Єдиний унікальний номер: 357/7832/22
Провадження № 2/378/26/23
"15" лютого 2023 р. Ставищенський районний суд Київської області в складі:
головуючого - судді: Гуртовенко Р. В.
за участю секретаря: Мельник Н.Д.,
представника позивача -
ТОВ «Компанія «НІКО - ТАЙС»: Грищенка О.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт. Ставище Київської області в режимі відеоконференції цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія» «НІКО - ТАЙС» до ОСОБА_1 , про стягнення донарахованого розміру 3% річних та інфляційних витрат у зв'язку із неналежним та несвоєчасним здійсненням виконання грошового зобов'язання,-
До суду з вказаною позовною заявою звернулось ТОВ «Компанія «НІКО - ТАЙС», з посиланням на те, що відповідно до рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області по справі №2-1293/11 від 17 лютого 2012 року, позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договорами позики задоволено повністю. Вказане рішення набрало законної сили та не виконано. Відповідно до ухвали Білоцерківського міськрайонного суду Київської області по справі №2-1293/11 від 20 грудня 2021 року задоволено вимоги ТОВ «Компанія «НІКО-ТАЙС»» про заміну сторони (позивача, стягувача) у справі №2-1293/11 під час примусового виконання виконавчого листа Білоцерківського міськрайонного суду Київської області по справі №2-1293/11, виданого на примусове виконання рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області по справі №2-1293/11 від 17 лютого 2012 року та здійснено процесуальне правонаступництво на стадії виконання рішення суду, а саме фактично змінено сторону (стягувача) у виконавчому провадженні щодо примусового виконання виконавчого листа Білоцерківського міськрайонного суду Київської області по справі №2-1293/11, виданого на примусове виконання рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області по справі 293/11 від 17 лютого 2012 року, тобто стягувача ОСОБА_2 замінено на правонаступника - ТОВ «Компанія «НІКО-ТАЙС»».
Позивач просить суд стягнути з відповідача на його користь 89049 гривень 60 копійок 3% -річних та 89028 гривень 74 копійки інфляційних втрат, а також витрати, пов'язані з сплатою судового збору у розмірі 2 672 грн..
Представник позивача ОСОБА_3 в судовому засіданні в режимі відеоконференції позовні вимоги підтримав, підтвердив обставини викладені в позовній заяві, позовні вимоги просить задовольнити з викладених в ній підстав.
Відповідач в судове засідання не прибула, до суду подала відзив на позовну заяву, в якому позовні вимоги не визнає. У відзиві зазначає, що стягувачем не було отримано виконавчий лист та не було пред'явлено до примусового виконання до відділу державної виконавчої служби, ці дані є відкритими та згідно автоматизованої системи виконавчого провадження вбачається, що виконавчий лист про стягнення заборгованості з неї жодного разу не був пред'явлений до виконання, а про те що існує рішення суду вона дізналася тільки через десять років, під час заміни сторони у виконавчому провадженні, якого ніколи не існувало та не існує. Крім того, зазначає, що термін позовної давності для стягнення заборгованості, а також для стягнення донарахованого розміру 3% річних та інфляційних витрат у зв'язку із неналежним та несвоєчасним здійсненням виконання грошового зобов'язання вже сплинув, а тому позовна заява не підлягає задоволенню (а. с. 74 - 77).
Суд, розглянувши справу, заслухавши доводи учасників справи, з'ясувавши обставини, на які учасники справи посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, дослідивши письмові докази, вважає, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити, виходячи із наступного.
Судом встановлено слідуючі факти та відповідні їм правовідносини.
Із копії ухвали Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 24.02.2022 року (а. с. 26-27) встановлено, що 17.02.2012 року рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 борг за договором позики в розмірі 282 323 грн. 50 коп. та 540 грн. судових витрат, а всього 282 863 грн. 50 коп.. Рішення набрало законної сили.
11.05.2012 року на виконання вказаного рішення суду від 17.02.2012 року представником позивача отримано виконавчий лист по справі № 2-1293/11.
30.08.2021 відбувся електронний аукціон з продажу права вимоги, відповідно до якого в рамках справи про неплатоспроможність фізичної особи ОСОБА_2 , яка відкрита ухвалою господарського суду Київської області від 19.12.2019 року у справі № 911/2891/19 (постанова господарського суду Київської області про визнання боржника банкрутом від 13.07.2020 року по справі № 911/2891/19) продається право вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 на загальну суму 282 863, 50 грн. за рішенням Білоцерківського міськрайонного суду від 17.02.2012 року у справі № 2-1293/11, переможцем електронного аукціону є ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс», що підтверджується копією протоколу проведення електронного аукціону №UA-PS-2021-08-19-000045-2 (а. с. 16).
Відповідно до акту про придбання майна на аукціоні від 09.09.2021 року ОСОБА_2 на підставі Протоколу проведення електронного аукціону передала у власність ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» право вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 на загальну суму 282 863,50 грн. за рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 17.02.2012 року у справі № 2-1293/11 (а. с. 19).
Як вбачається з копії платіжного доручення №14349 від 07.09.2021 року новий кредитор ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» сплатив арбітражному керуючому ОСОБА_4 ціну продажу майна відповідно до Протоколу №UA-PS-2021-08-19-000045-2 від 30.08.2021р. про проведення аукціону з продажу майна боржника ОСОБА_2 у справі про банкрутство в сумі 6109 грн. (а. с. 18).
Ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області у справі №2-1293/11 від 20.12.2021р. заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «НІКО-ТАЙС» про заміну сторони виконавчого провадження, задоволено та замінено сторону виконавчого провадження, а саме: стягувача ОСОБА_2 на її правонаступника Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія «НІКО-ТАЙС» за рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 17.02.2012 року у справі № 2-1293/11 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики.
З листа Ставищенського ВДВС у Білоцерківському районі Київської області Центрального МРУ Міністерства Юстиції (м. Київ), вих. №252 від 18.01.2022р., вбачається, що станом на 18.01.2022 рік, згідно даних книг вхідної документації та даних баз ЄДРВП і АСВП, виконавчий лист щодо примусового виконання у справі №2-1293/11 від 17.02.2012р. до Ставищенського ВДВС у Білоцерківському районі Київської області Центрального МРУ Міністерства Юстиції (м. Київ) не надходив (а. с. 104 зв.).
Вищевказаною ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 24.02.2022р. у задоволенні заяви ТОВ «Компанія «НІКО-ТАЙС», заінтересована особа ОСОБА_1 , про видачу дубліката виконавчого листа та поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого листа до виконання, - відмовлено.
Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
За ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно із ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
За ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Докази мають відповідати вимогам належності, допустимості, достовірності та достатності.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
За ч. 1, 3 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу, який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч. 1, 2 ст. 15 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», рішення від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають із підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів.
Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Згідно зі ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Положеннями ст. 611 цього Кодексу передбачено, що в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Саме такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладений у постанові від 01.10.2014 року у справі №6-113цс14, з якою погодилась Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.05.2018 року у справі № 686/21962/15-ц.
Права та інтереси кредитодавця в кредитних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 року у справі № 310/11534/13-ц, від 04.06. 2019 року у справі № 916/190/18.
Відтак, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього в силу закону (частини другої статті 625 ЦК України) виникає обов'язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати та три відсотки річних від простроченої суми.
У постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15 про те, що правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України).
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 року у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц, від 13.11.2019 року у справі №922/3095/18, від 18.03.2020 року у справі № 902/417/18 сформульовано висновки про те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання і ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми.
Відповідач ОСОБА_1 у відзиві на позовну заяву зазначила, що по вказаному спору сплив строк позовної давності.
Разом з тим главою 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.
Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ратифікованої Законом України від 17.07.1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11.09.1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. Європейський суд з прав людини, наголошує, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав-учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (п. 570 рішення від 20.09.2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22.10.1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).
Відповідно до ст. 256 ЦК позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові - ч. 4 ст. 267 ЦК України.
Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у 3 роки - ст. 257 ЦК України.
Згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а відповідно до ч. 5 ст. 261 ЦК України, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
Аналіз змісту наведених норм матеріального права у їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених статтею 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки.
За ст. 262 ЦК України заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.
У відповідності до ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених ст. 625 ЦК України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.11.2019 року у справі № 127/15672/16-ц прийшла до висновку про те, що невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
17.02.2012 року рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики, та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 борг за договором позики в розмірі 282323 грн. 50 коп. та 540 грн. судових витрат, а всього 282863 грн. 50 коп.. Вказане рішення не оскаржувалось та набрало законної сили. 11 травня 2012 року на виконання вказаного рішення суду видано виконавчий лист.
У п. 11 постановиПленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18.12.2009 року №14 судам роз'яснено, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
Таким чином, підставами для відмови в позові у зв'язку з пропуском позовної давності є наступні факти: доведеність порушення цивільного права або інтересу, за захистом якого особа звернулась до суду, закінчення перебігу встановленого законодавством строку звернення до суду, відсутність поважних причин його пропуску, заява сторони у справі про застосування позовної давності. Отже, позовна давність застосовується до обґрунтованого позову.
За правилами ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
При цьому, відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що в задоволенні позову слід відмовити, у зв'язку з пропуском позивачем строку позовної давності.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 11, 15, 16, 256, 261, 262, 267, 509, 510, 525, 526, 610, 611, 625 Цивільного кодексу України, ст. ст. 4, 5, 10, 12, 13, 76-81, 82, 89, 95, 141, 258, 259, 263-265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд -
В задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «НІКО - ТАЙС» про стягнення донарахованого розміру 3% річних та інфляційних витрат у зв'язку із неналежним та несвоєчасним здійсненням виконання грошового зобов'язання, - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду зазначений строк обчислюється з дня складення повного рішення суду.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення виготовлено 17 лютого 2023 року.
Суддя Р. В. Гуртовенко