01 березня 2023 року м. Житомир справа № 240/34694/22
категорія 112010203
Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Панкеєвої В.А., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області про визнання протиправною бездіяльність, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
Позивач звернувся до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність та зобов'язати відповідача з 08.11.2022 нарахувати та виплатити підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному ст.39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", що дорівнює двом мінімальним заробітним платам, встановлених на 01 січня календарного року щомісяця.
В обґрунтування позову вказує, що є непрацюючим пенсіонером, проживає в населеному пункті, який віднесено до зони гарантованого добровільного відселення, та перебуває на обліку у відповідача. У зв'язку із прийняттям рішення Конституційним Судом України від 17 липня 2018 року №6-р/2018, відповідач, на думку позивача, повинен був нараховувати та виплачувати йому доплату (підвищення) до пенсії як непрацюючому пенсіонеру відповідно до статті 39 Закону №796-ХІІ, однак таке підвищення не виплачується.
Ухвалою судді Житомирського окружного адміністративного суду відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи.
Відповідач у відзиві просить відмовити у його задоволенні. Вказує, що згідно з пунктом 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06 грудня 2016 року №1774-VIII (далі - Закон України №1774-VIII) мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується в розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня календарного року, починаючи з 01 січня 2017 року.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов до наступного висновку.
Судом встановлено, що позивач є постраждалим від наслідків на ЧАЕС.
Відповідачем визнається, що позивачу не нараховувалось та не виплачувалось підвищення, як непрацюючому пенсіонеру.
Листом відповідач повідомив позивача, що підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру йому не нараховується і не виплачується. Частина 2 ст.39 Закону №796-ХІІ не передбачає та не дає право на нарахування та виплату підвищення до пенсії.
Вважаючи таку бездіяльність відповідача протиправною, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд керується таким.
Закон України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (далі - Закон № 796-ХІІ) визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення.
Стаття 39 Закону №796 у редакції, чинній до 01 січня 2015 року, була викладена наступним чином:
1. Громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах: у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати; у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати; у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.
2. Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати.
3. Громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів, за рішенням Адміністрації зони відчуження, встановлюється доплата згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України".
Встановлено, що 28 грудня 2014 року прийнято Закон України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28 грудня 2014 року №76-VIII, який набрав чинності 01 січня 2015 року, підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого внесено зміни до Закону №796 шляхом виключення статей 31, 37, 39 та 45.
Згідно висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених в постанові від 18 березня 2020 року у справі №240/4937/18 (номер провадження №Пз/9901/55/18), з 17 липня 2018 року відновила дію редакція статті 39 Закону №796, яка була чинною до 01 січня 2015 року та відновлено право позивача на отримання підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, на підставі статті 39 Закону №796-ХІІ.
Правова позиція щодо розрахункової величини при виплаті зазначеного підвищення до пенсії вперше висловлена Сьомим апеляційним адміністративним судом у постанові від 05.09.2022 у справі №240/5904/22.
Зокрема, у вказаній постанові суд апеляційної інстанції вказав що, розглядаючи подання про розгляд Верховним Судом як зразкової справи №240/42082/21, колегія суддів в ухвалі від 24 травня 2022 року зазначила, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року, ухваленій за результатами розгляду зразкової справи №240/4937/18, висловлена правова позиція, згідно з якою позивач має право за рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року №6-р/2018 на щомісячне отримання підвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі двох мінімальних заробітних плат, як установлено статтею 39 Закону України №796-ХІІ.
Також колегія суддів звернула увагу, що відступу від вищенаведеної правової позиції суду не відбувалось, а процесуальний закон не наділяє такими повноваженнями суд першої інстанції, у тому числі й Верховний Суд, при розгляді ним справи як зразкової.
Наявність неоднакового застосування судами першої та/або апеляційної інстанцій норм матеріального права, ухвалення цими судами різних і суперечливих судових рішень у спорах окремої категорії, без врахування уже сформованої правової позиції Верховного Суду, не зумовлюють автоматичного і безумовного прийняття Верховним Судом справи до провадження як зразкової, і не визначені процесуальним законом як обов'язкові підстави для відкриття провадження у зразковій справі. Навпаки, такі обставини сприятимуть дублюванню вже сформованих правових позицій.
Як встановлено з постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року (зразкова справа №240/4937/18), надаючи правову оцінку висновку суду першої інстанції про розмір підвищення, передбаченого статтею 39 Закону України №796-ХІІ, Суд зазначив про помилковість делегування права визначення такого Кабінету Міністрів України. Наведений висновок Суду обумовлений тим, що норма закону має вищий пріоритет над нормою підзаконного нормативно-правового акта.
Водночас у цій справі, виходячи з доводів позивача, а також доводів відповідача, суд приходить до висновку, що спірні правовідносини потребують оцінки судом застосування норм законів України № 796-ХІІ та №1774-VІІІ, зокрема, визначення розрахункової величини для проведення розрахунку доплати до пенсії непрацюючому пенсіонеру, який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення.
Розглядаючи зразкову справу №240/4946/18 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 грудня 2019 року визнала помилковим висновок суду першої інстанції щодо обчислення розміру щомісячної грошової допомоги, передбаченої статтею 37 Закону України №796-ХІІ у відсотковому відношенні до мінімальної заробітної плати з наступних підстав.
01 січня 2017 року набрав чинності Закон України № 1774-VІІІ.
За змістом пункту 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону (у редакції, чинній на час прийняття рішення судом першої інстанції) мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується в розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня календарного року, починаючи з 01 січня 2017 року.
За результатами аналізу наведених положень Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що за загальним правилом дії норм права у часі, у зв'язку з набранням чинності Законом України № 1774-VІІІ, яким установлено розрахункову величину для визначення посадових окладів, заробітної плати працівників та інших виплат і заборонено застосовувати мінімальну заробітну плату після набрання чинності цим Законом, положення статті 37 Закону України № 796-XII щодо обчислення щомісячної грошової допомоги у процентному співвідношенні до мінімальної заробітної плати застосуванню не підлягають.
Наведений висновок обумовив зміну рішення Верховного Суду в частині слів "мінімальної заробітної плати, встановленої законом про Державний бюджет України на відповідний рік" на слова та цифри "прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня календарного року".
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що непрацюючий пенсіонер, який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення, відповідно до статті 39 Закону України №796-ХІІ, має право на нарахування та виплату підвищення до пенсії, у розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, який встановлено на 01 січня календарного року, а не у розмірі 2-х мінімальних заробітних плат.
Положення частини 1 статті 5 КАС України визначають, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Виходячи з системного тлумачення зазначених положень законодавства вбачається, що особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача (суб'єкта владних повноважень) порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач. Задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин.
Тобто, в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України захист прав, свобод та інтересів осіб завжди є наступним за встановленням судом факту їх порушення.
Отже, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Таким чином, для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем.
Суд зазначає, що при зверненні до суду позивачу необхідно обирати такий спосіб захисту, який міг би відновити його становище та захистити порушене право.
Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Вказаний висновок відповідає такому принципу права як правосуддя, який за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).
Положеннями статті 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Так, Верховний Суд України, розглядаючи справу № 21-438а12, у своїй постанові від 26 березня 2013 року дійшов правового висновку про те, що відповідно до ч. 1 статті 2, п.п. 6, 8 ч. 1 статті 3, ч. 1 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, предметом захисту в адміністративному судочинстві є саме порушені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або їхніх посадових чи службових осіб права та інтереси позивачів.
Основною метою адміністративного судочинства є захист фактично порушених прав визначеного Кодексом адміністративного судочинства України кола осіб, а не прав, які можливо можуть бути порушені в майбутньому, оскільки право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Згідно ч.1 ст.55 Конституції України та п.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України № 9-зп від 25.12.1997 (справа за зверненням жителів міста Жовті Води) будь-яка особа має право звернутись до суду, якщо її права порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
Пунктом 8 частини 1 статті 4 КАС України позивача визначено, зокрема, як особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду.
Таким чином до адміністративного суду вправі звернутися з позовом особа, яка має суб'єктивне уявлення, особисте переконання в порушенні її прав чи свобод. Однак обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Адміністративний суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб'єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод позивача.
Передумовою для захисту права є його порушення. Якщо ж таке право не є порушеним, то, відповідно, воно не може бути захищеним (поновленим) судом. А тому відсутність порушеного права є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову.
Суд наголошує, що дії та рішення суб'єкта владних повноважень є такими, що порушують права і свободи особи в тому разі, якщо такі рішення прийняті суб'єктом владних повноважень поза межами визначеної законом компетенції, або ж оспорюванні рішення є юридично значимими, тобто такими, що мають безпосередній вплив на суб'єктивні права та обов'язки особи шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов'язку.
Судовий захист прав, свобод або інтересів можливий виключно щодо інтересу, порушеного протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень за наявності між ними та порушенням причинно-наслідкового зв'язку.
Оцінюючи оскаржуване рішення відповідача, суд виходить з критеріїв оцінки рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, встановлених ч.3 ст.2 КАС України, до яких, зокрема, відносяться вчинення дій на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для вчинення дії.
Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Тобто позивач повинен довести, що дійсно має право чи інтерес, про захист якого він просить, та відповідно до приписів частини першої статті 77 КАС України довести обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав чи інтересів позивача належними та допустимими доказами.
Як встановлено судом, наданий позивачем витяг з реєстру територіальної громади № 2022/001050463 від 08.11.2022 є недійсним.
Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 26 січня 2023 року витребувано у Лугинської селищної ради (вул. М.Грушевського, 2 А, Лугини, Житомирська область, 11301) докази на підтвердження відомостей про фактичне місце проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , з 08.11.2022 по даний час.
Листом від 09.02.2023 за № 134 Лугинська селищна рада повідомила, що дійсно ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , з 08.11.2022 та фактично за цією адресою не проживає. Фактичне місце його проживання на разі невідоме.
Незважаючи на обов'язок, встановлений частиною 2 статті 77 КАС України щодо доказування суб'єктом владних повноважень правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності, процесуальне законодавство не звільняє позивача від обов'язку доказувати ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що у позивача відсутнє право на підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному ст.39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на обґрунтування позовних вимог, а саме про проживання в зоні гарантованого добровільного відселення - смт.Лугини, Коростенський р-н, Житомирська обл.
Інших підстав для визнання протиправною бездіяльністі та зобов'язання відповідача з 08.11.2022 нарахувати та виплатити позивачу підвищення до пенсії, судом не встановлено.
Якщо право особи не є порушеним, то, відповідно, воно не може бути захищеним судом, а тому відсутність порушеного права є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову.
Положеннями статті 90 КАС України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З урахуванням відсутності доказів порушення прав позивача, суд приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню.
Керуючись статтями 242-246, 295 КАС України, суд
вирішив:
У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП/ЄДРПОУ: НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (вул. О.Ольжича, 7, м.Житомир,10003, код ЄДРПОУ 13559341) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя В.А. Панкеєва