ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м. Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
14.02.2023Справа № 916/1985/22
За позовом Акціонерного товариства "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз" (м. Київ)
до Російської Федерації в особі посольства Російської Федерації в Україні (м. Київ)
про стягнення 373.235.590,10 грн,
Суддя Ващенко Т.М.
Секретар судового засідання Шаповалов А.М.
Представники сторін:
Від позивача: Варданян А.А., Кондратов А.В.
Від відповідача: не з'явився
Акціонерне товариство "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз" звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Російської Федерації в особі посольства Російської Федерації в Україні про стягнення 373.235.590,10 грн збитків, а саме, вартості природного газу позивача, видобутого зі Стрілкового газового родовища та закачаного до Глібовського підземного сховища газу (розташоване на території АР Крим) в обсязі 11 593,488 тис.куб.м. у період з 05.03.2014 по 31.12.2014, та незаконно привласненого РФ.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 19.08.2022 відкрито провадження у справі №916/1985/22.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 19.10.2022 матеріали справи №916/1985/22 передано на розгляд до Господарського суду міста Києва.
Відповідно до автоматичного розподілу справ у Господарському суді міста Києва від 16.11.2022 справу №916/1985/22 передано для розгляду судді Ващенко Т.М.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.11.2022 суддею Ващенко Т.М. прийнято справу №916/1985/22 до свого провадження та призначено підготовче засідання на 20.12.2022.
19.12.2022 від позивача надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів справи, яке судом задоволено протокольною ухвалою від 20.12.2022.
20.12.2022 суд без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 31.01.2023.
31.01.2023 суд без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу про оголошення перерви в судовому засіданні до 14.02.2023.
У судовому засіданні 14.02.2023 представники позивача підтримали позовні вимоги. Відповідач про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином за адресою місця реєстрації в Україні, проте свого представника в судове засідання не направив, про причини неявки суд не повідомляв; та його неявка не перешкоджає розгляду справи відповідно до ст. 202 Господарського процесуального кодексу України.
У судовому засіданні 14.02.2023 суд, по виходу з нарадчої кімнати, проголосив вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши надані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників позивача, з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
Указом Президента України від 25.02.1998 №151/98 "Про реформування нафтогазового комплексу України" та постановою Кабінету Міністрів України від 25.05.1998 №747 "Про утворення Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" шляхом перетворення Державного виробничого підприємства по видобутку, сховищу і транспортуванню нафти та газу "Чорноморнафтогаз", було створено Акціонерне товариство "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз" (далі - ДАТ "Чорноморнафтогаз", Товариство, позивач).
Відповідно до пункту 7 постанови Кабінету Міністрів України від 25.05.1998 №747 доручено Державному комітетові нафтової, газової та нафтопереробної промисловості разом з Фондом державного майна у двомісячний термін перетворити Державне виробниче підприємство по видобутку, сховищу і транспортуванню нафти та газу "Чорноморнафтогаз", яке не підлягає приватизації, у державне акціонерне товариство, а 100 відсотків акцій реорганізованого Державного акціонерного товариства "Чорноморнафтогаз" передати до статутного капіталу Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України".
Право на провадження ДАТ "Чорноморнафтогаз" господарської діяльності з транспортування природного газу магістральними трубопроводами на території Автономної Республіки Крим у зоні розташування магістральних газопроводів, що перебувають у власності чи користуванні Товариства, а також право провадження господарської діяльності зі зберігання природного газу на території Автономної Республіки Крим, підтверджується відповідними дозволами та ліцензіями, виданими на підставі постанови Національної комісії регулювання електроенергетики України від 14.10.2010 №1343 "Про видачу ДАТ "Чорноморнафтогаз" ліцензій на транспортування природного газу магістральними трубопроводами та на зберігання природного газу".
17.03.2014 нелегітимною Верховною Радою Республіки Крим було прийнято незаконну постанову № 1745-6/14 "О независимости Крыма", якою припинено застосування законодавства України на тимчасово окупованій території АР Крим, рішень Верховної Ради України та інших державних органів України, що прийняті після 21.02.2014.
Постановою незаконно створеної організації з назвою "Государственный Совет Республики Крым" від 17.03.2014 №1758-6/14 "О вопросах знергетической безопасности Республики Крым" та розпорядженням незаконно створеної організації з назвою "Совет Министров Республики Крым" від 17.03.2014 №165-р "О создании Крымского республиканского предприятия "Черноморнефтегаз" рухоме та нерухоме майно ДАТ "Чорноморнафтогаз", розташоване на території Республіки Крим, її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, яке увійшло і не увійшло до статутного капіталу ДАТ "Чорноморнафтогаз" у складі необоротних (в тому числі не матеріальних) і оборотних активів, у тому числі державне майно України, передане в користування Товариству, а також майно, що перебуває на балансовому і позабалансовому обліку, бухгалтерська, статистична та інша документація позивача стали власністю тимчасово окупованої Республіки Крим та були передані на баланс юридичної особи з назвою "Крымское республиканское предприятие "Черноморнефтегаз", яка створена за законодавством РФ на тимчасово окупованій території України.
Внаслідок цього всі активи ДАТ "Чорноморнафтогаз", що знаходилися на території АР Крим, континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони, бухгалтерська, статистична та інша документація Товариства незаконно перейшли на баланс юридичної особи з назвою "Крымское республиканское предприятие "Черноморнефтегаз", яка створена за законодавством Російської Федерації на тимчасово окупованій території України
Таким чином, внаслідок незаконної тимчасової окупації РФ території Автономної Республіки Крим, Товариство втратило можливість розпоряджатись майном, належним підприємству.
З листопада 2014 року юридичну особу з назвою Крымское республиканское предприятие "Черноморнефтегаз" було перейменовано в Государственное унитарное предприятие "Черноморнефтегаз" (далі також ГУП "Черноморнефтегаз"), орган управління - Министерство топлива и знергетики Республики Крим, яке було створено за законодавством РФ на тимчасово окупованій території України.
Водночас рішенням загальних зборів акціонерів ДАТ "Чорноморнафтогаз" від 11.07.2014 №2/2014, змінено місцезнаходження ДАТ "Чорноморнафтогаз" з тимчасово окупованої території АР Крим на місто Київ.
04.08.2014 проведено державну реєстрацію зміни місцезнаходження Товариства з тимчасово окупованої території (Автономна Республіка Крим, м. Сімферополь, пр. Кірова/пров. Совнарокомівський, 52/1) на адресу: 01030, Україна, м. Київ, вул. Б.Хмельницького 26, оф.505, про що внесено відомості до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Вказані факти підтверджені в Сертифікаті Торгово-промислової палати України від 03.12.2014 №2018 про форс-мажорні обставини. Цим Сертифікатом засвідчено настання для ДАТ "Чорноморнафтогаз" обставин непереборної сили з 27.02.2014, що тривають на момент видачі даного сертифікату і дату закінчення яких встановити неможливо.
Постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 №83 ДАТ "Чорноморнафтогаз" внесено до переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави.
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стабілізації діяльності Державного акціонерного товариства "Чорноморнафтогаз" у зв'язку з тимчасовою окупацією території України" від 13.03.2018 № 2320-VIII, Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення діяльності Державного акціонерного товариства "Чорноморнафтогаз"" від 22.11.2018 №2618-VІІІ, а також Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо продовження заходів, пов'язаних із відновленням діяльності Державного акціонерного товариства "Чорноморнафтогаз" від 19.12.2019 №399-ІХ підтверджено факт перебування ДАТ "Чорноморнафтогаз" під дією обставин непереборної сили, а також продовжено заходи із заборони відкриття виконавчих проваджень щодо ДАТ "Чорноморнафтогаз", заборони відкриття справ про банкрутство, арештів майна ДАТ "Чорноморнафтогаз".
Звертаючись до суду з даним позовом, Товариство зазначає, що до 20.02.2014 (дата початку тимчасової окупації АР Крим Російською Федерацією) воно було багатогалузевим підприємством, яке функціонувало як єдиний виробничо-господарський комплекс та, зокрема, виконувало роботи з розвідки, розробки нафтогазових родовищ на Чорному та Азовському морях, транспортування і постачання газу споживачам.
У складі Товариства була створена і функціонувала комплексна виробнича інфраструктура, пристосована до специфічних умов морського нафтогазовидобування.
ДАТ "Чорноморнафтогаз" було єдиним і унікальним підприємством в Україні, яке було здатне виконувати повний комплекс робіт, починаючи з пошуку та розвідки нових родовищ і, закінчуючи видобування та постачання вуглеводневої продукції кінцевим споживачам.
До основного складу виробничої бази підприємства входили, зокрема Глібовське підземне сховище газу, активною ємкістю першої черги: 1 млрд. м3 і повною ємкістю: 3 млрд. м3, пов'язане з газотранспортною системою України.
Товариство володіє, зокрема, спеціальними дозволами на користування надрами, виданими Державною службою геології і надр України: на Стрілкове газове родовище від 24.12.1999 №2093, Архангельське газове родовище від 18.12.2007 №4594, а також спеціальним дозволом на Глібовське підземне сховище газу від 24.03.2000 №2187, копії яких позивачем додано до матеріалів справи.
05.03.2014 між ДАТ "Чорноморнафтогаз" та ПрАТ "Пласт" укладено договір про спілішу діяльність №272-14 (далі - Договір) щодо експлуатації Стрілкового газового родовища Генічеського району Херсонської області та Архангельського газового родовища.
14.02.2017 ДАТ "Чорноморнафтогаз" та ПрАТ "Пласт" уклали Додаткову угоду про розірвання цього договору в зв'язку з відмовою ПрАТ "Пласт" від участі у спільній діяльності, тож Товариство з 18.03.2017 самостійно експлуатує Стрілкове газове родовище та забезпечує видобуток і реалізацію природного газу.
У подальшому рішенням Господарського суду Київської області від 14.06.2017 у справі №911/7639/17 укладений між ДАТ "Чорноморнафтогаз" та ПрАТ "Пласт" договір про спільну діяльність від 05.03.2014 №272-14 було визнано недійсним.
Під час дії цього Договору ПрАТ "Пласт", як Оператор спільної діяльності, здійснював видобування та продаж природного газу, а також отримав в управління та в розпорядження усе майно Товариства на Стрілковому газовому родовищі, в тому числі всі свердловини. На підставі Договору ПрАТ "Пласт", як Оператор спільної діяльності, набув широкий спектр повноважень, в тому числі отримав можливість самостійно контролювати діяльність на родовищі.
До моменту тимчасової окупації АР Крим, Стрілкове газове родовище входило до складу газотранспортної системи Криму і за технологічними умовами частина невикористаних обсягів природного газу Генічеським районом Херсонської області по газопроводу Стрілецьке-Джанкой надходили на територію АР Крим та автоматично закачувались в Глібовське підземне сховище газу.
Під час опалювального періоду відбувався відбір природного газу з Глібовського підземного сховища газу для забезпечення потреб споживачів Генічеського району Херсонської області. У зв'язку з тим, що система газопроводів облаштована таким чином, що гілка газопроводу Генічеського району Херсонської області є тупиковою, без входу в єдину газотранспортну систему України та у зв'язку з тим, що загальний обсяг споживання Генічеського району Херсонської області менше обсягів видобутку на Стрілковому газовому родовищі, у сховищах залишився невикористаний обсяг природного газу, який не може бути закачаний в газотранспортну систему України та надходить в газотранспортну систему на території вільної економічної зони "Крим" по газопроводу Стрілецьке-Джанкой.
Зазначене належним чином підтверджується наданими позивачем до матеріалів справи схемами трубопроводів.
Позивач вказує, що у період з 05.03.2014 по 31.12.2014 обсяг видобутого природного газу зі Стрілкового газового родовища та закачаного до Глібовського підземною сховища газу становить 13.593,488 тис.куб.м.
Судом встановлено, що 20.04.2020 на офіційному веб-сайті РФ в мережі Інтернет для розміщення інформації про проведення торгів www.torgi.gov.ru, який належить до сфери управління Міністерства економічного розвитку РФ, оприлюднено повідомлення про продаж природного газу в обсязі 11.593,488 тис.куб.м., який знаходиться на зберіганні у Глібовському підземному сховищі газу.
В інформації та документах, розміщених на вказаному веб-сайті та в реєстрі судових рішень РФ зазначено, що природний газ у обсязі 11.593,488 тис.куб.м. є федеральною власністю.
Правовий режим 11.593,488 тис.куб.м. природного газу, як майна федеральної власності, визначений постановою мирового судді судової ділянки № 92 Чорноморського судового району Республіки Крим від 15.05.2017 №5-92-126/2017, що підтверджується наданим позивачем до матеріалів справи витягом із судового реєстру РФ.
Так, постановою мирового судді судової ділянки № 92 Чорноморського судового району Республіки Крим від 15.05.2017 №5-92-126/2017 юридичну особу з назвою "ГУП РК "Черноморнефтегаз" (юридична адреса: 295000, Республіка Крим, м. Сімферополь, пр-т Кірова, 52 (ІПН 9102048801, КПП 910201001, ОГРН 1149102099717) було притягнуто до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 16.21 КпАП РФ, та конфісковано природний газ, видобутий на території України на Стрілковому газовому родовищі і переміщений на митну територію Митного союзу в обсязі 11.593,488 тис.куб.м до Глібовського підземного сховища газу.
Реалізацію вказаних активів здійснювало ТОВ "СВМ-Регион" на підставі Державного контракту (РФ) від 29 01.2019 № И-Д/109, укладеного з міжрегіональним територіальним правлінням Федерального агентства по управлінню державним майном в Республіці Крим та місті Севастополь, відповідно до вимог Постанови Уряду РФ від 30.09.2015 №1041 "О порядке реализации имущества, обращенного в собственность государства".
Юридична особа з назвою "ГУП РК "Черноморнефтегаз", яка перебуває під санкціями країн ЄС, США та України і незаконно заволоділа Глібовським підземним сховищем газу, виступала зберігачем відповідних активів (природного газу), що підтверджується наданими позивачем до матеріалів справи доказами.
Як вже зазначалося судом вище, користувачем надрами Стрілкового газового родовища є ДАТ "Чорноморнафтогаз", якому на праві власності належать виробничі потужності Стрілкового газового родовища та видобуток газу на якому забезпечують працівники позивача.
Таким чином, доведеними та підтвердженими належними і допустимими доказами є твердження позивача про те, що виключно ДАТ "Чорноморнафтогаз", як власник спеціального дозволу та усіх виробничих об'єктів, має право розпоряджатись всіма видобутими зі Стрілкового газового родовища корисними копалинами.
Аналогічна позиція щодо власності ДАТ "Чорноморнафтогаз" на природний газ, видобутий на Стрілковому газовому родовищі в межах укладеного з ПрАТ "Пласт" договору про спільну діяльність від 05.03.2014 №272-14 висловлена і Верховним Судом у постанові від 26.09.2019 у справі № 910/23161/17.
Відтак суд встановив, що природний газ в обсязі 11.593,488 тис.куб.м., видобутий на Стрілковому газовому родовищі в період з 05.03.2014 по 31.12.2014, та закачаний у Глібовське ПСГ на території АР Крим, є виключно власністю ДАТ "Чорноморнафтогаз".
У той же час вказаний обсяг природного газу не був повернений з тимчасово окупованої території АР Крим, натомість, був конфіскований та реалізований на підставі нелегітимних рішень незаконно створених на території АР Крим судових органів Російської Федерації.
ДАТ "Чорноморнафтогаз" не отримувало жодної компенсації від РФ за цей обсяг газу, тож позивачу внаслідок незаконної конфіскації його активів Російською Федерацією було завдано збитки, зокрема, у розмірі вартості 11.593,488 тис.куб.м. природного газу, яка визначена позивачем на день звернення з даним позову до суду в розмірі 373.235.960,10 грн.
Дослідивши зібрані в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі обставини даної справи, суд відзначає наступне.
Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України.
Конституційне право на судовий захист належить до невідчужуваних та непорушних.
Порядок судового захисту порушених прав та охоронюваних законом інтересів визначається законом.
Відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Положення статей 15, 16 Цивільного кодексу України визначають, що кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з позицією Європейського суду з прав людини, процедурні гарантії, закріплені в статті 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань. Кожен має право на подання до суду скарги, пов'язаної з його або її правами та обов'язками; на це право, що є одним з аспектів права на доступ до суду, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав є неправомірним (рішення у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), серія А №18, п. 28- 36).
Завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави (частина 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України).
За приписами статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у разі порушення його цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки визначаються, як втрата, яку особа отримала у зв'язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила чи повинна зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально отримати при звичайних обставинах, якщо б його право не було порушено (упущена вигода).
Відповідно до наведених положень чинного законодавства для застосування такої міри відповідальності, як стягнення майнової шкоди, необхідною є наявність елементів складу цивільного правопорушення, а саме: неправомірні дії або бездіяльність особи; завдання шкоди та її розмір; безпосередній причинний зв'язок між неправомірними діями особи, яка завдала шкоду, і самою шкодою; вина завдавача шкоди.
Судом встановлено, що в даному випадку наявні всі чотири елементи складу цивільного правопорушення, а саме:
- неправомірні дії Російської Федерації, які полягають в збройній окупації території Автономної Республіки Крим, встановленні на тимчасово окупованій території власного правового режиму та створенні незаконних і нелегітимних судових органів, експропріації належного позивачу майна (природного газу);
- завдання позивачу шкоди у розмірі 373.235.960,10 грн, що є вартістю 11.593,488 тис.куб.м. природного газу, видобутого на Стрілковому газовому родовищі в період з 05.03.2014 по 31.12.2014 та закачаного в Глібовське ПСГ на території АР Крим;
- безпосередній причинний зв'язок між неправомірними діями Російської Федерації та шкодою;
- вина Російської Федерації у заподіянні шкоди позивачу.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Як встановлено статтями 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (статті 76, 77 Господарського процесуального кодексу України).
Положеннями статті 86 Господарського процесуального кодексу України унормовано наступне. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Враховуючи викладене вище, суд встановив, що доводи позивача про наявність підстав для відшкодування йому заданої Російською Федерацією шкоди в розмірі 373.235.960,10 грн є доведеними, обґрунтованими, підтвердженими належними і допустимими доказами, тож підлягають задоволенню в повному обсязі.
При цьому судом враховано наступне.
У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Частина перша статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Як передбачено частиною четвертою статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право", у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.
Отже, Закон України "Про міжнародне приватне право" встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.
Водночас міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року.
Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету ("явно виражена відмова від імунітету" на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або "відмова від імунітету, яка передбачається", коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.
Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.
Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій, однак ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.
У рішенні від 14 березня 2013 року у справі "Олєйніков проти Росії" ЄСПЛ вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються "відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її", і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 68, п. 31).
У рішенні від 23 березня 2010 року у справі "Цудак проти Литви" (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.
З огляду на викладене суд дійшов висновку про те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов'язаних із завданням шкоди здоров'ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.
Особливістю правового статусу держави як суб'єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права "рівний над рівним не має влади і юрисдикції". Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли РФ заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов'язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.
У той же час загальновідомим є той факт, що починаючи з 2014 року РФ чинить збройну агресію проти України.
Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року про заяву Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні" визнано геноцидом Українського народу дії Збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.
Наведені дії РФ вчиняє з 2014 року та продовжує станом на момент постановлення цього рішення. Отже, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
Преамбулою Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
Відповідно до пунктів "а", "b", "c", "d" та "g" статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй "Визначення агресії" від 14 грудня 1974 року застосування Російською Федерацією збройної сили проти України становить злочин збройної агресії та грубо порушує Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року та Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року.
У світлі положень IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року, одним із наслідків збройної агресії Російської Федерації проти України стала тимчасова окупація частини території України. Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, зокрема, і території Автономної Республіки Крим.
Російська Федерація припинила бути членом Ради Європи у контексті процедури, розпочатої відповідно до статті 8 Статуту Ради Європи. Відповідна Резолюція Ради Європи CM/Res(2022)2 про припинення членства РФ у Раді Європи, прийнята Комітетом Міністрів 16 березня 2022 року. Комітет Міністрів Ради Європи констатував, що агресія РФ проти України є серйозним порушенням РФ своїх зобов'язань за статтею 3 Статуту Ради Європи.
Суд врахував, що у справі, яка розглядається, позивачем пред'явлено вимоги до РФ про відшкодування шкоди, завданої безпосередньо створеними нею на тимчасово окупованій території АР Крим органами, тож у цій категорії спорів) іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ.
У таких висновках суд керується тим, що дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.
У пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй.
Відповідно до частини першої статті 1 Статуту ООН Організація Об'єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.
У міжнародному праві кодифіковані підстави для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий "деліктний виняток" (англ. "tort exсeption"). Умовами, необхідними для застосування "деліктного винятку", є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв'язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.
При цьому судом враховано наступні обставини:
- предметом позову є відшкодування шкоди, завданої юридичній особі, яка діє на території та за законодавством України, внаслідок експропріації належного їй на праві власності майна;
- місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна;
- шкода завдана незаконно створеними РФ на тимчасово окупованій території України органами влади, в порушення принципів та цілей, закріплених в Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України;
- вчинення актів збройної агресії іноземною державою та окупація території іншої країни не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність України, що закріплено у Статуті ООН;
- національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб'єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом "генерального делікту).
Судом також враховано, що юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя статті 124 Конституції України). Тобто, в разі застосування "деліктного винятку" будь-який спір, що виник на її території в особи - резидента України, в тому числі юридичної особи, навіть з іноземною країною, зокрема й РФ, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.
Крім того суд вважає за доцільне звернути увагу на те, що Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 у зв'язку з військовою агресією РФ проти України введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб та указом Президента України від 14 березня 2022 року № 133/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб.
У зв'язку з повномасштабним вторгненням РФ на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства РФ в Україні у зв'язку із припиненням його роботи на території України.
Таким чином, починаючи з 2014 року відсутня необхідність у направленні до посольства РФ в Україні запитів щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв'язку з вчиненням РФ збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави, а починаючи з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й у зв'язку із розірванням дипломатичних зносин України з РФ.
З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв'язку з триваючою повномасштабною збройною агресією РФ проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди РФ бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним та таким, що не відповідає воєнним реаліям, у яких Україна існує внаслідок збройної агресії РФ.
РФ, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії позивачу. Країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.10. у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
З огляду на викладене вище в сукупності, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги про стягнення з РФ 373.235.960,10 грн вартості 11.593,488 тис.куб.м. природного газу, видобутого на Стрілковому газовому родовищі в період з 05.03.2014 по 31.12.2014 та закачаного в Глібовське ПСГ на території АР Крим; який в подальшому було експропрійовано РФ, підлягають задоволенню в повному обсязі.
Відповідно до положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача.
Оскільки позивач на підставі пункту 22 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" звільнений від сплати судового збору, то такий судовий збір стягується з відповідача в дохід бюджету, відповідно до частини 2 статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись статтями 73, 74, 76-80, 86, 129, 165, 219, 232, 233, 236-238, 240, 241, 252 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
1. Позов задовольнити повністю.
2. Стягнути з Російської Федерації на користь Акціонерного товариства "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз" (01054, м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 26, оф.505; ідентифікаційний код: 00153117) 373.235.590 (триста сімдесят три мільйони двісті тридцять п'ять тисяч п'ятсот дев'яносто) грн 10 коп. збитків.
3. Стягнути з Російської Федерації до Державного бюджету України (Отримувач коштів: ГУК у м.Києві/м.Київ/22030101; Код отримувача (код за ЄДРПОУ): 37993783; Банк отримувача: Казначейство України (ел. адм. подат.); Код банку отримувача (МФО): 899998; Рахунок отримувача: UA918999980313191206083026001; Код класифікації доходів бюджету: 22030101) 868.350 (вісімсот шістдесят вісім тисяч триста п'ятдесят) грн 00 коп. судового збору.
4. Видати накази після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст. ст. 253, 254, 256-259 ГПК України.
Повний текст рішення складено 22.02.2023.
Суддя Т.М. Ващенко