вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"06" березня 2023 р. Справа№ 910/5806/22
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Пономаренка Є.Ю.
суддів: Руденко М.А.
Кропивної Л.В.
при секретарі судового засідання Гуменюк І.О.,
за участю представників:
від позивача - Ісаєнко О.В.,
від відповідача - Важеніна С.А.,
розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Санаторій "Київ" Плюс" на рішення Господарського суду міста Києва від 03.10.2022 у справі №910/5806/22 (суддя Ковтун С.А, повний текст складено - 28.11.2022) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Санаторій "Київ" Плюс" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛТК "Електрум" про визнання договору недійсним.
Встановив наступне.
До суду звернулося з позовом товариство з обмеженою відповідальністю "Санаторій "Київ" Плюс" до товариства з обмеженою відповідальністю "ЛТК "Електрум" про визнання недійсним договору № 30/01/16 купівлі-продажу електричної енергії від 26.01.2016 (далі - Договір) та про стягнення 1000000,00 грн моральної шкоди.
До відкриття провадження у справі позивач подав заяву про відкликання позову в частині стягнення 1000000,00 грн моральної шкоди.
Позовні вимоги мотивовані невідповідністю положення Договору про нарахування пені в розмірі 0,2 % за кожен день прострочення платежу статті 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", а також невідповідністю Договору визначеним Правилами роздрібного ринку електричної енергії, затверджених постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 14.03.2018 № 312 (далі - ПРРЕЕ) та Примірному договору про постачання електричної енергії споживачу (додаток 5 до ПРРЕЕ).
Рішенням Господарського суду міста Києва від 03.10.2022 у справі №910/5806/22 у задоволенні позову відмовлено.
Приймаючи вказане рішення, суд першої інстанції виходив з того, що договір, який містить умову щодо обчислення пені у більшому розмірі, ніж подвійна облікова ставка Національного банку України, не є таким, що містить дефекти, що є підставою недійсності правочину.
Крім цього, суд вказав, що правомірність правочину визначається на відповідність обставинам, у тому числі і законодавству, що були чинні станом на дату його вчинення, а оскільки Правила роздрібного ринку електричної енергії затверджені постановою НКРЕКП від 14.03.2018 № 312, тобто після укладення спірного Договору, відсутні правові підстави для дослідження останнього на відповідність цьому нормативному акту.
Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати вказане рішення суду та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити; зменшити заявлену відповідачем суму витрат правничої допомоги до 10 000 грн.
В апеляційній скарзі апелянт не погоджується із висновком суду щодо відсутності підстав для визнання договору недійсним, а також вказує про помилковість застосування місцевим господарським судом ст. 261 та 267 Цивільного кодексу України та покладення на нього витрат правничої допомоги у розмірі 80 000 грн.
Представник апелянта - позивача у справі в судовому засіданні підтримав вимоги за апеляційною скаргою.
Представник відповідача в судовому засіданні проти апеляційної скарги заперечив та просив залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Згідно з ч. 1 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у Главі 1 Розділу ІV.
Частинами 1 та 2 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню з наступних підстав.
Між товариством з обмеженою відповідальністю "Лізингова торгова компанія "Елєктрум", правонаступником якого є товариство з обмеженою відповідальністю "ЛТК Електрум" (постачальник) та товариством з обмеженою відповідальністю "Санаторій "Київ" Плюс" (споживач) 26 січня 2016 року укладено договір №30/01/16 купівлі-продажу електричної енергії (далі - Договір), відповідно до п. 1.1 якого постачальник здійснює постачання електричної енергії споживачу у необхідному обсязі, а споживач зобов'язується прийняти та оплатити його.
До вказаного договору сторонами укладались додаткові угоди.
Додатковою угодою № 3 від 12.05.2016 до Договору сторони домовились встановити відповідальність споживача за несвоєчасну сплату поставленої електричної енергії у вигляді пені в розмірі 0,2% від суми, яка підлягає сплаті, за кожен день прострочення. Пеня підлягала нарахуванню у випадку ненадходження коштів до 23-го числа поточного місяці поставки.
Додаткової угодою № 4 від 30.05.2016 до Договору змінено початок періоду нарахування - з моменту прострочення.
Позивач, звертаючись до суду з даним позовом, вказав, що положення Договору про нарахування пені в розмірі 0,2 % за кожен день прострочки платежу не відповідає статті 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", оскільки встановлюють розмір пені, що перевищує подвійну облікову ставку НБУ, що на думку позивача, є підставою для визнання договору недійсним.
Крім цього, ще однією підставою недійсності позивач визначив невідповідність Договору визначеним Правилами роздрібного ринку електричної енергії, затверджених постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 14.03.2018 № 312 (далі - ПРРЕЕ) та Примірному договору про постачання електричної енергії споживачу (додаток 5 до ПРРЕЕ).
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, з огляду на наступне.
Пунктом 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України встановлено, що підставами виникнення прав та обов'язків, є, зокрема, договори та інші правочини.
Частиною 1 ст. 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 Цивільного кодексу України).
В силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
Згідно з частинами 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Як вже вказувалося, позивачем однією із підстав недійсності договору визначено невідповідність його положення про нарахування пені в розмірі 0,2 % за кожен день прострочки платежу статті 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань".
Положеннями ст.628 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до вимог ст.204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Тобто, в силу припису ст.204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується. Обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання недійсним договору, покладається на позивача.
Свобода договору, закріплена у якості однієї із засад цивільного законодавства, сформульована у статтях 6 та 627 Цивільного кодексу, у відповідності до яких сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Свобода договору включає й вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов'язки учасників. Зміст договору становлять умови як ті, що погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові на підставі чинного законодавства.
Укладаючи оскаржуваний договір сторони за наявності взаємного волевиявлення закріпили в ньому умову про те, що у разі прострочення платежу споживач сплачує постачальнику пеню в розмірі 0,2 % від суми, яка підлягає сплаті, за кожен день прострочення.
Невиконання зобов'язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) за ст.610 Цивільного кодексу України кваліфікується як порушення зобов'язання.
Частиною 1 статті 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Відповідно до вимог ч.1 ст.546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, неустойкою (штрафом, пенею).
Згідно з ч.1 ст.547 Цивільного кодексу України правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі.
Стаття 549 Цивільного кодексу України передбачає, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Пеня, за визначенням ч.3 ст.549 Цивільного кодексу України - це вид неустойки, що забезпечує виконання грошового зобов'язання і обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожний день прострочення виконання.
Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі, якщо таке збільшення не заборонено законом (частина 2 статті 551 Цивільного кодексу України).
З наведених норм вбачається, що сторони договору, за відсутності встановлених спеціальними законами обмежень, не позбавлені права передбачити договором неустойку, що стягується за прострочення грошового зобов'язання у відсотках до вартості невиконаного зобов'язання за кожен день прострочення, та звернутися з вимогою про стягнення такої неустойки у зв'язку з простроченням зобов'язання.
Відповідно до частини 2 статті 343 Господарського кодексу України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Положеннями ст. ст. 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" передбачено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Проаналізувавши в сукупності вищевказані норми матеріального права, суд вважає, що сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, тому встановлена сторонами у договорі відповідальність за прострочення виконання зобов'язання по оплаті у більшому розмірі не суперечить матеріальному праву України та відповідно не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання в цій частині угоди недійсною.
При цьому, суд зазначає, що положення Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" не встановлюють обмежень щодо визначення розміру пені, а передбачають обмеження розміру пені, що підлягає стягненню.
Отже, яким би способом не визначався в договорі розмір пені, стягнуто може бути лише пеню, сума якої не перевищує ту, що обчислена на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України.
Водночас договір, який містить умову щодо обчислення пені у більшому розмірі, ніж подвійна облікова ставка Національного банку України, не є таким, що містить дефекти, що є підставою недійсності правочину. Правовим наслідком застосування ст. 3 цього Закону є обмеження при обчисленні розміру договірної пені розміром подвійної облікової ставки Національного банку України у випадку, якщо такий розмір за умовами договору у відсотках буде більший. Умова про обчислення пені у більшому розмірі, ніж подвійна облікова ставка Національного банку України, не унеможливлює застосування неустойки, а зумовлює обмеження розміру при його нарахуванні.
Таким чином, визначення сторонами в договорі пені у розмірі 0,2% від суми, яка підлягає сплаті, не може бути підставою для визнання недійсним, як відповідного пункту, так і договору в цілому.
Стосовно іншої підстави недійсності договору, а саме невідповідності його Правилам роздрібного ринку електричної енергії, затверджених постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 14.03.2018 № 312 (далі - ПРРЕЕ) та Примірному договору про постачання електричної енергії споживачу (додаток 5 до ПРРЕЕ), слід зазначити наступне.
Так, за доводами позивача, Договір не містить розділів, які визначені пунктом 3.2.7 глави 3.2 розділу III ПРРЕЕ, зокрема не визначено порядок зміни електропостачальника, що суперечить підпункту 11 пункту 2.2 ліцензійних умов №1469 щодо обов'язку ліцензіата забезпечити справедливість та прозорість положень та умов договорів зі споживачами, викладених чітко і ясно, що є доступними для розуміння споживачем, не містять процедурних перешкод, що ускладнюють здійснення прав споживача, у тому числі права споживача на зміну електропостачальника.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьої, п'ятою, шостою ст. 203 Цивільного кодексу України.
Отже, правомірність правочину визначається на відповідність обставинам, у тому числі і законодавству, що були чинні станом на дату його вчинення.
В свою чергу, оскільки Правила роздрібного ринку електричної енергії затверджені постановою НКРЕКП від 14.03.2018 № 312, тобто після укладення спірного Договору, відсутні правові підстави для дослідження останнього на відповідність цьому нормативному акту.
Таким чином, доводи апелянта щодо недійсності оскаржуваного договору з наведених вище підстав не знайшли свого підтвердження, а тому відповідно відхиляються колегією суддів за необґрунтованістю.
Крім цього, колегія суддів дійшла висновку також про необґрунтованість доводів скаржника щодо помилковості застосування місцевим господарським судом ст. 261 та 267 Цивільного кодексу України.
Так, суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні вказав, що враховуючи необґрунтованість заявлених позовних вимог, суд не оцінює доводи щодо позовної давності та не вирішує питання застосування наслідків її спливу, передбачених ст. 267 Цивільного кодексу України.
Стосовно доводів апелянта про необґрунтованість покладення на нього витрат правничої допомоги у розмірі 80 000 грн., колегія суддів вказує, що оскаржуване рішення Господарського суду міста Києва від 03.10.2022 у справі №910/5806/22 не містить розподілу витрат правничої допомоги та покладення їх на позивача у наведеному розмірі.
Отже, наведений довід не підлягає оцінці.
Враховуючи наведене вище, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог.
З урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення місцевого господарського суду прийнято з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим, правові підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.
Оскільки, у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за її подання покладаються на позивача (апелянта).
Керуючись ст.ст. 240, 269, 275, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Санаторій "Київ" Плюс" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 03.10.2022 у справі №910/5806/22 - без змін.
2. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на її заявника - відповідача у справі.
3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.
Повний текст постанови складено: 13.03.2023 року.
Головуючий суддя Є.Ю. Пономаренко
Судді М.А. Руденко
Л.В. Кропивна