Справа № 509/338/23
08 березня 2023 року Овідіопольський районний суд Одеської області у складі :
головуючого судді Гандзій Д.М.,
при секретарі Задеряка Г.М.
позивачки ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в смт. Овідіополь в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання дитини та дружини, -
23 січня 2023 року, ОСОБА_1 звернулася до Овідіопольського райсуду Одеської області з названим позовом, в якому просила суд, стягнути з відповідача на свою користь : на утримання їхнього малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 аліменти у твердій грошовій сумі у розмірі 5000 грн. щомісячно, починаючи з 23.01.2023 р. і до досягнення дитиною повноліття, а також стягнути з відповідача на свою користь аліменти на своє утримання у твердій грошовій сумі в розмірі 5000 грн. щомісячно, починаючи з 23.01.2023 р. і до досягнення малолітнім сином ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 трирічного віку, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_2 , мотивуючи це мотивуючи це фактичним припиненням офіційних шлюбних відносин у зареєстрованому шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_3 , в якому народився малолітній син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який після припинення шлюбних відносин на сьогодні постійно проживає разом з нею та знаходиться на її утримані, в той час, як відповідач лише декілька разів перераховував гроші в сумах від 1500 грн. до 3500 грн. на утримання дитини, які перестав сплачувати з грудня 2022 р., хоча має таку можливість, оскільки є здоровою, працездатною людиною, маючи постійну роботу поваром в одному з одеських ресторанів і стабільний заробіток, про що він неодноразово розповідав їй при їхніх зустрічах, а тому здатний та зобов'язаний утримувати свою малолітню дитину, якій потрібне нормальне повноцінне харчування, одяг, ліки, іграшки та багато інших речей, потрібних дитині його віку для належного забезпечення життя, фізичного, соціального та духовного розвитку, чим вона самостійно не може забезпечити дитину у зв'язку з тяжким матеріальним становищем, беручи до уваги те, що вона на даний час не працює, доглядаючи за дитиною до досягнення нею трирічного віку.
В судовому засіданні позивачка повністю підтримала свої позовні вимоги, які просила задовольнити.
Відповідач в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином - зворотним поштовим повідомленням з відміткою про вручення судової повістки, причини неявки суду не повідомив, надіславши до суду відзив на позов, в якому позов визнав частково, в частині стягнення аліментів на дитину у розмірі 2272 грн. (прожитковий мінімум для дитини віком до 6 років) та в частині аліментів на дружину в розмірі 50% прожиткового мінімуму на особу, що втратила працездатність у сумі 1046,50 грн. до досягнення дитиною трирічного віку, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_2 , посилаючись на утримання свого малолітнього сина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 від попереднього шлюбу, на користь якого він сплачує в добровільному порядку аліменти у розмірі 2000-2500 грн., а також на відсутність у нього офіційного працевлаштування та мінливі, не стабільні заробітки, які в середньому становлять від 8000 грн. до 1000 грн. щомісячно, не вказуючи джерело таких заробітків, стверджуючи, що не має у власності будь-якого нерухомого майна, проживаючи в будинку своєї матері (а.с. 16-32).
Заслухавши думку позивачки та дослідивши письмові матеріали справи та додатково надані письмові докази, суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.
Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для суду.
Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.
Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Стаття 89 ЦПК України встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Стаття 95 ЦПК України передбачає, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК України - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин - суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» - висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду - є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У відповідності до ст. 79 СК України - аліменти одному з подружжя присуджуються за рішенням суду від дня подання позовної заяви.
Таким чином, однією з необхідних умов отримання дружиною (чоловіком) аліментів - є реальна спроможність другого з подружжя надавати таку матеріальну допомогу.
Згідно із ст. 84 СК України, дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка - батька дитини до досягнення дитиною трьох років. Право на утримання вагітна дружина, а також дружина, з якою проживає дитина, має незалежно від того, чи вона працює та незалежно від її матеріального становища - за умови, що чоловік може надавати матеріальну допомогу. Право на утримання дружина, з якою проживає дитина, має і в разі розірвання шлюбу.
Відповідно до ст. 121 СК України - права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Статтею 150 Сімейного Кодексу України передбачено, що батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний, моральний розвиток, забезпечити здобування дитиною певною загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, батьки зобов'язані поважати дитину.
Стаття 180 СК України передбачає, що батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Згідно із ч. 3 ст. 181 СК України, за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів.
Відповідно до статті 182 СК України, при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.
Суд - не обмежується розміром заробітку (доходу) платника аліментів у разі встановлення наявності у нього витрат, що перевищують його заробіток (дохід), і щодо яких таким платником аліментів не доведено джерело походження коштів для їх оплати.
Одночасно, стаття 183 СК України зазначає - частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.
Згідно із приписами ст. 184 СК України - суд за заявою одержувача визначає розмір аліментів у твердій грошовій сумі. Розмір аліментів, визначений судом або домовленістю між батьками у твердій грошовій сумі, щорічно підлягає індексації відповідно до закону, якщо платник і одержувач аліментів не домовилися про інше. За заявою одержувача аліментів індексація може бути здійснена судом за інший період.
Статтею 191 СК України передбачено, що аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову.
Відповідно до п. 3 ст. 9 «Конвенції про права дитини» від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
Статтями 141,142,150 СК України передбачено - мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини. Діти мають рівні права та обов'язки щодо батьків, незалежно від того, чи перебували їхні батьки у шлюбі між собою. Батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток та забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Батьки зобов'язані поважати дитину. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов'язку батьківського піклування щодо неї.
Згідно із ст. 155 СК України - здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
У відповідності з ч. 2 та 3 ст. 157 СК України, той з батьків хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той з батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Відповідно до частин першої, другої статті 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року N 789-XII та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
У принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю.
Стаття 51 Конституції України передбачає що батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття.
Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Відповідно до ст. 52 Конституції України - діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.
У свою чергу, мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Проживання їх окремо від дитини - не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини (ст. 141 СК України).
Відповідно до ст.ст. 8,12 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного та соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Частиною 1 ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (ратифікована Україною 27 лютого 1991 року, дата набуття чинності для України 27 вересня 1991 року) визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Перший протокол ратифікований Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.
Практику ЄСПЛ у сфері захисту прав дитини слід розглядати з урахуванням принципів правового статусу дитини. Виділяють принципи правового статусу дитини, які випливають з міжнародно-правових документів, перш за все, з Конвенції про права дитини 1989 р., та якими є: рівноправність дітей (ст. 2); неприпустимість будь-яких форм дискримінації (ст. 2); пріоритет інтересів дитини при вирішенні будь-якого питання, що стосується дітей, так званий принцип якнайкращого забезпечення інтересів дитини (ст. 3); принцип забезпечення захисту і турботи про матеріальне благополуччя дитини (ст. 5); невід'ємність і пріоритет права на життя (на держави покладається обов'язок забезпечити їх виживання і розвиток, ст. 6); право дитини висловлювати свою думку, викладати інформацію про свої проблеми (діти мають право бути почутими, ст. 12-15); принцип збереження індивідуальності дитини (ст. 8); неприпустимість катувань та інших жорстоких, нелюдських і принижуючих гідність видів поводження і покарання (ст. 37 а); принцип відповідальності батьків за виховання і розвиток дитини (ст. 18).
На сьогодні наявні численні рішення ЄСПЛ щодо питань, які пов'язані із захистом прав дитини, ґрунтуються як на положеннях Європейської конвенції про захист прав людини, Загальної декларації прав людини, так і на положеннях Конвенції про права дитини. В ході огляду практики ЄСПЛ виявлено кілька типових ситуацій, де заявники не отримали адекватного правового захисту всередині своєї держави.
Традиційно велика увага приділяється ЄСПЛ справам, пов'язаним з визначенням місця проживання та матеріального благополуччя дитини, а також з реалізацією права на спілкування з нею не тільки батьків, але й інших родичів: дідусів, бабусь. Принцип 6 Декларації прав дитини, проголошеної Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 р. передбачає, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особи потребує матеріального утримання, любові і розуміння. Вона повинна, якщо це можливо, зростати під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому разі в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітню дитину не слід, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, розлучати зі своєю матір'ю.
Принципом 6 Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона має, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові, моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю.
Відповідно до статті 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
Декларацією прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, у принципі 6 проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості.
ЄСПЛ вказав, що п. 1 ст. 6 ЄКПЛ зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це може прийматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає із ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України № 63566/00, п. 23 ЄСПЛ від 18.07.2006 р.).
Суд встановив і це підтверджується матеріалами справи, що в період шлюбу сторін, зареєстрованого 21.11.2019 року Приморським районним у м. Одесі ВДРАЦС ГТУЮ в Одеській області (актовий запис № 2375), що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 виданого 21.11.2019 року у подружжя народився малолітній син ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 від 18.08.2020 р., в якому батьком дитини записаний відповідач (а.с. 5,6).
З позову вбачається, що після фактичного припиненням офіційних шлюбних відносин подружжя з січня 2021 р., позивачка на сьогодні постійно проживає разом з дитиною окремо від відповідача, що підтверджується довідкою про реєстрацію місця проживання від 06.01.2023 р. № 3 виданої Великодолинською с/р Одеського району Одеської області та знаходиться на її утримані, в той час, як відповідач, добровільно не надає синові матеріальної допомоги на його утримання та утримання позивачки, як дружини до досягнення дитиною трирічного віку, та лише декілька разів, після припинення шлюбних відносин, перераховував гроші в сумах від 1500 грн. до 3500 грн. на утримання дитини, та які перестав сплачувати з грудня 2022 р., хоча має таку можливість, оскільки є здоровою, працездатною людиною, маючи постійну роботу поваром в одному з одеських ресторанів і стабільний заробіток, про що він неодноразово розповідав їй при їхніх зустрічах, а тому здатний та зобов'язаний утримувати свою малолітню дитину, якій потрібне нормальне повноцінне харчування, одяг, ліки, іграшки та багато інших речей, потрібних дитині його віку для належного забезпечення життя, фізичного, соціального та духовного розвитку, чим вона самостійно не може забезпечити дитину у зв'язку з тяжким матеріальним становищем, беручи до уваги те, що вона на даний час не працює, доглядаючи за дитиною до досягнення нею трирічного віку (а.с. 7-9,22-25).
В своєму письмову відзиві на позов, відповідач вказує на утримання ним свого малолітнього сина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 від попереднього шлюбу, на користь якого він сплачує в добровільному порядку аліменти у розмірі 2000-2500 грн., а також на відсутність у нього офіційного працевлаштування та мінливі, нестабільні заробітки, які в середньому становлять від 8000 грн. до 1000 грн. щомісячно, не вказуючи джерело таких заробітків та не підтверджуючи їх розмір документально, хоча підтверджує, що дійсно до початку війни в Україні, він працював на іноземних суднах поваром, стверджуючи, що не має у власності будь-якого нерухомого майна, проживаючи в будинку своєї матері (а.с. 19-21,26-28).
Судом не береться до уваги як належний доказ платіжні доручення, надані відповідачем до відзиву як доказ перерахування ним грошей на ім?я колишньої дружини на утримання малолітнього сина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , які мають численні виправлення і прізвище колишньої дружини в одному з них вписано від руки самим відповідачем (а.с. 29,30).
Таким чином, відповідачем не доведено суду документально, належними та допустимими доказами, передбаченими ст.ст. 76-83 ЦПК України щодо відсутності роботи у відповідача та його мінливих, не постійних заробітків, а його посилання на вказане - є голослівними судженнями.
Крім того, відповідачем не надано суду будь-яких документальних доказів утримання останнім свого малолітнього сина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 саме у розмірі 2000-2500 грн., як стверджує відповідач у своєму відзиві. Хоча в судовому засіданні позивачка показала суду, що під час їхніх шлюбних відносин і спільного проживання з відповідачем однією сім?єю, вона, після перерахування грошей на свій банківський рахунок від відповідача, який перебував у закордонних рейсах на іноземних суднах на посаді кока (повара), особисто, за вказівкою чоловіка (відповідача) перераховувала аліменти в розмірах від 3000 грн. до 5000 грн. на рахунок його колишньої дружини ОСОБА_8 на утримання малолітнього сина від першого шлюбу ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Судом при визначенні розміру аліментів на дитину, беруться до уваги приписи ст. 182 СК України, відповідно до якої, суд враховує, зокрема : матеріальне становище дитини; матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів іншої дитини, а також те, що розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини, враховуючи при цьому, що мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.
Згідно п. 17 Постанови Пленуму ВСУ № 3 від 15.05.2006 р. «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» - розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж зазначений у ч. 2 ст. 182 СК (2947-14). При цьому необхідно мати на увазі, що зміна законодавства в частині визначення мінімального розміру аліментів на одну дитину - не є підставою для перегляду постановлених раніше судових рішень про їх стягнення.
Таким чином, з огляду на практику ЄСПЛ та ЄКПЛ, вимог Законів, зокрема ст.ст. 182-184 СК України щодо суттєвих і документально підтверджених обставин, які обов'язково враховуються судом при визначенні розміру аліментів, а також вимоги Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», яким встановлений прожитковий мінімум для дітей віком до 6 років, який з 1 січня 2023 р. становить 2272 грн., а також сьогоденні ціни на дитячі товари та продукти харчування, які періодично збільшуються в період військового стану в країні, що унеможливлює позивачці можливості забезпечити достатній рівень життя своїй дитині в межах прожиткового мінімуму для дитини віком до 6 років в сумі 2272 грн., що є загальновідомим фактом, який не потребує доказування, суд дійшов висновку про необхідність часткового задоволення позову в частині стягнення аліментів на утримання малолітнього сина сторін ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у твердій грошовій сумі у розмірі 3500 грн. щомісячно, починаючи з дня пред?явлення позову до суду 23.01.2023 р., враховуючи, що малолітню дитину в даному шлюбі неможливо ставити у більш скрутне матеріальне становище за рахунок малолітньої дитини відповідача від першого шлюбу, так як дитина для повного і гармонійного розвитку її особи потребує матеріального утримання, любові і розуміння, та повинна, якщо це можливо, зростати під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому разі в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості, не відчуваючи пригніченість та обмеженість у матеріальному забезпеченні в порівнянні з дитиною від першого шлюбу.
Також, у позові йдеться про те, що позивачка на сьогодні не працює, доглядаючи за малолітньою дитиною, і їй вочевидь не вистачає грошей на своє утримання до досягнення дитиною трирічного віку враховуючи отримання нею соціальної допомоги на дитину від держави, а тому, беручи до уваги приписи ст.ст. 80,84 СК України, суд, з урахуванням вищевикладених обставин, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів, дійшов висновку про необхідність часткового задоволення позову в частині стягнення аліментів на позивачку, як матір дитини, у твердій грошовій сумі в розмірі 3500 грн. щомісячно, починаючи з дати звернення до суду 23.01.2023 р. і до досягнення дитиною трирічного віку, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Враховуючи приписи ст. 141 ЦПК України, беручи до уваги задоволення позову, від сплати судового збору за розгляд якого звільнена позивачка в порядку п. 3 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», судовий збір за розгляд позовних вимог щодо стягнення аліментів на утримання дитини у розмірі 1073,60 грн. та за розгляд позовних вимог щодо стягнення аліментів на утримання дружини у сумі 1073,60 грн. підлягають стягненню з відповідача в дохід держави.
Керуючись ст.ст. 3-7,10-13,18,11,76-83,95,133,141,174,213,228,229,241-246,258,259,263-268,272,273 ЦПК України, ст.ст. 79,80,84,121,141-142,150-153,155,157-159,160,161,180-184,191 СК України, Постановою Пленуму ВСУ № 3 від 15.05.2006 р. «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», Конвенцією про права дитини від 20.11.1989 р. (ратифікованої Україною 27.02.1991 р., дата набуття чинності для України 27.09.1991 р.), ст.ст. 51,52 Конституції України, Законом України «Про охорону дитинства», Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», ЄКПЛ, практикою ЄСПЛ, суд, -
1.Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання дитини та дружини - задовольнити частково ;
2.Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП : НОМЕР_3 ) - на користь ОСОБА_1 (РНОКПП : НОМЕР_4 ) на утримання малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 аліменти у твердій грошовій сумі у розмірі 3500 грн. щомісячно, починаючи 23.01.2023 р. і до досягнення дитиною повноліття ;
3.Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП : НОМЕР_3 ) - на користь ОСОБА_1 (РНОКПП : НОМЕР_4 ) аліменти на її утримання у твердій грошовій сумі в розмірі 3500 грн. щомісячно, починаючи з 23.01.2023 р. і до досягнення малолітнім сином ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 трирічного віку, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_2 ;
4.Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення аліментів в межах платежу за один місяць ;
5.Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП : НОМЕР_3 ) в дохід держави судовий збір за розгляд позовних вимог про стягнення аліментів на утримання дитини в розмірі 1073,60 грн. ;
6.Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП : НОМЕР_3 ) в дохід держави судовий збір за розгляд позовних вимог про стягнення аліментів на утримання дружини в розмірі 1073,60 грн. ;
7.В задоволенні решти позову - відмовити.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення виготовлено та підписано 08.03.2023 р.
Суддя Гандзій Д.М.