єдиний унікальний номер справи: № 754/5333/18
номер провадження: № 22-ц/824/362/2022
03 листопада 2022року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді - доповідача Білич І.М.
суддів Коцюрби О.П., Слюсар Т.А.
секретаря Мельник Ю.О., Рагушіна І.В.
за участі: позивача ОСОБА_1
представник позивача ОСОБА_2
відповідача ОСОБА_3 , ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційними скаргами ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_3 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 22 вересня 2021 року, ухвалене під головування судді Деснянського районного суду м. Києва Клочко І.В.,
у цивільній справі № 754/5333/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа: Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та за зустрічним позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 до ОСОБА_1 про вселення,-
У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа: Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація, згідно з яким просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 .
Обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що відповідно до ордеру на жиле приміщення серії Б № 40734 від 09 січня 1984 року, виданого Виконавчим комітетом Ватутінської районної Ради народних депутатів м. Києва, ОСОБА_1 із сім'єю у складі трьох осіб, а саме: колишньої дружини ОСОБА_1 та сина ОСОБА_5 , отримали право на зайняття жилого приміщення квартири АДРЕСА_1 . Вказана спірна квартира на даний час не приватизована та складається з двох жилих кімнат площею 30,52 кв.м.
Разом з тим, у вказаній квартирі, де зареєстрований та проживає позивач, також зареєстровані колишня дружина останнього - ОСОБА_3 , їх спільний син - ОСОБА_5 , які не проживають у квартирі з 1994 року, а також син ОСОБА_3 - ОСОБА_6 , який ніколи не проживав у квартирі та був зареєстрований в ній у 1997 році.
За вказаних обставин, а також посилаючись на те, що відповідачі добровільно залишили житло, а він вимушений самостійно нести тягар утримання квартири та сплачувати надання житлово-комунальних послуг, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Крім того, зауважував, що наявність у спірній квартирі зареєстрованих осіб, які фактично в ній не проживають, перешкоджає йому оформити субсидію на оплату комунальних послуг.
Заочним рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 23 січня 2019 року позов задоволено. Визнано ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 30 вересня 2019 року задоволено заяву відповідачів про перегляд заочного рішення Деснянського районного суду м. Києва від 23 січня 2019 року.
Скасовано заочне рішення Деснянського районного суду м. Києва від 23 січня 2019 року по цивільній справі № 754/5333/18. Справу призначено до розгляду в загальному порядку.
У жовтні 2019 року ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 звернулися до Деснянського районного суду м. Києва з зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1 , третя особа: Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація, в якій просили суд: вселити їх до квартири АДРЕСА_1 ; зобов'язати ОСОБА_1 не чинити перешкод у користуванні вказаною квартири та надати дублікат ключів від спірної квартири.
В обґрунтування зустрічної позовної заяви вказували, що не проживання їх у спірній квартирі зумовлено наступними поважними причинами в їх сукупності:
- ОСОБА_1 постійно перешкоджав позивачам за зустрічним позовом у користуванні квартирою, про що свідчать як рішення Ватутінського районного суду від 22 березня 1999 року та від 12 травня 1998 року, так і зверненнями до відділення міліції від 21 лютого 2003 року та від 05 березня 2003 року;
- ОСОБА_1 постійно проживав з іншою жінкою, а також замінив вхідні двері разом із замком на вхідних дверях, ключів від замків не надав;
- позивачі за зустрічним позовом доглядали за своєю матір'ю (бабусею) - ОСОБА_7 , яка хворіла та потребувала постійного стороннього догляду у зв'язку з нездатністю до самообслуговування, що підтверджується довідками від 15 лютого 2016 року за № 88 та від 09 серпня 2017 року за № 265.
За вказаних обставин, а також посилаючись на здійснення оплати житлово-комунальних послуг у період з 1986 року по квітень 2019 року включно, позивачі за зустрічним позовом просили свій позов задовольнити.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 22 вересня 2021 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа: Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, задоволено.
Визнано ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 до ОСОБА_1 про вселення відмовлено.
Судові витрати вирішено компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому КМ України.
Не погоджуючись з рішенням суду позивачі за зустрічним позовом подали апеляційні скарги.
В апеляційній скарзі ОСОБА_6 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням, а також задовольнити його зустрічний позов до ОСОБА_1 про вселення.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказуючи про неврахування судом першої інстанції того, що він не проживає у спірній квартирі з поважних причин, оскільки позивач привів до квартири іншу жінку, постійно проживав з нею у спірній квартирі, замінив вхідні двері і замок на вхідних дверях, ключів не надавав, тобто чинив перешкоди у користуванні житлом.
Також, зазначав, що суд першої інстанції не надав жодної оцінки тій обставині, що протиправне позбавлення права на користування квартирою порушує його конституційне право на житло, оскільки він зі своєю сім'єю проживає в орендованому житлі та не має іншого постійного житла.
При цьому, вказував, що не дивлячись на протиправну поведінку ОСОБА_1 щодо користування житловим приміщенням, він щомісяця надавав кошти своїй матері - ОСОБА_3 на оплату квартплати та комунальних послуг (т. 3, а.с. 150-154).
В апеляційній скарзі ОСОБА_3 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання її такою, що втратила право користування жилим приміщенням, а також задовольнити її зустрічний позов до ОСОБА_1 про вселення.
В обгрунтування доводів апеляційної скарги вказуючи про неврахування судом першої інстанції того, що вона не проживає у спірній квартирі з поважних причин, оскільки позивач привів до квартири іншу жінку, постійно проживав з нею у спірній квартирі, замінив вхідні двері і замок на вхідних дверях, ключів не надавав, тобто чинив перешкоди у користуванні житлом.
Також, зазначала, що суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги те, що іншою поважною причиною, з яких вона не проживала у спірній квартирі, була необхідність здійснення нею догляду за матір'ю - ОСОБА_7 , яка хворіла і потребувала постійного стороннього догляду у зв'язку з нездатністю до самообслуговування.
При цьому, вказувала, що не дивлячись на неможливість проживання у квартирі з поважних причин, вона разом з іншими відповідачами щомісяця сплачувала квартирну плату та комунальні послуги (т. 3, а.с. 159-163).
В апеляційній скарзі ОСОБА_5 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням, а також задовольнити його зустрічний позов до ОСОБА_1 про вселення.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує про неврахування судом першої інстанції того, що він не проживає у спірній квартирі з поважних причин, оскільки позивач привів до квартири іншу жінку, постійно проживав з нею у спірній квартирі, замінив вхідні двері і замок на вхідних дверях, ключів не надавав, тобто чинив перешкоди у користуванні житлом.
Також, зазначив, що суд першої інстанції не надав жодної оцінки тій обставині, що протиправне позбавлення права на користування квартирою порушує його конституційне право на житло, оскільки він не має іншого постійного житла.
При цьому, вказував, що не дивлячись на протиправну поведінку ОСОБА_1 щодо користування житловим приміщенням, він щомісяця надавав кошти своїй матері - ОСОБА_3 на оплату квартплати та комунальних послуг (т. 3, а.с. 165-169).
07 грудня 2021 року до Київського апеляційного суду надійшов відзив ОСОБА_1 на апеляційні скарги, в якому він просить у задоволенні апеляційних скарг відмовити, оскільки апелянтами не наведено жодних доказів про поважність причин їх не проживання у квартирі більше шести місяців до моменту подачі первісного позову та про чинення їм перешкод у можливості користування нею (т. 3, а.с. 190-195).
Позивач та його представник у судовому засіданні щодо задоволення апеляційної скарги заперечували, посилаючись на її безпідставність та необгрунтованість.
Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_6 у судовому засіданні як свої так і апеляційні скарги інших співвідповідачів підтримали та просили задовольнити, не заперечуючи проти доводів інших апеляційних скарг.
Відповідач ОСОБА_5 будучи присутнім у попередньому судовому засіданні підтримав доводи апеляційної скарги, у судове засідання 03 листопада 2022 року будучи належним чином повідомленим не зявився, про поважність причини своєї неявки суд не повідомив.
Третя особа до початку розгляду справи подала заяву про можливість здійснення розгляду справи за її відсутності.
Враховуючи положення ч.2 ст. 372 ЦПК України, а також строки розгляду справи, судом апеляційної інстанції визнано за можливе розглянути справу за відсутністю учасників справи, які не з'явилися у судове засідання, оскільки їх неявка не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб що зявилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_3 не підлягає задоволенню, а апеляційні скарги ОСОБА_6 та ОСОБА_5 підлягають задоволенню виходячи з наступного.
Задовольняючи первісні позовні вимоги про визнання ОСОБА_5 , ОСОБА_3 та ОСОБА_8 такими, що втратили користування спірною квартирою, а також відмовляючи у задоволенні зустрічного позову останніх про їх вселення до спірного житла, суд першої інстанції виходив з того, що вказаними відповідачами не надано належних та допустимих доказів, що підтверджують наявність у останніх перешкод у користуванні спірною квартирою у період з 2017 року, а звернення до суду із зустрічним позовом про вселення свідчить лише про намір останніх зберегти за собою місце реєстрації за адресою спірної квартири.
Проте повністю погодитися з такими висновками суду не можна виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, відповідно до ордеру на жиле приміщення серії Б № 40734 від 09 січня 1984 року, виданого Ватутінської районної Ради народних депутатів м. Києва, ОСОБА_1 із сім'єю у складі трьох осіб, а саме - ОСОБА_1 (дружина) та сина ОСОБА_5 , отримали право на зайняття жилого приміщення - квартири АДРЕСА_1 .
Вказана спірна квартира не приватизована та складається з двох жилих кімнат.
ОСОБА_1 та ОСОБА_1 розірвали шлюб, згідно до даних свідоцтва про розірвання шлюбу від 07 червня 1988 року, актовий запис № 132.
Відповідно до довідки форми № 3 від 03 квітня 2015 року у спірній квартирі (квартирі АДРЕСА_1 ) - зареєстровані ОСОБА_1 ОСОБА_5 , ОСОБА_3 та ОСОБА_6 .
За даними актів ЖЕД № 310 від 03 квітня 2015 року, 11 вересня 2015 року, 17лютого 2017 року та від 14 березня 2018 року вбачається, відповідачі без поважних причин більше шести місяців не проживають за місцем своєї реєстрації у квартирі АДРЕСА_1 .
Так, відповідно до ст.9 ЖК України, ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності.
У силу ст. 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутності поважних причин такого непроживання.
При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності, та враховувати принцип пропорційності втручання у право на повагу до житла, гарантоване п.1 ст.8 Конвенції про права людини 1950 року.
У справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст.71 ЖК), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї, тощо) суд може продовжити пропущений строк.
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.
Отже при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням слід встановити, скільки часу відповідач не проживає у спірному приміщенні; які існують поважні причини його не проживання у жилому приміщенні понад шість місяців.
Таким чином, на позивача покладено тягар доказування тих обставин, що відповідач не проживає у спірному жилому приміщенні понад шість місяців до моменту звернення до суду із позовом.
У свою чергу, відповідач, має належним чином довести, що непроживання у спірному житлі понад шість місяців зумовлено поважними причинами.
Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ст. 89 ЦПК України щодо оцінки доказів.
Крім того, слід зазначити, що у відповідно до вимог ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Однак, жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували, що відповідачі ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не проживали у спірній квартирі більше шести місяців без поважних на те причин, матеріали справ не містять.
Натомість, як встановлено судом апеляційної інстанції, у тому числі й з пояснень учасників справи, підставою для тимчасового не проживання відповідачів ОСОБА_5 та ОСОБА_6 та ОСОБА_3 слугувало те, що в 1992 року позивач одружився з ОСОБА_9 , вони стали проживати у спірній двокімнатній квартирі в подальшому народилися двоє дітей, які з народження і до часу звернення з позовом також проживають у спірній квартирі. ОСОБА_10 також у подальшому створила нову родину і стала починаючи з 1996 року проживати за місцем реєстрації нового чоловіка, так як спільне проживання колишнього подружжя після утворення нових родин у двокімнатній спірній квартирі стало неможливе (виникали сварки, конфлікти).
Зазначені обставини підтверджуються наявними у матеріалах справи зверненнями до правоохоронних органів, заміною позивачем замків до квартири, а також наявністю позовної заяви про звернення позивача до суду в 1998 році про визнання вказаних відповідачів такими, що втратили право користування спірним житлом. Рішенням Ватутінського районного суду м. Києва від 22 березня 1999 року позивачу було відмовлено у задоволенні заявлених позовних вимог.
Матеріали справи містять докази на підтвердження того, що відповідачі за первісним позовом протягом 1998 -2003 років зверталися до експлуатуючої організації (ЖЕК 1311) з заявами про збереження за ними права користування спірним житловим приміщенням.
У ході розгляду справи, кожна із сторін надала до суду докази щодо сплати щомісячної квартирної плати та комунальних послуг протягом 1996 - 2019 років за спірною адресою. З яких вбачається відсутність заборгованості по сплаті, дані послуги нараховувалися та сплачувалися виходячи з наявності інформації про реєстрацію в спірному житловому приміщенні 4 осіб (позивач, відповідачі).
Однак, хоча в матеріалах справи відсутні відповідні довідки ЖЕКу про розподіл між сторонами витрат на оплату комунальних послуг та квартирної плати, надані квитанції про сплату, де платником зазначено позивача, не спростовують обставин того, що протягом всього спірного періоду часу позивач сплачував витрати з урахуванням відповідачів, користуючись при цьому наявністю у всіх них пільг - 50% щодо сплати як комунальних послуг так і послуг по сплаті квартирної плати виходячи з того, що відповідачі є постраждалими внаслідок аварії на Чорнобильській АЄС.
Покази свідків, про які вказує позивач свідчать лише щодо тривалості часу не проживання відповідачів у спірній квартирі, що визнається та не спростовується самими сторонами у справі.
Також, слід зауважити, що ОСОБА_5 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , а ОСОБА_6 - ІНФОРМАЦІЯ_2 .
У свою чергу, як зазначив Верховний Суд у постанові від 19 травня 2021 року по справі № 759/19579/17, малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, а тому факт її не проживання у спірному житлі не є безумовною підставою для позбавлення її права користування ним. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише при досягненні повноліття, оскільки в силу свого віку малолітня дитина не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Позбавлення дитини права користування житлом не відповідає інтересам дитини.
Отже, при перегляді оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції враховується те, що протягом значного проміжку часу, який входить до періоду, вказаного позивачем щодо не проживання відповідачів з поважних причин у спірному житлі, відповідачі не мали достатнього обсягу дієздатності для самостійного обрання місця свого проживання.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та ч. 4ст. 10 ЦПК України встановлено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її позбавлення права на житло було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Більш того, як встановлено, спірна квартира є єдиним житлом відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , іншого житло вони не мають.
Виходячи з вищенаведеного, відповідачі ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , як і позивач, мають рівні права на передачу частини спірної квартири у власність шляхом приватизації і позбавлення такого права відповідачів є неприпустимим.
Обставин, які є підставою для визнання них таким, що втратили право користування внаслідок відсутності без поважних причин понад встановлені законом строки у жилому приміщенні, судом апеляційної інстанції не встановлено.
Натомість, достеменно встановлено те, що відповідачами ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не втрачено інтересу до спірного житла, яке є єдиним для них.
За вказаних обставин, висновок суду першої інстанції про зворотнє є помилковим, а оскаржуване рішення в частині вимог первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання їх такими, що втратили право користування спірним житлом, а також вимог зустрічного позову ОСОБА_5 , ОСОБА_6 до ОСОБА_1 про вселення підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення в цій частині про задоволення цих вимог.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання її такою, що втратила право користування спірною квартирою, та відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про вселення, виходячи з наступного.
Заперечуючи щодо вимог первісного позову, ОСОБА_3 посилалась, серед іншого, на те, що поважною причиною, з яких вона не проживала у спірній квартирі, була необхідність здійснення нею догляду за матір'ю - ОСОБА_7 , яка хворіла і потребувала постійного стороннього догляду у зв'язку з нездатністю до самообслуговування.
Як вірно встановлено судом першої інстанції, відповідно до листа Миронівського районного відділу державної реєстрації актів цивільного стану ГТУЮ у Київській області мати відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , а позивач ОСОБА_1 звернувся з позовом до суду у квітні 2018 року.
Крім того, як пояснила сама відповідач ОСОБА_3 , вона успадкувала після смерті своєї матері частину належного останній нерухомого майна, де і продовжує наразі проживати, як у своєму власному житлі.
За вказаних обставин, суд першої інстанції дійшов цілком обгрунтованого висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання її такою, що втратила право користування спірною квартирою, та відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про вселення.
З огляду вищевикладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про залишення апеляційної скарги ОСОБА_3 без задоволення та про задоволення апеляційних скарг ОСОБА_5 та ОСОБА_6 з зазначених вище підстав.
Керуючись ст.ст. 368, 372, 374, 376, 381-384, 387 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Апеляційні скарги ОСОБА_6 та ОСОБА_5 задовольнити.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 22 вересня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та за зустрічним позовом ОСОБА_5 , ОСОБА_6 до ОСОБА_1 про вселення, скасувати та ухвалити у цій частині нове судове рішення, за яким.
ОСОБА_1 відмовити в задоволенні заявлених позовних вимог до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про вселення - задовольнити.
Вселити ОСОБА_6 до квартири АДРЕСА_1 .
Вселити ОСОБА_5 до квартири АДРЕСА_1 .
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.
Суддя-доповідач:
Судді: