Номер провадження: 22-ц/813/2764/23
Справа № 523/22450/21
Головуючий у першій інстанції Бузовський В.В.
Доповідач Сегеда С. М.
03.03.2023 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого Сегеди С.М.,
суддів: Комлевої О.С.,
Цюри Т.В.,
за участю секретаря Хухрова С.В.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження, у відсутність учасників справи, апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 03 лютого 2022 року, ухваленого під головуванням судді Бузовського В.В., у цивільній справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, про встановлення факту постійного проживання на території України,
встановив:
08.12.2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання у неповнолітньому віці на території України станом на 24.08.1991 року та 13.11.1991 року.
Заява обґрунтована тим, що він народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в смт. Вільшани, Дергачівського району, Харківської області. З народження і станом на 24.08.1991 року та 13.11.1991 року він постійно проживав на території України, паспорту громадянина України не отримував. Територію Харківської області не залишав, в тому числі на день здобуття незалежності на території України. Паспорт громадянина України не отримував, так як знаходився в складних життєвих обставинах, зокрема фактично з 1993 року по 2020 роки знаходився в місцях позбавлення волі. При зверненні до Суворовського районного відділу Головного Управління державної міграційної служби України в Одеській області йому надано довідку від 03.09.2021 року про встановлення його особи, але не встановлено належності до громадянства України (а.с.11).
На підставі викладеного та з метою вирішення питання про громадянство України та отримання паспорту громадянина України, заявник ОСОБА_1 просив встановити факт його постійного проживання на території України станом на 24.08.1991 року та 13.11.1991 року.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 03.02.2022 року заяву ОСОБА_1 було задоволено (а.с.41-42).
Встановлено факт, що ОСОБА_1 , уродженець смт. Вільшани, Дергачівського району, Харківської області, постійно проживав на території України станом на 24.08.1991 року та 13.11.1991 року в неповнолітньому віці.
В апеляційній скарзі Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області ставить питання про скасування рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 03.02.2022 року, ухвалення нового рішення, яким відмовити у задоволенні заяви про встановлення факту, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права (а.с.45-53).
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 03.02.2022 року залишити без змін, апеляційну скаргу - без задоволення, посилаючись на законність та обґрунтованість судового рішення (а.с.86-91).
Вирішуючи питання про слухання справи в порядку спрощеного позовного провадження, у відсутність учасників справи, колегія суддів виходить із того, що всі учасники справи належним чином повідомлені про час і місце судового засіання, у тому числі заявник ОСОБА_1 - через свого представника - адвоката Карпенка О.П. (а.с. 97-100).
При цьому, колегія суддів враховує заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Карпенка О.П. про розгляд справи за відсутності заявника ОСОБА_1 та його представника (а.с. 104).
Крім того, колегією суддів враховано, що заявник апеляційної скарги ОСОБА_1 ще до відкриття апеляційного провадження надавав суду заяву про прискорення розгляду справи (а.с.77).
Колегія суддів також зазначає, що у відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене).
Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Таким чином, розгляд даної справи здійснений 22.02.2023 року в порядку спрощеного позовного провадження за наявними у справі матеріалами, у відсутність учасників справи, оскільки учасники справи повідомлені про час і місце судового засідання належним чином, про що вказано вище. Повний текст судового рішення складений 03.03.2023 року.
Крім того, відповідно до ст. 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» у період воєнного стану не можуть бути припинені повноваження Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також судів, органів прокуратури України, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, та органів, підрозділи яких здійснюють контррозвідувальну діяльність. Згідно зі ст. 12-2 вказаного Закону в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені. Згідно зі ст. 26 вказаного Закону правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. Явка сторони до суду апеляційної інстанції не є обов'язковою, а тому перешкоди для розгляду справи в даному випадку відсутні.
Враховуючи вищенаведене, а також те, що дана справа перебуває на розгляді суду апеляційної інстанції майже пів року (а.с. 84), від учасників справи не надходило заяв або клопотань про відкладення слухання справи, колегія суддів вирішила дану справу розглядати судом апеляційної інстанції в порядку спрощеного позовного провадження за наявними матеріалами, у відсутність учасників справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, відзив на неї, колегія суддів дійшла висновку про необхідність часткового задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав.
Задовольняючи заяву, суд виходив із доведеності заявником факту постійного проживання ОСОБА_1 станом на 24.08.1991 року та 13.11.1991 року на території України (а.с. 41-42).
Однак, колегія суддів не може погодитися з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно з п.5 ч. 2 ст. 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Відповідно до ч. 2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Отже, законодавством передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться факти, що породжують право особи на підтвердження належності до громадянства України, зокрема, постійного проживання на території України.
Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 3 цього Закону.
Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24.08.1991 року) або набрання чинності Законом України від 08 жовтня 1991 року № 1636-Х11 «Про громадянство України» (13.11.1991 року).
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про громадянство України» особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповпорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24.08.1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України.
Для встановлення факту набуття громадянства України предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України станом на 24.08.1991 року; постійного проживання на території України батьків (одного з них) дитини або іншого законного представника, з яким дитина постійно проживала станом на 24.08.1991 року чи 13.11.1991 року; постійного проживання особи на території України чи Української РСР на момент набрання законної сили вироку суду; наявності родинних зв'язків заявника з його батьками (усиновителями, з дідом, бабою), постійного проживання на території України діда та баби заявника; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо.
На підтвердження факту постійного проживання на території України та обґрунтування своєї заяви про встановлення факту заявником було надано до суду: копію свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 (а.с. 8), копію довідки про звільнення серії ХАР « 02175 (а.с. 10), копію Акту від 29.11.2021 року, відповідно до якого ОСОБА_1 фактично проживав з народження, у тому числі станом на 24.08.1991 року та 13.11.1991 року, за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.9).
Відповідно до підпункту «а» п. 7 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента від 27.03.2001 року № 215/2001, встановлення належності до громадянства України стосується громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишньою СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України станом на 24.08.1991 року або проживання в Україні станом на 13.11.1991 року.
Тобто у таких випадках одним із необхідних документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України станом на 24.08.1991 року, або станом на 13.11.2991 року.
Отже, відповідно до положень Закону України «Про громадянство України» і Порядку для набуття громадянства України заявник повинен, зокрема, подати документи, що підтверджують народження його на території України чи постійне проживання на ній, або підтверджують родинні відносини з такою особою, або рішення суду.
Ураховуючи вищезазначене, слід дійти висновку, що належність до громадянства України встановлюється на підставі ст. 3 Закону України «Про громадянство України» і може пов'язуватися із фактом постійного проживання на території України в певний час та такий факт підлягає встановленню на підставі судового рішення.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Частиною 1 ст. 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Частиною 2 ст. 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Згідно з ч.ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Надані заявником докази: свідоцтво про народження, довідка про звільнення жодним чином не доводять факт проживання заявника ОСОБА_1 на момент 24.08.1991 року та станом на 13.11.1991 року на території України.
Що стосується Акту про проживання ОСОБА_1 на території АДРЕСА_1 від 29 листопада 2021 року, то колегія суддів зазначає, що вказаний Акт з абсолютною переконливістю також не доводить факт проживання заявника ОСОБА_1 станом на 24.08.1991 року та/або 13.11.1991 року на території України.
Більше того, індивідуальність осіб, які підписали вказаний Акт, судом не перевірено та не встановлено їх проживання на території України станом на 24.08.1991 року та 13.11.1991 року, враховуючи також те, що мова йде про смт Вільшани Солоницівської селищної ради Дергачівського району Харківської області.
Так, в матеріалах справи відсутні будь-які правовстановлюючі документи на вказаних осіб а також докази їх проживання на території України станом на 24.08.1991 року та 13.11.1991 року, в смт Вільшани Солоницівської селищної ради Дергачівського району Харківської області.
Отже, вважаючи, що встановлення вказаного факту має для заявника юридичне значення (тобто для реєстрації громадянином України), суд не звернув увагу на те, що заявником не надано належних і допустимих доказів того, що він є особою, яка: 1) постійно проживала на момент 24.08.1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України»; 2) була іноземцем, який подав зобов'язання припинити іноземне громадянство; 3) була особою без громадянства, яка подала заяву про набуття громадянства України; 4) була громадянином держави, законодавство якої передбачає автоматичне припинення особою громадянства цієї держави одночасно з набуттям громадянства іншої держави.
Суд першої інстанції не перевірив належним чином доводів учасників справи, належну оцінку доказам не надав, вирішив справу на підставі лише доводів заявника, копії свідоцтва про народження, вищевказаного Акту та довідки про звільнення із місць позбавлення волі.
Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги частково надав суду достатні, належні і допустимі докази існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх заперечень проти вимог заявника, оскаржуваного судового рішення та доводів апеляційної скарги.
У відповідності до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
При цьому, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській областіпідлягає частковому задоволенню, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 03.02.2022 року - скасуванню, з прийняттям постанови про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання на території України.
Крім того, у відповідності до ст. 141 ЦПК України колегія суддів також вважає за необхідне розподілити між сторонами судові витрати.
Так, враховуючи, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з ОСОБА_1 слід стягнути на користь Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області сплачений судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 681,00 грн. (а.с. 80).
При цьому, колегія суддів зазначає, що часткове задоволення апеляційної скарги полягає у тому, що не всі її доводи прийняті колегією суддів до уваги та послугували підставою для скасування ухваленого судового рішення.
Керуючись ст.ст. 141, 367, 368, п.2 ч.1 ст. 374, п. 4 ч.1 ст. 376, ст.ст. 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області задовольнити частково.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 03 лютого 2022 року скасувати.
Прийняти постанову, якою заяву ОСОБА_1 , заінтересована особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, про встановлення факту постійного проживання на території України, залишити без задоволення.
Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на користь Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області, код ЄДРПОУ 37811384, сплачений судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 681,00 (шістсот вісімдесят одну гривню).
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 03.03.2023 року.
Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда
О.С. Комлева
Т.В. Цюра