За таких обставин, встановивши дійсні обставини справи, суд першої інстанції дав належну правову оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення спору, та дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - ОСОБА_6 , про зобов'язання не чинити перешкоди та виселення.
ЄСПЛ вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції по суті спору визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги представника позивача.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Зважаючи на те, що з позивача в силу пункту 14 частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір» судовий збір не справляється під час розгляду справи в усіх судових інстанціях, судові витрати у вигляді судового збору за перегляд справи в суді апеляційної інстанції згідно із статтями 141, 382 ЦПК України слід віднести в рахунок держави.
Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , залишити без задоволення, а рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 15 вересня 2022 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Головуючий Н.В. Ігнатченко
Судді: М.В. Мережко
С.І. Савченко