пр. Волі, 54а, м. Луцьк, 43010, тел./факс 72-41-10 E-mail: inbox@vl.arbitr.gov.ua Код ЄДРПОУ 03499885
14 березня 2023 року справа №903/254/23
Суддя Господарського суду Волинської області Войціховський В.А., розглянувши
заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковельська оптово-торгова база"
про забезпечення позову до пред'явлення позовної заяви
Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковельська оптово-торгова база", м. Ковель
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковельська ОТБ", м. Ковель
про стягнення 309 480 грн.,
встановив:
13 березня 2023 року до Господарського суду Волинської області надійшла заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковельська оптово-торгова база" від 10.03.2023р. №47 про забезпечення позову до пред'явлення позовної заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковельська оптово-торгова база" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковельська ОТБ" про стягнення 309 480 грн.
В обґрунтування заяви зазначається, що рішенням Господарського суду Волинської області від 06.03.2023р. у справі №903/892/22 позов задоволено частково, ухвалено стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковельська ОТБ" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковельська оптово-торгова база" 282 308 грн. доходів від використання майна, яке набуто без правової підстави та 4 234,50 грн. витрат, пов'язаних з оплатою судового збору. У задоволенні позову про стягнення з відповідача 54 004 грн. доходів від використання майна, яке набуто без правової підстави, відмовлено. Рішенням суду стягнуто суму доходів від використання майна, яке набуто без правової підстави за період з 01.01.2021р. по 31.12.2021р.
Засвідчується, що в ході судового розгляду справи №903/892/22 судом було встановлено та відображено у рішенні від 06.03.2023р. у справі, що 24.07.2018 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Ковельська оптово-торгова база", як продавцем, і Ковельською оптово-торговою базою Волинської облспоживспілки (правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю "Ковельська ОТБ"), як покупцем, було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна (посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Веремчуком С.В.), відповідно до предмету якого продавець зобов'язався передати у власність покупця, а покупець зобов'язався прийняти нерухоме майно, і сплатити за нього обумовлену грошову суму, а саме: склад металевий площею 587,2 кв.м., реєстраційний номер об'єкта 90584807221; склад Є-1 площею 514,3 кв.м., реєстраційний номер об'єкта 90614907221; склад металевий площею 933,4 кв.м., реєстраційний номер 92934407221; склад С-1 площею 1033,2 кв.м., реєстраційний номер 98970007221; прохідна площею 11,7 кв.м., реєстраційний номер 90258807221, що знаходяться за адресою: Волинська область, м. Ковель, провулок Володимира Кияна, 9.
Зауважується, що з моменту укладення договору купівлі-продажу ТОВ "Ковельська ОТБ" використовувала об'єкти нерухомості за адресою: Волинська область, м. Ковель, провулок Володимира Кияна, 9, а саме склад металевий площею 587,2 кв.м., склад С-1 площею 1033,2 кв.м., у господарській діяльності, що підтверджують договори оренди з ФОП Яцеленко В.В.
Рішенням Господарського суду Волинської області від 09.09.2021р. у справі №159/6568/20, поруч з іншим, частково задоволено позовні вимоги Даниліка Ф.Я. та визнано недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна, укладений 24.07.2018р. між Товариством з обмеженою відповідальністю "Ковельська оптово-торгова база" та Ковельською оптово-торговою базою Волинської облспоживспілки (правонаступник - Товариство з обмеженою відповідальністю "Ковельська ОТБ") та відмовлено у задоволенні позову про припинення права власності ТОВ "Ковельська ОТБ".
Постановою Північно-західного апеляційного господарського від 28.12.2021р. у справі №159/6568/20 рішення Господарського суду Волинської області від 09.09.2021р. в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу було залишено без змін, а в частині відмови у задоволенні позову про припинення права власності ТОВ "Ковельська ОТБ" рішення скасовано та задоволено позов у цій частині.
23 вересня 2022 року державним реєстратором Копачівської сільської ради Волинської області Данилевич І.Є. було поновлено право власності на склад металевий площею 587,2 кв. м., та склад С-1 площею 1033,2 кв. м., що знаходяться за адресою: Волинська область, м. Ковель, провулок Володимира Кияна, 9, за ТОВ "Ковельська оптово-торгова база", що підтверджується інформаційним витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 29 вересня 2022 року.
Відтак заявник зазначає, що вищезасвідчені об'єкти нерухомості 23 вересня 2022 року повернулися у власність ТОВ "Ковельська ОТБ".
Додатково зауважується, що рішеннями Господарського суду Волинської області у справах №903/96/22 та №903/344/22, залишеними без змін Постановами Північно-західного апеляційного господарського від 09.08.2022р. та 23.11.2022р., було ухвалено стягнути з ТОВ "Ковельська ОТБ" 620 тисяч гривень доходів отриманих від використання безпідставно набутого майна (інших складських приміщень).
ТОВ "Ковельська оптово-торгова база" у грудні 2022 року ініціювала спір про стягнення 336 312 грн. до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковельська ОТБ" (справа № 903/892/22), пов'язана особа - ТОВ "Волинська облспоживспілка", 21.12.2022р., звернулась до приватного виконавця Волинського виконавчого округу Шульженка І.С. із судовим наказом від 05.05.2022р. у справі №903/285/22, про відкриття виконавчого провадження по стягненню з ТОВ "Ковельська ОТБ" коштів в користь ТОВ "Волинська облспоживспілка".
ТОВ "Ковельська ОТБ" та ТОВ "Волинська облспоживспілка" є пов'язаними особами, оскільки остання є засновником ТОВ "Ковельська ОТБ", яка до зміни мала назву "Ковельська оптово торгова база Волинської облспоживспілки".
Через відсутність коштів у боржника ТОВ "Ковельська ОТБ" все належне товариству нерухоме майно 02.02.2023р. через електронний сервіс СЕТАМ було виставлено на продаж.
Відтак заявник вважає, що такі дії вживались з метою унеможливлення стягнення коштів в користь ТОВ "Ковельська оптово-торгова база".
На підтвердження вказаних обставин до заяви долучаються докази відкриття виконавчого провадження, Інформаційну довідку з Державного реєстру прав на нерухоме майно відповідно до котрої у власності відповідача перебувало три об'єкти нерухомого майна. Скріншоти з офіційної сторінки СЕТАМ, свідчать, що два об'єкти нерухомості Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковельська ОТБ" продані на аукціоні 02.02.2023р. і станом на 10.03.2023р. переможцями аукціонів сплачені кошти, що стало наслідком завершення виконавчого провадження 07.03.2023р.
Заявником повідомляється, що після перерахування стягнутих коштів за виконавчим документом в користь ТОВ "Волинська облспоживспілка", майно, що залишились не реалізованим було повернуто приватним виконавцем ТОВ "Ковельська ОТБ", що забезпечує особі яка може набути статусу відповідача можливість продати його (внести до статутного капіталу) чи в інший спосіб відчужити і вивести кошти, отримані від реалізації нерухомого майна на власний розсуд, задовго до вступу у законну силу рішення про стягнення коштів.
При цьому зазначається, що з огляду на наявність рішення у справі №903/892/22 ТОВ "Ковельська ОТБ" 10.03.2023р. намагалось відчужити Склад /Літер Б- 1/, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1381980607104, загальною площею 259.8 кв.м, проте лише наявність не завершеного виконавчого провадження №71258304, яке було відкрите 09.03.2023р. перешкодило нотаріальному посвідченню договору.
Поруч з цим, засвідчується, що 10.03.2023р. директором ТОВ "Ковельська ОТБ" було внесено кошти на рахунок приватного виконавця Таранка Д.В., що є наслідком завершення виконавчого провадження та зняттям обтяжень з майна.
ТОВ "Ковельська оптово торгова база" має намір подати до Господарського суду Волинської області позов до ТОВ "Ковельська ОТБ" про стягнення доходів від використання майна, яке набуто без правової підстави за період з 01.01.2020р. по 31.12.2020р. в сумі 309 480 грн. (доходи за період з 01.01.2021р. по 31.12.2021р. було стягнуто рішенням господарського суду у справі №903/892/22).
Відтак, заявник вважає, що після подачі позову нерухоме майна ТОВ "Ковельська ОТБ" буде відчужене та доходить висновків, що існує реальна загроза невиконання майбутнього рішення суду при задоволенні позову, а невжиття заходів забезпечення позову унеможливить виконання рішення суду, позаяк інших активів особа, яка може отримати статус відповідача не має, відтак накладення арешту на майно особи, яка може отримати статус відповідача ніяким чином не порушить права та майнові інтереси сторін спору, а навпаки, призведе до належного виконання рішення суду, у разі задоволення позовних вимог, оскільки ефективність правосуддя залежить головним чином від виконання судового рішення.
З огляду на викладене ТОВ "Ковельська оптово-торгова база" просить суд забезпечити позов до пред'явлення позовної заяви шляхом накладення арешту на грошові кошти, що належать Товариству з обмеженою відповідальністю "Ковельська ОТБ", які знаходяться на рахунках у банківських установах та на Склад /Літер Е-1/, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1381980607104, загальною площею 259.8 кв.м, за адресою м. Ковель, провулок Кияна Володимира, будинок 9, у межах ціни позову 309 480 грн.
Здійснюючи розгляд відповідної заяви, суд засвідчує наступне:
Положеннями ч. 4 ст. 11 ГПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"). У відповідності до приписів ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Відповідно до ст. 13 Конвенції, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.
При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування.
Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Таким чином, Держава Україна несе обов'язок перед зацікавленими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.
На це вказується, зокрема, і у пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 у справі №1-33/2004, де зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.
Крім того, Конституційний Суд України у п. 9 мотивувальної частини рішення від 30 січня 2003 року №3-рп/2003 у справі №1-12/2003 наголошує, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Статтею 129-1 Конституції України встановлено, що судове рішення є обов'язковим до виконання.
Законом України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.
У відповідності до ст. 326 ГПК України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини, право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (рішення у справі "Горнсбі проти Греції" (Hornsby v. Greece), від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II).
Так, у рішенні від 20.07.2004р. у справі "Шмалько проти України" (заява №60750/00) зазначено, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом має розцінюватися як невід'ємна частина судового розгляду.
Враховуючи те, що існування заборгованості (яка підтверджена обов'язковими та такими, що підлягають виконанню судовими рішеннями), надає особі, на чию користь воно було винесено, "легітимні сподівання" на те, що заборгованість буде йому сплачено, то така заборгованість становить "майно" цієї особи у розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (рішення у справі "Пономарьов проти України" від 03.04.2008р.).
У рішенні від 17.05.2005р. "Чижов проти України" вказано, що на державі лежить зобов'язання організувати систему виконання рішень таким чином, щоб гарантувати виконання без жодних невиправданих затримок, і так, щоб ця система була ефективною як в теорії, так і на практиці, а затримка у виконанні рішення не повинна бути такою, що порушує саму сутність права, яке захищається відповідно до параграфу 1 статті 6 Конвенції.
Виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012).
Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).
Держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці (рішення від 7 червня 2005 року у справі "Фуклев проти України", заява № 71186/01, п. 84).
Саме на державу покладається обов'язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції.
Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 13.07.2018р. у справі №905/915/17.
Статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно ст. 10 ЗУ "Про виконавче провадження", заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами.
Відповідно до ст. 18 вказаного Закону, виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. Виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право, зокрема, накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.
Отже, при здійснені заходів примусового виконання рішень виконавець, у тому числі і приватний, повинен діяти виключно у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом та Законом.
У відповідності до ст. 56 цього Закону, арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Арешт накладається у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів та основної винагороди приватного виконавця на все майно боржника або на окремі речі.
Статтею 136 ГПК України передбачено можливість забезпечення позову не лише у разі, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити виконання рішення суду, а також у разі, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду і ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся.
Тобто, за замістом частини 2 статті 136 ГПК України, у вирішенні питання щодо забезпечення позову слід також враховувати за захистом якого порушеного чи оспорюваного права або інтересу звертається позивач, не обмежуючись лише неможливістю виконання рішення суду та позовними вимогами.
Вказана правова позиція узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 27.06.2019р. у справі №916/73/19 та від 15.01.2019р. у справі №915/870/18.
Статтею 124 Конституції України визначений принцип обов'язковості судових рішень. Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективного виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Згідно зі статтею 136 ГПК України, господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 ГПК України заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 137 ГПК України, позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов'язання; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку; 6) зупиненням продажу майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів, що містять об'єкти інтелектуальної власності; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
В силу п. 1 ч. 1, ч. 3 ст. 138 ГПК України, заява про забезпечення позову подається: до подання позовної заяви - за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом для відповідного позову, або до суду за місцезнаходженням предмета спору - якщо суд, до підсудності якого відноситься справа, визначити неможливо. У разі подання заяви про забезпечення позову до подання позовної заяви заявник повинен пред'явити позов протягом десяти днів, якщо інші строки не встановлено законом, а у разі подання заяви про арешт морського судна - тридцяти днів з дня постановлення ухвали про забезпечення позову.
Частинами 1, 6, статті 140 ГПК України унормовано, що заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи. Про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову суд постановляє ухвалу. В ухвалі про забезпечення позову суд зазначає вид забезпечення позову і підстави його обрання та вирішує питання зустрічного забезпечення. Суд може також зазначити порядок виконання ухвали про забезпечення позову.
Забезпечення позову є засобом, спрямованим на запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, що полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому гарантується виконання судових актів. При цьому сторона, яка звертається з заявою про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення з такою заявою.
Метою вжиття заходів забезпечення позову є уникнення можливого порушення у майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову.
Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020р. у справі №753/22860/17).
Умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу забезпечення позову.
Аналогічний висновок викладений в постановах Верховного Суду від 21.02.2020р. у справі №910/9498/19, від 17.09.2020р. у справі №910/72/20, від 15.01.2021р. у справі №914/1939/20, від 16.02.2021р. у справі №910/16866/20, від 15.04.2021р. у справі №910/16370/20, від 24.06.2022р. у справі №904/3783/21, від 26.09.2022р. у справі №911/3208/21.
Умовою застосування заходів забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом (частини третя статті 13 ГПК України).
Суд звертає увагу на те, що у випадку подання позову про стягнення грошових коштів можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін.
Водночас, виконання в майбутньому судового рішення у справі про стягнення грошових коштів, у разі задоволення позовних вимог, безпосередньо пов'язане з обставинами наявності у боржника присудженої до стягнення суми заборгованості. Заборона відчуження або арешт майна, які накладаються судом для забезпечення позову про стягнення грошових коштів, мають на меті подальше звернення стягнення на таке майно у разі задоволення позову.
При цьому обраний вид забезпечення позову не призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки арештоване майно фактично перебуває у володінні власника, а обмежується лише можливість розпоряджатися ним.
Можливість накладення арешту на майно, не обмежуючись грошовими коштами відповідача, в порядку забезпечення позову у спорі про стягнення грошових коштів, на переконання суду, виступає для позивача додатковою гарантією того, що рішення суду у разі задоволення позову буде реально виконане та позивач отримає задоволення своїх вимог.
Крім того, у разі задоволення позову у справі про стягнення грошових коштів боржник матиме безумовну можливість розрахуватись із позивачем, за умови наявності у нього грошових коштів у необхідних для цього розмірах, без застосування процедури звернення стягнення на майно боржника.
При цьому враховується позиція Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду, висловлена у постанові від 17.06.2022р. у справі №908/2382/21, відповідно до котрої суд дійшов висновку про необхідність відступити від висновків щодо застосування, зокрема, статті 137 ГПК України про неможливість накладення арешту на (нерухоме) майно відповідача в порядку забезпечення позову про стягнення коштів, викладених у низці постанов Верховного Суду.
Крім того зауважується, що подібні висновки про те, що у справах, де предметом спору є стягнення грошових коштів, накладення арешту на нерухоме майно є належним видом забезпечення позову, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020р. у справі №381/4019/18.
Згідно зі статтею 79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За означених обставин, накладення арешту на нерухоме майно є належним видом забезпечення позову, в межах ціни позову при розгляді майнового спору. Забезпечення позову є засобом, спрямованим на запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи.
Суд зазначає, що у вирішенні питання про забезпечення позову слід здійснювати оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Співмірність передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається.
Особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обґрунтувати необхідність вжиття відповідного заходу забезпечення позову. Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Аналогічну правову позицію наведено у постановах від 30.03.2018р. Верховного Cуду по справі №905/2130/17 та від 13.02.2018р. по справі №911/2930/17.
Обрання належного, відповідного предмету спору заходу забезпечення позову гарантує дотримання принципу співвіднесення виду заходу забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, що зрештою дає змогу досягти балансу інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, сприяє фактичному виконанню судового рішення в разі задоволення позову та, як наслідок, забезпечує ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, які не є учасниками цього судового процесу.
При цьому сторона, яка звертається із заявою про забезпечення позову, повинна обґрунтувати необхідність забезпечення позову, що полягає у доказуванні обставин, з якими пов'язано вирішення питання про забезпечення позову. З цією метою та з урахуванням загальних вимог, передбачених ст. 74 ГПК України, обов'язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язань після пред'явлення позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.
Зазначене відповідає правовій позиції, викладеній Верховним Судом, зокрема, у постанові від 16.03.2021р. у справі №921/302/20.
Одним із завдань господарського судочинства у відповідності до ч. 1 ст. 2 ГПК України є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів юридичних осіб.
Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі.
Відповідно до ст. 13 ГПК України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.
Згідно з пунктом третім частини третьої статті 129 Конституції України та статями 73, 74, 77, 79 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
Відтак, оцінивши викладені позивачем критерії застосування заходів до забезпечення позову, судом встановлено існування прямого зв'язку між запропонованими позивачем заходами забезпечення позову і майбутнім предметом позову.
При цьому, згідно із ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. За приписом ст. 190 ЦК України, майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.
Майном, згідно із ст. 139 ГК України, визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів. Залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів. Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.
Як визначається заявником, предметом майбутніх позовних вимог виступатиме, зокрема, стягнення грошових коштів з відповідача.
На переконання суду, запропоновані заявником заходи забезпечення позову стосуються саме коштів та майна боржника - як накладення арешту на такі кошти, так й на майно відповідача, у межах майбутньої ціни позову 309 480 грн.
Таким чином, на думку суду, відповідні заходи забезпечення позову спроможні забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову.
Також виконання в майбутньому судового рішення у справі про стягнення грошових коштів, у разі задоволення позовних вимог, безпосередньо пов'язане з обставинами наявності у боржника присудженої до стягнення суми заборгованості. Заборона відчуження або арешт майна, які накладаються судом для забезпечення позову про стягнення грошових коштів, мають на меті подальше звернення стягнення на таке майно у разі задоволення позову.
При цьому обраний вид забезпечення позову не призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки арештоване майно фактично перебуває у володінні власника, а обмежується лише можливість розпоряджатися ним.
Можливість накладення арешту на майно, не обмежуючись грошовими коштами відповідача, в порядку забезпечення позову у спорі про стягнення грошових коштів є для позивача додатковою гарантією того, що рішення суду у разі задоволення позову буде реально виконане та позивач отримає задоволення своїх вимог.
Крім того, у разі задоволення позову у справі про стягнення грошових коштів боржник матиме безумовну можливість розрахуватись із позивачем, за умови наявності у нього грошових коштів у необхідних для цього розмірах, без застосування процедури звернення стягнення на майно боржника.
Керуючись ст.ст. 136, 137, 140, 234, 235, 255, 256 ГПК України, господарський суд,-
1. Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковельська оптово-торгова база" від 10.03.2023р. №47 про забезпечення позову до пред'явлення позовної заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковельська оптово-торгова база" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковельська ОТБ" про стягнення 309 480 грн. задовольнити.
2. Накласти арешт на грошові кошти, що належать Товариству з обмеженою відповідальністю "Ковельська ОТБ" (м. Ковель, вул. Володимира Кияна, 9, код ЄДРПОУ 05384241), які знаходяться на рахунках товариства, відкритих у банківських установах, та на Склад /Літер Е-1/, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1381980607104, загальною площею 259.8 кв.м, за адресою м. Ковель, провулок Кияна Володимира, будинок 9, у межах ціни позову 309 480 грн.
3. Ухвала господарського суду набирає законної сили з моменту її підписання суддею, тобто з 14 березня 2023 року.
4. Дана ухвала підлягає негайному виконанню в порядку, встановленому для виконання судових рішень, та є виконавчим документом відповідно до Закону України "Про виконавче провадження".
5. Строк пред'явленням ухвали про вжиття заходів до забезпечення позову до виконання становить три роки, тобто - до 15.03.2026р.
6. Стягувачем за даною ухвалою є Товариство з обмеженою відповідальністю "Ковельська оптово-торгова база" (м. Ковель, вул. Володимира Кияна, 9, код ЄДРПОУ 38527562).
7. Боржником за даною ухвалою є Товариство з обмеженою відповідальністю "Ковельська ОТБ" (м. Ковель, вул. Володимира Кияна, 9, код ЄДРПОУ 05384241).
Ухвала про забезпечення позову підлягає оскарженню в апеляційному порядку до Північно-західного апеляційного господарського суду в строки та порядку, визначені ст.ст. 256, 257 ГПК України.
Оскарження ухвали про вжиття заходів до забезпечення позову не зупиняє її виконання.
Інформацію по справі можна отримати на сторінці суду на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою: http://vl.arbitr.gov.ua.
Ухвала підписана 14.03.2023р.
Суддя В. А. Войціховський