Дата документу 09.03.2023 Справа № 335/10205/21
ЄУН 335/10205/21 Головуючий у І інстанції: Макаров В.О.
Провадження № 22-ц/807/448/23 Суддя-доповідач: Поляков О.З.
09 березня 2023 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати з цивільних справ Запорізького апеляційного суду у складі:
Головуючого: Полякова О.З.,
суддів: Кухаря С.В.,
Крилової О.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Шлецера Андрія Андрійовичана рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 20 жовтня 2022 року усправі за позовом Запорізького державного медичного університету до ОСОБА_1 про відшкодування збитків (втрат державного бюджету з підготовки фахівця за державним замовленням),-
У вересні 2021 року ЗДМУ звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування збитків (втрат державного бюджету з підготовки фахівця за державним замовленням).
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 01 вересня 2012 року ОСОБА_1 зараховано студенткою першого курсу Запорізького державного медичного університету та укладено угоду від 01 вересня 2012 року про підготовку фахівця з вищою освітою.
Згідно з укладеною угодою, відповідач проходила навчання за державним замовленням і прийняла на себе зобов'язання після закінчення вищого навчального закладу відпрацювати не менше трьох років за місцем направлення; у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати вартість навчання.
У 2018 році відповідач отримала повну вищу освіту за спеціальністю «Лікувальна справа» та здобула кваліфікацію лікаря.
Одночасно з отриманням диплому відповідач отримала направлення в інтернатуру (після закінчення інтернатури - направлення на роботу № 93) в державному секторі економіки (державні та комунальні заклади), до КУ «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» (наказ № 316-0 від 11 липня 2018 року).
Однак, закінчивши навчання в інтернатурі, 01 серпня 2020 року від переведення на посаду лікаря-кардіолога КП «Токмацька БЛІЛ» відмовилась.
Отже, відповідач не відпрацювала встановлений угодою строк - три роки молодим спеціалістом в державній медичній установі, умови цивільно-правової угоди не виконала.
Розрахунок ціни позову включає витрати державного бюджету з підготовки відповідача за державним замовленням, у зв'язку з його не відпрацюванням встановленого терміну в державному секторі та складаються з 89 201,00 грн. фактичних витрат на навчання, 55 837,36 грн. стипендії, що у сумі складає 145 038,36 грн.
Посилаючись на наведені обставини, позивач просив суд стягнути з ОСОБА_1 на користь ЗДМУ 145 038,36 грн. витрат державного бюджету з її підготовки за державним замовленням та судові витрати.
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 20 жовтня 2022 року позов задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ЗДМУ збитки (витрати) державного бюджету з її підготовки за державним замовленням у розмірі 145 038,36 грн. та судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 2 270 грн.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Шлецера А.А.подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, їх недоведеність, просить скасувати рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 20 жовтня 2022 року та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Шлецера А.А. зазначає, що в повному обсязі дотримувалась умов договору про проходження інтернатури в КП «Токмацька багатопрофільна лікарня Інтенсивного лікування, за власним бажанням подала заяву про звільнення з посади лікаря - інтерна зі спеціальністю «Внутрішні хвороби» в порядку ст. 36 КЗпП України, відмовившись при цьому від переведення на посаду лікаря кардіолога. Вважає, що відповідно до норм конституційного права, вона має право на вільний вибір робочого місця після закінчення вищого навчального закладу. На думку скаржниці, стипендія, яку вона отримувала як засіб для існування, належить до особистих майнових витрат та не є витратами на навчання.
ОСОБА_1 вважає, що суд першої інстанції не встановив обставин, які б свідчили про невиконання нею зобов'язання, твердження позивача про її відмову від переведення на посаду лікаря кардіолога є хибним, оскільки відповідно до фактичних даних, її було звільнено з посади у відповідності до норм КЗпП України.
Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України у суді апеляційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 369 цього Кодексу.
Зважаючи на те, що ціна позову у справі становить менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, справа є малозначною, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без виклику сторін.
Згідно з ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
У відзиві на апеляційну скаргу ЗДМУ заперечує проти її доводів, просить залишити її без задоволення, оскаржуване рішення - без змін.
Заслухавши доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення відповідає.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з їх законності, доведеності та обґрунтованості, оскільки договірне зобов'язання щодо відпрацювання фахівцем після закінчення відповідного навчання трьох років за направленням замовника такого навчання, який оплатив навчання фахівця, є розумним та справедливим.
З таким висновком погоджується і апеляційний суд з огляду на таке.
Суд першої інстанції встановив та підтверджено матеріалами справи, що 01 вересня 2012 року між Запорізьким державним медичним університетом МОЗ України в особі керівника професора Ю.М. Колесника та студенткою ОСОБА_1 укладено та підписано типову угоду про підготовку фахівців з вищою освітою (а.с. 7).
Відповідно до цієї типової угоди, студент зобов'язується: оволодіти теоретичними знаннями та практичними навичками, що передбачені вимогами відповідних кваліфікаційних характеристик фахівця і його майбутньої професійної діяльності за спеціальністю; прибути після закінчення вищого закладу освіти на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років; у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати відповідно до державного або місцевого бюджетів, країни навчання в установленому порядку. Угода набирає чинності з моменту підписання.
30 червня 2018 року ОСОБА_1 отримала диплом спеціаліста НОМЕР_1 , здобула кваліфікацію: освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліст; спеціальність «Лікувальна справа»; професійна кваліфікація «Лікар», що підтверджено копією Диплома спеціаліста (а.с. 7, зворот).
Відповідно до направлення МОЗ України на роботу № 93 від 10 травня 2018 року ОСОБА_1 направлено в розпорядження КП «Токмацьке БЛІЛ» ТМР для роботи на посаді лікаря-кардіолога (а.с. 10).
На підставі наказу ДОЗ ЗОДА № 316-О від 11 липня 2018 року «Про зарахування до інтернатури ОСОБА_1 » та наказу КП «Токмацька БЛІЛ» ТМР № 74-)) від 31 липня 2018 року, ОСОБА_1 (випускниця ЗДМУ 2018 року) була зарахована на посаду лікаря-інтерна зі спеціальністю «Внутрішні хвороби» з 01 серпня 2018 року до 31 липня 2020 року (а.с. 9).
Після закінчення інтернатури, з 01 серпня 2020 року, ОСОБА_1 мала бути переведена на посаду лікаря-кардіолога КП «Токмацька БЛІЛ» ТМР, після відповідних курсів первинної спеціалізації.
Після закінчення інтернатури, відповідних курсів зі спеціалізації відповідно до направлення на роботу № 93 від 10 травня 2018 року та наказу ДОЗ ЗОДА № 316-О від 11 липня 2018 року, ОСОБА_1 відмовилась від переведення на посаду лікаря-кардіолога КП «Токмацька БЛІЛ» ТМР, про що свідчить її особистий підпис на заяві від 31 липня 2020 року (а.с. 21).
31 липня 2020 року лікаря-інтерна зі спеціальністю «Внутрішні хвороби» ОСОБА_1 було звільнено у зв'язку із закінченням інтернатури на підставі п. 2 ст. 36 КЗпП України, що підтверджено Витягом № 81-0 від 31 липня 2020 року (а.с. 21, зворот).
Разом з тим, ОСОБА_1 попереджено про те, що є чинним наказ МОЗ України № 367 від 25.12.1997 року «Про затвердження Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснюється за державним замовленням», пунктом 21 якого передбачено, що випускник повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направленні на роботу. Незгода випускника з рішенням комісії з працевлаштуванням випускника не звільняє його обов'язку прибути до роботи за призначенням. У разі, якщо він не прибув за направленням або відмовився приступати до роботи за призначенням з причин, не зазначених у п. 9 та 18 цього Порядку, чи його звільнено з ініціативи власника або звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років і після закінчення останньої, він зобов'язаний відшкодувати у встановленому законом порядку відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати (а.с. 20).
Згідно з актом КП «Токмацька БЛІЛ» ТМР про відмову від підпису про отримання попередження від 31 липня 2020 року, ОСОБА_1 відмовилась отримати попередження за № 02/1610 від 31 липня 2020 року про ознайомлення з вимогами наказу МОЗ України № 367 від 25.12.1997 року Про затвердження Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснюється за державним замовленням». Попередження зачитано вголос (а.с. 20).
Згідно з інформацією, зазначеною в листі про звільнення молодих спеціалістів, ЗДМУ надано дані про те, що ОСОБА_1 , яка скерована МОЗ України до роботи в КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування», після закінчення інтернатури зі спеціальності «Внутрішні хвороби», до роботи не приступила (а.с. 8).
Відповідно до розрахунку фактичних витрат на навчання ОСОБА_1 за період з 01 вересня 2012 року до 30 червня 2018 року, а також даних довідки про доходи та суми утримань за весь період навчання ОСОБА_1 , сума втрат державного бюджету по випускнику ОСОБА_1 складається з: вартості навчання студента, який навчався за державним замовленням - 89 201,00 грн.; розміру стипендії, яку випускник отримала протягом навчання - 55 837,36 грн (а.с. 17-18).
Частиною другою статті 11 ЦК України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно з положеннями статті 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 525 ЦК України встановлено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Порушення зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (ч.1 ст. 610 ЦК України).
Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди.
Відповідно до ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Боржник, який прострочив виконання зобов'язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення.
Стаття 629 ЦК України встановлює обов'язковість договору для виконання сторонами.
Відповідно до частини другої статті 52 Закону України від 23.05.1991 року «Про освіту» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Обов'язок випускника відшкодувати до державного бюджету повну вартість навчання за умов, що були погоджені між сторонами, а саме: випускник повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направленні на роботу; незгода випускника з рішенням комісії з працевлаштування випускників не звільняє його від обов'язку прибути на роботу за призначенням; у разі, якщо його звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої, він зобов'язаний відшкодувати у встановленому порядку відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати, визначено: частиною другою статті 52 Закону України «Про освіту» (чинною з 23.03.1996 року по 06.09.2014 року, у тому числі на час укладення типової угоди про підготовку фахівця з вищою освітою від 01.09.2012 року), пунктом 2 Указу Президента України «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» від 23.01.1996 року № 77/96, пунктом 14 постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням» від 22.08.1996 року № 992 (була чинною на час укладення типової угоди про підготовку фахівця з вищою освітою від 01.09.2012 року) та пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я України від 25.12.1997 року № 367.
Покладення на фахівців, які отримали вищу освіту безкоштовно за державним замовленням, обов'язку щодо оплатного відпрацювання (на умовах не гірших, ніж ті які надаються іншим працівниками державного сектора економіки) за направленням держави протягом визначеного періоду часу (трьох років) не суперечить самій суті конституційного права на безкоштовну вищу освіту і в сучасник умовах економічного розвитку країни відповідає інтересам суспільства, щодо отримання від держави якісних послуг у відповідних секторах (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 січня 2021 року у справі №607/3693/17).
Якщо частина друга статті 52 Закону України про освіту 1991 року була чинною на час вступу студента до вищого навчального закладу, та особа, яка претендує на отримання вищої освіти, добровільно підписала угоду про підготовку фахівця з вищою освітою, навчалася за кошти державного бюджету, погодилася відшкодувати вартість цього навчання, погодилася на працевлаштування її відповідним навчальним закладом на умовах зазначеної угоди та отримала направлення на роботу, то у разі відмови цієї особи відпрацювати відповідно до умов зазначеної угоди встановлений термін відпрацювання заклад освіти, який забезпечив відповідне навчання цієї особи, може в судовому порядку стягнути з неї кошти за навчання.
Як зазначається в Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Оскільки частина друга статті 52 Закону України про освіту 1991 року у редакції, чинній на час виникнення правовідносин сторін цього спору щодо здобуття відповідачем зазначеної освіти, була чинною, то такі цивільні правовідносини, що виникли між сторонами з моменту укладення угоди від 01 вересня 2018 року, регулюються саме нею.
Положення частини першої статті 58 Конституції України та частини другої статті 5 ЦК України щодо зворотної дії в часі закону, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи, в даному разі потрібно розуміти так, що особа звільняється від встановленої законом цивільної відповідальності, в тому разі коли така відповідальність закріплена лише скасованим законом, однак скасування закону, який передбачає цивільну відповідальність особи, за загальним правилом не звільняє її від цивільної відповідальності на користь контрагента, якщо така відповідальність закріплена і в чинному цивільно-правовому договорі, украденому цією особою.
Отже, позивач правомірно посилався у позові на норму статті 52 вказаного Закону, що була чинною на момент укладання типової угоди між сторонами, а також обґрунтовано заявив позовні вимоги про стягнення з відповідача, окрім вартості навчання, стипендії, отриманої відповідачем протягом навчання.
Дії особи, яка не прибула на місце працевлаштування, зазначене в направленні, чи до будь-якого іншого закладу державного сектору економіки, чи звільнилась за власним бажанням, відмовилась від виконання взятих на себе зобов'язань, передбачають правові наслідки, встановлені законом та угодою, а саме - повернення витрачених коштів на навчання до державного бюджету, за рахунок якого ця особа здобула освіту у вищому навчальному закладі.
Статтею 2 Указу Президента України «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» № 77/96 від 23.01.1996 визначено, що особи, які навчаються за рахунок державних коштів, укладають з адміністрацією вищого навчального закладу угоду, за якою вони зобов'язуються після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації відпрацювати в державному секторі народного господарства не менше, ніж три роки. У разі відмови працювати в державному секторі народного господарства випускники відшкодовують в установленому порядку до державного бюджету повну вартість навчання.
Згідно з пунктом 14 постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням» від 22.08.1996 року № 992 (яка була чинною на час укладення типової угоди про підготовку фахівця з вищою освітою від 01.09.2012 року), у разі неприбуття молодого фахівця за направленням або відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням протягом трьох років випускник зобов'язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.
Згідно з п. 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України № 367 від 25.12.1997 року, випускник повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направленні на роботу. Незгода випускника з рішенням комісії з працевлаштування випускників не звільняє його від обов'язку прибути на роботу за призначенням. У разі, якщо він не прибув за направленням або відмовився приступити до роботи за призначенням з причин, не зазначених у п. 9 та 18 цього Порядку, чи його звільнено з ініціативи власника або уповноваженого ним органу за порушення трудової дисципліни або звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої, він зобов'язаний відшкодувати у встановленому порядку відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.
Доводи апеляційної скарги про те, що постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням» від 22.08.1996 № 992 та Порядок працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України № 367 від 25.12.1997 втратили чинність і не мають застосовуватись до правовідносин у цій справі колегія суддів не приймає, оскільки вони були чинними і діяли на момент укладення між сторонами типової угоди про підготовку фахівця з вищою освітою від 01 вересня 2012 року.
Щодо обов'язку особи відшкодувати вартість навчання у разі відмови відпрацювати визначену договором про навчання кількість років Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) висловлювався в ряді справ.
У справі Chitos проти Греції (рішення від 04 червня 2015 року, заява №51637/12) ЄСПЛ зазначав, що заявник не може правомірно стверджувати, що не знав принципу і обсягу зобов'язання, яке він взяв на себе, обравши кар'єру офіцера і військового лікаря. Однією з головних переваг вступу до армії було безкоштовне навчання. Дійсно, збройні сили беруть на себе вартість усього навчання такої особи, сплачують їй платню і надають соціальне забезпечення як кадровому офіцеру. Натомість від офіцера після отримання диплома вимагається взяти на себе зобов'язання служити у відповідному званні певну кількість років.
ЄСПЛ вважає, що накладене на кадрових офіцерів зобов'язання після завершення навчання нести службу протягом певного строку є невід'ємним від покладеного на них завдання. Обчислення строку дії контрактів офіцерів, які отримали освіту коштом армії, і умови розірвання таких контрактів належать до розсуду держави.
Вимога держави повернути кошти, витрачені на навчання офіцерів і військових медиків, а також на їх забезпечення відповідно до потреб, виправдовують заборону розривати контракт протягом певного строку і встановлення відшкодування витрат, яких зазнала держава протягом років навчання. Зобов'язання військових лікарів, які бажають піти у відставку до завершення контракту, сплатити державі певну суму на відшкодування витрат, понесених на їх навчання, цілком виправдовується перевагами, яких не мають цивільні студенти у сфері медицини, зокрема забезпеченим працевлаштуванням, отриманням платні тощо. Сам принцип відкупу років, які залишається відслужити, не становить порушення принципу пропорційності.
У справі Lazaridis проти Греції (рішення від 12 січня 2016 року, заява № 61838/14) заявник (лікар, підполковник армії) подав клопотання про його дострокове відрахування з армії. Генеральний штаб армії зобов'язав заявника виплатити державі відшкодування у сумі 121 321,72 Євро як компенсацію за дострокове звільнення. Заявник оскаржив таке рішення до суду. Суд відхилив його скаргу, у зв'язку із тим, що заявник, отримавши відповідну освіту, зобов'язався відслужити в армії дев'ятнадцять років і вісімнадцять днів, але він прослужив лише чотирнадцять років, два місяці та шість днів. Заявник оскаржив це рішення національного суду.
В аналогічній справі Charalambos Pierrakos проти Греції (рішення від 26 травня 2020 року, заява №51743/17) суд постановив, що обов'язок медичних працівників, які хотіли б покинути збройні сили держави до закінчення терміну служби, виплачувати державі певні суми відшкодування витрат на навчання є повністю виправданим з урахуванням привілеїв, якими вони користуються в порівнянні зі студентами в галузі цивільної медицини. Особі, яка зараховується на навчання до військового закладу освіти, відомо, що у разі безкоштовного навчання, виплати винагороди за службу та у зв'язку з військовим статусом, вона зобов'язується служити в армії протягом відповідного періоду після закінчення навчання. Такий обов'язок відповідає загальновизнаній меті, а тривалість цього періоду визначається на розсуд держав. Саме військові абітурієнти, які вивчали медицину та здобували відповідну спеціалізацію, мали можливість займатися приватною медичною практикою. Таким чином, принцип відшкодування (викупу) решти років служби не порушує принцип пропорційності (дивитись згадувану вище справу Chitos проти Греції, п.п. 92-100). Ці міркування застосовні і в даному випадку.
У справі Yanas?k проти Туреччини (рішення від 06 січня 1993 року заява № 14524/89) щодо права на освіту ЄСПЛ зазначив, що гарантування права на освіту не виключає застосування дисциплінарних стягнень; встановлені обмеження у справі заявника щодо права на освіту у Військовій академії не обмежують його право на освіту у цивільних навчальних закладах.
Щодо захисту права власності у рішенні ЄСПЛ вказано, що у заявника виник борг перед державою щодо відшкодування плати за навчання, харчування, проживання у разі невиконання обов'язку стосовно проходження військової служби в армії у встановлений законодавством період. Комісія вважає, що обов'язок здійснити такі відшкодування після відрахування з навчального закладу не порушує права заявника відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
Обов'язок особи, яка зобов'язалась відпрацювати за направленням після завершення її навчання за рахунок коштів держави, не передбачає втручання у її права, гарантовані статтею 4 Конвенції щодо заборони примусової чи обов'язкової праці. ЄСПЛ підкреслює, що не кожна праця, яку вимагають від особи під загрозою «покарання», становить заборонену цим положенням «примусову чи обов'язкову працю». Слід врахувати, зокрема, характер і обсяг даної діяльності, вільне укладення відповідних домовленостей (угод) у зв'язку із чим особа усвідомлює принцип і обсяг свого зобов'язання, яке вона бере, отримуючи безкоштовну освіту тощо. Такі обставини дозволяють відрізнити «примусову працю» від роботи, якої можна розумно вимагати за відповідних обставин. В протилежному випадку ЄСПЛ застосовує поняття «непропорційний тягар» та перевіряє, чи на особу було накладено такий тягар, що є єдиним чинником, на підставі якого ЄСПЛ може встановити порушення пункту 2 статті 4 Конвенції.
Обов'язок особи відшкодувати на користь держави кошти, витрачені на її навчання (пов'язані із цим витрати, їх окремі види тощо) за невиконання вимоги про відпрацювання за направленням не є втручанням у право власності особи, гарантоване статтею 1 Протоколу
№ 1 до Конвенції, та не становить порушення принципу пропорційності. Відповідно до практики ЄСПЛ такі суми відшкодування на корить держави можуть визначатись з урахуванням вартості навчання, виплат на утримання особи, яка навчається (наприклад, вартість проживання, їжі та обладнання, наданих особі під час навчання), субсидованої державою стипендії особі, яка навчається.
Стаття 2 Протоколу №1 до Конвенції захищає та гарантує загальне особисте право особи на освіту. Держави не зобов'язуються організовувати за власний кошт або субсидувати освіту визначеного виду або рівня. Водночас, держава не зобов'язана виключно утримуватись від порушень цього права, а несе й відповідні позитивні зобов'язання, аби забезпечити дотримання права, захищеного статтею 2 Протоколу №1 до Конвенції. Відповідні обмеження не повинні звужувати згадане право настільки, щоб порушити його сутність і позбавити його ефективності. Такі обмеження мають бути передбачуваними для зацікавленої особи і переслідувати законну мету.
З урахуванням встановлених обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивач у повному обсязі виконав взяті на себе зобов'язання, передбачені Угодою, у той час як ОСОБА_1 свої зобов'язання порушила, не відпрацювала за направленням три роки, а відтак зобов'язана відшкодувати ЗДМУ вартість навчання.
Оскільки в таких діях відповідача наявні усі елементи складу цивільного правопорушення, а саме: протиправна поведінка, збитки, причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками, вина, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що до спірних правовідносин мають застосовуватись саме положення ЦК України, які регулюють договірні правовідносини і передбачають відповідальність за їх невиконання, а не положення КЗпП України.
При цьому суд першої інстанції врахував правовий висновок щодо застосування відповідних норм права, викладений у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 23.01.2018 року (справа № 607/9099/15-ц), від 19.09.2018 року (справа № 607/3690/17), від 31.10.2018 року (справа № 607/3681/17-ц) від 15.05.2019 року (справа № 598/760/17), від 30.01.2019 року (справа № 607/3682/17), від 26.06.2019 року (справа № 607/7122/17-ц) та у пунктах 101-108 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.01. 2021 року (справа № 607/3693/17).
Враховуючи вищезазначені правові норми та висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах, оскільки ОСОБА_1 не виконала умов угоди, суд першої інстанції ухвалив рішення на основі повного і всебічного з'ясування обставин, підтверджених належними доказами, дійшовши висновку, що вимоги ЗДМУ належить задовольнити у повному обсязі.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції.
Отже, суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого дійшов правильного висновку, що позивач має право на відшкодування збитків (втрат державного бюджету з підготовки фахівця за державним замовленням), а отже стягнення з ОСОБА_1 таких збитків у розмірі 145038,36 грн. відповідає обставинам справи та вимогам законодавства.
За таких обставин, підстав для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову, як про це просила скаржниця, не встановлено.
Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право, зокрема, залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення (п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України).
Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (ст. 375 ЦПК України).
Керуючись ст. ст. 7 ч. 13, 367, 369 ч. 1 ст. 374, ст. 375, 381, 382, 384, п. 1 ч. 1 ст. 389 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Шлецера Андрія Андрійовича- залишити без задоволення.
Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 20 жовтня 2022 року у цій справі - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повна постанова складена 09 березня 2023 року.
Головуючий:
Судді: