Справа № 464/5696/22
пр.№ 2/464/245/23
(заочне)
06.02.2023 року Сихівський районний суд м. Львова в складі:
головуючого судді Теслюка Д.Ю.,
за участі секретаря судового засідання Лісовської Т.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Львові в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
позивачка ОСОБА_1 25.11.2022 звернулась в суд із позовом, у якому просить визнати відповідача ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що вона та її син ОСОБА_2 є співвласниками квартири АДРЕСА_1 . Вказана квартира їм належить на праві спільної сумісної власності. Відповідач ОСОБА_2 зареєстрований за вказаною адресою, однак фактично не проживає у такій з 2010 року. Протягом 12 років він ніколи у квартирі не з'являвся, особистих його речей немає, перешкоди у користуванні житлом йому не чинились і не чиняться. Окрім цього, він не сплачує житлово-комунальні послуги, не приймає участі в утриманні житла і взагалі квартирою не цікавиться. Факт його реєстрації порушує її право на вільне розпорядження і користування майном, вона позбавлена оформити субсидію. Місце проживання сина їй невідомо, вони не спілкуються та жодних відносин не підтримують. Із покликанням на ст.ст.71,72 ЖК України, оскільки відповідач не проживає у спірній квартирі понад один рік буз поважних на те причин, вважає, що його слід визнати таким, що втратив право користування квартирою.
Ухвалою від 22.12.2022 позов прийнято до розгляду та відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.
Позивачка ОСОБА_1 у судове засідання не з'явилась, 30.01.2023 подала до суду клопотання про розгляд справи у її відсутності. Позовні вимоги підтримала, просила такі задовольнити.
Відповідач у судове засідання не з'явився повторно, повідомлявся про дату, час та місце розгляду справи.
Враховуючи повторну неявку відповідача в судове засідання та відсутність заперечень сторони позивача щодо проведення заочного розгляду справи, суд у відповідності до вимог ч. 4 ст. 223, ст. 280 ЦПК України вважає за можливе вирішити справу на підставі наявних у ній доказів та ухвалити заочне рішення.
На підставі ч.2 ст.247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Дослідивши матеріали справи, суд дійшов такого висновку.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, співвласниками квартири АДРЕСА_1 є позивачка ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 .
Згідно із свідоцтвом про право власності № НОМЕР_1 , виданим 24.06.1996 Квартирно-експлуатаційною частиною району, квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 та ОСОБА_2 (а.с.11).
ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.8 - копія свідоцтва про смерть).
Згідно із заповітом, посвідченим 24.03.2014 приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Кривицьким С.Ю., ОСОБА_4 на випадок смерті заповіла ОСОБА_1 , зокрема і частину квартири АДРЕСА_1 (а.с.9).
Відповідно до довідки ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» №1/1324 від 22.02.2022, станом на 29.12.2012 квартира АДРЕСА_1 зареєстрована на праві спільної часткової власності за: ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а.с.12).
Згідно із ч.1 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів наведено у ст. 16 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ст.20 ЦК України право на захист особа здійснює на свій розсуд.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Виходячи з міжнародно-правових зобов'язань держави, положень ст. 8 Конституції та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до вимог ч.1 ст.9 Конституції ратифікована Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», дотримання принципу верховенства права є однією з підвалин демократичного суспільства.
Із положеннями частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції в повній мірі кореспондуються і приписи частин першої та другої ст. 321 Цивільного кодексу України, якими, зокрема передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Приписами частини першої статті 316 Цивільного кодексу України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно із ст.317 та ч.1 ст.318 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 Цивільного кодексу України).
Права власника житлового будинку, квартири визначені ст. 383 Цивільного кодексу України та передбачають правомочності щодо використання житла для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання в право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.
Таким чином, гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права.
Також і в ст. 150 Житлового кодексу України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Разом з тим, статтею 369 Цивільного кодексу України визначено, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.
Підстави припинення права власності врегульовані статтею 346 Цивільного кодексу України. Такими підставами є: відчуження власником свого майна; відмова власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викуп пам'яток культурної спадщини; примусове відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиція; конфіскація; припинення юридичної особи чи смерті власника.
Також статтею 365 ЦК України передбачено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим; таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.
Доказів, які б свідчили про припинення права власності відповідача ОСОБА_2 на належну йому частку в спірній квартирі, в розумінні ст.ст. 346, 365 ЦК України, позивачкою не надано.
Враховуючи вищенаведене оскільки квартира АДРЕСА_1 перебуває у спільній власності сторін, тому вони мають рівні права щодо володіння, користування і розпорядження цим майном, і факт тимчасового непроживання відповідача (співвласника) у квартирі не може стати підставою для визнання його таким, що втратив право користування вказаним об'єктом нерухомості.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 647/1683/15-ц, від 11 вересня 2020 року у справі № 511/1902/18, від 23 листопада 2020 року у справі № 214/368/19.
Таким чином, аналізуючи наявні в матеріалах справи докази, керуючись положеннями житлового та цивільного законодавства України, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог позивачки ОСОБА_1 , відтак у задоволенні позову слід відмовити.
Згідно із ч.1, ч.2 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача.
Враховуючи наведені норми, у зв'язку з тим, що підстави для задоволення позову відсутні, судовий збір слід покласти на позивачку.
Керуючись статтями 13, 81, 89, 263 - 265 ЦПК України,
у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - відмовити.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача про його перегляд, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене відповідачем в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.
Рішення може бути оскаржене до Львівського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги через Сихівський районний суд м. Львова протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Повне найменування (ім'я) учасників справи та їх місце проживання (місцезнаходження):
Позивачка: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 .
Відповідач: ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , АДРЕСА_2 .
Суддя Д.Ю. Теслюк