Постанова
Іменем України
22 лютого 2023 року
місто Київ
справа № 715/1615/21
провадження № 61-8480св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Воробйової І. А., Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи: ОСОБА_3 , Чагорська сільська рада Чернівецького району Чернівецької області, Чернівецька районна державна адміністрація,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 01 грудня 2021 року, додаткове рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 29 грудня 2021 року, постановлені суддею Маковійчук Ю. В., та постанову Чернівецького апеляційного суду від 28 липня 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Перепелюк І. Б., Височанської Н. К., Лисака І. Н.,
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у 2021 році звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , Чагорська сільська рада Чернівецького району Чернівецької області (далі - Чагорська сільська рада), Чернівецька районна державна адміністрація (далі - Чернівецька РДА), у якому просив:
- визнати недійсним договір суборенди земельної ділянки від 06 вересня 2005 року про строкове платне користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення, площею 1, 4278 га, кадастровий номер 7321087900:01:001:0044, розташованою в с. Чагор Чернівецької області, зареєстрований у Чернівецькій регіональній філії Державного підприємства «Центр ДЗК» Глибоцькому секторі реєстрації 07 вересня 2005 року за № 040581200002;
- скасувати запис про державну реєстрацію права суборенди за ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 1, 4278 га, кадастровий номер 7321087900:01:001:0044, розташовану в с. Чагор Чернівецької області, відповідно до договору суборенди землі від 06 вересня 2005 року, зареєстрованого у Чернівецькій регіональній філії Державного підприємства «Центр ДЗК» Глибоцькому секторі реєстрації 07 вересня 2005 року за № 040581200002.
Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що він спільно із ОСОБА_3 є орендарями земельної ділянки, кадастровий номер 7321087900:01:001:0044, площею 1, 4278 га, з цільовим призначенням для іншого сільськогосподарського призначення.
На час отримання в оренду зазначеної земельної ділянки вона відносилась до державної форми власності, а її розпорядником станом на 2005 рік була Глибоцька районна державна адміністрація (далі - Глибоцька РДА), яка приймала розпорядження про передачу землі в оренду.
Відповідно до наказу Головного управління Держгеокадастру в Чернівецькій області від 26 листопада 2020 року № 24-3-ОТГ та акта приймання-передання землі від 26 листопада 2020 року орендовану ним земельну ділянку передано із державної в комунальну власність. Земельна ділянка на цей час належить до земель комунальної власності територіальної громади с. Чагор, її розпорядником є Чагорська сільська рада.
Позивач зазначав, що у січні 2021 року отримав витяг із Державного земельного кадастру та дізнався, що орендована ним і ОСОБА_3 земельна ділянка, кадастровий номер 7321087900:01:001:0044, перебуває в суборенді у ОСОБА_2 . Втім він не укладав та не підписував жодного договору суборенди земельної ділянки. Крім того, в договорі оренди землі не передбачено право передавати земельну ділянку в суборенду.
Стислий виклад заперечень інших учасників справи
ОСОБА_2 заперечував проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами. Просив застосувати наслідки спливу позовної давності.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням від 01 грудня 2021 року Глибоцький районний суд Чернівецької області відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання договору суборенди землі недійсним.
Суд першої інстанції керувався тим, що в пункті 19 договору оренди землі від 06 липня 2005 року передбачалося право орендаря передавати в суборенду земельну ділянку. Також суд встановив, що договір суборенди землі від 07 вересня 2005 року не підписаний позивачем, однак він підписаний другим орендарем ОСОБА_3 .
Суд першої інстанції врахував, що ОСОБА_1 з моменту укладення договору оренди земельної ділянки та до 2021 року не сплачував орендну плату, не вкладав коштів для розвитку земельної ділянки. Водночас такі дії вчинявОСОБА_2 . За 16 років перебування земельної ділянки в суборенді ОСОБА_1 не висловлював жодного заперечення проти факту користуванням ОСОБА_2 земельною ділянкою та не зазначав про свій інтерес до неї або ж про волю (бажання) володіти (розпоряджатися) земельною ділянкою, тому договір суборенди землівважається таким, що прийнятий/схвалений/погоджений позивачем.
З наведених підстав суд першої інстанції виснував, що ОСОБА_2 законно користувався земельною ділянкою на підставі договору суборенди, зареєстрованого згідно з нормами чинного законодавства на момент укладення правочину.ОСОБА_1 не довів порушення його прав.
Додатковим рішенням від 29 грудня 2021 року Глибоцький районний суд Чернівецької області задовольнив заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення.
Суд відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 про скасування запису про державну реєстрацію права суборенди.
Додаткове рішення мотивовано тим, що оскільки рішенням суду відмовлено у задоволенні позову про визнання договору суборенди землі недійсним, тому позовна вимога про скасування запису про державну реєстрацію задоволенню не підлягає.
Постановою від 28 липня 2022 року Чернівецький апеляційний суд частково задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_1 , рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 01 грудня 2021 року змінив із підстав, викладених в мотивувальній частині зазначеної постанови, додаткове рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 29 грудня 2021 року залишив без змін.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач звернувся з вимогою про визнання недійсним договору суборенди земельної ділянки, посилаючись на те, що цей договір він не підписував та його умови не погоджував. Водночас, у разі оспорювання самого факту укладення правочину такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність договору в мотивувальній частині судового рішення.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_1 28 серпня 2022 року із використанням засобів поштового зв'язку направив до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 01 грудня 2021 року, додаткове рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 29 грудня 2021 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 28 липня 2022 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
ОСОБА_1 , наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального правата порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначив те, що:
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17
(провадження № 61-30435сво18), щодо застосування правил статті 629 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України);
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 479/1049/16-ц
(провадження № 61-43242св18), відповідно до яких відсутність волевиявлення позивача (орендодавця) на укладення оспорюваного договору оренди землі підтверджується висновком судової почеркознавчої експертизи;
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 05 серпня 2020 року у справі № 125/702/17
(провадження № 61-48842св18), від 02 вересня 2020 року у справі № 502/1817/15-ц (провадження № 61-9595св19), від 09 вересня 2020 року у справі № 380/1405/17 (провадження № 61-34св20), від 04 листопада 2020 року у справі № 543/721/19 (провадження № 61-7348св20), відповідно до яких скасування запису про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки є ефективним способом захисту порушених прав позивача, а задоволення позову в цій частині забезпечить реальне відновлення таких прав;
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), про те, що негаторний позов є позовом власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном;
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 626/2734/18
(провадження № 61-2047св20), щодо перебігу позовної давності у подібних правовідносинах;
- суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили доказів, які мають значення для розгляду справи, зокрема, висновок судової технічної експертизи документів від 19 квітня 2022 року та відповідь Чагорської сільської ради Чернівецької області від 12 квітня 2021 року № 495.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
ОСОБА_2 у жовтні 2022 року із застосуванням засобів поштового зв'язку надіслав до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Чернівецька районна державна (військова) адміністрація Чернівецької області у жовтні 2022 року із застосуванням засобів електронного та поштового зв'язку надіслала до Верховного Суду письмові пояснення.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою від 16 вересня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , а ухвалою від 15 лютого 2023 року призначив справу до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 Цивільного процесуального кодексу України
(далі -ЦПК України), відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що рішенням від 05 лютого 2002 року №5-25/2002 Чагорська сільська рада надала ОСОБА_3 дозвіл на виготовлення проєкту відводу земельної ділянки сільськогосподарського призначення, яка знаходиться поза межами населеного пункту с. Чагор в
районі «Коди», в розмірі 1, 30 га, для будівництва ставка.
ОСОБА_3 виготовив виконавчу документацію на ставок - копань в с. Чагор. Всі дозволи, договори, акти для підготовки укладення договору оренди землі підписував виключно ОСОБА_3 та виготовили їх на його замовлення.
06 липня 2005 року Глибоцька РДА як орендодавець та ОСОБА_1 , ОСОБА_3 як орендарі уклали договір оренди земельної ділянки, за умовами якого останні орендували строком на 49 років земельну ділянку, кадастровий номер 7321087900:01:001:0044, площею 1, 4278 га, з цільовим призначенням - для іншого сільськогосподарського призначення.
В подальшому згідно з договором суборенди землі від 06 вересня 2005 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 передали в суборенду ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 1, 4278 га, кадастровий номер 7321087900:01:001:0044.
Договір суборенди зареєстрований в Чернівецькій регіональній філії Державного підприємства «Центр ДЗК» Глибоцького сектору реєстрації, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 07 вересня 2005 року № 040581200002.
Суди встановили, що договір суборенди землі не підписаний ОСОБА_1 , проте підписаний другим орендарем ОСОБА_3 .
На час передання в оренду земельної ділянки, площею 1, 4278 га, кадастровий номер 7321087900:01:001:0044, в оренду, вона відносилась до земель державної форми власності, а її розпорядником станом на 2005 рік була Глибоцька РДА, яка приймала розпорядження про передачу землі в оренду.
На підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області від 26 листопада 2020 року № 24-3-ОТГ та акта приймання-передання земельних ділянок сільськогосподарського призначення із державної у комунальну власність від 26 листопада 2020 року зазначену земельну ділянку передано у комунальну власність Чагорської сільської ради.
Також суди встановили, що рішенням від 17 листопада 2006 року № 120-7/2006 Чагорська сільська рада погодила ОСОБА_2 збір матеріалів попереднього погодження щодо встановлення будівельних споруд малих архітектурних форм на частині суборендованої земельної ділянки, площею 0, 01 га (договір суборенди земельної ділянки від 06 вересня 2005 року, загальною площею 1, 4278 га, яка знаходиться поза межами населеного пункту с. Чагор (район Коди) Глибоцького району Чернівецької області).
28 серпня 2008 року приватний підприємець ОСОБА_2 та ВАТ ЕК «Чернівціобленерго» уклали договір про постачання електричної енергії ПП-417 до будинку рибака в с. Чагор.
Рішенням від 26 травня 2010 року № 78 Чагорська сільська рада погодила ОСОБА_2 відкриття торгової точки для роздрібної торгівлі на спірній земельній ділянці, затвердила графік роботи.
Право, застосоване судом
Відповідно до статті 792 ЦК України за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
Оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності (стаття 1 Закону України «Про оренду землі»).
Згідно зі статтею 8 Закону України «Про оренду землі» (тут і далі в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) орендована земельна ділянка або її частина може передаватися орендарем у суборенду без зміни цільового призначення, якщо це передбачено договором оренди або за письмовою згодою орендодавця. Якщо протягом одного місяця орендодавець не надішле письмового повідомлення щодо своєї згоди чи заперечення, орендована земельна ділянка або її частина може бути передана в суборенду.
Умови договору суборенди земельної ділянки повинні обмежуватися умовами договору оренди земельної ділянки і не суперечити йому. Строк суборенди не може перевищувати строку, визначеного договором оренди землі. У разі припинення договору оренди чинність договору суборенди земельної ділянки припиняється. Договір суборенди земельної ділянки підлягає державній реєстрації. За згодою сторін договір суборенди земельної ділянки посвідчується нотаріально.
Відповідно до частини четвертої статті 93 Земельного кодексу України
(далі - ЗК України) (тут і далі в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда).
Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
У справі, що переглядається, позивач просив визнати недійсним договір суборенди земельної ділянки від 06 вересня 2005 року з таких двох підстав: він не укладав та не підписував оспорюваного договору суборенди; у договорі оренди землі не передбачено право передавати земельну ділянку в суборенду.
Оцінка факту укладення договору суборенди
У статті 626 ЦК України закріплено поняття договору, яким є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.
Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною першою статті 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) (частина друга статті 207 ЦК України).
Підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми правочину, наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
Відсутність на письмовому тексті правочину (паперовому носії) підпису його учасника чи належно уповноваженої ним особи означає, що правочин у письмовій формі не вчинений.
Наявність же сама по собі на письмовому тексті правочину підпису, вчиненого замість учасника правочину іншою особою (фактично невстановленою особою, не уповноваженою учасником), не може підміняти належну фіксацію волевиявлення самого учасника правочину та створювати для нього права та обов'язки поза таким волевиявленням.
Відсутність вольової дії учасника правочину щодо вчинення правочину (відсутність доказів такого волевиявлення за умови заперечення учасника правочину) не можна ототожнювати з випадком, коли волевиявлення учасника правочину існувало, але не відповідало ознакам, наведеним у частині третій статті 203 ЦК України, волевиявлення не було вільним чи не відповідало його внутрішній волі.
У тому випадку коли сторона не виявляла своєї волі до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків, тоді правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли.
Законодавець за загальним правилом, викладеним у статті 218 ЦК України, не передбачає наслідків у виді недійсності правочину у разі недотримання вимог щодо простої письмової форми правочину, встановлюючи водночас коло доказів, якими одна зі сторін може заперечувати факт вчинення правочину або окремих його частин (письмові докази, засоби аудіо-, відеозапису, інші докази, крім свідчень свідків).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) зроблено висновок про те, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний судом недійсним. Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. У разі оспорювання самого факту укладення правочину такий факт може бути спростований не шляхом подання самостійного позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового рішення.
Ці висновки Великої Палати Верховного Суду враховані судом апеляційної інстанції у справі, що переглядається.
Втім, у подальшому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21) зробила висновки про те, що якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону. У разі якщо договір виконувався обома сторонами, то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір оренди вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше). Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. У разі заперечення самого факту укладення правочину, як і його виконання, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового рішення.
Тобто відповідно до цих висновків Великої Палати Верховного Суду, для встановлення факту неукладеності договору потрібно не лише зробити висновок про його непідписання однією зі сторін договору, а й встановити факт невиконання договору, оскільки не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами.
Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, зокрема, у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Враховуючи те, що зазначені висновки щодо застосування норми права викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду
у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21), ухваленій 26 жовтня 2022 року, тобто після подання ОСОБА_1 28 липня 2022 року касаційної скарги, тому є підстави для виходу за межі її доводів та вимог згідно з частиною третьої статті 400 ЦПК України для врахування наведених висновків Великої Палати Верховного Суду у цій справі.
У справі, що переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 не підписував текст оспорюваного договору суборенди.
Водночас особливістю цієї справи є те, що за оспорюваним договором суборенди сторону орендодавців представляв не лише ОСОБА_1 , а й ОСОБА_3 , який, як встановили суди, підписав договір суборенди. Цю обставину учасники справи не заперечували.
Неукладеним є договір, якщо хоча б одна із сторін цього договору не виявляла своєї волі до вчинення правочину, не підписувала його та не виконувала.
Якщо ж сторона правочину представлена не однією, а декількома особами (співвласниками/співкористувачами), й хтось із цих осіб, але не всі, погодив істотні умови договору та підписав його, то в такому разі не можна стверджувати, що договір не укладено. Такий договір укладено, оскільки обидві сторони правочину здійснили вольові дії щодо його вчинення. Втім, в описаній ситуації потрібно вважати, що особа, яка представляла одну зі сторін договору та вчинила правочин за відсутності інших осіб, які мали представляти цю ж сторону договору (інший співвласник/співкористувач), вчинила такий правочин без відповідних повноважень.
Отже, у справі, що переглядається, оспорюваний договір суборенди землі не можна оцінювати як неукладений, оскільки він підписаний ОСОБА_3 як співорендодавцем. Втім, оскільки земельну ділянку передано в оренду двом орендарям, та земля перебувала в їх спільному користуванні, то ОСОБА_3 , передаючи в суборенду земельну ділянку, мав узгодити це з іншим співорендодавцем. Ненадання такої згоди свідчить про брак повноважень на укладення оспорюваного договору.
У частині четвертій статті 369 ЦК України зазначено, що правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Це правило може бути застосоване для вирішення спору між співкористувачами, тож один з них може оспорити правочин щодо розпорядження спільним майном у тому разі, якщо такий договір укладений іншим співкористувачем без необхідних у нього повноважень.
Досліджуючи питання узгодження між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 рішення про передання орендованої ними земельної ділянки в суборенду, Верховний Суд врахував, що у пункті 42 оспорюваного договору суборенди землі від 06 вересня 2005 року зазначено, що невід'ємними частинами договору є, зокрема, акт визначення меж земельної ділянки в натурі
(на місцевості) та акт приймання-передання об'єкта оренди.
07 вересня 2005 року ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підписали акт встановлення і погодження меж земельної ділянки та передання і приймання її в натурі (на місцевості), згідно з яким ОСОБА_3 та ОСОБА_1 передали спірну земельну ділянку, а ОСОБА_2 прийняв цю ділянку із установленими межовими знаками.
Зазначений акт, який є невід'ємною частиною договору суборенди, підписаний всіма учасниками цього договору.
Суд апеляційної інстанції встановив, що згідно з висновком експерта Чернівецького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України від 02 червня 2022 року № СЕ-19/126-22/3020-ПЧ, складеним за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи, підпис від імені ОСОБА_1 у розділі «Земельну ділянку передав» в акті встановлення і погодження меж земельної ділянки та передання і прийом її в натурі (на місцевості) від 07 вересня 2005 року виконаний, ймовірно, не ОСОБА_1 , а іншою особою. Відповісти на поставлене питання в категоричній формі експерт не зміг у зв'язку з недостатньою кількістю вільних зразків підпису ОСОБА_1 за 2004-2006 роки та відсутністю вільних зразків його почерку
за 2004-2006 роки.
Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що зазначений висновок експерта, який викладений не в категоричній, а ймовірній формі не доводить твердження позивача про те, що він не підписував згаданий акт встановлення і погодження меж земельної ділянки та передання і приймання її в натурі (на місцевості) від 07 вересня 2005 року.
Отже, ОСОБА_1 як співорендодавець за договором суборенди землі, хоч і не підписав цей договір, проте підписав акт встановлення і погодження меж земельної ділянки та передання і приймання її в натурі (на місцевості) від 07 вересня 2005 року й спільно з іншим співорендодавцем передав земельну ділянку в суборенду ОСОБА_2 .
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) міститься висновок про те, що добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки) базується на римській правовій максимі - non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
У справі, що переглядається, позивач вчинив дії на виконання умов оспорюваного договору суборенди землі. Такі дії ОСОБА_1 щодо передання земельної ділянки в суборенду ОСОБА_2 підтверджують його згоду на укладення договору суборенди та свідчать про очевидну непослідовність поведінки позивача. За встановлених обставин не можна однозначно стверджувати, що співкористувач ОСОБА_3 , який одноосібно з боку сторони орендодавця підписав оспорюваний договір, діяв без згоди ОСОБА_1 як іншого співкористувача та за відсутності повноважень.
Суд апеляційної інстанції, не з'ясувавши, чи порушене право позивача тим, що у договорі суборенди землі немає його підпису, зробив висновок про те, що визнання недійсним неукладеного договору є неефективним способом захисту прав.
Втім, висновку про неефективність обраного позивачем способу захисту прав має передувати висновок суду про доведеність позивачем факту порушення його прав, оскільки виключно порушене, невизнане або оспорене право підлягає захисту у спосіб, який гарантуватиме ефективне поновлення такого права.
Враховуючи те, що у справі, яка переглядається, позивач не довів, що договір суборенди землі є неукладеним, тому в суду апеляційної інстанції не було підстав для оцінки ефективності обраного способу захисту.
Суд першої інстанції дійшов переконання, що позивач не довів порушення його прав та вважав договір суборенди укладеним з тих підстав, що відповідач протягом 16 років вчиняв дії для покращення земельної ділянки та сплачував орендну плату, а ОСОБА_1 не висловлював будь-яких заперечень проти факту користування ОСОБА_2 земельною ділянкою.
Втім, такі висновки суду першої інстанції не узгоджуються повністю з висновками Верховного Суду, який врахував, що позивач на виконання умов договору суборенди землі, який він не підписував, підписав акт встановлення і погодження меж земельної ділянки та передання і приймання її в натурі (на місцевості) від 07 вересня 2005 року, а також спільно з іншим співорендодавцем фактично передав спірну земельну ділянку у суборенду ОСОБА_2 , підтвердивши цим згоду на укладення оспорюваного договору та фактично вчинив дії на його виконання.
Отже, в задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору суборенди землі з підстав його непідписання та неукладення потрібно відмовити за безпідставністю, що узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постанові від 26 жовтня 2022 року
у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21), ухваленій після подання касаційної скарги.
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). У цій постанові зроблено висновки про те, що негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, а тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.
У справі, що переглядається, Верховний Суд виснував, що оспорюваний договір оренди не можна вважати неукладеним з тієї підстави, що він підписаний іншим співорендодавцем, а також з тієї підстави, що позивач підписав акт передання земельної ділянки в суборенду відповідачу, що свідчить про вчинення ним дій на виконання оспорюваного договору. Отже, враховуючи відмінність фактичних обставин справ, висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), не є релевантними та не підлягають врахуванню у справі, що переглядається.
Тож, враховуючи, що учасники спірних відносин перебували у договірних відносинах, застосування речово-правових способів захисту цивільних прав є неприйнятним.
Щодо права передавати земельну ділянку в суборенду
У частині першій статті 8 Закону України «Про оренду землі» передбачалося, що орендована земельна ділянка або її частина може передаватися орендарем у суборенду без зміни цільового призначення, якщо це передбачено договором оренди або за письмовою згодою орендодавця. Якщо протягом одного місяця орендодавець не надішле письмового повідомлення щодо своєї згоди чи заперечення, орендована земельна ділянка або її частина може бути передана в суборенду.
Подібне правило закріплене у частині четвертій статті 93 ЗК України, яка передбачала, що орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватися орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда).
У справі, що переглядається, суд першої інстанції встановив, що упримірниках договорів оренди, наданих до суду позивачем, відповідачем та Чернівецькою РДА, наявні відмінності у тексті пункту 19.
Так, у примірниках, наданих до суду ОСОБА_2 та Чернівецькою РДА, у пункті 19 зазначено, що орендар має право передавати в суборенду земельну ділянку з дотриманням вимог чинного законодавства.
Водночас у примірнику, наданому до суду ОСОБА_1 , у пункті 19 про таку умову передання земельної ділянки в суборенду не зазначено.
З наведених підстав суд першої інстанції зробив висновок про те, що немає підстав для визнання недійсним договору суборенди землі, оскільки в договорі оренди землі сторони узгодили можливість передавати орендовану земельну ділянку в суборенду.
Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні взагалі не дав оцінку такій підставі недійсності оспорюваного договору, як відсутність права орендарів передавати земельну ділянку в суборенду.
Ухвалою від 23 лютого 2022 року Чернівецький апеляційний суд призначив судову технічну експертизу документів, а саме примірників договорів оренди землі від 06 липня 2005 року, наданих ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та Чернівецькою РДА.
У висновку експерта Чернівецького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України від 19 квітня 2022 року
№ КСЕ-19/126-22/1470-ДД, складеному за результатами проведення судової технічної експертизи документів, зроблено такі висновки.
Всі друковані тексти у трьох примірниках договорів оренди землі від 06 липня 2005 року нанесені за допомогою знакодрукуючого пристрою з електрофотографічним способом нанесення зображень. Друкований текст на першому аркуші договорів оренди землі, примірники яких надані Чернівецькою РДА та ОСОБА_2 , виготовлений іншим способом відносно друкованого тексту другого та третього аркушів договорів, примірники яких надані Чернівецькою РДА та ОСОБА_2 , та трьох аркушів договору оренди землі, примірник якого надав ОСОБА_1 . Відмінність полягає у відтінку та інтенсивності барвника тонеру, розмірах лівого та правого полів, змістом тексту в пункті 19.
У договорах оренди землі, примірники яких надані Чернівецькою РДА та ОСОБА_2 , наявна заміна перших аркушів цих договорів, шляхом їх повторного перешивання та подальшим повторним скріплення металевими скобами. У договорі оренди землі, примірник якого надав ОСОБА_1 , ознак заміни аркушів не виявлено.
У договорах оренди землі, примірники яких надані Чернівецькою РДА та ОСОБА_2 , наявне повторне скріплення металевими скобами та повторне перешивання аркушів без пошкодження їх паперової цілісності, але з порушенням клейкості нитки. У договорі оренди землі, примірник якого надав ОСОБА_1 , ознак перешивання аркушів не виявлено.
Відтак, саме примірник договору оренди землі, наданий позивачем, не має ознак втручання в цілісність документа; і саме у цьому примірнику договору не передбачено права орендарів на передання орендованої ними земельної ділянки в суборенду.
Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції належно не дослідив докази, які мають значення для розгляду справи, зокрема висновок судової технічної експертизи документів від 19 квітня 2022 року.
Також апеляційний суд не врахував, що відповідач не спростував висновки, викладені у висновку експерта від 19 квітня 2022 року
№ КСЕ-19/126-22/1470-ДД, та не надав належних, достатніх, достовірних і допустимих доказів на підтвердження того, що дійсна воля сторін договору оренди відображена саме в примірниках договору оренди землі, що знаходяться у Чернівецькій РДА та у ОСОБА_2 , у пункті 19 яких передбачене право орендарів на передання землі в суборенду.
З огляду на зазначене Верховний Суд дійшов переконання, що договором оренди землі від 06 липня 2005 року не передбачена можливість орендарів передавати земельну ділянку у суборенду.
Також відповідач не надав доказів існування згоди орендодавця Глибоцької РДА на передання земельної ділянки в суборенду.
Навпаки, згідно з матеріалами справи Глибоцька РДА не надавала орендарям ОСОБА_3 та ОСОБА_1 згоди на передання землі в суборенду фізичним та юридичним особам, в тому числі ОСОБА_2 , з липня 2005 року до 01 січня 2013 року, що підтверджується листом від 08 лютого 2021 року № 29/4-3ПІ.
Відтак Верховний Суд зробив висновок про обґрунтованість позовної вимоги про визнання недійсним договору суборенди у зв'язку з недодержанням вимог, передбачених частиною першою статті 8 Закону України «Про оренду землі» та частини четвертої статті 93 ЗК України, оскільки договором оренди не передбачено право орендарів на передання земельної ділянки в суборенду та орендодавець письмової згоди на це не надавав.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) та від 03 квітня 2019 року у справі № 479/1049/16-ц
(провадження № 61-43242св18).
У постанові Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) зазначено, що аналіз частини другої статті 640 та статті 983 ЦК України дозволяє зробити висновок, що реальним (від лататинського res - річ) вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору потрібна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії. По своїй юридичній сутності договір страхування, за загальним правилом, є реальним договором. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; розірванні договору в судовому порядку; відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду). У статті 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
З приводу суті спору Верховний Суд зробив висновки, що з метою правильного вирішення спору суд зобов'язаний з'ясувати та визначити, чи довела позивач ту обставину, що під час укладення договору добровільного страхування фінансових ризиків (захист від безробіття) пункт 4.3 частини другої цього договору не містив обмеження щодо неможливості його укладення з працівниками банківської сфери, на підставі чого зробити висновок, чи є звільнення позивача із роботи у зв'язку зі скороченням штату страховим випадком за умовами договору страхування. Суди не встановили, що на момент укладення договору добровільного страхування фінансових ризиків (захист від безробіття) відповідач довів до відома позивача пункт 4.3 частини 2 договору страхування у редакції, на якій він наполягає. Крім того, відповідач не спростував твердження позивача про те, що на момент укладення договору діяла саме та редакція пункту 4.3 частини 2 договору страхування, на яку посилається позивач. З урахуванням неспростування презумпції правомірності договору на рівні закону або судового рішення, неможливості учасників цивільних відносин на рівні того чи іншого договору здійснювати його кваліфікацію як недійсного (нікчемного чи оспорюваного), Верховний Суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що звільнення позивача з роботи є страховим випадком.
У постанові від 03 квітня 2019 року у справі № 479/1049/16-ц
(провадження № 61-43242св18) Верховний Суд зазначив, що факт відсутності волевиявлення (орендодавця) на укладення оспорюваного договору оренди землі підтверджується висновком судової почеркознавчої експертизи, яким також встановлено факт виправлення строку дії договору на 49 років. Установивши факт відсутності волевиявлення (орендодавця) на укладення спірного договору оренди землі на умовах, що в ньому викладені, Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позову, визнання такого договору недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України та застосування наслідків його недійсності.
У справі, що переглядається, суди також не врахували, що саме примірник договору оренди землі, наданий позивачем, не має ознак втручання в цілісність документа, і в цьому примірнику договору не передбачено права орендарів на передання орендованої ними земельної ділянки в суборенду. Відповідач не довів, що дійсна воля сторін договору оренди відображена саме в примірниках договору оренди землі, що знаходяться у Чернівецькій РДА та у ОСОБА_2 , у пункті 19 яких передбачене право орендарів на передання землі в суборенду. Тому, оскільки договором оренди землі від 06 липня 2005 року не передбачена можливість орендарів передавати земельну ділянку у суборенду, оспорюваний договір суборенди суперечить частині перші статті 8 Закону України «Про оренду землі» та частині четвертій статті 93 ЗК України, а отже позовна вимога про визнання цього договору недійсним є обґрунтованою.
Щодо позовної давності
Верховний Суд врахував, що ОСОБА_2 у відзиві на позовну заяву просив застосувати наслідки спливу позовної давності.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Позовна давність забезпечує юридичну визначеність правовідносин сторін та остаточність рішень, запобігаючи порушенню прав відповідача. Питання щодо поважності причин пропуску позовної давності, тобто наявність обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача, причин унеможливлювали або істотно утруднювали подання позову, вирішуються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.
ОСОБА_1 15 липня 2021 року звернуся до суду з позовом, в якому просив визнати недійсним договір суборенди землі від 06 вересня 2005 року та скасувати запис про державну реєстрацію права суборенди за ОСОБА_2 . Також позивач просив поновити строк звернення до суду, посилаючись на те, що в січні 2021 року він отримав витяг з Державного земельного кадастру та дізнався, що орендована ним та ОСОБА_3 земельна ділянка перебуває в суборенді відповідача. В лютому 2021 року позивач отримав копію договору суборенди землі від 06 вересня 2005 року. Відтак, за твердженнями ОСОБА_1 , до січня 2021 року йому не було відомо про існування оспорюваного договору, тому просив обчислювати початок перебігу позовної давності з січня-лютого 2021 року.
Водночас згідно з матеріалами справи ОСОБА_1 підписав акт встановлення і погодження меж земельної ділянки та передання і приймання її в натурі (на місцевості) від 07 вересня 2005 року й спільно з іншим співорендодавцем передав земельну ділянку в суборенду ОСОБА_2 . Факт підписання цього акта, який є невід'ємною частиною договору суборенди, належними та достатніми доказами позивач не спростував.
Зазначене переконливо доводить те, що ОСОБА_1 було відомо про укладення оспорюваного договору суборенди землі від 06 вересня 2005 року з моменту передання земельної ділянки відповідачу, й саме з цього часу розпочався перебіг позовної давності, яка сплила 07 вересня 2008 року.
Суд першої інстанції також встановив, що ОСОБА_2 з 2005 року на підставі договору суборенди землі постійно та відкрито користується земельною ділянкою, вклав кошти для приведення земельної ділянки в належний стан, здійснив ремонт дороги, встановив торговельні кіоски, провів електроенергію, інтернет, встановив камери відеонагляду. За 16 років перебування земельної ділянки в оренді відповідача ОСОБА_1 не висловлював заперечень проти факту користуванням ОСОБА_2 земельною ділянкою.
З урахуванням викладеного доводи позивача про те, що він дізнався про порушення його прав лише у 2021 році, не підтвердилися. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, пропустивши позовну давність майже на 13 років. Об'єктивних причин, що перешкоджали йому звернутися до суду протягом такого значного строку, позивач не навів, тому клопотання про визнання поважними причин пропуску строку звернення до суду з позовом задоволенню не підлягає.
Верховний Суд зробив висновок про те, що у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору суборенди землі з тих підстав, що договором оренди не передбачено право орендарів на передання земельної ділянки в суборенду та орендодавець письмової згоди на це не надавав, потрібно відмовити у зв'язку з пропуском позовної давності.
Верховний Суд дійшов висновку, що рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 01 грудня 2021 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 28 липня 2022 року в частині вирішення вимоги про визнання недійсним договору суборенди землі потрібно скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову ОСОБА_1 в задоволенні цієї вимоги з інших правових підстав.
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про необхідність врахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 626/2734/18 (провадження № 61-2047св20), про те, що з урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов'язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Початок перебігу позовної давності обчислюється не з моменту вчинення правочину, а від дня, коли особа довідалася про порушення свого права.
У справі, що переглядається, Верховний Суд зробив висновок, що позивач довідався про порушення свого права з моменту підписання акта про передання земельної ділянки в суборенду відповідачу, а саме з 07 вересня 2005 року, тому, звернувшись 15 липня 2021 року до суду з позовом, пропустив позовну давність, не надав доказів існування поважних причин істотного пропуску цього строку, зумовленого об'єктивними обставинами. Такі висновки узгоджуються з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 626/2734/18 (провадження № 61-2047св20), на яку посилається заявник у касаційній скарзі.
Щодо вимоги про скасування запису про державну реєстрацію права суборенди та додаткового рішення суду першої інстанції, яким цю вимогу вирішено
У справі, що переглядається, окрім вимоги про визнання недійсним договору суборенди землі, позивач заявив вимогу про скасування запису про державну реєстрацію права суборенди.
Ця вимога вирішена шляхом ухвалення додаткового рішення від 29 грудня 2021 року, яким Глибоцький районний суд Чернівецької області відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 про скасування запису про державну реєстрацію права суборенди.
Верховний Суд зробив висновок про скасування оскаржуваних судових рішень в частині вирішення позовної вимоги про визнання недійсним договору суборенди землі та ухвалення в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні цієї вимоги з інших підстав.
Верховний Суд врахував, що додаткове рішення є невід'ємною складовою основного судового рішення. Відтак, оскільки за результатами касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень Суд скасував рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 01 грудня 2021 року, тому підлягає скасуванню й додаткове рішення цього суду від 29 грудня 2021 року та, відповідно, постанова апеляційного суду в частині перегляду додаткового рішення суду першої інстанції.
Вирішуючи вимогу про скасування запису про державну реєстрацію права суборенди, Верховний Суд зробив висновок, що ця вимога, яка є похідною, не підлягає задоволенню, оскільки підстав для задоволення основної вимоги про визнання договору суборенди землі недійсним не встановлено.
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 05 серпня 2020 року у справі № 125/702/17 (провадження № 61-48842св18), від 02 вересня 2020 року у справі № 502/1817/15-ц (провадження
№ 61-9595св19), від 09 вересня 2020 року у справі № 380/1405/17 (провадження № 61-34св20), від 04 листопада 2020 року у справі № 543/721/19 (провадження № 61-7348св20).
У постанові від 05 серпня 2020 року у справі № 125/702/17
(провадження № 61-48842св18) Верховний Суд скасував запис про державну реєстрацію договору оренди земельної ділянки, зробивши висновок про те, що обраний позивачем спосіб захисту шляхом скасування державної реєстрації є ефективним, а задоволення позову в цій частині забезпечить реальне відновлення порушеного права.
У постанові від 02 вересня 2020 року у справі № 502/1817/15-ц (провадження № 61-9595св19) Верховний Суд скасував державну реєстрацію договору оренди земельних ділянок врахувавши те, що оскільки договір оренди землі є неукладеним, то саме з цих підстав підлягає скасуванню державна реєстрація (записів) права оренди земельних ділянок.
У постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 380/1405/17 (провадження № 61-34св20) зроблено висновок про те, що реєстрація права оренди земельної ділянки, коли договір оренди орендодавець фактично не підписував, тобто цей правочин є неукладеним, не відповідає вимогам закону. Обраний позивачем спосіб захисту шляхом скасування державної реєстрації є ефективним, а задоволення позову в цій частині забезпечить реальне відновлення порушеного права. Враховуючи наведене, Верховний Суд вважав обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню, позовну вимогу про скасування державної реєстрації (запису про проведену державну реєстрацію) договору оренди земельної ділянки.
У постанові від 04 листопада 2020 року у справі № 543/721/19 (провадження № 61-7348св20) Верховний Суд врахував, що договір оренди землі є неукладеним, тому погодився з висновком суду першої інстанції про скасування запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки, оскільки цей запис порушує права та законні інтереси позивача як власника цієї ділянки. Також Верховний Суд виснував, що визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди спірної земельної ділянки є неефективним способом захисту. Крім того, оскільки запис про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки скасовано, то не потребує окремого скасування ще й державна реєстрація права оренди.
Наведені заявником у касаційній скарзі постанови Верховного Суду не підлягають застосуванню у справі, що переглядається, оскільки у цій справі Верховний Суд не встановив, що оспорюваний договір є неукладеним чи має бути визнаний судом недійсним, тому відмовив у задоволенні основної вимоги про визнання недійсним договору суборенди землі та, відповідно, похідної вимоги про скасування запису про державну реєстрацію права суборенди.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Верховний Суд встановив наявність підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги, передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України, з огляду на необхідність врахування висновків щодо застосування норми права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Судувід 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц
(провадження № 14-79цс21), ухваленій після подання касаційної скарги.
Верховний Суд встановив, що оспорюваний договір суборенди підписаний іншим співорендодавцем, позивач підписав акт передання земельної ділянки в суборенду відповідачу, тобто вчинив дії на виконання оспорюваного договору та фактично висловив свою згоду на його укладення. Також суди встановили факт виконання цього договору відповідачем, тому оспорюваний договір не можна вважати неукладеним.
Верховний Суд зробив висновок про обґрунтованість позовної вимоги про визнання недійсним договору суборенди у зв'язку з недодержанням вимог частини першої статті 8 Закону України «Про оренду землі» та частини четвертої статті 93 ЗК України, оскільки договором оренди не передбачено право орендарів на передання земельної ділянки в суборенду та орендодавець письмової згоди на це не надавав.
Верховний Суд врахував заяву відповідача про застосування позовної давності та, з огляду на встановлені судами обставини справи, зробив висновок про те, що ОСОБА_1 було відомо про укладення оспорюваного договору суборенди землі від 06 вересня 2005 року з моменту передання земельної ділянки відповідачу, й саме з цього часу розпочався перебіг позовної давності, яка сплила 07 вересня 2008 року.Суд не встановив підстав для задоволення клопотання позивача про визнання поважними причин пропуску строку звернення до суду з позовом, оскільки ОСОБА_1 не довів існування об'єктивних причин, що перешкоджали йому звернутися до суду протягом 16 років з моменту укладення оспорюваного договору та передання земельної ділянки відповідачу. З наведених підстав Верховний Суд виснував про відмову в задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору суборенди землі у зв'язку з пропуском позовної давності.
Верховний Суд у зв'язку з відмовою в задоволенні основної вимоги про визнання договору суборенди землі недійсним зробив висновок про відмову в задоволенні і похідної вимоги про скасування запису про державну реєстрацію права суборенди.
Зважаючи на наведене, Верховний Суд дійшов переконання, що касаційну скаргу потрібно задовольнити частково, а рішення та додаткове рішення суду першої інстанції й постанову суду апеляційної інстанції скасувати,ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову про визнання недійсним договору суборенди землі, скасування запису про державну реєстрацію права суборенди.
За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має правоскасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини(частини перша-четверта статті 412 ЦПК України).
Розподіл судових витрат
Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи те, що Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 , скасував оскаржувані судові рішення та ухвалив нове про відмову в задоволенні позову з інших правових підстав, тобто правовий результат вирішення спору не змінився, то судові витрати, понесені заявником у зв'язку з розглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на ОСОБА_1 .
Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 01 грудня 2021 року, додаткове рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 29 грудня 2021 року, постанову Чернівецького апеляційного суду від 28 липня 2022 року скасувати та ухвалити нове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , Чагорська сільська рада Чернівецького району Чернівецької області, Чернівецька районна державна адміністрація, про визнання недійсним договору суборенди землі, скасування запису про державну реєстрацію права суборенди відмовити.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді І. А. Воробйова
І. Ю. Гулейков
С. О. Погрібний
В. В. Яремко