нп 2/490/3520/2021 Справа № 490/4420/21
Центральний районний суд м. Миколаєва
22 лютого 2023 року Центральнийрайонний суд містаМиколаєва у складі:
головуючого - суддіЧеренкової Н.П.,
при секретарі-Романовій К.Т.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Миколаєві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням,-
Позивач звернулася до суду з даним позовом в обґрунтування якого зазначила, що вона є власницею квартири АДРЕСА_1 . Зареєстровані у будинку відповідачі з 2005 року у даній квартирі не проживають, участі у сплаті комунальних платежів не приймають, їхні речі у будинку відсутні. Даною бездіяльністю відповідачі створюють їй, як власнику, перешкоди у здійсненні права користування і розпорядження майном.На підставі викладеного, просила визнати відповідачів таким, що втратили право користування жилим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_1 .
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09.06.2021 року головуючим суддею по даній справі визначено суддю Черенкову Н.П.
Справу передано судді Черенковій Н.П. 14.06.2021 року.
Після виконання приписів ст.ст. 27, 187 ЦПК України, ухвалою від 01.07.2021 року суддею Черенковою Н.П. відкрито загальне позовне провадження, призначено підготовче судове засідання.
Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 06.10.2021 року закрито підготовче провадження у справі тапризначено справу до судового розгляду по суті.
Ухвалою суду від 17.10.2022 року відкладено судовий розгляд справи, витребувано у Приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального округу Філіпенко О.Г. копію спадкової справи, заведеної до майна ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ; повторно витребувано у Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради дані щодо реєстрації ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 . ІНФОРМАЦІЯ_3 за адресою: АДРЕСА_1 .
02.02.2023 року на виконання вимог ухвали від 02.02.2023 року від Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради надійшла відповідь.
03.02.2023 року від приватного нотаріуса Філіпенко О.Г. надійшла витребувана ухвалою суду, копія спадкової справи.
Представник позивача - адвокат Брюханова Т.О. надала заяву, в якій вимоги позову підтримала, просила про розгляд справи у відсутності позивача та її представника.
Відповідачі до судового засідання не з'явилися, про час та місце судового засідання повідомлені належним чином, причини неявки суду не повідомили.
Судом постановлено про розгляд справи у відсутності сторін, що відповідає приписам ст. 223 ЦПК України.
Оскільки сторони в судове засідання не з'явились, то відповідно до вимог ч.2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Суд, дослідивши матеріали справи, всебічно та повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, що мають істотне значення для її розгляду і вирішення по суті, дійшов наступного висновку.
Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями ч. ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються яка на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити.
У судовому засіданні було встановлено, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 16.12.1997 року, виданого на підставі розпорядження Миколаївської міської ради народних депутатів від 11.12.1997 року за №7246, квартира АДРЕСА_1 , належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 .
ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , актовий запис 4785.
Як вбачається з матеріалів спадкової справи після смерті ОСОБА_5 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 відмовилися від належної їм спадщини. Окрім того, ОСОБА_2 , як співвласник квартири АДРЕСА_1 , дала свою згоду на виділ 1/3 частки в даній квартирі за померлим ОСОБА_5 , а ОСОБА_1 прийнято спадщину після смерті її чоловіка ОСОБА_5 .
Згідно відповідіДепартаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради №19.03.03-11/344/23 від 02.02.2023 року, станом на 30.01.2023 року за адресою АДРЕСА_1 , зареєстровано місце проживання: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Положеннями статей 317, 319, 321 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Конституція України у статті 47 проголошує, що кожен має право на житло, як одного з природних і невід'ємних прав людини. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.
Конституція України закріпляє право громадян на житло як найважливіше соціально-економічне право.
При цьому, право на житло, як суб'єктивне право, тобто таке, що належить конкретній особі на конкретне жиле приміщення в будинку відповідного житлового фонду, виникає в силу передбачених у житловому законодавстві юридичних фактів і отримує свою конкретизацію та деталізацію у відповідних правовідносинах.
Згідно ч. 3 ст. 47 Конституції України, ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною 6 ст. 29 ЦК України передбачено, що фізична особа може мати кілька місць проживання.
Як вбачається з положень ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмету доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Враховуючи те що, відповідач ОСОБА_2 є співвласником спірної квартири, а власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, суд приходить до висновку, що непроживання відповідача, як співвласника квартири не впливає на зміст права власності позивача.
За такого, на підставі вищевикладеного, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову в частині визнання такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 ОСОБА_2 .
Щодо інших вимог суд зазначає наступне.
За правилами частини 1 статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За правилами глави 5 ЦПК України, а саме частини 1 статті 79 ЦПК України, частини 1 статті 80 ЦПК України, частини 6 статті 81 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Актом від 25.01.2021 року, складеним та завіреним паспортистом ТОВ «Добробут» та сусідами ОСОБА_8 , що мешкає в АДРЕСА_5 та ОСОБА_9 ,що мешкає в АДРЕСА_4 підтверджено факт непроживання ОСОБА_3 та ОСОБА_10 у квартирі АДРЕСА_1 з 2005 року.
За такого, відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_10 понад рік у квартирі не проживають, комунальні послуги не сплачують, їх речі у квартирі відсутні.
Відповідно до ч.1 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.
За статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме порушене право та з яких підстав.
Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Підстави втрати членом сім'ї власника житла права користування цим житлом передбачені частиною другою статті 405 ЦК України, згідно з якою член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності.
Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Право на звернення до суду із позовом про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням виникає у власника через один рік відсутності особи за зареєстрованим місцем проживання без поважних причин.
На підтвердження факту не проживання відповідача у квартирі свідчать матеріали справи які є належними та допустимими доказами в розумінні статей 79-83 ЦПК України.
За такого, позов в частині визнання такими, що втратили право користування на житло ОСОБА_3 та ОСОБА_10 підлягає задоволенню.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
При вирішенні даного спору, суд також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Зазначений Висновок також акцентує увагу й на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й відрізних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Згідно позиції Європейського суду з прав людини, сформованої, зокрема у справах "Салов проти України", "Проніна проти України" та "Серявін та інші проти України": принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").
Керуючись ст.ст.4,13,19,81,259,263-265 ЦПК України, 405 ЦК України суд,-
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням - задовольнити частково.
Визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , такими, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
В задоволені інших вимог - відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядкудо Миколаївського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкриття чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення виготовлений 22 лютого 2023 року.
Суддя Н.П. Черенкова