Справа № 369/10201/21 Головуючий у І інстанції Дубас Т.В.
Провадження №22-ц/824/4098/2023 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О.
Іменем України
02 березня 2023 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Таргоній Д.О., Голуб С.А., Писаної Т.О., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 , який представляє інтереси ОСОБА_2 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 вересня 2022 року та на додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 01 листопада 2022 року у справі за позовом ОСОБА_2 до товариства з обмеженою відповідальністю «АК Плюс» про стягнення коштів,
У липні 2021 року ОСОБА_2 звернувся з вищевказаним позовом, який обґрунтовано тим, що 07 жовтня 2019 року між ним та ТОВ «АК Плюс» було підписано заяву про приєднання до публічного договору № АРКІ000000000073099 на умовах, визначених публічним договором про надання фінансового лізингу, що розміщений на офіційному веб-сайті Компанії www.AK24.сom.ua.
За цим Договором Лізингодавець передає Лізингоодержувачу в лізинг - автомобіль згідно специфікації, викладеної у Додатку №1, строк лізингу 60 місяців.
Згідно додатку №2 до договору про надання фінансового лізингу сторонами погоджено графік та суми платежів за договором №АРК1000000000073099.
На виконання умов договору відповідач ТОВ «АК Плюс» передав Позивачу автомобіль марки «MERCEDES-BENZ Е», кузов № НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , 2003 року випуску, згідно Додатку №1 до Договору.
Згідно п. 14.1.5 договору, погашення щомісячних платежів Лізингоодержувач здійснює на транзитний рахунок № НОМЕР_3 , відкритий в АТ «Акцент Банк», для подальшого зарахування на рахунок ТОВ «АК Плюс».
Згідно договору та додатку №2 до Договору Позивачем вносились платежі: 1-й платіж у розмірі - 55000 грн., наступні платежі у розмірах згідно графіку та відповідно до виписки по транзитному рахунку позивача в АТ «Акцент-Банк» на загальну суму 144 774,92 грн.
Після допущення позивачем в період карантину несплати періодичних платежів ТОВ «АК Плюс» вилучив автомобіль у позивача, що підтверджується актом приймання-передачі предмету лізингу на підставі події «Дефолт» №100001304 від 01липня 2020 року.
Враховуючи викладене та посилаючись положення ЦК України, Закони України «Про фінансовий лізинг», «Про захист прав споживачів», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», позивач просив стягнути з ТОВ «АК Плюс» на свою користь 144 774,92 грн та понесені судові витрати.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 вересня 2022 року позов залишено без задоволення.
Додатковим рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 01 листопада 2022 року у задоволенні заяви представника позивача ОСОБА_2 - адвоката Базалицького Роман Валерійовича про ухвалення додаткового рішення в даній справі відмовлено.
В апеляційній скарзі на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 вересня 2022 року представник ОСОБА_2 - адвокат Базалицький Р.В.посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, а також, що рішення прийняте без повного, всебічного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи, без надання належної оцінки доказам по справі. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та задовольнити позовні вимоги.
Зазначає, що ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції не навів обґрунтування відхилення доводів позивача щодо нікчемності укладеного між сторонами правочину та не врахував наведену позивачем практику Верховного Суду в аналогічних справах.
Вказує, що договір фінансового лізингу, предметом якого є транспортний засіб, а сторонами договору фізична і юридична особи, всупереч положень статті 799 ЦК України не було нотаріально посвідчено, а тому він в силу положень статті 220 ЦК України є нікчемним, що узгоджується із висновками Верховного Суду України, викладеними в постановах від 16 грудня 2015 року по справі №6-2766цс15 та від 19 жовтня 2016 року №6-1551цс16, від 18 січня 2017 року по справі №6-648цс16.
Разом з апеляційною скаргою, представник ОСОБА_2 - адвокат Базалицький Р.В. подав заяву стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу, вказавши орієнтовний розрахунок суми судових витрат, які позивач понесе у зв'язку із розглядом справи в суді апеляційної інстанції в розмірі 9600,00 грн, зазначивши при цьому, що відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України докази про надання правничої допомоги будуть подані протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду.
В апеляційній скарзі на додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 01 листопада 2022 року представник ОСОБА_2 - адвокат Базалицький Р.В., посилаючись на необґрунтованість та незаконність оскаржуваного рішення, просить його скасувати та стягнути з ТОВ «АК Плюс» понесені позивачем судові витрати по даній справі в суді першої інстанції.
Відзивів на апеляційні скарги у визначений судом апеляційної інстанції строк не надходили.
Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Згідно з ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
За таких обставин апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, відповідно до приписів ч. 13 ст.7 ЦПК України, якою передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Відповідно до положень ч.ч.1, 2 ст. 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішень суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарги, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Базалицького Р.В. підлягають задоволенню з таких підстав.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, відповідач набув майно за існування достатніх правових підстав, у спосіб, що не суперечить цивільному законодавству, як оплату за укладеним між сторонами договором лізингу, а тому відсутні підстави для застосування до даних правовідносин наслідків передбачених ст. 216 ЦК України.
Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони не ґрунтуються на матеріалах справи та вимогах закону.
З матеріалів справи вбачається, що 07 жовтня 2019 року між ОСОБА_2 та ТОВ «АК Плюс» було підписано заяву про приєднання до публічного договору № АРКІ000000000073099 на умовах, визначених публічним договором про надання фінансового лізингу, що розміщений на офіційному веб-сайті Компанії www.AK24.сom.ua. За цим Договором Лізингодавець передає Лізингоодержувачу в лізинг - автомобіль згідно Специфікації, викладеної у Додатку №1, строк лізингу 60 місяців.
Відповідно до умов Договору Лізингодавець ТОВ «АК Плюс» на умовах фінансового лізингу передав Лізінгоодержувачу ОСОБА_2 у платне володіння та користування предмет лізингу, найменування, марка, модель, комплектація, рік випуску, ціна одиниці, кількість і загальна вартість якого на момент укладення Договору наведені в п.14.1.1 Заяви про приєднання до Договору, Додатку 1 «Специфікація», а Лізингоодержувач зобов'язується прийняти Предмет лізингу та сплачувати щомісячні платежі та платежі по відшкодуванню витрат Лізингодавця, пов'язаних з виконанням Договору, на умовах цього Договору.
Сторонами не заперечується, що згідно з пунктом 14.1.1 Договору та Акту прийому-передачі (додаток № 1 до Договору) ОСОБА_2 отримав автомобіль марки «MERCEDES-BENZ Е», кузов № НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , 2003 року випуску, вартістю 215 000,00 грн.
Пунктом 14.1.2 Договору визначено, що строк лізингу складає 60 місяців з моменту підписання Додатку 2 до Договору (Графік лізингових платежів).
Відповідно до пункту 14.1.5 Договору на ім'я позивача був відкритий транзитний рахунок № НОМЕР_3 в АТ «Акцент - Банк» для зарахування на рахунок ТОВ «АК Плюс» платежів.
Згідно з Графіком лізингових платежів, який є Додатком 2 до Договору,та підписаний позивачем, та відповідно до статей 14.1.4, 14.3 період сплати з 20 по 25 число кожного місяця, щомісячний платіж Лізінгоодержувач вносить в розмірі 4920 грн. та відшкодовує Лізингодавцю всі витрати, які пов'язані з договором та виникли у Лізінгоодержувача протягом місяця, який передує поточний місяць.
Судом першої інстанції встановлено, що згідно договору та додатку №2 до Договору позивачем вносились платежі: 1-й платіж у розмірі - 55000 грн., наступні платежі у розмірах згідно графіку та відповідно до виписки по транзитному рахунку позивача в АТ «Акцент-Банк» на загальну суму 144 774,92 грн.
Отже, загальна сума сплачених позивачем коштів ТОВ «АК Плюс» - 144 774,92 грн, що не заперечується сторонами даної справи.
01 липня 2020 року автомобіль у позивача був вилучений, що підтверджується актом приймання-передачі предмету лізингу на підставі події «Дефолт» №100001304 від 01 липня 2020 року (а.с.11).
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, є договори та інші правочини.
Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Отже, якщо недійсність певного правочину встановлена законом, вимога про визнання його недійсним за загальним правилом не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (пункт 72), від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (пункт 95)).
Отже, у разі, коли сторона правочину вважає його нікчемним, вона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, із вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи вимоги його нікчемністю.
Відносини, які виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг».
Виходячи з аналізу норм чинного законодавства України, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.
Згідно зі статтею 628 ЦК України до відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Договір фінансового лізингу є змішаним договором, який поєднує в собі елементи договорів оренди та купівлі-продажу, а передбачені договором лізингові платежі включають як плату за надання майна у користування, так і частину покупної плати за надання майна у власність лізингоодержувачу по закінченню дії договору. На правовідносини, що склалися між сторонами щодо одержання позивачем як лізингодавцем лізингових платежів у частині покупної плати за надання майна в майбутньому у власність відповідачу, поширюються загальні положення про купівлю-продаж.
У частині положень щодо надання об'єкта лізингу у користування на правовідносини, зокрема щодо оплати за це, поширює свою дію параграф 5 «Найм (оренда) транспортного засобу» глави 58 «Найм (оренда)» ЦК України, що узгоджується з положеннями Закону України «Про фінансовий лізинг».
Відповідно до абзацу другого частини першої статті 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у випадку неможливості такого повернення (зокрема, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі) необхідно відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Отже, у разі застосування реституції за нікчемним договором лізингу лізингодавець зобов'язаний повернути лізингоодержувачу сплачені ним платежі на виконання умов договору, а лізингоодержувач, у свою чергу, зобов'язаний повернути лізингодавцю передане за договором майно, а саме об'єкт лізингу, яким він користувався.
Зі змісту укладеного між сторонами договір фінансового лізингу вбачається, що він є змішаним, оскільки містить елементи договору оренди та договору купівлі-продажу автомобіля, а тому, підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню. Установлено також, що сторони порушили вимоги ЦК України щодо нотаріального посвідчення договору, а тому в силу закону він вважається нікчемним.
З матеріалів справи вбачається, що з моменту виникнення між сторонами у справі спірних правовідносин ОСОБА_2 користувався предметом лізингу, який належить ТОВ «АК Плюс».
Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала
(див. висновок, сформульований Верховним Судом України у постанові
від 02 березня 2016 року у справі № 6-3090цс15).
У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень глави 83 ЦК України (див. висновок, сформульований Верховним Судом України у постанові від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-88цс13).
За змістом приписів глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна у набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності у деліктних зобов'язаннях. Натомість для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.
Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно (частина перша статті 1212 ЦК України).
Правовідносини за нікчемним договором фінансового лізингу на підставі якого відбулося фактичне користування позивачем транспортним засобом відповідача за своїм змістом є кондикційними.
Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 01 грудня 2021 року у справі № 521/127/19 (провадження № 61-10897св21) та постанові Верховного Суду від 09 січня 2023 року у справі № 750/1163/20 (провадження № 61-9477св21).
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції на зазначені обставини уваги не звернув, не дав належної оцінки доводам позивача, наведеним в обґрунтування позову, неправильно застосував норми матеріального права, що є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про задоволення позову.
Враховуючи вищевикладене, судова колегія приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 є обґрунтованими, оскільки предмет лізингу вилучений і знаходиться у лізингодавця, кошти у вигляді лізингових платежів за користування ним були сплачені, про що не заперечував лізингоодержувач, а отже, підлягають стягненню з останнього.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Щодо додаткового рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 01 листопада 2022 року, судова колегія вважає за потрібне зазначити наступне.
Оскільки, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 повністю, судова колегія приходить до висновку про скасування додаткового рішення та задоволення заяви про стягнення судових витрат, понесених позивачем на правову допомогу у суді першої інстанції.
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи (частина перша статті 133 ЦПК України).
Пунктами 1, 4 частини третьої статті 133 ЦПК України передбачено, що до витрат пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу, а також витрати, пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Разом з тим, положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Відповідно до частин першої-четвертої статті 137 ЦК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися (частина третя статті 141 ЦПК України).
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормовані частиною четвертою статті 141 ЦПК України, визначені також положеннями частин шостої, сьомої, дев'ятої статті 141 цього Кодексу.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат, суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на правову допомогу або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п'ятою, шостою, сьомою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
При цьому, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Разом із тим, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137, частина восьма статті 141 ЦПК України).
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Об'єднаної палати Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, додатковій постанові Верховного Суду від 28 травня 2021 року у справі № 727/463/19, постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19, від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц, від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18.
Згідно з пунктами 4, 6, 9 частини 1 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05 липня 2012 року №5076-VI договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.
Статтею 29 Закону №5076-VI визначено, що дія договору про надання правової допомоги припиняється його належним виконанням. Договір про надання правової допомоги може бути достроково припинений за взаємною згодою сторін або розірваний на вимогу однієї із сторін на умовах, передбачених договором. При цьому клієнт зобов'язаний оплатити адвокату (адвокатському бюро, адвокатському об'єднанню) гонорар (винагороду) за всю роботу, що була виконана чи підготовлена до виконання, а адвокат (адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язаний (зобов'язане) повідомити клієнта про можливі наслідки та ризики, пов'язані з достроковим припиненням (розірванням) договору.
Згідно зі статтею 30 вказаного Закону гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі Двойних проти України (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі Гімайдуліна і інших проти України (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі East/WestAllianceLimited проти України заява №19336/04, від 26 лютого 2015 року у справі Баришевський проти України (пункт 95), від 06 липня 2015 року у справі Заїченко проти України (п.131), зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц, постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі №742/2585/19, від 03 лютого 2021 року у справі №522/24585/17.
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі Лавентс проти Латвії зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Тобто, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Так, відповідно до статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
З матеріалів справи вбачається, що разом із позовною заявою представник представник ОСОБА_2 - адвокат Таганцов Б.А. подав орієнтовний розрахунок суми судових витрат позивача на правничу допомогу, які позивач понесе, у зв'язку з розглядом даної справи становить 13716,00 грн.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що правнича допомогу заявнику у цій справі у суді першої інстанції надавалась адвокатським бюром «Таганцова» на підставі договору про надання правової допомоги №02/07-1 від 02 липня 2021 року (а.с.130-133).
За умовами п. 4.1.2 Договору №02/07-1 від 02 липня 2021 року клієнт оплачує правничу допомогу у порядку та розмірах, що передбачені відповідними додатками до цього договору, та на підставі виставленого рахунку, який надається клієнту разом із актом наданої правничої допомоги.
В додатку №1 до Договору №02/07-1 від 02 липня 2021 року зазначено перелік правової допомоги та її вартість, зокрема розмір адвокатського гонорару за годину становить 50% прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на день оплати аба складання акту наданої правничої допомоги(а.с 134).
Згідно остаточного розрахунку суми судових витрат, які позивач поніс у зв'язку із розглядом справи, загальний їх розмір становить 11895,00 грн (а.с.136).
Відповідно до акту приймання передачі послуг згідно Договору №02/07-1 від 02 липня 2021 року про надання професійної правничої допомоги, загальна сума становить 11895,00 грн (а.с.138).
Зі змісту статей 10, 11, 12, 13 ЦПК України в узагальненому вигляді, при вирішенні цивільного спору, у тому числі і при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат, суд керується Конституцією України, законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, застосовує інші правові акти, враховує завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами, особливості предмета спору та ціну позову, складність справи, її значення для сторін та час, необхідний для розгляду справи, покладення доведення обставин, які мають значення для справи, саме сторонами, права яких є рівними, як і покладення саме на кожну сторону ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій та з урахуванням меж заявлених вимог та заперечень та обсягу поданих доказів.
При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 182 ЦПК України).
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Тобто, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній зі сторін без відповідних дій такої сторони.
Це підтверджується і такими нормами ЦПК України.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності.
З матеріалів справи вбачається, що жодних заперечень від інших сторін, учасників даної справи, щодо розміру визначених позивачем витрат на правову допомогу до суду не надходило.
Таким чином, витрати на професійну правничу допомогу у вказаному розмірі колегія суддів вважає співмірними зі складністю цієї справи, надані послуги відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру та є пропорційними до предмета спору та доведеними.
Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду приходить до висновку, що з відповідача на користь позивача слід стягнути витрати на правову допомогу у розмірі 11895,00 грн.
Також слід зазначити, що згідно з ч. ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 , судові витрати, від сплати яких ОСОБА_2 звільнений згідно ст.22 Закону України «Про захист прав споживачів» в розмірі 1447,75 грн за подання позовної заяви та в розмірі 2171,62 грн за подання апеляційної скарги, а всього 3619,37 грн підлягають стягненню з ТОВ «АК Плюс» на користь держави.
Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційні скарги Базалицького Романа Валерійовича, який представляє інтереси ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 вересня 2022 року та додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 01 листопада 2022 року скасувати та ухвалити нове рішення.
Позов ОСОБА_2 до товариства з обмеженою відповідальністю «АК Плюс» про стягнення коштів задовольнити.
Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «АК Плюс» на користь ОСОБА_2 суму коштів у розмірі 144 774 (сто сорок чотири тисячі сімсот сімдесят чотири) гривні 92 копійки.
Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «АК Плюс» на користь ОСОБА_2 витрати на правову допомогу у розмірі 11895 (одинадцять тисяч вісімсот дев'яносто п'ять) гривень 00 копійок.
Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «АК Плюс» на користь держави судовий збір у розмірі 3619 (три тисячі шістсот дев'ятнадцять) гривень 37 копійок.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.
Реквізити сторін:
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 , ІПН: НОМЕР_4
Товариства з обмеженою відповідальністю «АК Плюс», місце реєстрації:49126,м. Дніпро, проспект Праці, б. 2-Т, код ЄДРПОУ 34410930.
Повний текст постанови складений 02 березня 2023 року.
Суддя-доповідач Д.О. Таргоній
Судді: С.А. Голуб
Т.О. Писана