Номер провадження: 22-ц/813/1373/23
Справа № 495/7677/20
Головуючий у першій інстанції Заверюха В. О.
Доповідач Цюра Т. В.
27.02.2023 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого судді: Цюри Т.В.,
суддів: Сегеди С.М., Комлевої О.С.,
За участю секретаря судового засідання: Хухрова С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 24 травня 2021 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист права шляхом визнання майна особистою власністю,-
18 грудня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області з позовом до ОСОБА_2 про захист права шляхом визнання майна особистою власністю (а.с.1-3).
24 травня 2021 року рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист права шляхом визнання майна особистою власністю - відмовлено (а.с.108-112).
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить суд рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 24.05.2021 року скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 (а.с.113-116).
08 жовтня 2021 року Одеським апеляційним судом отримано відзив на апеляційну скаргу від ОСОБА_2 . У поданому відзиві відповідач вказує, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження обставин відчуження квартири батьками позивачки та доказів на підтвердження надання ними грошей або інших матеріальних цінностей на придбання спірної частини будинку. Апелянт наголошує, що виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, поки один з подружжя не довів іншого. З огляду на вказане, відповідач просить суд відмовити в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 (а.с.133-134).
Судове засідання призначено на 16 лютого 2023 року об 14 год 00 хв.
07 лютого 2023 року Одеським апеляційним судом отримано заяву ОСОБА_1 з тексту якого вбачається прохання апелянта перенести розгляд справи у зв'язку з воєнним станом на території України та перебуванням адвоката апелянта за межами України.
Апеляційний суд звертає увагу на те, що в матеріалах справи наявне клопотання апелянта про перенесення попереднього судового засідання по справі через аналогічні причини.
Колегія суддів зазначає, що у випадку, якщо ОСОБА_1 не вбачає можливості участі у розгляді справі у відсутності представника, а у представника немає можливості приймати участь у розгляді справи, то апелянт не позбавлена права змінити представника або подати заяву про проведення судового засідання в режимі відеоконференції.
Крім того, слід наголосити, що у зв'язку із військовою агресією Російської Федерації проти України, Указом Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан, який продовжено Указом Президента України № 341/2022 від 17 травня 2022 року до 24 серпня 2022 року.
В Україні продовжується агресія РФ і тривають воєнні дії, а відтак відкладення розгляду справи на період дії воєнного стану, буде суперечить завданням цивільного судочинства.
При цьому суд враховує, що відповідно до ч.ч.1, 2, п.10 ч.3 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Однією з основних засад здійснення цивільного судочинства є розумність строків розгляду справи судом.
Окрім того, розгляд справи упродовж розумного строку є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, про що неодноразово вказував у своїх рішенням Європейський суд з прав людини. Зокрема, Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватись від використання прийомів, які пов'язані зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Посилання сторін на те, що вони не можуть взяти участь у судовому засіданні через введення на території України воєнного стану не є підставою для відкладення розгляду справи.
Одеський апеляційний суд працює в режимі воєнного стану, розглядає справи за розкладом та обробляє поштову кореспонденцію кожного дня.
Таким чином, приймаючи до уваги розумний строк розгляду апеляційної скарги, відсутність клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції, а само по собі введення в країні воєнного стану без конкретизації причин неможливості розгляду справи, не є безумовною перешкодою для відкладення судового засідання, керуючись вимогами ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважає за можливе здійснити розгляд справи за відсутності ОСОБА_1 , яка своєчасно і належним чином повідомлена про час і місце розгляду справи.
Заяв чи клопотань про відкладення розгляду від інших учасників справи до суду не надходило. Про дату, час та місце розгляду справи сторони були повідомлені належним чином, що підтверджується довідками, наявними в матеріалах справи.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов'язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі № 348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.
Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, ненадання жодних доказів щодо існування підстав для відкладення розгляду справи, апеляційний суд вважає за необхідне розглянути справу у відсутності сторін.
У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, апеляційний суд дійшов до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване рішення суду зазначеним вимогам відповідає, з огляду на таке.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що з обставин справи вбачається придбання спірної частини житлового будинку під час перебування сторін у шлюбі, тому відповідно до положень сімейного законодавства є спільною сумісною власністю подружжя, а презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя позивачем належними та достеменними доказами не спростовано, матеріали справи не містять належних доказів того, що особисті грошові кошти позивача були витрачені на придбання спірної частини житлового будинку.
Колегія суддів, дослідивши обставини справи. вважає вірним вказаний висновок суду першої інстанції з огляду на наступне.
Так, судом встановлено, що сторони по справі перебували у зареєстрованому шлюбі, який на підставі рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 20.10.2010 року був розірваний, справа №2-3327/10.
В період шлюбу, а саме 27 лютого 2007 року подружжям було придбано частину житлового будинку АДРЕСА_1 , який в цілому складається з: літ.А - житловий будинок, загальною площею - 99,7 кв.м., житловою площею - 57,6 кв.м., літ.«Б» - вбиральня, літ.«В» - душ, літ.«Г» - сарай, літ.«Є» - літня кухня, літ.«Д» - підвал, літ.«Д1»- гараж, літ.«Ж» - гараж, №1-3, 5, 6, 8- споруди, що підтверджується договором купівлі-продажу посвідчений приватним нотаріусом Білгород-Дністровського міського нотаріального округу Чухрай Т. Ю., зареєстрований в реєстрі за №611. Вказані обставини сторонами не заперечувались.
Таким чином судом встановлено, що спірний будинок був придбаний сторонами в період шлюбу.
Позивачем зазначено, що частина житлового будинку АДРЕСА_1 не є спільною сумісною власністю подружжя та вказує на те, що зазначена частина будинку є її приватною власністю, оскільки батьки позивача здійснили відчуження належної їм частки квартири АДРЕСА_2 , уклавши договір № від 19.07.2007 року. Частину отриманих коштів за договором № від 19.07.2007 року батьки позивача використали на придбання спірної частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . З урахуванням вказаного позивач вважає, що придбання спірного нерухомого майна відбулось хоча і в період шлюбу із відповідачем, проте за особисті кошти позивача.
В свою чергу, звертаючись з апеляційною скаргою апелянт наголошує на тому, що судом першої інстанції не взято до уваги факт того, що свідками в судовому засіданні було підтверджено, що спірна частина будинку була куплена за кошти батьків позивача, отриманих ними від продажу належного їм майна. Також апелянт вказує, що судом не враховано те, що на момент придбання спірного майна у відповідача заробіток відсутній.
Колегія суддів, відхиляючи вказані доводи, керується наступним.
За правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Отже, норми сімейного законодавства презумують спільність майна подружжя, набутого у шлюбі, якщо не буде доведено, що це майно є особистою приватною власністю одного з них.
Відповідно до ст.68 СК України, розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.
Відповідно до п.23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини, чоловіка закріплені у статті 57 СК України.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
У зв'язку з викладеним в разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Викладене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, висловленим у постанові від 16грудня 2015року у справі №6-2641цс15, в постановах Верховного Суду України від 07.09.2016 року у справі №6-801цс16 та від 05.04.2017 року у справі №6-399цс17.
Тлумачення пункту 3 частини першої статті 57СК України свідчить, що у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти таке майно є особистою приватною власністю
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована. Один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, провадження № 61-2446св18, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, провадження № 61-8518св18, від 29 січня 2020 року у справі № 463/5183/17-ц провадження № 61-19271св19, та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, провадження № 14-325цс18.
Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Щодо доводів апеляційної скарги про відчуження майна батьками позивача (квартири) для подальшого придбання спірного будинку, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно із ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ст.657 ЦК України, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Колегія суддів звертає увагу на те, що з наданої позивачем копії договору № від 19.07.2007 року вбачається лише про намір батьками позивача, в майбутньому, продати квартиру АДРЕСА_2 .
Тому, апеляційний суд вважає вірними висновки суду першої інстанції щодо того, що вказаний договір не може бути належним та допустим доказом, який підтверджує факт відчуження нерухомого майна , отримання відчужувачами (батьками позивача) певних коштів за продаж нерухомого майна та, як наслідок передачі батьками позивачу грошових коштів для придбання 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1 .
Апеляційний суд наголошує, що за приписами ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Щодо доводів апеляційної скарги про неврахування судом першої інстанції пояснень свідків, які, як вважає апелянт, підтвердили вказані у позові обставини, апеляційний суд зазначає наступне.
З матеріалів справи вбачається, що судом першої інстанції в судовому засіданні було допитано свідків по справі, викликаних за клопотанням позивача, а саме ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Аналізуючи пояснення зазначених свідків, судом вірно вказано, що свідками підтверджено, що вони не були присутні при укладанні договору купівлі-продажу квартири, належної батькам позивача, тобто, достеменно підтвердити, що саме позивач витратила грошові кошти з продажу квартири батьків на придбання частини житлового будинку не змогли. На джерело своєї обізнаності про обставини справи свідки послались на розмови та бесіди, які відбувались між позивачем та її батьками.
Жодних інших доказів на підтвердження повідомлених обставин стороною позивача надано не було.
Також апеляційним судом наголошується, що апелянтом не надано ані в суді першої інстанції, ані під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, доказів на підтвердження відсутності заробітку у ОСОБА_2 на момент придбання спірного будинку.
Тому, доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи та зводяться до необхідності переоцінки судом доказів.
З огляду на викладене, апеляційний суд вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 24 травня 2023 року залишити без змін.
Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.
Отже, апеляційний суд вважає, що судове рішення ґрунтується на повно та всебічно досліджених матеріалах справи, постановлено з дотриманням вимог матеріального та процесуального права і підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається.
На підставі ч.1 ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, тому відповідно до ст. 141 ЦПК України новий розподіл понесених сторонами судових витрат не здійснюється.
На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд ,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 24 травня 2021 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист права шляхом визнання майна особистою власністю - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст складено 27.02.2023 року.
Головуючий суддя Цюра Т.В.
Судді: Сегеда С.М.
Комлева О.С.