Провадження № 2/760/3679/23
Справа № 760/11257/21
26 січня 2023 року Солом'янський районний суд м. Києва в складі:
головуючого-судді - Букіної О.М.,
при секретарі - Щепановій І.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін цивільну справу позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 , ПАТ «Страхова група «ТАС», про стягнення матеріальної та моральної шкоди завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди,-
Позивач звернувся з позовом до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 , ПАТ «Страхова група «ТАС», та просить суд стягнути з відповідача на користь позивача матеріальну шкоду у розмірі 48 947,05 грн., моральну шкоду у розмірі 14 000,00 грн. та судові витрати.
В обґрунтування своїх вимог зазначає, що 16.10.2019 по вул. Гетьмана у м. Києві відбулася ДТП за участі автомобіля Dodge Challenger д.н.з. НОМЕР_1 під керуванням ОСОБА_4 , який на праві власності належить ОСОБА_3 , та автомобіля DAF д.н.з. НОМЕР_2 під керуванням ОСОБА_2 .
Вказує, що постановою Солом'янського районного суду м. Києва від 17.02.2020 у справі про адміністративне правопорушення № 760/29214/19 стосовно ОСОБА_1 за ст. 124 КУпАП провадження у справі було закрито у зв'язку із відсутністю у його діях складу адміністративного правопорушення.
Посилається, що постановою Солом'янського районного суду м. Києва від 17.02.2020 у справі про адміністративне правопорушення № 760/12089/19 була встановлена винуватість ОСОБА_2 в ДТП, що сталася 16.10.2019, але провадження у справі було закрито на підставі п. 7 ч. 1 ст. 247 КУпАП у зв'язку із закінченням строків притягнення до адміністративної відповідальності.
Стверджує, що таким чином в результаті ДТП, яка сталася з вини ОСОБА_2 був пошкоджений автомобіль яким керував ОСОБА_1 внаслідок чого йому було завдано матеріальну та моральну шкоду.
Вказує, що відповідно до звіту про оцінку вартості матеріального збитку заподіяного власнику колісного транспортного засобу № 203/03-21 від 30.03.2021, вартість відновлювального ремонту транспортного засобу Dodge Challenger д.н.з. НОМЕР_1 складає 48 947,05 грн.
На день настання ДТП цивільно-правова відповідальність водія ОСОБА_2 була застрахована у ПАТ «СГ «ТАС» відповідно до полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № АО 5081171 від 18.02.2019.
30.09.2020 ОСОБА_1 звернувся до ПАТ «СГ «ТАС» із Повідомленням про ДТП, але листами № 16433/9120 від 21.10.2020 та № 153 від 29.01.2021 у виплаті страхового відшкодування йому було відмовлено на підставі ст.. 37 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у зв'язку з не поданням заяви страхове відшкодування впродовж одного року.
Зазначає, що ним він не подав своєчасно заяву про виплату страхового відшкодування з тієї причини, що чекав закінчення розгляду справи про адміністративне правопорушення, за насідком розгляду якої мало бути встановлено вину учасників ДТП.
З урахуванням викладеного вважає, що завдана матеріальна шкода має бути відшкодована безпосереднім винуватцем ДТП, тобто відповідачем.
Окрім цього, також просив суд стягнути із відповідача на його користь моральну шкоду у розмірі 14 000,00 грн.
З урахуванням викладеного просив позовні вимоги задовольнити.
30.04.2021 на підставі протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями дану справу було передано до провадження судді Букіної О.М.
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 30.04.2021 у справі було відкрито провадження та призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 30.04.2021 було задоволено заяву позивача про забезпечення позову та накладено арешт на земельну ділянку площею 0,25 га (кадастровий номер: 3224281201:01:005:0802), розташовану у смт Ставище Київської області, яка належить на праві власності ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ).
Сторонам було направлено копію ухвали від 30.04.2021, відповідачу та третій особі також було направлено копію позовної заяви із додатками.
Відповідач відзив на позовну заяву у встановлений судом строк не подав.
Представником третьої особи у встановлений строк пояснень на позовну заяву подано не було.
Оскільки розгляд справи відбувається у порядку спрощеного позовного провадження, сторони у судове засідання не викликалися.
Дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.
Судом встановлено, що 16.10.2019 по вул. Гетьмана у м. Києві відбулася ДТП за участі автомобіля Dodge Challenger д.н.з. НОМЕР_1 під керуванням ОСОБА_4 , який на праві власності належить ОСОБА_3 , та автомобіля DAF д.н.з. НОМЕР_2 під керуванням ОСОБА_2 .
Постановою Солом'янського районного суду м. Києва від 17.02.2020 у справі про адміністративне правопорушення № 760/29214/19 за ст. 124 КУпАП провадження у справі відносно ОСОБА_4 було закрито у зв'язку із відсутністю у його діях складу адміністративного правопорушення (а.с. 28).
Постановою Солом'янського районного суду м. Києва від 17.02.2020 у справі про адміністративне правопорушення № 760/12089/19 за ст. 124 КУпАП було встановлено винуватість ОСОБА_2 в ДТП, що сталася 16.10.2019, але провадження у справі було закрито на підставі п. 7 ч. 1 ст. 247 КУпАП у зв'язку із закінченням строків притягнення до адміністративної відповідальності (а.с. 29, 30).
Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до ч.5 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
З урахуванням зазначеного, суд вважає, що вина відповідача ОСОБА_2 у вказаній вище ДТП є встановленими.
Відповідно до Висновку щодо вартості матеріального збитку заподіяного власнику колісного транспортного засобу № 203/03-21 від 30.03.2021 вартість відновлювального ремонту транспортного засобу Dodge Challenger д.н.з. НОМЕР_1 складає 48 947,06 грн. (а.с. 35-69).
Станом на момент ДТП, тобто 16.10.2019, цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 була застрахована у АТ «СГ «ТАС».
Листом № 16433/9120 від 21.10.2020 ПрАТ «СГ «ТАС» повідомило позивача, у зв'язку із тим, що позивачем був перевищений термін подачі Заяви про страхове відшкодування, керуючись с. 37.1.4. Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», ПрАТ «СГ «ТАС» немає правових підстав для виплати страхового відшкодування та відмовляє позивачу у виплаті страхового відшкодування у повному обсязі (а.с. 31-32).
Із даного листа також вбачається, що позивач звернувся 30.09.2020 до ПрАТ «СГ «ТАС» із повідомленням про дорожньо-транспортну пригоду (справа № 21990/40/2020/53 від 30.09.2020) з приводу дорожньо-транспортної пригоди, яка сталася 16.10.2019.
Листом № 153 від 29.01.2021 ПрАТ «СГ «ТАС» повторно повідомило позивача про відмову у виплаті йому страхового відшкодування у зв'язку із пропуском річного строку на подання заяви про виплату страхового відшкодування (а.с. 33-34).
Таким чином встановлено, що 30.09.2020 позивач звернувся до ПрАТ «СГ «ТАС» із повідомленням про дорожньо-транспортну пригоду.
Разом із тим, будь-які докази того, що позивач звертався до ПрАТ «СГ «ТАС» із заявою про страхове відшкодування у матеріалах справи відсутні.
Як вбачається із матеріалів справи, ДТП сталася 16.10.2019.
Таким чином річний строк для звернення із заявою про страхове відшкодування до ПрАТ «СГ «ТАС» сплинув 16.10.2020.
Позивач звертаючись до суду із позовом вказує, що він пропустив даний строк із поважних причин, оскільки чекав на завершення розгляду справи про адміністративне правопорушення за ст. 124 КУпАП, рішення у якій було прийнято 17.12.2020, а тому вважає, що після завершення строку для звернення до страхової компанії, обов'язок з відшкодування потерпілій особі шкоди покладається на винуватця ДТП, тобто відповідача.
З цього приводу зазначає наступне.
Як було встановлено вище, будь-яких доказів того, що позивач звертався до страхового компанії із заявою про страхове відшкодування матеріали справи не містять.
Звернення потерпілого до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування є позасудовою процедурою здійснення такого страхового відшкодування, яка не виключає право особи безпосередньо звернутися до суду з позовом про стягнення відповідного відшкодування (див. висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к).
У постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18) Велика Палата Верховного Суду фактично визначила два окремих (відмінних один від одного) випадки, за яких є можливим відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності: 1) пропуск строків, передбачених статтею 37 Закону 2) ситуація, коли розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика (стаття 1194 ЦК України).
Незважаючи на те, що у справі, що переглядається, потерпілий втратив право на отримання відшкодування від страховика тієї особи, яка завдала шкоди, таке право підлягає захисту в межах позовної давності на загальних підставах шляхом пред'явлення позову до винуватця ДТП, який є безпосереднім заподіювачем описаної шкоди.
При цьому обмеження, встановлені статтею 1194 ЦК України, не поширюються на зазначені правовідносини, оскільки наведена норма регламентує визначення обсягу відповідальності застрахованої особи у разі недостатності страхової виплати (тобто така виплата мала бути проведена) і не встановлює будь-яких обмежень у разі, якщо у страховика не виникло обов'язку зі сплати страхової виплати.
Інше розуміння наведених норм права фактично зменшує строк існування права на вимогу до заподіювача шкоди, якщо така шкода заподіяна майну потерпілого, до одного року з моменту скоєння ДТП. Наведений річний строк є присічним та поважність причин його пропуску не може впливати на можливість захисту цивільного права, що істотно звужує можливість потерпілої особи захистити своє порушене право в порівнянні із захистом свого права на загальних підставах у межах трирічної позовної давності шляхом пред'явлення позову до правопорушника - завдавача шкоди.
Вибір страховика належить кожній особі, яка вирішила вступити в договірні відносини з приводу такого виду страхування, відповідно, така особа має нести всі ризики обрання неналежного, недобросовісного або ненадійного контрагента. З іншого боку, нездійснення потерпілою особою всупереч своїм власним інтересам обов'язку звернутися до страховика із заявою про страхове відшкодування впродовж одного року (з моменту скоєння дорожньо-транспортної пригоди) жодною нормою чинного законодавства не визнано як підстава припинення права вимоги до завдавача шкоди і обов'язку такої особи відшкодувати завдану нею шкоду.
Відповідно до статті 33 Закону №1961-IV страхувальник, у разі настання ДТП, невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання дорожньо-транспортної пригоди, письмово має надати страховику, з яким укладено договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - МТСБУ), повідомлення про ДТП встановленого МТСБУ зразка, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, контактний телефон та свою адресу. Якщо водій транспортного засобу з поважних причин не мав змоги виконати зазначений обов'язок, він має підтвердити це документально. Тобто страхувальник має вчинити дії для повідомлення страховика про настання ДТП.
У свою чергу, страховик зобов'язаний протягом двох робочих днів з дня отримання повідомлення про настання події, що містить ознаки страхового випадку, розпочати її розслідування, у тому числі здійснити запити щодо отримання відомостей, необхідних для своєчасного здійснення страхового відшкодування. Протягом 10 робочих днів з дня отримання повідомлення про ДТП страховик (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - МТСБУ) зобов'язаний направити свого представника (працівника, аварійного комісара або експерта) на місце настання страхового випадку та/або до місцезнаходження пошкодженого майна для визначення причин настання страхового випадку та розміру збитків (стаття 34 Закону №1961-IV). Тобто страховик після повідомлення страхувальником про ДТП має здійснити всі дії для встановлення та виплати страхового відшкодування.
У страховика (МТСБУ) обов'язок здійснити страхове відшкодування (регламентну виплату) не виникає у разі навмисних дій страхувальника, спрямованих на настання страхового випадку (підпункт 37.1.1 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV), або у разі вчинення ним умисного кримінального правопорушення, що призвело до страхового випадку (підпункт 37.1.2 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV).
Крім того, у страховика (МТСБУ) обов'язок здійснити страхове відшкодування (регламентну виплату) не виникає і тоді, коли має місце неналежна поведінка й з боку потерпілого, а саме: невиконання обов'язків, визначених Законом № 1961-IV, якщо це призвело до неможливості страховика (МТСБУ) встановити факт ДТП, причини та обставини її настання або розмір заподіяної шкоди (підпункт 37.1.3 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV); неподання заяви про страхове відшкодування впродовж одного року з моменту ДТП, якщо шкода заподіяна майну потерпілого, і трьох років з моменту ДТП, якщо шкода заподіяна здоров'ю або життю потерпілого (підпункт 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV).
Отже, закон з огляду на принцип добросовісності визначає, що якщо потерпілий недобросовісно реалізовує право на отримання відшкодування завданої йому під час експлуатації наземного транспортного засобу шкоди, не виконує покладені на нього Законом № 1961-IV обов'язки, він має нести тягар негативних наслідків власної поведінки.
Аналізуючи зазначені норми законодавства, слід дійти висновку, що законодавство у страхових правовідносинах передбачає здійснення прав та обов'язків з дотриманням принципу добросовісності всіма учасниками цих правовідносин і не дотримання цього принципу може мати наслідком відмову в захисті порушеного права, зокрема в праві на відшкодування шкоди при недобросовісній поведінці особи взагалі, та звільняє страховика від обов'язку відшкодування шкоди при недобросовісній поведінці винної особи та потерпілого.
Разом з тим у порушення принципу пропорційності законом не встановлено механізму захисту права осіб (поновлення права), які добросовісно виконують покладені на них обов'язки, якщо шкода не відшкодована не з їхньої вини. Тому тлумачення права щодо відшкодування шкоди за наслідками страхового випадку за Законом № 1961-IV, має здійснюватися з огляду на добросовісне виконання зобов'язань та поведінки всіх учасників (добросовісна чи недобросовісна поведінка/дії) та пропорційність інтересів усіх учасників цих правовідносин.
Стаття 1166 ЦК України передбачає, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
За змістом вказаної норми, за загальним правилом: по-перше, в повному обсязі; по-друге, особою, яка безпосередньо її завдала, шкода підлягає відшкодуванню.
Проте із вказаних правил є винятки, передбачені законом. Одним з таких винятків є страхування особою цивільно-правової відповідальності.
Страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів (стаття 1 Закону України "Про страхування" (далі - Закон №85/96-ВР)).
За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (стаття 979 ЦК України).
Предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані, зокрема, з відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності) (стаття 980 ЦК України).
Питання страхування відповідальності власників транспортних засобів регулюється не тільки національним законодавством, а й міжнародними нормами, і Україна як держава, яка прагне вступу в Європейський союз, в Угоді про асоціацію України з ЄС зобов'язалась здійснити заходи до підвищення гарантій забезпечення прав потерпілих від ДТП відповідно до Директиви 2009/103/ЄС щодо страхування цивільної відповідальності по відношенню до використання автотранспортних засобів та забезпечення виконання зобов'язань щодо страхування такої відповідальності.
Відносини страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів регламентує, зокрема, Закон № 1961-IV.
Згідно зі статтею 999 ЦК України до відносин, що випливають із обов'язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.
Саме на забезпечення таких зобов'язань було ухвалено Закон № 1961-IV.
Законом № 1961-IV визначено як засади, так і процедури отримання потерпілими особами за наслідками ДТП, відшкодування заподіяної шкоди.
Згідно з статтею 3 Закону №1961-IV обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів здійснюється, зокрема, з метою забезпечення відшкодування шкоди майну потерпілих внаслідок ДТП та захисту майнових інтересів страхувальників.
Відповідно до статті 5 вказаного Закону об'єктом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров'ю, майну потерпілих унаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу.
У разі настання страхового випадку страховик (страхова компанія) у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров'ю, майну третьої особи (пункт 22.1 статті 22 Закону № 1961 IV).
Згідно з частинами першою, другою статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Статтею 1194 ЦК України передбачено, що особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
Відтак Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.12.2021 у справі № 147/66/17 послідовно наголошує, що основний тягар відшкодування шкоди, спричиненої за наслідками ДТП, повинен нести страховик та саме він є належним відповідачем у справах за позовами про відшкодування шкоди в межах страхової суми.
Відшкодування шкоди особою, яка її завдала, можливе лише за умови, що згідно із Законом № 1961-IV у страховика (страховика) не виник обов'язок з виплати страхового відшкодування, чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування. Покладання обов'язку з відшкодування шкоди в межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону № 1961 IV) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц з урахуванням постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі №147/66/17).
Водночас в Законі наголошено, що обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю та/або майну потерпілих внаслідок ДТП та захисту майнових інтересів страхувальників. Тобто Закон як спрямований насамперед на захист прав осіб потерпілих внаслідок ДТП, при цьому також забезпечує майнові інтереси винної особи, які полягають у відшкодуванні спричиненої шкоду не нею, а страховиком (страховою компанією) за певні страхові внески (стаття 3 Закону № 1961-IV).
Тобто положення цього Закону спрямовані як на захист прав потерпілої особи на відшкодування шкоди, так і на те, що винна особа має право розраховувати на відшкодування спричиненої нею шкоди страхувальником, у якого застрахована її відповідальність, а тому, розглядаючи такі спори, судам слід уважно дотримуватись балансу інтересів як потерпілої особи, так і особи, яка застрахувала свою відповідальність та переклала тягар відшкодування шкоди на страховика.
При цьому, слід мати на увазі, що відповідно до положень статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.
Цивільний кодекс України також передбачає, що особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї, і особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства (частини друга та четверта статті 14 ЦК України)
Положення зазначених норм права свідчить про зобов'язання учасників цивільних правовідносин діяти в межах закону, не порушуючи права інших осіб у спосіб передбачений законом, добросовісно здійснюючи свої права та обов'язки.
Згідно з пунктом 3 частини другої статті 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної шкоди) та моральної шкоди іншій особі.
За загальним принципом, відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Разом з тим, як уже зазначалось, винна особа - володілець транспортного засобу має право застрахувати свою відповідальність, передавши обов'язок відшкодування шкоди, спричиненої за участю його транспортного засобу, страховій компанії (страховику).
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 988 ЦК України страховик зобов'язаний у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату у строк, встановлений договором.
У випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов'язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик завдавача шкоди. Цей страховик, хоч і не завдав шкоди, але є зобов'язаним суб'єктом перед потерпілим замість завдавача шкоди в передбаченому Законом порядку. Після такої виплати деліктне зобов'язання припиняється його належним виконанням.
У разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров'ю, майну третьої особи (пункт 22.1 статті 22 Закону).
Одночасно за положеннями статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
Суд звертає увагу на те, що як право потерпілого на відшкодування заподіяної шкоди так і кореспондуючий обов'язок страховика (страхової компанії) здійснити його відшкодування виникає на підставі настання страхового випадку - ДТП.
При цьому зазначений закон встановлює як підстави відшкодування шкоди і відмови страховика у такому відшкодуванні, так і процедури, за якими така шкода відшкодовується.
Слід також зазначити, що відповідно до статті 12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом. Відтак зазначена норма визначає, що саме законом встановлюється випадки, коли право особи припиняється внаслідок його нездійснення.
Відповідно до цього Закону та статті 13 ЦК України сторони повинні діяти добросовісно, не порушуючи права інших осіб - учасників цих правовідносин.
За змістом зазначених норм права встановлюється, як добросовісність поведінки особи, чиї права порушено, так і передбачається, що припинення права може бути лише у випадках, передбачених законом.
Зміст суб'єктивного цивільного права становлять такі юридичні правомочності, як реалізація особою права на дії; можливість вимагати певної поведінки від інших; можливість захисту порушеного права в юрисдикційному порядку (зокрема, у досудовому та судовому порядку).
Під здійсненням цивільного права слід розуміти реалізацію тих можливостей, які становлять зміст суб'єктивного цивільного права. Здійснення цивільного права відбувається шляхом вчинення фактичних та юридичних дій, що свідчить по свободу поведінки учасників цивільних правовідносин при реалізації своїх прав та обов'язків на власний розсуд.
Цивільне законодавство встановлює правило, згідно з яким нездійснення особою своїх майнових прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом (частина друга статті 12 ЦК України). При цьому, ЦПК України містить норми, коли нездійснення цивільного права є підставою для припинення цивільного права, настання інших негативних правових наслідків для носія такого права. Наприклад, частина четверта статті 559 ЦК України передбачає припинення поруки у зв'язку з пропуском 6 місяців строку звернення кредитора до поручителя, а також, що з припиненням поруки припиняється й право на отримання сум простроченої заборгованості від поручителя.
Поняття відмови від права не є тотожним поняттю нездійснення права (наприклад, відмова від прав, набутих за довіреністю, повинна відбуватись із повідомленням довірителя (стаття 250 ЦК України), відмова від права власності здійснюється шляхом заяви про це чи вчиненням інших дій, які свідчать про відмову від цього права (стаття 347 ЦК України)). Відмова від належного особі права припиняє таке право.
Також припинення цивільного права та/або припинення права на захист порушеного права та/або припинення права на отримання відшкодування від певної особи не є ідентичними.Припинення цивільного права має під собою наслідком припинення цивільних правовідносин та відбувається, як вже було зазначено, лише у випадках, передбачених законом.
Припинення ж права на відновлення або захист порушеного права, право на відшкодування шкоди за рахунок певної особи не позбавляє особу взагалі цивільного права, але має наслідком неможливість отримання відновлення порушеного права або відшкодування шкоди тощо за рахунок певної особи (припинення поруки, пропуск позовної давності до одного з боржників). При цьому особа не позбавлена права на отримання захисту або відновлення порушеного права від іншого боржника за його наявності.
Таким чином, припинення цивільного права має бути передбачено законом, на відміну від чого припинення права на отримання відшкодування від певної особи не позбавляє особу цивільного права, а лише позбавляє її можливості отримати відшкодування від цієї особи.
Відповідно до підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV підставою для відмови страховиком (страховою компанією) у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати) є, зокрема, неподання потерпілою особою заяви про страхове відшкодування впродовж одного року, якщо шкода заподіяна майну потерпілого, і трьох років, якщо шкода заподіяна здоров'ю або життю потерпілого, з моменту скоєння ДТП.
Закон передбачає, що потерпілий, який володіє правом на майнове відшкодування заподіяної йому шкоди, повинен вчинити ряд активних дій, які б свідчили про його волевиявлення щодо здійснення цього права. Вказані активні дії потерпілого закон пов'язує, зокрема, із поданням заяви про страхове відшкодування впродовж визначеного законом строку (підпункт 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV), зі сприянням у визначенні характеру та розміру збитків (пункт 331.1статті 331 Закону № 1961-IV).
Відтак право потерпілого на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком узятих на себе зобов'язань не є безумовним, а пов'язується з поданням до такого страховика заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування), що у свою чергу законодавець обмежує річним строком з моменту скоєння відповідної ДТП (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 910/7449/17 (провадження № 12-104гс18)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 147/66/17 було викладено наступний правовий висновок: «Сплив строку, протягом якого потерпіла особа може реалізувати своє регулятивне суб'єктивне право (у цьому випадку протягом одного року) за рахунок страховика (страхової компанії), призводить до неможливості отримання страхового відшкодування від особи, що застрахувала відповідальність винної в ДТП особи в позасудовому порядку. Однак, законодавством не передбачено в цьому випадку припинення взагалі права на відшкодування шкоди, ані у повному обсязі, ані в обсязі страхового відшкодування. Тоді як згідно із частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявила сторона у спорі, є підставою для відмови в позові.
Крім того, немає підстав вважати, що річний строк звернення з заявою про виплату страхового відшкодування є спеціальним строком позовної давності, передбаченим статтею 258 ЦК України, оскільки це суперечить змісту зазначеної норми, яка не передбачає встановлення спеціальної позовної давності в інших випадках, ніж випадки, передбачені в цій норми.
З огляду на те, що пропуск річного строку звернення із заявою до страховика (страхової компанії) не зазначений у законодавстві (стаття 12 ЦК України) як підстава для припинення матеріального права, цей строк не може бути розцінений як преклюзивний і такий, що припиняє існуюче право на отримання відшкодування шкоди в розмірі регламентних виплат взагалі.
Аналізуючи норми законодавства стосовно добросовісної поведінки всіх учасників правовідносин (стаття 13 ЦПК України) та принципу повного відшкодування шкоди (стаття 1166 ЦК України), Велика Палата Верховного Суду з огляду на відсутність норми закону, що передбачає припинення в цьому випадку цивільного права на відшкодування, та з урахуванням із загального права особи на захист права в суді (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) дійшла висновку, що при добросовісній поведінці потерпілої особи та доведеності, що річний строк пропущено через незалежні від потерпілої особи причини, особа може отримати таке відшкодування, пред'явивши вимогу до страховика (страхової компанії) в судовому порядку протягом строку позовної давності.
Покладання обов'язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, крім зазначених вище випадків, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону № 1961-IV).
Відтак, аналізуючи зазначене законодавство в сукупності з загальними принципами цивільного права, як то добросовісність поведінки та спрямованість на відновлення порушеного права, слід дійти висновку, що потерпіла особа при відмові страховика (страхової компанії) у виплаті регламентних платежів у зв'язку з пропуском річного строку, має право на пред'явлення вимоги до страховика (страхової компанії) винної у спричиненні шкоди особи про відшкодування шкоди в межах страхової суми протягом строку позовної давності.
У випадку, якщо потерпіла особа звернеться до страховика (страхової компанії) за відшкодуванням шкоди з пропуском встановленого річного строку, однак доведе, що нею здійснено розумних заходів для отримання відшкодування за рахунок страховика, та строк пропущено через незалежні від потерпілої особи причини, вона має право на відшкодування шкоди в межах страхової суми за рахунок страховика (страхової компанії)винної у спричиненні шкоди особи, у тому числі у судовому порядку.
З цього приводу Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що внаслідок заподіяння під час ДТП шкоди виникають цивільні права й обов'язки, пов'язані з її відшкодуванням. Зокрема, потерпілий набуває право отримати відшкодування шкоди, а обов'язок виплатити відповідне відшкодування за Законом №1961-IV виникає у страховика особи, яка застрахувала цивільну відповідальність (у визначених Законом №1961-IV випадках - МТСБУ) та в особи, яка застрахувала цивільну відповідальність, якщо розмір завданої нею шкоди перевищує розмір страхового відшкодування, зокрема на суму франшизи, чи якщо страховик (МТСБУ) за Законом №1961-IV не має обов'язку здійснити страхове відшкодування (регламентну виплату). Тобто внаслідок заподіяння під час ДТП шкоди (настання страхового випадку) винуватець ДТП не звільняється від обов'язку відшкодувати завдану шкоду, але цей обов'язок розподіляється між ним і страховиком (МТСБУ). Тому висновок апеляційного суду про абсолютність права потерпілого на відшкодування шкоди саме за рахунок особи, яка завдала шкоди, є помилковим.
Враховуючи розподіл у деліктному зобов'язанні між винуватцем ДТП (страхувальником) і страховиком (МТСБУ) обов'язку з відшкодування шкоди, завданої під час експлуатації наземних транспортних засобів, а також те, що право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем має визначені законом межі та порядок реалізації, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України про те, що право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем є абсолютним, і суд не вправі відмовити в такому позові з тих підстав, що цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди застрахована (постанови Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі №6-2808цс15, від 14 вересня 2016 року у справі №6-725цс16, від 26 жовтня 2016 року у справі №6-954цс16).
З огляду на зазначене, уточнення правових позицій, висловлених у пунктах 149,150 цієї постанови, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про альтернативне право потерпілого в цій справі обирати особу, до якої можна звернутись із вимогою про виплату відшкодування.
Велика Палата Верховного Суду вже висновувала, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Тоді як встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який він виконує під час розгляду справи (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (пункт 49), від 12 вересня 2018 року у справі № 569/96/17 (пункт 46), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справах № 570/3439/16-ц (пункти 37, 54) та № 372/51/16-ц (пункт 31.4), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (пункт 31), від 20 березня 2019 року у справі № 486/1459/17 (пункт 54), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц(пункт 63), від 15 травня 2019 року у справах № 750/5785/18, № 570/2739/16-цта № 554/9144/17, від 29 травня 2019 року у справі № 554/10303/17-ц, від 20 листопада 2019 року № 201/12877/16 (пункт 46), від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 71), від 05 травня 2020 року у справі № 554/8004/16-ц (пункт 43), від 19 травня 2020 року у справі № 263/17218/18 (пункт 24).
Установивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє в позові до такого відповідача (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 40), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункти 37, 54), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.10), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 39), від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 75), від 07 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц (пункт 54) та 13 жовтня 2020 року у справі № 640/22013/18 (пункт 31)).
Велика Палата Верховного Суду в постановах від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц (провадження №14-176цс18) (пункт 59), від 03 жовтня 2018 року у справі №760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18) неодноразово звертала увагу на те, що у справах про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної страхувальником за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у межах ліміту страхового відшкодування належним відповідачем буде страховик.
Принцип повного відшкодування шкоди, закріплений у статті 1166 ЦК України, реалізується у відносинах страхування через застосування положень статті 1194 цього Кодексу. Вказана норма передбачає, що особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди за загальним правилом зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
Відповідно, якщо такої різниці немає та шкода покрита в повному обсязі страховою виплатою, в такому випадку в цій справі відсутні підстави для покладення відповідальності на страхувальника.
Разом з тим суди встановили, що позивач з позовом до страховика (страхової компанії) звернувся поза межами річного строку та з відповідною заявою в позасудовому порядку до страховика також не звертався.
Звертаючись до суду, позивач не посилається на те, що незвернення до страховика (страхової компанії) було обумовлене обставинами, які не залежали від його дій, та ним було здійснено розумних, необхідних та достатніх заходів щодо такого відшкодування, а тому з огляду на вищевикладене підстав для задоволення позову немає.
Велика Палата Верховного Суду бере до уваги те, що іншої норми яка б визначала особливості відповідальності осіб, які застрахували свою цивільну відповідальність, у главі 82 ЦК України немає. Тому частка відповідальності особи, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, становить різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням)».
З огляду на викладене вище, суд приходить до висновку, що вимоги про стягнення матеріальної шкоди мають бути пред'явлені до страховик відповідача - ПрАТ «СГ «ТАС», а у відповідача виникає обов'язок відшкодувати різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням), а також франшизу.
Разом з тим судом було встановлено, що позивач з позовом до страховика не звертався, його рішення про відмову у виплаті страхового відшкодування не оскаржував.
Звертаючись до суду, позивач не посилається на те, що незвернення до страховика (страхової компанії) було обумовлене обставинами, які не залежали від його дій, та ним було здійснено розумних, необхідних та достатніх заходів щодо такого відшкодування.
Хоча матеріали справи свідчать, що у позивача були наявні поважні причини, які у своїй сукупності свідчать про пропуск відповідного строку на звернення до страховика про виплату страхового відшкодування, які не залежали від волі позивача.
За вказаних вище обставин, суд вважає, що позивач не втратив можливість на оскарження дій страховика та не позбавлений права вимоги до останнього у порядку визначеного законом.
Суд також бере до уваги те, що іншої норми, яка б визначала особливості відповідальності осіб, які застрахували свою цивільну відповідальність, у главі 82 ЦК України немає. Тому частка відповідальності особи, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, становить різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням), а також франшизу.
Матеріали справи полісу страхування відповідачем цивільно-правової відповідальності не містять, а тому суд позбавлений можливості встановити розмір франшизи та стягнути її з відповідача,як винуватця ДТП.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що вимоги позивача про стягнення із відповідача матеріальної шкоди задоволенню не підлягають.
Щодо права позивача на відшкодування шкоди.
Суд вважає, що факт правомірності володіння особою транспортним засобом є достатньою підставою для неї, щоб звернутися за захистом права щодо відшкодування шкоди, заподіяної вказаному майну.
За змістом частини другої статті 1187 ЦК України володільцем джерела підвищеної небезпеки є юридична особа або громадянин, що здійснюють експлуатацію джерела підвищеної небезпеки в силу права власності, повного господарського відання, оперативного управління або з інших правових підстав (договору оренди, довіреності тощо).
Пунктом 2.2. Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306 (в редакції, чинній на час вчинення ДТП) передбачено, що власник транспортного засобу, а також особа, яка використовує такий транспортний засіб на законних підставах, можуть передавати керування транспортним засобом іншій особі, що має при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії. Власник транспортного засобу може передавати такий засіб у користування іншій особі, що має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії, передавши їй реєстраційний документ на цей транспортний засіб.
Якщо порушення речового права на чуже майно, з вини третіх осіб, завдало певних майнових збитків особі, якій належить це право, то ця особа може звернутися за захистом належних їй прав на підставі статті 396 ЦК України. Таким чином, спричинення шкоди користувачу майна випливає з факту його користування цим майном на достатній правовій підставі відповідно до пункту 2.2 Правил дорожнього руху (див. висновок Верховного Суду України в постанові від 03 грудня 2014 року у справі № 6-183цс14).
З огляду на вказане суд вважає, що позивачу, який правомірно керував транспортним засобом належить право на відшкодування майнової шкоди, заподіяної цьому майну за рахунок страховика (страхової компанії) винної особи.
Аналогічного висновку дійшли Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду в постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 200/21325/15-ц, від 03 квітня 2019 року в справі №299/2811/16-ц, від 17 жовтня 2019 року у справі № 300/193/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 607/3007/16-ц, Верховний Суд України у постанові від 03 грудня 2014 року у справі № 6-183цс14,і така практика є сталою.
Щодо вимог про стягнення моральної шкоди у розмірі 14 000,00 грн.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, завдання моральної шкоди іншій особі (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).
Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я (частина перша та пункт 1 частини другої статті 23 ЦК України).
Виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб'єктивного цивільного права компенсація моральної шкоди повинна відбуватися в будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства (див. пункт 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц).
Відповідно до статті 23 Закону № 1961-IV шкодою, заподіяною життю та здоров'ю потерпілого внаслідок ДТП, є: шкода, пов'язана з лікуванням потерпілого; шкода, пов'язана з тимчасовою втратою працездатності потерпілим; шкода, пов'язана із стійкою втратою працездатності потерпілим; моральна шкода, що полягає у фізичному болю та стражданнях, яких потерпілий - фізична особа зазнав у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; шкода, пов'язана із смертю потерпілого.
Згідно зі статтею 26-1 Закону № 1961-IVстраховиком (у випадках, передбачених підпунктами "г" і "ґ" пункту 41.1 та пунктом "в" пункту 41.2 статті 41 цього Закону,- МТСБУ) відшкодовується потерпілому - фізичній особі, який зазнав ушкодження здоров'я під час ДТП, моральна шкода у розмірі 5 відсотків страхової виплати за шкоду, заподіяну здоров'ю.
Страховик (у випадках, передбачених підпунктами "г" і "ґ" пункту 41.1 та пунктом "в" пункту 41.2 статті 41 цього Закону № 1961-IV, - МТСБУ) відшкодовує моральну шкоду, заподіяну смертю фізичної особи, її чоловіку (дружині), батькам (усиновлювачам) та дітям (усиновленим). Загальний розмір такого страхового відшкодування (регламентної виплати) цим особам стосовно одного померлого становить 12 мінімальних заробітних плат у місячному розмірі, встановлених законодавством на день настання страхового випадку, і виплачується рівними частинами (пункт 27.3 статті 27 Закону № 1961-IV).
Шкода, заподіяна в результаті ДТП майну потерпілого, - це шкода, пов'язана: з пошкодженням чи фізичним знищенням транспортного засобу; з пошкодженням чи фізичним знищенням доріг, дорожніх споруд, технічних засобів регулювання руху; з пошкодженням чи фізичним знищенням майна потерпілого; з проведенням робіт, які необхідні для врятування потерпілих у результаті ДТП; з пошкодженням транспортного засобу, використаного для доставки потерпілого до відповідного закладу охорони здоров'я, чи забрудненням салону цього транспортного засобу; з евакуацією транспортних засобів з місця ДТП (стаття 28 Закону № 1961-IV).
Суд звертає увагу на те, що потерпіла особа у разі настання страхового випадку набуває право на відшкодування моральної шкоди. Страхове відшкодування такої шкоди охоплює лише шкоду потерпілій фізичній особі, заподіяну у зв'язку з її каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я (зокрема, смертю). У таких випадках розмір моральної шкоди, яку відшкодовує страховик винної особи, передбачений статтею 26-1 та пунктом 27.3 статті 27 Закону.
Страхувальник, який спричинив настання страхового випадку, відшкодовує моральну шкоду заподіяну у зв'язку з каліцтвом або смертю потерпілого лише у разі, якщо її розмір перевищує ліміт відповідальності страховика, та у випадку, якщо потерпіла особа просить відшкодувати моральну шкоду з інших підстав, ніж передбачені статтею 23 Закону № 1961-IV.
Суд бере до уваги те, що позивач просить стягнути моральну шкоду, яка не охоплюється страховим відшкодуванням, оскільки не стосується шкоди, заподіяної життю та здоров'ю потерпілого (згідно з статтею 23 Закону № 1961-IV) та не належить до шкоди, заподіяної майну (згідно з статтею 28 Закону № 1961-IV). Тому відповідальність за заподіяну позивачу моральну шкоду, яка полягає в його моральних стражданнях та інших немайнових втратах через спричинене з вини страхувальника ДТП, має бути співмірно компенсована останнім.
З огляду на вказане суд приходить до висновку про стягнення із відповідача на користь позивача моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн.
Щодо судових витрат.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
При зверненні до суду позивач сплатив судовий збір у розмірі 1 362,00 грн., зокрема: 908,00 грн. за подання позову, 454 грн. за подання заяви про забезпечення позову.
З урахуванням того, що суд прийшов до висновку про часткове задоволення позовних вимог, із відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 108,18 грн.
Керуючись ЗУ «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», ст. ст. 22, 525, 526, 979- 984, 988, 990, 991, 992, 1166, 1187, 1192, 1194 ЦК України, ст. ст. 3, 4, 5, 12, 13, 76-81, 141, 206, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 , ПАТ «Страхова група «ТАС», про стягнення матеріальної та моральної шкоди завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди - задовольнити частково.
Стягнути із ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП: НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (РНОКПП: НОМЕР_4 , адреса: АДРЕСА_2 ) моральну шкоду у розмірі 5 000,00 грн.
У задоволені решти позовних вимог - відмовити.
Рішення може бути оскаржено безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення складено 26.01.2023.
Суддя О.М. Букіна