вул. Зигіна, 1, м. Полтава, 36000, тел. (0532) 61 04 21
E-mail: inbox@pl.arbitr.gov.ua, https://pl.arbitr.gov.ua/sud5018/
Код ЄДРПОУ 03500004
28.02.2023 р. Справа № 917/1732/19(917/1422/22)
Суддя господарського суду Полтавської області Білоусов С.М. при секретарі судового засідання Мацко О.В., розглянувши матеріали
за заявою арбітражного керуючого Товариства з обмеженою відповідальністю "Білогір'я молокопродукт" Васіна Є.Є., вул. Кагамлика, 37, літера А-2, м. Полтава, 36008, ідентифікаційний код 2655103636
до Товариства з обмеженою відповідальністю "ІР-АГРОМИР", вул. Пушкіна, 42, м. Полтава, 36011, код ЄДРПОУ 41569712
про визнання недійсними правочинів (спростування майнових дій)
У провадженні господарського суду Полтавської області перебуває справа № 917/1732/19 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Білогір'я молокопродукт", де у відповідності до постанови від 29.09.2020 року визнано Товариство з обмеженою відповідальністю "Білогір'я молокопродукт" (вул. Героїв Майдану, 82, офіс 23, м. Гадяч, Гадяцький район, Полтавська область, 37300, код ЄДРПОУ 33707592) - банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру.
07.11.2022 року до господарського суду Полтавської області звернувся ліквідатор Товариства з обмеженою відповідальністю "Білогір'я молокопродукт" Є.Є. Васін із заявою про визнання недійсними правочинів (спростування майнових дій) Товариства з обмеженою відповідальністю "Білогір'я молокопродукт" зі здійснення оплати на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ІР-АГРОМИР" на загальну суму 6 138 180,00 грн. за договорами № 28 від 28.03.2019 року та № 15/1 від 15.01.2019 року.
Ухвалою господарського суду Полтавської області від 11.11.2022 року прийнято до розгляду і відкрити провадження у справі № 917/1732/19 (917/1422/22) в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 20.12.2022 року на 10:00.
Ухвалою господарського суду Полтавської області від 20.12.2022 року підготовче засідання у справі відкладено на 31.01.2023 р. на 10:15 та зобов'язано відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "ІР-АГРОМИР" надати суду належним чином засвідчені копії договорів № 28 від 28.03.2019 року та № 15/1 від 15.01.2019 року для приєднання до матеріалів справи. Оригінали вказаних договорів надати для огляду в судовому засіданні.
Відповідач вимоги ухвали суду неодноразово не виконав, витребувані документи не надав.
Ухвалою господарського суду Полтавської області від 31.01.2023 року на 28.02.2023 р. на 11:15.
Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.
Відповідно до ч. 2 ст. 233 ГПК України дане рішення прийнято, складено та підписано в нарадчій кімнаті.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши всі наявні у справі докази, суд встановив наступне.
Ліквідатор в обгрунтування заяви зазначає, що у матеріалах справи міститься виписка руху коштів по поточному банківському рахунку боржника НОМЕР_1 в АТ КБ "Приватбанк". Відповідно до якої боржником здійснювалось перерахування грошових коштів на користь ТОВ "ІР-АГРОМИР" (код ЄДРПОУ 41569712) за річний період до дати відкриття провадження у справі про банкрутство на загальну суму 6 138 180,00 грн.
Здійснені боржником перерахунки на користь ТОВ "ІР-АГРОМИР", підпадають під критерії фраудаторності, а самі правочини за договорами № 28 від 28.03.2019 року та № 15/1 від 15.01.2019 року набувають ознаки фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам) та мають бути визнані недійсними судом виходячи з наступного:
Провадження у справі про банкрутство відкрито 24.12.2019 року.
А тому ліквідатор вважає, що період за який відбувались розрахунки між боржником та відповідачем (з 23.01.2019 року по 29.03.2019 року) є підозрілим у розумінні ч. 1 ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (на той момент чинний).
З матеріалів справи відомо, що боржник, на момент вчинення оспорюваних майнових дій на користь відповідача, мав прострочений борг перед кредиторами на значну суму, що підтверджується заявами кредиторів з грошовими вимогами до боржника.
Загальна сума кредиторських вимог, визнаних господарським судом Полтавської області та включених до реєстру вимог кредиторів ухвалою від 07.07.2020 року складає - 83 781 733,97 грн., а станом на момент відкриття ліквідаційної процедури 29.09.2020 року - 84 436 571,49 грн.
Відповідно до аналізу фінансово-господарської діяльності боржника від 25.06.2020 року (наявного в матеріалах справи), вбачається, що повний розрахунок з кредиторами є неможливий через критичний стан неплатоспроможності. Згідно з балансом боржника станом на 30.09.2019 року, на початок звітного періоду активи складали - 29 096 000,00 грн.
А тому, на дату виникнення прострочення перед кредиторами, майна боржника було не достатньо для розрахунків з ними. Попри це, боржник все ж таки розрахувався із відповідачем чим порушив принцип пропорційності (pro rata) чим позбавив інших кредиторів отримати задоволення грошових вимог в межах оспорюваної суми (6 138 180,00 грн.)
Отже, такі дії підпадають під ознаки недійсності та мають бути спростовані судом.
Верховний Суд України у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у Постанові від 02.06.2021 року по справі № 904/7905/16 зазначає, що "Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину - правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам (див. висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 року у справі № 910/8357/18, від 03.03.2020 року у справі № 910/7976/17, від 03.03.2020 року у справі № 904/7905/16, від 03.03.2020 року у справі № 916/3600/15, від 26.05.2020 року у справі № 922/3796/16, від 04.08.2020 року у справі № 04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 року у справі № 904/4262/17, від 22.04.2021 року у справі № 908/794/19(905/1646/17))".
У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 року у справі № 369/11268/16-ц такі угоди також визнано фраудаторними правочинами (правочин, що вчинений боржником на шкоду кредиторам).
У п. 31 Постанови від 30.01.2019 року у справі № 910/6179/17 Верховний Суд зазначив, що особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Дії, щодо будь-якого вилучення (відчуження) боржником своїх майнових активів є підозрілими і можуть становити втручання у право власності кредиторів, відтак відчуження майна боржником повинно здійснюватися з огляду на права кредиторів щодо забезпечення їх вимог активами боржника, а неврахування інтересів кредитора у такому випадку є зловживанням з боку боржника своїм правом щодо розпорядження майном як власника, за умови, що відчуження майна призводить завідомо до зменшення обсягу платоспроможності боржника і наносить шкоду кредиторам.
З матеріалів справи вбачається, що провадження у справі про банкрутство ТОВ "Біпогір'я молокопродукт" відкрито 24.12.2019 року, а перерахування боржником коштів на користь відповідача здійснено 23.01.2019 року, 24.01.2019 року, 25.01.2019 року, 28.01.2019 року, 29.01.2019 року, 30.01.2019 року, 29.03.2019 року, тобто в період дії Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
У зв'язку вищезазначеним, до правочинів (майнових дій) боржника підлягають застосуванню норми п. 5 ч. 1 ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
П. 5 ч. 1 ст. 20 Закону про банкрутство передбачено, що правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора якщо боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів боржнику перевищувала вартість майна.
Статтею 42 КУзПБ визначено, що арбітражний керуючий (в цьому випадку - ліквідатор) має право на звернення до суду з відповідною заявою за наявності підстав вважати, що боржник після відкриття провадження у справі про банкрутство чи протягом трьох (одного) років до відкриття, вчинив правочин спрямований на зменшення його активів або взяв на себе зобов'язання, які в подальшому унеможливили виконання грошових зобов'язань перед контрагентами.
За змістом, норми статті 20 Закону про банкрутство та статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства є спеціальними по відношенню до загальних підстав для визнання правочинів недійсними, визначених Цивільним кодексом України, тобто ці норми передбачають додаткові підстави для визнання правочинів недійсними, які характерні виключно для правовідносин, що виникають між боржником і кредитором у процесі відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.03.2020 року у справі № 910/1405/14.
Належність до фраудаторннх правочинів майнових дій боржника з перерахування грошових коштів в сумнівний період зі зменшенням обсягу його платоспроможності визначано судовою практикою, зокрема таку позицію викладено в Постанові Верховного Суцу у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18.08.2021 року у справі № 911/2498/18 (911/2934/20).
Здійснені боржником перерахунки на користь ТОВ "ІР-Агромир", підпадають під усі вищевказані критерії фраудаторності.
А тому, ліквідатор, вважаючи що права боржника порушені, звернувся до суду з вимогами про визнання недійсними правочинів (спростування майнових дій) Товариства з обмеженою відповідальністю "Білогір'я молокопродукт" зі здійснення оплати на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ІР-АГРОМИР" на загальну суму 6 138 180,00 грн. за договорами № 28 від 28.03.2019 року та № 15/1 від 15.01.2019 року.
При вирішенні спору суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Отже, правочин - правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків.
Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
За ч. 1, ч. 2 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5, 6 ст.203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ч. 2 ст. 42 Кодексу про банкрутство, правочини, вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора також з таких підстав:
- боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог;
- боржник уклав договір із заінтересованою особою;
- боржник уклав договір дарування.
Отже, законодавство у сфері банкрутства містить спеціальні та додаткові, порівняно із нормами ЦК України, підстави для визнання оспорюваних правочинів недійсними, і застосовуються тоді коли боржник перебуває в особливому правовому режимі, який врегульовано законодавством про банкрутство.
Особливості спеціального закону у сфері банкрутства виключають можливість керуватися загальновизнаним принципом щодо дії законів у часі під час визнання в межах справи про банкрутство правочину недійсним, згідно з яким відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
На відміну від вимог ЦК України та ГК України, законодавство про банкрутство (стаття 42 Кодексу про банкрутство) не визначає вимоги до укладеного правочину, а врегульовує спеціальні правила та процедуру визнання недійсними правочинів (договорів), укладених боржником, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство та містить спеціальні положення щодо строків (сумнівного періоду протягом якого боржник вчиняє правочини), суб'єктів (осіб які мають ініціювати право визнання договорів недійсними) і переліку підстав, за наявності яких можна визнавати правочини недійсними.
Крім того, поряд з закріпленими у законодавстві підставами, суд досліджує наявність підстав для визнання недійсними договорів, з урахуванням позиції викладеної у постанові Верховного суду від 08.07.2020 року у справі № 906/204/16.
Інститут визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство є універсальним засобом захисту у відносинах неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання відносин неплатоспроможності, що спрямована на дотримання балансу інтересів не лише осіб, які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у справу про банкрутство, наприклад, контрагентів боржника. Визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.
З огляду на сферу регулювання законодавства про банкрутство, загалом і за змістом вищевказаних норм, вони є спеціальними щодо загальних, установлених ЦК України підстав для визнання правочинів недійсними, тобто ці норми передбачають додаткові, специфічні підстави для визнання правочинів недійсними, які характерні виключно для правовідносин, що виникають між боржником і кредитором у процесі відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом. Передбачені спеціальні підстави заявлення вимог про визнання правочинів недійсними і спростування майнових дій та особливі наслідки задоволення вимог, заявлених в порядку норм законодавства про банкрутство.
У разі визнання недійсними правочинів (договорів) або спростування майнових дій боржника, кредитор (інші особи) зобов'язаний повернути в ліквідаційну масу майно, отримане від боржника, а у разі неможливості повернути майно в натурі відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент здійснення правочину або вчинення майнової дії.
Вказана процедура спрямована на повернення до складу конкурсної маси відчужених за такими правочинами активів. Можливість оспорення та спростування майнових дій боржника насамперед необхідна для забезпечення зберігання майна боржника в інтересах конкурсних кредиторів.
Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах, зокрема, Кодексом про банкрутство.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно ч. 2 та ч. 3 ст. 13 ЦК України передбачено, що при здійсненні своїх прав особа, зокрема, зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили.
Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Нормами Цивільного кодексу та Кодексу про банкрутство визначено підстави визнання недійсними договорів та саме правочинів боржника.
Оскільки, період часу з моменту виникнення грошового зобов'язання у боржника у тому числі при загрозі неплатоспроможності або при надмірній заборгованості до дня порушення справи про його банкрутство є підозрілим періодом, а правочини (договори, майнові дії) боржника, що вчинені у цей період часу є сумнівними, нормами Кодексу про банкрутство встановлено правову презумпцію сумнівності правочинів та майнових дій боржника, що вчинені ним протягом вказаних у Кодексі про банкрутство строку, тому будь-який правочин боржника щодо відчуження ним свого майна може бути визнаний недійсним на підставі наведених норм.
Таким чином, підлягають перевірці судом обставини укладення оспорюваного договору на наявність ознак, визначених ст. 42 Кодексу про банкрутство.
Згідно заяви, розпорядником майна визначено наступні підстави для визнання договору недійсним:
- договір має ознаки фіктивності, оскільки його було укладено між заінтересованими особами;
- керівником було перевищено повноваження під час укладання договору;
- відсутні докази на виконання договору (акт приймання-передачі документів).
Згідно статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до вимог статті 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору .
Статтею 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
В силу норм п. 1 ч. 1 ст. 512, ст. 514 ЦК України, кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно ч. 1 ст. 513 ЦК України, правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
За приписами ст. 516 ЦК України, заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.
У статті 517 ЦК України, встановлено, що первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні.
За положеннями статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
В матеріалах справи відсутні спірні договори № 28 від 28.03.2019 року та № 15/1 від 15.01.2019 року, а тому суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.
Відповідно до ч. 2 ст. 7 Кодексу України з процедур банкрутства, господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.
Згідно з абз. 12 ч. 1 ст. 61 Кодексу України з процедур банкрутства, ліквідатор з дня свого призначення подає до суду заяви про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника.
Враховуючи вищевикладене та за відсутності копії договорів № 28 від 28.03.2019 року та № 15/1 від 15.01.2019 року у суду відсутні підстави для визнання їх недійсними.
Згідно п. 1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Відповідно ст. 13 ГПК України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.
За приписами ч. 2-3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі № 914/1131/18, від 26.02.2019 року у справі №914/385/18, від 10.04.2019 року у справі № 04/6455/17, від 05.11.2019 року у справі №915/641/18.
При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.
Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 року зі справи № 902/761/18, від 20.08.2020 року зі справи № 914/1680/18).
Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
На підставі ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 232-233, 237-238, 252 ГПК України, суд, -
1. У позові відмовити повністю.
2. Копію рішення направити учасникам (сторонам) справи в порядку, встановленому статтею 242 ГПК України.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч. 1, 2 ст. 241 ГПК України). Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Згідно ст. 257 ГПК України, апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Відповідно до п. 17.5 Перехідних положень ГПК України, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Повне рішення складено та підписано 07.03.2023 року.
Суддя Білоусов С. М.