№ 201/10880/21
провадження 2/201/120/2023
21 лютого 2023 року Жовтневий районний суд
м. Дніпропетровська
у складі: головуючого
судді Антонюка О.А.
з секретарем Храмцевич Т.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності в порядку поділу майна, стягнення витрат,
ОСОБА_1 26 жовтня 2021 року звернувся до суду з позовною заявою до відповідача ОСОБА_2 про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності на майно в порядку поділу спільного майна, стягнення витрат, позовні вимоги не змінювалися, не доповнювалися і не уточнювалися. Позивач у своїй позовній заяві та із своїм представником посилаються на те, що у лютому 2007 року позивач ОСОБА_1 познайомився з відповідачкою ОСОБА_2 позивач та відповідач одразу почали проживати однією сім'єю за адресою: АДРЕСА_1 . Проживали за вказаною адресою разом з батьками відповідачки. Сторони були пов'язані почуттями любові, організували спільний побут та вели спільне господарство. У 2019 році сторони переїхали разом до м. Києва та вступили до шлюбу офіційно.
Факт спільного проживання та спільного побуту сторін в якості дружини та чоловіка без реєстрації шлюбу підтверджується поясненнями свідків (батьків відповідачки), фотографіями та відеозаписами спільного відпочинку та побуту, які будуть подані до суду під час проведення судового засідання. Сторони почали вести спільне проживання однією сім'єю не з моменту реєстрації шлюбу, а з 2007 року та проживали так до самої реєстрації шлюбу.
Позивач не має можливості отримати документ, що підтверджує факт спільного проживання однією сім'єю без шлюбу, оскільки діючим законодавством не передбачено можливість отримання такого документа, а також не визначено уповноваження органів державної влади на видачу такого документу, у зв'язку з чим змушений звернутись до суду щодо встановлення факту, який має юридичне значення.
В 2008 році сторонами за спільні кошти було придбано квартиру третьої черги житлового комплексу «Амфітеатр» містобудівного ансамблю «Крутогірний», загальною площею 204.90 кв. м.., житловою площею 203.50 кв.м., реєстраційний номер майна: 26027847, розташована за адресою: АДРЕСА_2 та паркувальне місце поз. № 90, першої черги житлового комплексу «Амфітеатр» містобудівного ансамблю «Крутогірний», загальною площею 28.4 кв. м., реєстраційний номер майна: 26057563, розташоване за адресою: АДРЕСА_3 , будинок 35т (паркувальне місце).
Однак, документально квартиру та паркувальне місце було оформлено на ОСОБА_2 .. Таким чином, вказана квартира та паркувальне місце були придбані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 під час проживання однією сім'єю, але не перебуваючи в шлюбі та в будь-якому іншому шлюбі, тому у відповідності до ч. 1 ст. 74 Сімейного кодексу України вказане майно слід визнати спільним сумісним майном ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Таким чином, усе вищезазначене майно позивач вважає спільною сумісною власністю позивача та відповідача, доки відповідачем не буде спростовано інше. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Отже, вони з ОСОБА_2 мешкали разом з 2007 року по вересень 2019 року однією сім'єю як жінка і чоловік, робили ремонт оселі, придбавали спільно речі особистого характеру і для житла. Спільне майно зареєстроване на відповідача і тому він змушений звернутися за захистом своїх прав до суду. В добровільному порядку питання не вирішено. Просив захистити право позивача як члена сім'ї з ОСОБА_2 , з якою він проживав без реєстрації як жінка і чоловік в цивільному шлюбі до офіційної реєстрації шлюбу, та встановити факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з 2007 року по вересень 2019 року і визнати за ОСОБА_1 право власності в порядку поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя на: 1/2 (одну другу) частину квартири третьої черги житлового комплексу «Амфітеатр» містобудівного ансамблю «Крутогірний», загальною площею 204.90 кв. м., житловою площею 203.50 кв. м., реєстраційний номер майна: 26027847, розташована за адресою: АДРЕСА_3 (після перейменування - АДРЕСА_2 ; 1/2 (одну другу) частину паркувального місця поз. № 90, першої черги житлового комплексу «Амфітеатр» містобудівного ансамблю «Крутогірний», загальною площею 28.4 кв. м., реєстраційний номер майна: 26057563, розташоване за адресою: АДРЕСА_3 (після перейменування - АДРЕСА_4 т; визнати за ОСОБА_2 право власності в порядку поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя на: 1/2 (одну другу) частину квартири третьої черги житлового комплексу «Амфітеатр» містобудівного ансамблю «Крутогірний», загальною площею 204.90 кв. м., житловою площею 203.50. кв. м., реєстраційний номер майна: 26027847, розташована за адресою: АДРЕСА_3 (після перейменування - АДРЕСА_2 ; 1/2 (одну другу) частину паркувального місця поз. № 90, першої черги житлового комплексу «Амфітеатр» містобудівного ансамблю «Крутогірний», загальною площею 28.4 кв. м., реєстраційний номер майна: 26057563, розташоване за адресою: АДРЕСА_3 т, а також стягнути з відповідача судові витрати, задовольнивши позов в повному обсязі.
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явилася, про день та час слухання справи повідомлялася належним чином, правом надання відзиву не скористалася, не заперечувала проти розгляду справи за її відсутністю за наявними матеріалами. Причини її неявки в судове засідання судом визнаються не поважними, оцінюються судом як спосіб затягування розгляду справи і недобросовісне виконання своїх процесуальних прав та обов'язків, оскільки таке намагання і перенесення слухання справи було вже неодноразово, доказів на підтвердження причини відсутності в засіданні сторона відповідача не надавала (з урахуванням зазначеного, відношення сторін до своїх процесуальних прав та обов'язків і тривалості розгляду справи, суд вважає, що чергова заява про перенесення слухання справи і відсутність відповідача не перешкоджає розгляду справи). Незалежно від явки чи неявки представника відповідача сама особа в судове засідання не з'явилася без поважних причин і навіть не повідомила суд про причини неявки в судове засідання. Отже, суд вважає можливим розгляд справи на підставі наявних матеріалів і доказів. При цьому суд звертає увагу на вимоги статті 121 ЦПК України про те, що справа має бути розглянута судом протягом розумного строку; не може бути залишене поза увагою положення статті 6 Конвенції, якими передбачено, що судові процедури при розгляді справи повинні бути справедливими, справа має бути розглянута в розумний строк, а також те, що в цивільному судочинстві діє принцип ефективності судового процесу, який направлений на недопущення затягування розгляду справи. При цьому слід керувався саме зазначеним, а не наявністю чи відсутністю права, що підлягає захисту, наявністю іншого спору, що начебто перешкоджає вирішенню цієї справи. Таким чином, суд вважає можливим слухання справи за відсутності вказаного відповідача відповідно до ст. 223 ЦПК України.
З'ясувавши позицію сторін, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
В судовому засіданні з наданих документів та позиції позивача з його представником судом з'ясовано, що начебто у лютому 2007 року позивач ОСОБА_1 познайомився з відповідачкою ОСОБА_2 , позивач та відповідач одразу почали проживати однією сім'єю за адресою: АДРЕСА_1 . Проживали за вказаною адресою разом з батьками відповідачки. Сторони були пов'язані почуттями любові, організували спільний побут та вели спільне господарство. У 2019 році сторони переїхали разом до м. Києва та
вступили до шлюбу офіційно 20 вересня 2019 року.
Вищевикладені обставини щодо знайомства, спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як стверджує позивач, можуть бути підтверджені свідками ОСОБА_3 , котрий зареєстрований за адресою: АДРЕСА_5 та ОСОБА_4 , котра зареєстрована за адресою: АДРЕСА_5 (які є батьком та матір'ю відповідачки).
Окрім того, як стверджує позивач, факт спільного проживання та спільного побуту сторін в якості дружини та чоловіка без реєстрації шлюбу підтверджується фотографіями та відеозаписами спільного відпочинку та побуту.
Таким чином, на думку позивач, очевидним є факт, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 почали вести спільне проживання однією сім'єю не з моменту реєстрації шлюбу, а з 2007 року та проживали так до самої реєстрації шлюбу.
Позивач не має можливості отримати документ, що підтверджує факт спільного проживання однією сім'єю без шлюбу, оскільки діючим законодавством не передбачено можливість отримання такого документа, а також не визначено уповноваження органів державної влади на видачу такого документу, у зв'язку з чим змушений звернутись до суду щодо встановлення факту, який має юридичне значення.
В 2008 році, як стверджує позивач, сторонами за спільні кошти було придбано квартиру, третьої черги житлового комплексу «Амфітеатр» містобудівного ансамблю «Крутогірний», загальною площею 204.90 кв. м.., житловою площею 203.50 кв.м., реєстраційний номер майна: 26027847, розташована за адресою: АДРЕСА_3 (після перейменування - АДРЕСА_2 (квартира) та паркувальне місце поз. № 90, першої черги житлового комплексу «Амфітеатр» містобудівного ансамблю «Крутогірний», загальною площею 28.4 кв. м., реєстраційний номер майна: 26057563, розташоване за адресою: АДРЕСА_6 т (паркувальне місце). Однак, документально квартиру та паркувальне місце було оформлено на ОСОБА_2 . Право власності ОСОБА_2 на квартиру підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 08 січня 2009 року, виданим виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради Серія НОМЕР_1 зареєстрованому в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 11 січня 2009 року та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 21512041 від 11 січня 2009 року виданим КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради. Право власності ОСОБА_2 на паркувальне місце підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 11 січня 2009 року, виданим виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради Серія НОМЕР_2 зареєстрованому в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 19 січня 2009 року та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №2 1591778 від 19 січня 2009 року, виданим КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради.
Таким чином, вказана квартира та паркувальне місце були придбані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 під час проживання однією сім'єю, але не перебуваючи в шлюбі та в будь-якому іншому шлюбі, тому у відповідності до ч. 1 ст. 74 Сімейного кодексу України вказане майно, на думку позивача, слід визнати спільним сумісним майном ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Вони з ОСОБА_2 мешкали разом з 2007 року по вересень 2019 року однією сім'єю як жінка і чоловік, робили ремонт оселі, придбавали спільно речі особистого характеру і для житла. Обставини цього факту підтверджуються, на їх думку, крім вимог та наданих документів, також поясненнями сторін і свідків. Для упорядкування документів і вирішення питань зі своїми правами, майном та іншим позивач вимушений був звертатися до суду з позовною заявою про захист своїх прав, встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки в певний час, визнання спільною сумісною власністю, визнання права власності на частину спільного майна та стягнення судових витрат.
Суд вважає позовну заяву не підлягаючою задоволенню з наступних підстав.
Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».
Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ч. 2 ст. 315 ЦПК України в судовому порядку можуть бути встановлені також і інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Згідно п. 5 ч. 1 ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 і відповідач ОСОБА_2 з 20 вересня 2019 року в м. Києві вступили до шлюбу офіційно, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_3 від 20 вересня 2019 року, виданого Печерським районним у м. Києві ВДРАЦС ГТУЮ у м. Києві.
Визначення поняття сім'я дано у статті 3 Сімейного кодексу України, відповідно до якої сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'зані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
В 2008 році задовго до реєстрації шлюбу з позивачем відповідачкою одноособово за власні кошти було придбано квартиру, третьої черги житлового комплексу «Амфітеатр» містобудівного ансамблю «Крутогірний», загальною площею 204.90 кв. м.., житловою площею 203.50 кв.м., реєстраційний номер майна: 26027847, розташована за адресою: АДРЕСА_3 (після перейменування - АДРЕСА_2 (квартира) та паркувальне місце поз. № 90, першої черги житлового комплексу «Амфітеатр» містобудівного ансамблю «Крутогірний», загальною площею 28.4 кв. м., реєстраційний номер майна: 26057563, розташоване за адресою: АДРЕСА_3 , будинок 35т (паркувальне місце). Вказане майно в передбаченому законом порядку документально (квартира та паркувальне місце) було оформлено на ОСОБА_2 . Право власності ОСОБА_2 на квартиру підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 08 січня 2009 року, виданим виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради Серія НОМЕР_1 зареєстрованому в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 11 січня 2009 року та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 21512041 від 11 січня 2009 року виданим КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради. Право власності ОСОБА_2 на паркувальне місце підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 11 січня 2009 року, виданим виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради Серія НОМЕР_2 зареєстрованому в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 19 січня 2009 року та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №2 1591778 від 19 січня 2009 року, виданим КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради.
Згідно ч. 1 ст. 69 Сімейного кодексу України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
У відповідності до ч. 1 ст. 70 Сімейного кодексу України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо і ните не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно ч. 1 ст. 71 Сімейного кодексу України, майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.
Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 74 Сімейного кодексу України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Позивачем була встановлена вартість об'єктів нерухомого майна, що належать на праві спільної сумісної вартості позивачу та відповідачу, на підставі звітів суб'єктів оціночної діяльності.
Але позивачем не надано належних та допустимих доказів щодо наявності між сторонами спільного сімейного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого, а ніж спірного майна в інтересах сім'ї, у зазначений позивачем період, що підлягає доведенню у цій справі.
Стороною позивача не надано будь-яких квитанцій, накладних, рахунків. договорів-замовлень і т.д., з яких би можливо було зробити висновок, про те, що матеріали зазначені в квитанціях, накладних, рахунках і т.д. придбані сторонами за спільний бюджет.
Стороною позивача не надано доказів на підтвердження того, що позивач брав участь у витратах по утриманню квартири, відсутня також інформація щодо нарахування плати за комунальні послуги на ОСОБА_1 , так само не надано жодних доказів ведення сумісного господарства та спільних витрат з ОСОБА_2 ..
Пунктом 6 рішення Конституційного Суду від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 установлено, що до членів сім'ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв'язках. Обов'язковою умовою для визнання їх членами сім'ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п..
Суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу за таких умов: має місце спільне проживання чоловіка та жінки однією сім'єю, термін спільного проживання (не менше п'яти років); мета встановлення факту (розподіл спільно набутого майна, спадкування за законом).
Також Верховний Суд України зазначив, що доводити такий факт слід документами та доказами того, що між заявником та іншої особою (померлим) мали місце фактичні шлюбні відносини - свідоцтва про народження дітей, довідки з місця проживання, свідчення свідків, листи ділового та особистого характеру тощо. Також це можуть бути: свідоцтво про смерть одного з «подружжя», свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько, виписки з господарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки з уповноважених органів про спільне проживання та ведення господарства.
Відповідно до 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Отже жодних достовірних доказів проживання з відповідачкою позивача однією сім'єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу позивачем надано не було.
В позовній заяві є посилання на письмові пояснення сусідів та свідків - спільних друзів і знайомих. Для встановлення факту спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу необхідні докази: ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім'ї, а покази свідків не можуть бути єдиною підставою для встановлення такого факту.
За приписами ч. 2 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік, у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. За положеннями ч. ч. 1, 2 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя. Відповідно до ч. 1 ст. 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Відповідно до частин третьої-четвертої статті 4 СК України кожна особа має право на проживання в сім'ї та на повагу до свого сімейного життя.
Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Важливе значення для правильного вирішення спору про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу мають конституційні положення про ґрунтування шлюбу на вільній згоді жінки і чоловіка, про рівні права і обов'язки кожного із подружжя у шлюбі та сім'ї (стаття 51 Конституції України).
Крім того, за висновками Верховного Суду, що викладені у Постанові від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов'язків, інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю.
Разом з тим, згідно із ст. 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення гл. 8 цього Кодексу.
Тобто при застосуванні ст. 74 СК України слід виходити з того, що указана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.
Таким чином, доведенню підлягає не лише факт спільного проживання, а і наявність при цьому спільного побуту і взаємних прав та обов'язків. Враховуючи наведене, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має з'ясувати такі факти: спільне проживання осіб, наявність спільного побуту; взаємних прав та обов'язків. Можливість визнання проживання чоловіка та жінки однією сім'єю залежить від їх встановлення та доведеності. Так, відповідно до ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Засобами доказування в цивільній справі є пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази і висновки експертів. Суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Кожна сторона має довести ті обставини, на які посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.
Отже, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.
Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків.
Згідно з частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Враховуючи викладене, особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти, а враховуючи позицію ВСУ у справі № 545/1839/18 позивачем не доведено та не надано належних доказів, що зазначені паркувальне місце та квартира у місті Дніпро набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти, так як суду надано витяг з реєстру цієї квартири і паркувального місця за 2008 рік і січень 2019 року, де покупцем і власником вказана ОСОБА_2 ..
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зроблено висновок, що «вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України)».
Щодо встановлення юридичного факту проживання однією сією чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , суду не надано належних та допустимих доказів на підтвердження даного факту.
Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
За положеннями статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, й майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясовують: 1) час придбання; 2) джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте); 3) мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.
Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу, набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування, набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто, речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя, кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди, страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.
Отже, розгляд справи, в якій викладена самостійна позовна вимога про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу, потребує надання сторонами належних та допустимих доказів обставин, зазначених у позовній заяві, та дослідження їх судом, адже нормами цивільного процесуального закону визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доводів сторін у справі та доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору.
На підтвердження даного факту позивачем та його представником заявлено клопотання про виклик та допит свідків, але як зазначив Верховний Суд у Постанові від 14 лютого 2018 року по справі № 129/2115/15-ц, що покази свідків не можуть бути єдиною підставою для встановлення вказаного факту
Згідно із частинами 1, 2 статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них прав та обов'язків подружжя.
Відповідно до частини 1 статті 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема, права спільної сумісної власності на майно.
Для встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню. Так, при встановленні факту наявності у осіб спільного побуту доцільно враховувати ознаки, визначені у понятті домогосподарства.
Домогосподарство є сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об'єднують та витрачають кошти.
Статтею 12 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Позивач, як сторона по справі, зобов'язаний довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, відповідно до ст. 81 ЦПК України.
Зазначені позивачем обставини про спільний з ОСОБА_2 бюджет, ведення спільного господарства, пов'язаність спільним побутом і наявність спільних прав та обов'язків, тобто що між ними склалися усталені відносини до вересня 2019 року, що притаманні подружжю, не знайшли свого підтвердження вході судового засідання. Позивачем не було представлено суду докази на підтвердження ведення спільного господарства, а також ведення єдиного бюджету.
Вiдповiдно до ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідачі заперечують будь-які домовленості і зобов'язання стосовно позивача по незаконним (з точки зору позивача) діям відносно нього стосовно вищезазначених фактів, предмета спору, а позивач цього не довів, твердження позивача про наявність будь-яких інших зобов'язань стосовно позовних вимог є припущенням.
Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.
Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин. Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.
Відповідно до ч. 10 ст. 7 Сімейного кодексу України, кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.
Верховний Суд у свої Постанові від 04 грудня 2019 року визначив, що переписка у мобільному додатку "Viber" не є належним та допустим доказом у справі відповідно до статей 76-81 ЦПК України.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів.
Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. За приписами ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.
Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин. Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.
Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об'єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню повністю.
Не може суд прийняти до уваги наполягання позивача на положеннях позову, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об'єктивно не підтверджена. Позовні вимоги не уточнювалися, зустрічні вимоги своєчасно в передбаченому законом порядку не заявлено.
При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності в порядку поділу майна, стягнення витрат відмовити.
Таким чином позовні вимоги про встановлення факту проживання однією сім'єю як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу, визнання спільною сумісною власністю, визнання права власності на частину майна та стягнення судових витрат в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону і не підлягають задоволенню в повному обсязі.
На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 4, 15, 16, 55, 60 ЦК України, ст. 7, 60, 74 Сімейного кодексу України, ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268, 315 ЦПК України, суд
ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності в порядку поділу майна, стягнення витрат відмовити.
Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.
Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.
Повний текст рішення складено 21 лютого 2023 року.
Суддя -