Справа № 462/4927/22 Головуючий у 1 інстанції: Іванюк І.Д.
Провадження № 22-ц/811/3006/22 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.
02 лютого 2023 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Копняк С.М.,
суддів: Бойко С.М., Ніткевича А.В.,
секретар судового засідання - Юзефович Ю.І.,
з участю - представника апелянта - адвоката Пащука А.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана адвокатом Пащуком Артемом Ігоровичем, на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 20 жовтня 2022 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про визнання припиненими зобов'язання за кредитним договором та усунення перешкод у користуванні власністю шляхом зняття обтяження,
в вересні 2022 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом, в якому просив:
- визнати припиненими правовідносини за кредитним договором № 112/МБ-48 від 19 серпня 2007 року, укладеним між ОСОБА_1 та публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра»);
- визнати припиненою заставу транспортного засобу, автомобіля марки BMW 525 сірого кольору, рік випуску - 1989, шасі (кузов, рама) № НОМЕР_1 , д.н.з. НОМЕР_2 , який належить ОСОБА_1 , згідно із свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 , виданим 18 жовтня 2007 року Львівським відділом реєстраційно-екзаменаційної роботи ДАІ, яка виникла на підставі кредитного договору № 112/МБ-48 від 19 серпня 2007 року, укладеного між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Надра» та договору застави від 19 жовтня 2007 року, укладеного між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Надра», зареєстрованого в реєстрі за № 3841.
Свої вимоги мотивував тим, що 19 серпня 2007 року між сторонами було укладено кредитний договір № 112/МБ-48. Кредит отриманий на суму 5 300 доларів США та кошти мали бути повернуті до 05 жовтня 2009 року. В порядку забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 19 жовтня 2007 року було укладено договір застави, який був нотаріально посвідчений. Заставою визначено транспортний засіб: автомобіль марки ВMW 525 сірого кольору, рік випуску - 1989, шасі (кузов, рама) № НОМЕР_1 , д.н.з. НОМЕР_2 . У зв'язку із прострочкою оплати за кредитним договором банк звернувся до Залізничного районного суду м. Львова із позовною заявою про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовні вимоги банку задоволено у повному обсязі, вирішено стягнути з ОСОБА_1 54 844 грн 13 коп. заборгованості за кредитним договором № 112/МБ-48 від 19 жовтня 2007 року. На підставі рішення видано виконавчий лист № 462/1319/13-ц, відкрито виконавче провадження № 47858569. ОСОБА_1 виконав рішення суду та оплатив борг, у зв'язку із цим 27 квітня 2016 року головним державним виконавцем Залізничного відділу державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції Пазиняк Г.Я. винесено постанову про закінчення виконавчого провадження. Правовідносини, які виникли на підставі кредитного договору № 112/МБ-48, укладеного 19 серпня 2007 року припинилися у зв'язку із повним виконанням зобов'язань позивачем на користь банку, а відтак, в силу частини першої статті 28 Закону України «Про заставу» застава також припинилася. Позивач звертався до відповідача з метою скасування договору застави та скасування відомостей в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. Станом на день подання позову до суду, позивач відповіді не отримав.
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 20 жовтня 2022 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про визнання припиненими зобов'язання за кредитним договором та усунення перешкод у користуванні власністю шляхом зняття обтяження відмовлено.
В листопаді 2022 року ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, яка підписана адвокатом Пащуком Артемом Ігоровичем, в якій просить рішення Залізничного районного суду м. Львова від 20 жовтня 2022 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції вдався до аналізу розміру заборгованості позивача за кредитним договором, що не входить до предмету доказування в даній справі. Рішення суду про стягнення з позивача заборгованості за кредитним договором виконано в примусовому порядку через органи ДВС повністю, що підтверджується постановою державного виконавця про закінчення виконавчого провадження. Відтак, припинилося як основне зобов'язання, так і забезпечувальне зобов'язання, і за цими позовними вимогами позивача позовна давність не пропущена, як стверджує відповідач. Звертає увагу, що заставодержателем за договором застави, за яким позивач просить визнати припиненою заставу ТЗ, який був його предметом, є саме ПАТ «КБ «Надра», яке з 05 червня 2015 року перебуває в стані ліквідації.
В січні 2023 року від ПАТ «КБ «Надра», виведення якого здійснюється Фондом гарантування вкладів фізичних осіб, надійшов відзив на апеляційну скаргу. Аналіз змісту відзиву на апеляційну скаргу зводиться до законності та обґрунтованості оскаржуваного рішення. У відзиві міститься прохання в задоволенні апеляційної скарги відмовити, оскаржувану рішення залишити без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника апелянта в підтримання доводів апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково.
До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з частиною четвертою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Вказаною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак, суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім'я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; (пункти 1 і 4 частини другої статті 175 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частини перша та третя статті 13 ЦПК України).
Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України).
Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв'язку з позовною вимогою, яка пред'являється до нього.
Належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача (близькі за змістом висновки сформульовані у пункті 7.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17). Якщо позовна вимога заявлена до особи, яка не є учасником спірних правовідносин (тобто, не до тієї особи, яка має відповідати за цією вимогою), така особа є неналежним відповідачем.
Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті чи для закриття провадження у справі. За результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача та приймає рішення щодо суті заявлених до належного відповідача вимог (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 40), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.10), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 39)).
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).
Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача (частина перша статті 33 ЦПК України у редакції, чинній на час відкриття провадження у справі та її розгляду).
Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача (частина перша, друга та третя статті 51 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року у справі № 465/7405/17 (провадження № 61-11389св21) викладено такий висновок:
«Апеляційний суд позбавлений процесуальної можливості визначити суб'єктний склад учасників справи, залучати на стадії апеляційного перегляду справи відповідачів та/або співвідповідачів та, встановивши, що суд першої інстанції порушив вимоги цивільно-процесуального законодавства та не залучив усіх суб'єктів, які мають відповідати за позовом у межах заявлених позовних вимог як відповідачі, обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у позові з цих підстав».
Предметом позову в даній справі є визнання припиненими основного (кредитного) та забезпечувального (заставного) зобов'язання, які виникли на підставі кредитного договору від 19 серпня 2007 року та договору застави від 19 жовтня 2007 року, котрі буди укладені між ПАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_1 .
З вказаним позовом ОСОБА_1 звернувся до суду 20 вересня 2022 року.
З матеріалів справи убачається, що право вимоги за кредитним договором від 19 серпня 2007 року було придбано 22 травня 2020 року на аукціоні у складі лоту № GL48N718070 товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» (далі - ТОВ ФК «Дніпрофінансгруп»). За результатами аукціону 15 липня 2020 року було укладено договір про відступлення прав вимоги, у тому числі за вказаним кредитним договором, а також за договором застави.
Дані договори в порядку, визначеному законодавством недійсними не визнано, тобто презумпція правомірності правочину, передбачена статтею 204 ЦК України не спростована.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року в справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20) зазначено, що:
«визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов'язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності. Для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов'язку, зокрема у таких випадках: кредитор у таких правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку; особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити її право у межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов'язання, оскільки такий судовий розгляд кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником). Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, може застосовуватися лише в разі недоступності позивачу можливості захисту його права. Задоволення позову про визнання відсутності права вимоги в особи, що вважає себе кредитором, і відсутності кореспондуючого обов'язку особи-боржника у відповідних правовідносинах є спрямованим на усунення правової невизначеності. Тобто, відповідне судове рішення має забезпечити, щоби обидві сторони правовідносин могли у майбутньому знати про права одна одної та діяти, не порушуючи їх. А тому такий спосіб захисту є виключно превентивним. Якщо кредитор, який діяв в умовах правової невизначеності, у минулому порушив права особи, яку він вважає боржником, то для останнього ефективним способом захисту буде той, який спрямований на захист порушеного права, а не на превентивний захист інтересу. Тобто звернення з позовом для усунення правової невизначеності, яка існувала у минулому, в означеній ситуації не є ефективним способом захисту. Зокрема, якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, бо вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов'язання. Наявність відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення з відповідача коштів незалежно від того, чи подав останній зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора, зокрема про визнання поруки припиненою. Тому для захисту права відповідача у ситуації, коли кредитор вже звернувся з вказаним позовом про стягнення коштів, не потрібно заявляти зустрічний позов, а останній не може бути задоволений. Аналогічно після звернення кредитора з позовом про стягнення коштів боржник не може заявляти окремий позов про визнання відсутності права вимоги в кредитора та кореспондуючого обов'язку боржника. Такий окремий позов теж не може бути задоволений, оскільки боржник має себе захищати у судовому процесі про стягнення з нього коштів, заперечуючи проти відповідного позову кредитора, наприклад, і з тих підстав, що порука припинилася. Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите. У разі, якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора та кореспондуючого обов'язку боржника не є належним способом захисту. Отже, ухвалення судом рішення в справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості унеможливлює задоволення в іншій судовій справі позову про визнання поруки припиненою, якщо такий позов стосується тих самих правовідносин, тих самих прав вимоги, які вже були предметом дослідження у справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості. Так, відповідно до практики Великої Палати Верховного Суду відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), пункт 4.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18)). Отже, наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (Buchbesitz (нім.) - книжкове володіння). Якщо власник предмета іпотеки або інша зацікавлена особа вважає, що таке право іпотеки припинено або взагалі не існувало, то може звернутися з позовною вимогою про визнання права іпотеки припиненим чи про визнання відсутності права іпотеки, оскільки судове рішення про задоволення такої вимоги є підставою для державної реєстрації припинення права іпотеки (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Отже, ефективність позовної вимоги про визнання відсутності права чи про визнання права припиненим має оцінюватися, виходячи з обставин справи залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії)».
Аналогічний за змістом висновок щодо застосування норм матеріального права викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (провадження № 14-143цс20).
Вказані висновки є релевантними і у відносинах застави рухомого майна, адже поряд з іпотекою та порукою застава є одним із способів забезпечення виконання зобов'язання.
Також такий висновок, в частині ефективності обраного позивачем способу захисту порушених прав, є релевантним і до відносин, що випливають з кредитного договору (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 липня 2022 року у справі № 274/7378/20 (провадження № 61-19164св21)).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 січня 2023 року викладено такий висновок:
«Для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність.
Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
В доктрині приватного права припиненням зобов'язання обумовлюється дією правоприпиняючих юридичних фактів. Юридичні факти, що зумовлюють припинення зобов'язання, отримали назву підстав припинення. Припинення зобов'язання - це припинення правового зв'язку його суб'єктів, у яких припиняються суб'єктивні права і обов'язки, що складають зміст зобов'язальних правовідносин.
Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор. У зобов'язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб. Якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї (стаття 510 ЦК України).
Зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора (стаття 511 ЦК України).
Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частина друга статті 598 ЦК України).
Тлумачення частини другої статті 598 ЦК України, з урахуванням принципу розумності свідчить, що:
- вказаною нормою допускається два варіанти припинення зобов'язання: (а) внаслідок односторонньої відмови від виконання зобов'язання з передбачених договором чи законом підстав. Наприклад, у разі порушення зобов'язання іншою стороною (частина третя статі 615 ЦК України); (б) на вимогу однієї зі сторін зобов'язання шляхом пред'явлення позову. Зокрема, якщо випадково знищено або пошкоджено майно, передане за плату під виплату безстрокової ренти, платник має право вимагати відповідно припинення зобов'язання щодо виплати ренти або зміни умов її виплати (частина друга статті 742 ЦК України);
- у частині другій статті 598 ЦК України правом вимагати припинення зобов'язання наділяється лише його сторона. Особа, яка не була стороною зобов'язання на момент його виникнення, та яка не набула статус сторони зобов'язання не може вимагати припинення зобов'язання».
Тлумачення вказаного висновку свідчить, що вимога про припинення зобов'язання може бути пред'явлена до сторони такого зобов'язання, або до особи, яка набула такий статус, зокрема внаслідок заміни сторони у зобов'язання у зв'язку із відступленням права вимоги.
В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, а також в інших випадках, встановлених законом, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (стаття 572 ЦК України)
Відповідно до частини другої статті 27 Закону України «Про заставу» застава зберігає силу і у випадках, коли у встановленому законом порядку відбувається уступка заставодержателем забезпеченої заставою вимоги іншій особі або переведення боржником боргу, який виник із забезпеченої заставою вимоги, на іншу особу.
Згідно з частиною першою та другою статті 13 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» зміни у відомостях про зареєстроване обтяження підлягають реєстрації у встановленому цим Законом порядку, якщо вони стосуються: 1) заміни предмета обтяження або будь-яких змін у складі предмета обтяження, у тому числі таких, що сталися внаслідок переробки, приєднання, поділу, виділення або іншого способу перетворення одного виду рухомого майна в інший; 2) заміни обтяжувача внаслідок відступлення прав за правочином, відповідно до якого виникло обтяження, або з інших підстав; 3) заміни боржника внаслідок передачі предмета обтяження новому власнику в порядку, встановленому статтею 9 цього Закону, або з інших підстав; 4) зміни змісту або розміру забезпеченого обтяженням зобов'язання; 5) відступлення пріоритету одного обтяжувача іншому стосовно одного й того ж рухомого майна. Обтяжувач зобов'язаний зареєструвати зміни у відомостях про зареєстроване обтяження протягом п'яти днів із моменту набрання чинності правочином, на підставі якого відбулися зазначені зміни. Боржник або інші особи, права яких були порушені внаслідок невиконання цього обов'язку, мають право вимагати від обтяжувача відшкодування завданих збитків.
Відповідно до частини першої статті 20 цього Закону, якщо обтяжувач відступив іншій особі права за правочином, на підставі якого виникло обтяження, ця особа набуває всі відступлені права стосовно предмета обтяження, включаючи встановлений пріоритет за умови, що відомості про заміну обтяжувача були внесені до Державного реєстру протягом п'яти днів із дня відступлення прав.
Матеріали справи не містять інформації про внесення змін до відомостей про зареєстроване обтяження, у зв'язку із укладенням договору про відступлення права вимоги між ПАТ «КБ «Надра» та ТОВ ФК «Дніпрофінансгруп» станом на момент ухвалення оскаржуваного рішення судом першої інстанції.
Аналіз змісту позовної заяви свідчить, що вимога про визнання припиненою застави транспортного засобу є похідною від вимоги про визнання припиненими правовідносин за кредитним договором (основна вимога), адже її задоволення залежить від задоволення останньої.
У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами обставини справи підтверджують, що даний спір виник між позивачем, який у спірних відносинах виступав позичальником та заставодавцем, та заставодержателем (ПАТ «КБ «Надра) за вимогою про визнання припиненою застави і ТОВ ФК «Дніпрофінансгруп», як новим кредитором за кредитним договором - за вимогою про визнання кредитного зобов'язання припиненим, проте останній до участі у справі як належний відповідач за цією вимогою не залучений, що виключає можливість повного та всебічного розгляду справи і вирішення спору по суті за такого суб'єктного складу, адже в такому разі місцевим судом було вирішено питання про права та обов'язки особи, не залученої до участі у справі, при наявності дійсного зобов'язання щодо набуття нею статусу сторони у такому зобов'язанні, яке позивач просить визнати припиненим.
За таких обставин, суду першої інстанції слід було відмовити в задоволенні позову з підстав його пред'явлення не до усіх належних відповідачів, а не вирішувати спір по суті, за неналежного суб'єктного складу, та ухвалювати оскаржуване рішення про відмову в задоволенні позову, тим самим вирішуючи питання про права та обов'язки особи, яка не брала участі (не залучена судом) у справі.
Відповідно до вимог пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює у відповідній частині нове рішення, або змінює рішення.
За приписами частини першої статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин (частина четверта статті 376 ЦПК України).
За таких обставин, колегія суддів доходить висновку, що оскаржуване рішення слід змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови, а в решті його слід залишити без змін.
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки судом апеляційної інстанції оскаржуване рішення змінено в мотивувальній частині такого, підстави для зміни розподілу судових витрат, а також здійснення їх розподілу за розгляд справи судом апеляційної інстанції, відсутні.
Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 376, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,
апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана адвокатом Пащуком Артемом Ігоровичем, задовольнити частково.
Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 20 жовтня 2022 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В решті рішення суду залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 06 лютого 2023 року.
Головуючий С.М. Копняк
Судді: С.М. Бойко
А.В. Ніткевич