Справа № 420/19392/22
27 лютого 2023 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Єфіменка К.С., розглянувши в письмовому провадженні у порядку спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління ДПС в Одеській області (вул.Семінарська,5, м.Одеса, 65044, код ЄДРПОУ ВП 44069166) про скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 09.02.2021 року №Ф-9650-54,-
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до Головного управління ДПС в Одеській області за результатом якого позивач просить:
визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 09.02.2021 № Ф-9650-54 винесену Головним управлінням ДПС в Одеській області;
стягнути на мою користь за рахунок бюджетних асигнувань на утримання Головного управління ДПС в Одеській області документально підтверджені витрати зі сплати судового збору.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив, що 20.10. 2022 р. дізнався про існування вимоги про сплату боргу (недоїмки) з ЄСВ в розмірі 37788,74 гривень від 09.02.2021 № Ф-9650-54У винесену Головним управлінням ДПС в Одеській області Позивача зазначає, що у разі наявності у платника на кінець календарного місяця недоїмки зі сплати єдиного внеску фіскальний орган на підставі актів документальної перевірки та облікових даних з інформаційної системи фіскального органу формує та надсилає (вручає) платнику вимогу про сплату боргу (недоїмки) на суму такої недоїмки. Жодних перевірок відповідачем не проводилось. Актів не складалось. Позивач про проведення перевірки чи борг жодним чином не повідомлявся. Позивач стверджує, що в нього не може бути і немає боргів зі сплати ЄСВ.
Також позивача вказує, що з 01.05.2015 року по 22.08.2022 працював у Комунальному підприємстві «Автобаза санітарного транспорту» на посаді водія автотранспортних засобів 1 класу автоколони № експлуатаційно- технічного відділу (основна робота). Ці обставини підтверджується індивідуальними відомостями про застраховану особу з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування Пенсійного фонду України за формою ОК-5. Отже, починаючи з 2017 р. роботодавець нараховуючи заробітну плату, сплачував як страхувальник єдиний соціальний внесок за позивача, що підтверджується індивідуальними відомостями про застраховану особу з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування Пенсійного фонду України та довідкою з роботи. Разом з тим, вказані обставини щодо нарахування та сплати єдиного внеску на суми нарахованої та одержуваної позивачем заробітної плати відповідач при винесенні оскаржуваної вимоги безпідставно не врахував. Позивач підприємницькою діяльністю з 2001 року не займався, не отримував інших доходів ніж від трудової діяльності як найманим працівник.
На переконання позивача, у відповідача були відсутні правові підстави для формування та направлення позивачу вимоги про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску, у зв'язку із чим з наведених вище підстав, вимога підлягає скасуванню та визнанню протиправною.
Крім того, позивач стверджує, що вищевказана вимога про сплату боргу з ЄСВ базується на однобокому трактуванні і однобокому застосуванні відповідних вищевказаних норм законодавства відповідачем, причому на такому, яке здійснено не на користь платника податків і зборів.
Вважаючи вимогу ГУ ДПС в Одеській області про сплату боргу (недоїмки) протиправною позивач звернувся до суду з даним позовом.
Ухвалою суду від 03.01.2023 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників (ст.262 КАС України).
Відзив на позовну заяву у встановлений судом строк відповідач не подав.
Відповідно до ч.4 ст.159 КАС України, подання заяв по суті справи є правом учасників справи. Неподання суб'єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.
Відповідно до ч.6 ст.162 КАС України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, відзиву на позовну заяву, оцінивши докази, судом встановлено наступні факти та обставини.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 з 1997 року перебував на обліку у Головному управлінні ДПС в Одеській області, Лиманська ДПІ як фізична особа підприємець на загальній системі оподаткування.
При цьому, позивач з 2001 року підприємницькою діяльністю не займався, не отримував інших доходів ніж від трудової діяльності як найманий працівник.
З 01.05.2015 року по 22.08.2022 позивач працював у Комунальному підприємстві «Автобаза санітарного транспорту» на посаді водія автотранспортних засобів 1 класу автоколони № експлуатаційно- технічного відділу (основна робота).
З 23.08.2022 прийнятий у порядку переведення на посаду водія автотранспортних засобів 1-го класу автоколони №1 експлуатаційно-технічного відділу структурного підрозділу «Автобаза санітарного транспорту» Комунального некомерційного підприємства «Одеський обласний центр. екстреної медичної допомоги і медицини катастроф» Одеської обласної ради» (основна робота).
Інформація про трудовий стаж підтверджується записами у моїй трудовій книжці, копія якої додається. Також, підтвердженням мого працевлаштування у вищенаведених організаціях та отримання заробітної як найманого працівника за основним місцем роботи є надані Комунальним некомерційним підприємством «Одеський обласний центр екстреної медичної допомоги і медицини катастроф» Одеської обласної ради» довідки про доходи: №416 від 08.12.2022 за 2017 рік: №405 від 02.12.2022 за 2018 рік; №406 від 02.12.2022 за 2019 рік; № 407 від 02.12.2022 за 2020 рік: №408 від 02.12.2022 ja 2021 рік; №409 від 02.12.2022 за період січень 2022-листопад 2022 рік.
Головним управлінням ДПС в Одеській області 09.02.2021 року прийнято вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-9650-54, згідно з якою ГУ ДПС в Одеській області вимагає від позивача сплатити недоїмку, штраф, пеню в сумі 37788,74 грн. у зв'язку з тим, що станом на 31.01.2021 року за позивачем обліковується заборгованість зі сплати єдиного внеску.
Вважаючи вимогу про сплату боргу (недоїмки) протиправною, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Відповідно до вимог ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ч.2 ст.19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з вимогами ст. 67 Конституції України, кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Відповідно до п. 14.1.226. п.14.1 ст.14 ПК України, самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою - підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності.
Пункт 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України дає визначення поняттю «працівник» - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначено Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 року №2464-VI (далі Закон №2464-VI).
Дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску (ст.2 Закону №2464-VI).
Відповідно до підпункту 2 ч.1 ст.1 Закону №2464-VI (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин), єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Пунктами 3,10 ч.1 ст.1 Закону № 2464-VI надано визначення поняттям:
застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок;
страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов'язані сплачувати єдиний внесок.
Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Згідно п.1 ч.1 ст.4 Закону №2464, платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою-підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Відповідно до п.п.4,5 ч.1 ст.4 Закону №2464 платниками єдиного внеску є фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування; особи, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.7 Закону №2464-VI, база нарахування єдиного внеску для осіб, які провадять незалежну професій діяльність є сума доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
Частиною 8 ст.9 Закону №2464-VI визначено, що періодом, за який платники єдиного внеску подають звітність до органу доходів і зборів (звітним періодом), є календарний місяць, крім платників, зазначених у пунктах 4 і 5 (особи, що провадять незалежно, а тому числі адвокатську діяльність) частини першої статті 4 цього Закону, для яких звітним періодом є календарний рік.
Платники єдиного внеску, зазначені у пункті 5 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний рік, до 1 травня наступного року.
При цьому, п.2 ч.1 ст.7 Закону №2464-VI передбачено, що у разі якщо платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника (ч.12 ст.9 Закону № 2464-VІ).
При цьому, відповідно до ч.4 ст.6 Закону №2464-VI у разі державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця така фізична особа користується правами, виконує обов'язки та несе відповідальність, що передбачені для платника єдиного внеску, в частині діяльності, яка здійснювалася нею як фізичною особою - підприємцем.
Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
На підставі наведеного можна зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.
Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI, на якому наполягає ГУ ДПС, щодо необхідності сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями, які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Судом встановлено, що позивач 01.05.2015 року по 22.08.2022 позивач працював у Комунальному підприємстві «Автобаза санітарного транспорту» на посаді водія автотранспортних засобів 1 класу автоколони № експлуатаційно- технічного відділу (основна робота), а з 23.08.2022 прийнятий у порядку переведення на посаду водія автотранспортних засобів 1-го класу автоколони №1 експлуатаційно-технічного відділу структурного підрозділу «Автобаза санітарного транспорту» Комунального некомерційного підприємства «Одеський обласний центр. екстреної медичної допомоги і медицини катастроф» Одеської обласної ради» є найманим працівником. У спірний період, а саме з 01.2017 року по 01.01.2021 року роботодавець сплачував за позивача єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірах, визначених законодавством, що не заперечується ГУ ДПС в Одеській області та підтверджується індивідуальними відомостями Пенсійного фонду України про застраховану особу ОСОБА_1 (форма ОК-5)
Доказів отримання позивачем у цей період доходів від провадження господарської діяльності судом не встановлено. ГУ ДПС в Одеській області у відзиві на адміністративний позов про наявність таких доходів не зазначало, у зв'язку з чим відповідно до частини першої статті 86 КАС України обставини відсутності у позивача протягом 2017 - 2021 років доходу від власної господарської діяльності окремо від доходів, отриманих від КП «Автобаза санітарного транспорту» не підлягають доказуванню.
Факт перебування особи на обліку в органах фіскальної служби не змінює вищенаведених висновків, оскільки взяття на облік осіб, в тому числі юридичних або самозайнятих, здійснюється органом доходів і зборів незалежно від наявності обов'язку щодо сплати того чи іншого податку або збору.
Таким чином, оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону № 2464-VI позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в період, за який винесена оскаржувана вимога (2017 2020 роки), нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов'язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем, яка має право провадити господарську діяльність, проте не отримувала дохід від неї.
З урахуванням зазначеного, суд приходить до висновку що позовна вимога стосовно визнання протиправними та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 09.02.2021 № Ф-9650-54, виданої ГУ ДПС в Одеській області підлягає задоволенню.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18 березня 2020 року у справі №140/1777/19.
Згідно з ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.
Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до ч.ч.1-3 ст.242 КАСУ, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
В прохальній частині позову позивачем заявлене клопотання про забезпечення позову.
Розглянувши вказане клопотання позивача про вжиття заходів забезпечення позову, суд зазначає наступне.
Згідно ч.1 ст.150 КАС України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.
Відповідно до ч.2 ст.150 КАС України забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо: 1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; 2) або очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.
Статтею 152 КАС України встановлено вимоги до заяви про забезпечення позову.
Згідно ч.4 ст.152 КАС України до заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі.
Частиною 1 статті 3 Закону України "Про судовий збір" від 08.07.2011 р. № 3674-VI (далі - Закон № 3674-VI) визначено, що судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством.
Відповідно до ч.1 ст.4 Закону № 3674-VI судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Підпунктом 6 пункту 3 частини 2 статті 4 Закону №3674-VI передбачено, що ставки судового збору встановлюються у таких розмірах: за подання до адміністративного суду заяви про забезпечення доказів або позову, заяви про видачу виконавчого документа на підставі рішення іноземного суду, заяви про зміну чи встановлення способу, порядку і строку виконання судового рішення у розмірі 0,3 розміру прожиткового мінімуму на одну працездатну особу.
Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" з 01 січня 2022 року встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб у розмірі 2102,00 грн.
Таким чином, за подання заяви про забезпечення адміністративного позову передбачено сплату судового збору в розмірі 630,60 грн.
Відтак, у порушення вимог ч.4 ст.152 КАС України до заяви про забезпечення позову позивачем не долучено документ про сплату судового збору.
Згідно ч.7 ст.154 КАС України суд, встановивши, що заяву про забезпечення позову подано без додержання вимог ст.152 цього Кодексу, повертає її заявнику без розгляду, про що постановляє ухвалу.
Так як позивачем не сплачений судовий збір суд залишає це клопотання без розгляду.
Керуючись ст.ст. 7, 9, 241-246, 250, 255, 262, 295 КАС України, суд, -
Залишити без розгляду клопотання позивача ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) про зупинення стягнення у виконавчому проваджені №70104465 щодо примусового виконання вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 09.02.2021 року №Ф-9650-54.
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління ДПС в Одеській області (вул.Семінарська,5, м.Одеса, 65044, код ЄДРПОУ ВП 44069166) про скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 09.02.2021 року №Ф-9650-54 - задовольнити.
Визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 09.02.2021 № Ф-9650-54 винесену Головним управлінням ДПС в Одеській області.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати за сплату судового збору у розмірі 992 (дев'ятсот дев'яноста дві) гривні 40 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної податкової служби у Одеській області (ЄДРПОУ 44069166, вул. Семінарська, 5, м. Одеса).
Рішення суду може бути оскаржено до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в місячний строк з дня отримання повного тексту судового рішення, в порядку п.15.5 Перехідних положень КАС України.
Суддя К.С. Єфіменко