Провадження № 22-ц/803/709/23 Справа № 433/1516/18 Суддя у 1-й інстанції - Третяк О. Г. Суддя у 2-й інстанції - Максюта Ж. І.
09 лютого 2023 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого судді - Максюти Ж.І.
суддів - Свистунової О.В., Пищиди М.М.
за участю секретаря - Драгомерецької А.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргоюОСОБА_1 на рішення Білокуракинського районного суду Луганської області від 21 лютого 2020 року за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , про стягнення заборгованості,-
Позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , про стягнення заборгованості.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив, що 30 жовтня 2015 року між сторонами було укладено договір позики на суму 270000,00 грн., що складало на момент укладення договору 10 000 євро. Вказаний договір було нотаріально посвідчено та забезпечено заставою рухомого майна.
31.12.2016 року відповідач ОСОБА_3 позичив у позивача 40 00 євро, про що склав розписку із умовою повернення боргу до 31.122017 року. На момент укладення договорів позивач перебував у шлюбі із відповідачкою ОСОБА_1 . У зв'язку із неповерненням боргу позивач просить суд стягнути солідарно із відповідачів суму боргу у розмірі 1656338,50 грн.
Рішенням Білокуракинського районного суду Луганської області від 21 лютого 2020 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , про стягнення заборгованості - задоволено.
Стягнено в солідарному порядку з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 заборгованість за договором позики, з урахуванням 3 відсотків річних та з урахуванням рівня інфляції грошову суму коштів у розмірі 1656338 (один мільйон шістсот п'ятдесят шість тисяч триста тридцять вісім) грн.. 50 грн..
Стягнено в солідарному порядку з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 8810 (вісім тисяч вісімсот десять) грн.. 00 коп.
Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу в якій посилаючись на те, що судом не в повному обсязі та не правильно встановлені обставини, які мають значення для справи, а тому просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в частині солідарного стягнення боргу на користь позивача.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги, відзиву на неї та позовних вимог, заявлених в суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до п.п. 2,4 ч.1, ч.2 ст.376 Цивільного процесуального кодексу України (надалі ЦПК України) підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Судом встановлено, що 13.10.2015 року між сторонами було укладено договір позики, згідно умов якого відповідач отримав у борг грошові кошти у сумі 270 000,00 грн. та зобов'язався їх повернути до 13.10.2016 року (а.с.14). 31.12.2016 року між сторонами було укладено договір позики, згідно умов якого відповідач отримав від позивача грошові кошти у сумі 40000 євро на строк до 31.12.2017 року (а.с.15).
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що згідно ч.1 ст.1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст.625 цього Кодексу, таким чином з відповідача підлягає стягненню 1656338,50 грн..
Однак з таким висновком суду першої інмтанції погодитися не можливо, оскільки судом не встановлено, а позивачем не доведено, що ОСОБА_3 грошові кошти, які бралися в борг використані в інтересах сім'ї.
Відповідно до ст. 1046 Цивільного кодексу України (надалі ЦК України) за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Пунктом 3 ч. 1 ст. 208 ЦК України встановлено, що у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених ч. 1 ст. 206 цього Кодексу.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (ч. 1 ст. 1049 ЦК України).
Відповідно до ч. ч. 2, 3, 4 ст. 65 Сімейного кодексу України (надалі СК України) при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Правовий аналіз частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об'єктивний підхід, оскільки він не пов'язує виникнення обов'язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов'язаною особою, якщо об'єктивно цей договір було укладено в інтересах сім'ї та одержане майно було використано в інтересах сім'ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів.
Тягар доведення обґрунтованості вимог позову за загальними правилами процесуального закону покладається саме на позивача, а не реалізовується у спосіб спростування доводів пред'явлених вимог стороною відповідача, як беззаперечних. Якщо позивач, розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд, доведе суду обґрунтованість пред'явлених вимог, то у випадку їх не спростування стороною відповідача у спосіб, визначений законом, такі вимоги підлягають задоволенню.
Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Вказане узгоджується із позицією Верховного Суду України, викладеною в постанові № 6-163цс12 від 20 лютого 2013 року та в постанові від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16).
Як вбачається із матеріалів справи, 30.10.2015 рок між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено нотаріальний договір позики на суму 270 000 грн., згоду на укладання якої надала і ОСОБА_1 (а.с.14) та невиконання зобов'язання за цим договором покладаються на позичальника, який несе відповідальність всім належним йому майном, до повного виконання зобов'язань за договором, а саме в першу чергу тракторами марки Беларус-892 та Беларус -82.1.
Згідно письмової розписки від 31.12.2016 року написаною власноруч ОСОБА_3 взяв у борг ОСОБА_2 ще 40 000 Євро, та ОСОБА_1 разом з ОСОБА_4 її не підписувала.(а.с.15), тобто матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_1 в будь-якому вигляді надавала згоду на отримання позики у розмірі 40 000 Євро, що виходить за межі дрібного побутового, та була обізнана про укладення чоловіком договору позики із ОСОБА_2 .
Такі договори створюють обов'язки для другого з подружжя лише у разі, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї (частина четверта статті 65 СК).
Для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя, а той з подружжя, хто позичає кошти, не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов'язальних правовідносин.
Матеріали справи не містять беззаперечних доказів того, що позичені у ОСОБА_2 грошові кошти кошти використані ОСОБА_3 в інтересах сім'ї.
Вказані обставини повинен був доводити позивач.
Таким чином, колегія суддів уважає, що відсутні підстави для визнання боргу за договором позики та за розпискою спільним боргом подружжя ОСОБА_5 та стягнення з ОСОБА_6 частини боргу разом з ОСОБА_3 , оскільки належними, допустимими та достовірними доказами не доведено витрачання їх позичальником в інтересах сім'ї.
Оскільки ОСОБА_3 рішення суду про стягнення заборгованості не оскаржив, в частині стягнення заборгованості з ОСОБА_3 рішення суду не переглядалось.
За таких обставин, апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково, рішення суду першої інстанції належить скасувати в частині стягнення заборгованості з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 . В цій частині належить ухвалити нову постанову, якою в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити. В іншій частині рішення суду належить залишити без змін.
Відповідно до ч.ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково і в задоволенні позову ОСОБА_2 до неї належить відмовити, рішення суду в частині стягнення з неї на користь ОСОБА_2 судового збору у розмірі 8810 належить скасувати.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381- 384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Білокуракинського районного суду Луганської області від 21 лютого 2020 року - скасувати в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та стягнення судового збору.
Ухвалити цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та стягнення судового збору.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена відповідно до чинного законодавства.
Головуючий: Ж.І. Максюта
Судді: О.В. Свистунова
М.М. Пищида