02 березня 2023 рокуЛьвівСправа № 140/2763/22 пров. № А/857/14608/22
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Гуляка В.В.
суддів: Ільчишин Н.В., Коваля Р.Й.
розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_1 ,
на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 07 вересня 2022 року (суддя - Плахтій Н.Б., час ухвалення - не зазначений, місце ухвалення - м.Луцьк, дата складання повного тексту - не зазначена),
в адміністративній справі №140/2763/22 за позовом ОСОБА_1 до Луцької міської ради,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
про скасування рішення,
встановив:
У березні 2022 року позивач ОСОБА_1 звернулася в суд із адміністративним позовом до відповідача Луцької міської ради, в якому, з урахуванням уточненої позовної заяви, просила скасувати рішення Луцької міської ради від 29.09.2021 №19/37 «Про надання громадянам ОСОБА_2 , ОСОБА_3 дозволу на розроблення технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) на АДРЕСА_1 ».
Відповідач подав відзив на позову заяву, у якому просив у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Треті особі надали суду свої пояснення, у яких просили відмовити в задоволенні позову в повному обсязі та стягнути з позивача в користь третіх осіб понесені судові витрати в розмірі 1500,00 грн на користь кожної третьої особи. При цьому зазначали, що даний спір не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 07.09.2022 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю. Стягнуто з позивача на користь кожного із третіх осіб судові витрати в сумі по 900,00 грн..
З цим рішенням суду першої інстанції не погодилась позивач та оскаржила його в апеляційному порядку. Вважає апелянт, що оскаржене рішення суду є необґрунтованим, оскільки суд неповно і не всебічно з'ясував обставини справи, ухвалив рішення з порушенням норм матеріального права та вийшов за межі позовних вимог, а тому рішення суду підлягає скасуванню з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
В обґрунтування апеляційних вимог апелянт покликається на те, що суд першої інстанції помилково встановив, що позивачка зверталася до відповідача із заявами про надання у власність земельної ділянки, а не передачу її в оренду, оскільки в матеріалах справи відсутні будь-які документи, які б свідчили про намір ОСОБА_1 отримати спірну земельну ділянку у власність. Також суд в рішенні зазначав, що позивач вважає, що відповідач протиправно надав першочергове право оренди земельної ділянки, яка є предметом оспорюваного рішення Луцької міської ради від 29.09.2021 №19/37, третім особам, які є спадкоємцями ОСОБА_4 , котра припинила орендувати дану земельну ділянку 2010 року у зв'язку із смертю. Однак при цьому суд залишив поза увагою норми спадкового права, що ставить під сумнів законність рішення. Крім того, суд першої інстанції залишив поза увагою те, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, діяв всупереч вимогам ч.2 ст.19 Конституції України, оскільки одним особам безпідставно надано перевагу, а іншій особі відмовлено. Зазначає скаржник про незрозумілість, яким чином суд першої інстанції дійшов висновку, що земельна ділянка має цільове призначення для ведення сільського господарства, хоча така має цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд, а це означає, що суд вийшов за межі позовних вимог.
За результатами апеляційного розгляду апелянт просить скасувати рішення суду першої інстанції від 07.09.2022 року та ухвалити нове рішення, яким задоволити позовну заяву.
Відповідачем подано до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду залишити без змін.
Також третьою особою ОСОБА_2 подано відзив на апеляційну скаргу, у якому вказана особа просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити в повному обсязі.
Суд апеляційної інстанції заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та докази по справі, обговоривши доводи, межі та вимоги апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, вважає, що апеляційну скаргу у даній адміністративній справі необхідно задоволити частково, з врахуванням наступного.
Судом встановлено такі фактичні обставини справи.
11.05.2007 між Луцькою міською радою як орендодавцем та ОСОБА_4 як орендарем було укладено договори оренди землі, предметом яких є передача в строкове платне користування земельних ділянок для обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд, що знаходяться на АДРЕСА_2 (на сьогодні це АДРЕСА_1 ), кадастрові номери 350010026 та 350010027, площею відповідно 226 кв.м. та 1528 кв.м. (а.с. 64-71).
Згідно з пунктом 8 вказаних договорів, строк оренди земельних ділянок становить 5 років. Як передбачено пунктом 40 договорів оренди землі, право на орендовану земельну ділянку в разі смерті фізичної особи-орендаря, засудження або обмеження її дієздатності за рішенням суду переходить до спадкоємців або інших осіб, які використовують цю земельну ділянку разом з орендарем.
ІНФОРМАЦІЯ_1 орендар ОСОБА_4 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 (а.с. 77).
29.09.2021 Луцькою міською радою прийнято рішення №19/37 "Про надання громадянам ОСОБА_2 , ОСОБА_3 дозволу на розроблення технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) на АДРЕСА_1 ", яким надано дозвіл на розроблення технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) на АДРЕСА_1 , загальною площею 0,1754 га, з них: земельна ділянка 1 - площею 00226 га, земельна ділянка НОМЕР_2 - площею 0,1528 га (а.с. 12, 29).
Не погоджуючись з даним рішенням Луцької міської ради №19/37 від 29.09.2021 позивач ОСОБА_1 звернулася до адміністративного суду із цим позовом.
Суд апеляційної інстанції, вирішуючи питання щодо можливості розгляду цієї справи за позовом ОСОБА_1 в порядку адміністративного судочинства, враховує наступне.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 20.07.2006 у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів …». Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом».
Отже, поняття «суду, встановленого законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Статтею 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
У підпункті 4.2 пункту 4 Рішення від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України, частини другої статті 2, пункту 2 частини третьої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, частини третьої статті 110, частини другої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України та конституційним поданням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо офіційного тлумачення положень статей 97, 110, 234, 236 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 3, 4, 17 Кодексу адміністративного судочинства України в аспекті статті 55 Конституції України (справа про оскарження бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо заяв про злочини) Конституційний Суд України зазначив, що КАС України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.
У вказаній справі Конституційний Суд України вирішив, що в аспекті конституційного звернення положення частини другої статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному. Реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.
Колегія суддів апеляційного суду також враховує, що відповідно до ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Статтею 4 КАС України визначено, що адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи. Позивач - це особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду. Відповідач - це суб'єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача.
Статтею 5 КАС України гарантовано, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Згідно ч.1 ст.19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, 1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Із змісту наведених вище правових норм видно, що при розгляді адміністративної справи обов'язковою повинна бути наявність публічно-правового спору між конкретним позивачем та конкретним відповідачем, з метою судового захисту прав, свобод чи інтересів такого позивача від порушень з боку такого відповідача як суб'єкта владних повноважень при здійсненні ним владних управлінських функцій.
Суттю адміністративного судочинства є судовий контроль за діяльністю суб'єктів владних повноважень у сфері дотримання прав та свобод громадян та юридичних осіб за допомогою процесуального закону. Однією з визначальних особливостей КАС є те, що позивачем в адміністративній справі може бути фізична чи юридична особа, чиї права, свободи чи інтереси вони вважають порушеними, а відповідачем - суб'єкт владних повноважень.
При цьому, юрисдикція адміністративних судів поширюється не на всі публічно-правові спори, а лише на ті спори, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і для яких законом не встановлений інший порядок судового вирішення.
При визначенні юрисдикції справи необхідно виходити з характеру спірних правовідносин, прав та інтересів, за захистом яких звернувся позивач, суб'єктного складу сторін, предмету спірних правовідносин.
Публічно-правовим, вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.
До юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала правові позиції щодо правил віднесення спорів до адміністративної юрисдикції, які полягають в наступному:
«До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для класифікації спору як публічно-правового. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати такий спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Водночас приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єкта владних повноважень.
Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, що спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язані з реалізацією особою майнових прав або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень суб'єкта владних повноважень є способом захисту цивільних прав цієї особи.».
Зважаючи на те, що Велика Палата Верховного Суду як суд, уповноважений вирішувати юрисдикційні спори, сформувала відповідний підхід для розмежування юрисдикції, колегія суддів не вбачає підстав не застосовувати його.
Апеляційний суд враховує, що у розглядуваній справі важливим питанням є встановлення ознак (критеріїв) адміністративного спору: 1) спір виник з публічно-правових відносин; 2) сторонами спору є суб'єкти публічно-правових відносин, серед яких особливим правовим статусом наділені органи публічної адміністрації; 3) сфера виникнення спору зумовлена реалізацією публічного інтересу; 4) предметом спору є рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів публічно-правових відносин, які порушують або можуть порушити права, свободи та інтереси інших суб'єктів.
Матеріалами справи підтверджується, що на підставі договору оренди землі від 11.05.2007 року ОСОБА_4 отримала у користування земельну ділянку площею 226 кв.м.. Пунктом 8 договору оренди землі визначено строк його дії - 5 років, тобто до 11.05.2012 року. Разом із тим, пунктом 40 договору оренди землі визначено, що право на орендовану земельну ділянку в разі смерті фізичної особи-орендаря, засудження або обмеження її дієздатності за рішенням суду переходить до спадкоємців або інших осіб, які використовують цю земельну ділянку разом з орендарем.
Також на підставі договору оренди землі від 11.05.2007 року ОСОБА_4 отримала у користування земельну ділянку площею 1528 кв.м.. Пунктом 8 договору оренди землі визначено строк його дії - 5 років, тобто до 11.05.2012 року. Разом із тим, пунктом 40 договору оренди землі визначено, що право на орендовану земельну ділянку в разі смерті фізичної особи- орендаря, засудження або обмеження її дієздатності за рішенням суду переходить до спадкоємців або інших осіб, які використовують цю земельну ділянку разом з орендарем.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла.
Згідно ст.792 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
Водночас статтею 7 Закону України «Про оренду землі» №2947-Ш визначено, що право на оренду земельної ділянки переходить після смерті фізичної особи-орендаря, якщо інше не передбачено договором оренди, до спадкоємців, а в разі їх відмови чи відсутності таких спадкоємців - до осіб, які використовували цю земельну ділянку разом з орендарем і виявили бажання стати орендарями в разі, якщо це не суперечить вимогам Земельного кодексу України та цього Закону.
Наведеною правовою нормою встановлено механізм зміни орендаря без припинення орендних правовідносин, так як за користування об'єктом оренди має сплачуватись орендна плата незалежно від факту зміни особи орендаря.
Разом з тим встановлено, що після смерті ОСОБА_4 спадщину померлої прийнято її внуками ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ..
На підставі оскаржуваного рішення Луцької міської ради №19/37 від 29.09.2021 року «Про надання громадянам ОСОБА_2 , ОСОБА_3 дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) на АДРЕСА_1 » міська рада вирішила надати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 дозвіл на розроблення технічних документів із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) на АДРЕСА_1 , загальною площею 0,1754 га з них: земельна ділянка 1 - площею 0,0226 га, земельна ділянка НОМЕР_2 - площею 0,1528 га..
У технічній документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) на АДРЕСА_1 (а.с. 79-92) вказано, що треті особи ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є користувачами спірних земельних ділянок.
Як видно з акта прийомки-передачі межових знаків на зберігання (перенесення в натуру меж земельної ділянки) від 06.12.2021, такий складеного між представником Луцької міської ради Туз В.В. та користувачами ОСОБА_2 , ОСОБА_3 щодо межі земельної ділянки за кадастровим №0710100000:35:001:0026, яка знаходиться в АДРЕСА_1 площею 0,0226 га, наданої користувачам земельної ділянки ОСОБА_2 , ОСОБА_3 закріплена в межах «червоних ліній» для обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в натурі (на місцевості) межовими знаками встановленого зразка у кількості 5 шт (а.с. 55).
Колегією суддів також враховується, що рішення Луцької міської ради від 29.09.2021 №19/37 "Про надання громадянам ОСОБА_2 , ОСОБА_3 дозволу на розроблення технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) на АДРЕСА_1 " прийнято на підставі статті 7 Закону України «Про оренду землі», статей 12, 79-1, 93, 116, 120, 122-123 Земельного кодексу України у зв'язку з розглядом заяви громадян ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про надання дозволу на розроблення технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) на АДРЕСА_1 у зв'язку з набуттям права власності на об'єкти нерухомого майна громадянами ОСОБА_2 , ОСОБА_3 житлового будинку, враховуючи договори оренди землі, укладені між Луцькою міською радою та громадянкою ОСОБА_4 , зареєстровані у Державному реєстрі земель від 01.08.2007 за №040707700313, №040707700314.
Наведеним підтверджується, що спірне рішення Луцької міської ради від 29.09.2021 №19/37 було прийнято на підставі заяви третіх осіб ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , а не за заявою позивача ОСОБА_1 (тобто не за результатами публічно-правових відносин між позивачем і відповідачем).
З врахуванням наведених вище норм законодавства та фактичних обставин справи, у розглядуваній справі апеляційний суд формує висновок про те, що позивач оскаржує рішення Луцької міської ради від 29.09.2021 №19/37 "Про надання громадянам ОСОБА_2 , ОСОБА_3 дозволу на розроблення технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) на АДРЕСА_1 ", яке не стосується безпосередньо його прав, а при цьому заперечує право третіх осіб на оренду спірної земельної ділянки, що прямо породжує спір про право на оренду, який не підсудний адміністративному судочинству.
Як видно з матеріалів справи суперечки між позивачем і третіми особами відносно права оренди спірної земельної ділянки тривають ще із 2012 року.
Крім цього, слід зазначити, що вказані вище земельні ділянки є уже сформованими і являються об'єктом цивільних відносин.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що завданням цивільного судочинства, відповідно до ст.2 ЦПК України, є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
За правилами частини першої статті 19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
За вказаного правового регулювання та встановлених у цій справі обставин, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що розглядувані відносини, які склалися між позивачем та відповідачем, не пов'язані з питаннями публічно-правового спору між цими сторонами, а стосуються питань прав позивача і прав третіх осіб на оренду земельних ділянок по АДРЕСА_1 .
Отож, спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку відповідача як органу місцевого самоврядування, а є спором про право цивільне і має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що заявлений позивачем спір про скасування рішення Луцької міської ради від 29.09.2021 №19/37 «Про надання громадянам ОСОБА_2 , ОСОБА_3 дозволу на розроблення технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) на АДРЕСА_1 » не може здійснюватися у порядку адміністративного судочинства, а підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до частини 1 статті 319 КАС України, судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, встановлених статтею 19, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів апеляційної скарги.
Таким чином, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що оскаржене рішення суду першої інстанції від 07.09.2022 року необхідно скасувати і провадження у справі за відповідним позовом ОСОБА_5 - закрити, на підставі п.1 ч.1 ст.238 КАС України (справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства).
При цьому, колегія суддів зазначає, що закриття провадження в адміністративній справі не являється обмеженням права на доступ до суду, оскільки судом роз'яснено позивачу, що дана справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Одночасно, відповідно до статей 239, 319 КАС України, суд апеляційної інстанції зазначає, що оскільки провадження в даній адміністративній справі підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини 1 статті 238 КАС України (справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства), тому позивачу роз'яснюється, що розгляд цієї справи віднесено до юрисдикції цивільного суду, і такий розгляд справи повинен здійснюватися в порядку цивільного судочинства.
Також позивачу роз'яснюється про наявність у неї права протягом 10 днів з дня отримання нею копії цієї постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду про закриття провадження у справі звернутися до цього суду апеляційної інстанції із письмовою заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
У разі наявності підстав для підсудності справи за вибором позивача у такій заяві позивачем має бути зазначено лише один суд, до підсудності якого відноситься вирішення спору.
Така заява позивача розглядається судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження, і за результатами розгляду постановляється ухвала про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд даної справи.
Керуючись ст.ст. 243, 308, 311, 315, 319, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд -
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задоволити частково.
Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 07 вересня 2022 року в адміністративній справі №140/2763/22 за позовом ОСОБА_1 до Луцької міської ради про скасування рішення - скасувати.
Провадження в адміністративній справі №140/2763/22 за позовом ОСОБА_1 до Луцької міської ради про скасування рішення - закрити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя В. В. Гуляк
судді Н. В. Ільчишин
Р. Й. Коваль