Справа № 761/13184/20 Головуючий у суді І інстанції Саадулаєв А.І.
Провадження № 22-ц/824/12/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В.
2 березня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Ігнатченко Н.В.,
суддів: Мережко М.В., Савченка С.І.,
за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 12 липня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики,
У травні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики у загальному розмірі 3 661 954,47 грн, з яких 3 194 307,81 грн - основна заборгованість та 467 646,66 грн - пеня (неустойка).
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 28 вересня 2018 року між сторонами укладений письмовий договір позики № 28/09/18-3, предметом якого було передання у власність відповідача грошових коштів у розмірі 3 194 307,81 грн, що за курсом НБУ еквівалентно 112 880,00 доларів США. На підтвердження факту укладення договору позики позивачу також була надана написана та підписана власноруч відповідачем розписка від 28 вересня 2018 року. Кінцевий строк повернення коштів відповідно до умов договору позики становив 19 березня 2019 року включно. Однак, станом на день пред'явлення цього позову відповідач порушив взяті на себе зобов'язання, не повернув грошові кошти, надані йому у позику та відмовляється у добровільному порядку повертати суму боргу.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 12 липня 2022 року позов задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3 661 954,47 грн заборгованості за договором позики, що складається із 3 194 307,81 грн - основної заборгованості та 467 646,66 грн - пені.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 10 510,00 грн витрат по сплаті судового збору.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, відповідач через представника - адвоката Лук'янчука А.В.звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі
Аргументи апеляційної скарги зводяться до того, що позивачем не було беззаперечно доведено, що між сторонами 28 вересня 2018 року дійсно відбулася реальна угода з позики грошових коштів в сумі 3 194 307,81 грні фактична передача зазначених коштів. Договір позики № 28/09/18-3 від 28 вересня 2018 року не був нотаріально посвідчений, вчинений без свідків і є удаваним правочином, оскільки його укладання пов'язано із підприємницькою діяльністю відповідача у відносинах не з позивачем, а у бізнес-відносинах із компанією «Каштан 2000» (наразі - Сгоnvest), де фактично відповідач і брав постійно кошти у позику. ОСОБА_2 не має жодного відношення до грошових коштів у розмірі 3 194 307,81 грн, він не був їх володільцем, а лише підписантом договору позики, працюючи в організації «Каштан 2000». Зміст копії розписки від 28 вересня 2018 року не відображає факту передачі позивачем грошових коштів відповідачу, а оригінал даної розписки не досліджувався безпосередньо судом. Позивач не обґрунтував загальну суму боргу саме у розмірі 3 661 954,47 грн, а суд першої інстанції не перевірив ту обставину, що наданий розрахунок суми пені складений з помилками та є необгрунтованим, тому в цій частині також не було підстав для задоволення позову.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи та належним чином оцінив наявні у справі докази, у зв'язку з чим ухвалив законне та обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.
Заперечення на апеляційну скаргу ґрунтуються на правових висновках, які мітяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц та у постанові Верховного Суду від 19 липня 2021 року у справі № 522/31737/13.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасника справи, що з'явився в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що за договором позики та розписки від 28 вересня 2020 року відповідач взяв на себе зобов'язання повернути позивачу взяті у борг грошові кошти не пізніше 28 березня 2019 року включно, що підтвердив своїм власноручним підписом, однак порушив умови взятого зобов'язання щодо своєчасного повернення суми позики, а тому з нього на користь позивача підлягає стягненню основна сума заборгованості та нарахована неустойка відповідно до пункту 10 договору позики. Крім того, відповідачем не надано документального підтвердження, що між ним та позивачем існують інші правовідносини, відмінні від позики грошових коштів, оскільки вказана розписка містить відомості, що відповідач отримав кошти із зобов'язанням повернення, а не отримав їх на іншій підставі, а тому позовні вимоги є обґрунтованими і такими, що підлягають задоволенню.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, адже він ґрунтується на матеріалах справи та вимогах закону.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Згідно з частинами першою, другою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків стаття 11 ЦК України визначає договори та інші правочини.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, щоза своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України також дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником.
Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суди для визначення факту укладення договору, його умов та його юридичної природи з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України повинні виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Відповідні правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України містяться в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63 цс13, від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, та в постановах Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 658/689/17, від 15 листопада 2018 року у справі № 361/5718/16-ц.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки».
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).
Розписка як документ, про отримання в борг грошових коштів видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи факт укладення договору, зміст умов договору і факт та умови отримання боржником від кредитора певної грошової суми із зобов'язанням їх повернення та дати отримання і повернення коштів.
Письмова форма договору позики, з огляду на його реальний характер, є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом, зокрема, у постановах від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 8 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16 та від 23 квітня 2020 року у справі № 501/1773/16-ц.
При цьому процесуальний закон містить вимоги до доказів, на підставі яких суд встановлює обставини справи, а саме: докази повинні бути належними, допустимими, достовірними, а у своїй сукупності - достатніми. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування
Суд першої інстанції установив та підтверджується матеріалами справи, що 28 вересня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений договір позики № 28/09/18-3, відповідно до якого позивач як позикодавець передає у власність відповідача як позичальника, а останній приймає у власність від позикодавця грошові кошти в сумі 3 194 307,81 грн, що за курсом НБУ (1 долар США = 28,298262 грн) на день укладення цього договору еквівалентно 112 880,00 доларів США, із зобов'язанням повернення позики у визначений цим договором строк. За домовленістю сторін позика є безпроцентною (а.с. 4, 5).
Згідно із пунктами 2, 3 договору позики сума позики, встановлена пунктом 1 даного договору, отримана позичальником від позикодавця до моменту підписання цього договору в повному обсязі. Сторони свідчать, що одержання позики не пов'язано із здійсненням підприємницької діяльності будь-якої із сторін.
Відповідно до пункту 5 договору позики позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві суму позики, визначену в пункті 1 даного договору, відповідно до графіку повернення позичальником грошових коштів: 140 925,35 грн, еквівалент 4 980,00 доларів США - до 28 жовтня 2018 року включно; 140 925,35 грн, еквівалент 4 980,00 доларів США - до 19 листопада 2018 року включно; 140 925,35 грн, еквівалент 4 980,00 доларів США - до 19 грудня 2018 року включно; 140 925,35 грн, еквівалент 4 980,00 доларів США - до 19 січня 2019 року включно; 140 925,35 грн, еквівалент 4 980,00 доларів США - до 19 лютого 2019 року включно; 2 489 681,09 грн, еквівалент 87 980,00 доларів США - до 19 березня 2019 року включно.
Крім того, згідно наявної в матеріалах справи копії розписки від 28 вересня 2018 року, ОСОБА_1 засвідчив, що він отримав в позику від ОСОБА_2 28 вересня 2018 року згідно договору позики № 28/09/18-3 в сумі 3 194 307,81 грн, що за курсом НБУ (1 долар США = 28,298262 грн) на день укладення цього договору еквівалентно 112 880,00 доларів США, і зобов'язується повернути цю суму ОСОБА_2 у строк до 28 березня 2019 року включно (а.с. 6).
Дослідженням зазначеної розписки установлено, що вона містить необхідні умови договору позики, зокрема, дату її складання, сторін правочину, отримання грошових коштів в борг у конкретно визначеному розмірі та зобов'язання щодо їх повернення, строк повернення, при цьому написана і підписана власноручно відповідачем, чого останній не заперечував.
З наведеного слідує, що на підтвердження взятих на себе позичкових зобов'язань відповідач уклав з позивачем письмовий договір позики та видав розписку про позичені гроші. Така форма надана договору за бажанням сторін.
З огляду на викладене, наявні в матеріалах справи договір позики і розписка від 28 вересня 2018 року на підтвердження укладеного договору позики у сукупністю із встановленими районним судом обставинами щодо передачі відповідачу від позивача грошових коштів до їх укладення (складення) містять умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення, що становить основний зміст та істотні обставини позичкового зобов'язання, передбаченого частиною першою статті 1046 ЦК України і є належними доказами укладення між сторонами позики вищевказаної грошової суми у розмірі 3 194 307,81 грн.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що під час укладення договору позики були дотримані вимоги частини першої статті 1047 ЦК України щодо письмової форми договору позики і щодо складання позичальником розписки, яка засвідчила передання йому позикодавцем визначеної грошової суми.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що позивачем не було доведено, що між сторонами 28 вересня 2018 року дійсно відбулася реальна угода з позики грошових коштів в сумі 3 194 307,81 грні фактична передача зазначених коштів є безпідставними, оскільки письмова форма договору позики, з огляду на його реальний характер, є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Цивільним законодавством не передбачено, що договір позики підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню та має бути вчинений у присутності інших осіб.
Водночас свобода договору полягає у вільному виявленні волі сторін на вступ у договірні відносини. Волевиявлення учасників договору передбачає відсутність жодного тиску з боку контрагента або інших осіб.
З метою захисту майнових інтересів позичальника від недобросовісного позикодавця стаття 1051 ЦК України надає позичальникові право оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Обставину стосовно передання чи навпаки, непередання грошових коштів або речей, доводить та сторона, яка посилається на таку обставину.
При встановленні судом факту неотримання позичальником від позикодавця грошей або речей, визначених родовими ознаками, договір позики вважається неукладеним. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
В разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц).
Відповідач під час розгляду справи таку презумпцію не спростував, укладений між сторонами правочин не оспорювався як по суті, так і у зв'язку з доводами про його безгрошовість (стаття 1051 ЦК України). Таким чином право вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 за договором позики, яке виникло у нього на підставі чинного правочину, презюмується.
Доводи апеляційної скарги про удаваність договору позики, тобто визнання його таким, що прикриває реальну угоду щодо підприємницької діяльності відповідача у відносинах, не пов'язаних з позивачем, не знайшли свого підтвердження в ході апеляційного розгляду справи та спростовуються, зокрема, пунктом 3 договору позики, в якому засвідчено, що одержання позики не пов'язано із здійсненням підприємницької діяльності будь-якої із сторін.
Як свідчать матеріали справи, відповідач взяті на себе зобов'язання, що визначені у договорі позики та розписці від 28 вересня 2018 року належним чином не виконав, грошові кошти вчасно та в повному обсязі позивачу не повернув.
За змістом статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.
За приписами статей 530, 610, 611,612 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (частина перша статті 549 ЦК України). Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. А пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частини друга та третя цієї статті).
За змістом приписів параграфу 2 глави 49 ЦК України особливість пені у тому, що вона нараховується з першого дня прострочення та доти, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто, вона може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення позики чи сплати процентів за позикою) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано у законі чи в договорі.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18).
Відповідно до пункту 10 договору позики за несвоєчасне повернення позики (її чергової частини за графіком) позичальник сплачує позикодавцю неустойку у розмірі 1 % за кожний календарний день існування простроченої заборгованості від суми боргу.
Однак, враховуючи кількість днів прострочення повернення суми заборгованості за договором позики, ОСОБА_2 виходячи з принципу пропорційності і забезпечення розумного балансу між інтересами сторін, у позові зменшив розмір неустойки з 1 % до 0,04 % та просив стягнути її лише за один календарний рік прострочення виконання зобов'язання, надавши розрахунок пені на суму 467 646,66 грн.
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи (стаття 13 ЦПК України).
Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.
Проведений позивачем розрахунок неустойки за однорічний термін прострочення виконання відповідачем взятих на себе грошових зобов'язань перевірений колегією суддів, розмір та порядок нарахування пеніне викликає сумнівів в їх правильності і обґрунтованості (3 194 307,81 грн х 0,04 % = 1277,723124 х 366 днів = 467 646,66 грн), тому суд правомірно поклав його в основу оскаржуваного судового рішення.
За таких обставин суд першої інстанції, з урахуванням наведених норм закону та встановлених обставин справи, дійшов правильного висновку, що відповідачем ОСОБА_1 порушено зобов'язання щодо своєчасного повернення боргу за договором позики, а тому з нього на користь позивача ОСОБА_2 підлягають до стягнення грошові кошти в сумі, яка дорівнює розміру зобов'язання та нарахованої неустойки за прострочення повернення позики в загальному розмірі3 661 954,47 грн, з яких 3 194 307,81 грн - основна заборгованість та 467 646,66 грн - пеня.
В оцінці доводів апеляційної скарги, колегія суддів також врахувала, що під час розгляду справи в суді першої інстанції та апеляційного перегляду рішення суду будь-яких обґрунтованих заперечень проти позову або ж належних доказів, які б спростовували висновки суду щодо стягнення заборгованості за договором позики відповідач та його представник не надали, хоча в силу частин першої та другої статті 614 ЦК України вина відповідача у зобов'язальних правовідносинах презюмується. Разом з тим, відповідачем не надано документального підтвердження, що між ним та позивачем існували інші правовідносини, відмінні від позики грошових коштів, а наявні в матеріалах справи договір позики та розписка містять відомості про те, що відповідач отримав кошти саме в борг із зобов'язанням їх повернення і жодних інших варіантів тлумачення зазначеного правочину не вбачається.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»). Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», § 58).
У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції по суті спору визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги сторони відповідача.
За таких обставин суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення про задоволення позову, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, то розподіл судових витрат у вигляді сплаченого відповідачем судового збору відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться.
Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 12 липня 2022 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Головуючий Н.В. Ігнатченко
Судді: М.В. Мережко
С.І. Савченко