Головуючий І інстанції: Котеньов О.Г.
31 січня 2023 р.Справа № 520/12589/21
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Мельнікової Л.В.,
Суддів: Курило Л.В. , Бегунца А.О. ,
за участю секретаря судового засідання Машури А.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду у місті Харкові справу за апеляційною скаргою в режимі відеоконференції ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2021 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
12.07.2021 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, яким просить:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 (далі - в/ч НОМЕР_1 ) щодо не нарахування та не виплати йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні;
- зобов'язати в/ч НОМЕР_1 нарахувати та виплатити йому середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні із розрахунку 412 грн 17 коп. у день за період з 12.03.2019 року по 28.06.2021 терміном 839 календарних днів у сумі 345 810 грн 63 коп. із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року № 44.
Крім того, позивач просить вирішити питання щодо відшкодування на його користь судових витрат, пов'язаних з правничою допомогою, у розмірі 8000 грн.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що він проходив військову службу за контрактом у відповідача з 15.06.2016 року по 11.03.2019 року, з 11.03.2019 року виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 22.03.2021 року по справі № 520/4087/21 стягнуто з в/ч НОМЕР_1 на його користь індексацію грошового забезпечення за період з 15.06.2016 року по 11.03.2019 року у сумі 117.874,69 грн. із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення в період з 15.06.2016 року по 28.02.2018 року - січень 2008 року, а в період з 01.03.2018 року по 11.03.2019 року - березень 2018 року. На виконання означеного рішення суду в/ч НОМЕР_1 виплатила 29.06.2021 року кошти у розмірі 112.943,21 грн. З огляду на вищезгадане та положення ст.ст. 116, 117 КЗпП України позивач вважає, що має право і на середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.03.2019 по 28.06.2021 року.
Заперечуючи вимоги адміністративного позову ОСОБА_1 , відповідач зазначає, що трудові відносини з позивачем припинені 11.03.2019 року, затримка виплат боргу за рішенням суду не має жодного відношення до розрахунків по заробітній платі та не є втратою частини доходу. Розрахунок з позивачем на виконання рішення суду від 22.03.2021року проведений в повному обсязі відповідно до вимог діючого законодавства.
Крім того, відповідач зазначив, що з аналізу даних, розміщених на офіційному сайті Національного банку України, встановлено, що на дату звільнення позивача розмір облікової ставки НБУ становив 18% річних. Враховуючи суму недоотриманих коштів - 112.943,21 грн., 18% річних від цієї суми становитиме 20.329,77 грн., тобто 55,70 грн. за день затримки розрахунку (20.329,77 : 365). Враховуючи загальний період затримки розрахунку з дня звільнення 11.03.2019 року до винесення рішення судом 22.03.2021 року, що становить 742 дні, приблизний середній заробіток за затримку повного розрахунку при звільненні становитиме 41.327,93 грн. (55,70 х 742). Отже, з огляду на розмір цієї заборгованості, справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме критеріям визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат, може вважатися виплата у розмірі, яка розрахована із урахуванням періоду з часу несвоєчасного проведення розрахунку при звільненні по останній день порушення розрахунку з позивачем та приблизного розміру майнових втрат в разі одержання кредиту для покриття несвоєчасно отриманих сум при звільненні.
Також відповідач вказує на не співмірність понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу, оскільки враховуючи однотипність позовів зазначеної категорії, затрачений захисником (або його помічником) час на спілкування з клієнтом, який приніс всі необхідні документи, та час на виготовлення однотипної заяви згідно готового зразку, спрощений порядок розгляду справи в суді без виклику сторін, що дозволяє вирішувати спір без фактичної участі захисника в суді та відповідних матеріальних витрат з боку останнього, фактичні витрати на правничу допомогу не можуть перевищувати 100 грн.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 24.09.2021 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено.
В обґрунтування прийнятого рішення судом зазначено про те, що рішенням Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України" від 08.04.2010 передбачено, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до ст. 117 КЗпП України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень норми ст.ст.. 116, 117 КЗпП України більше не застосовуються, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
Крім того, посилаючись на правову позицію Верховного Суду, висловлену, зокрема, у постановах від 18.11.2019 року у справі № 0940/1532/18, від 28.01.2020 року у справі № 822/2663/15, від 24.01.2018 року у справі № 807/1502/15 та від 27.06.2018 року у справі № 810/1543/17, від 04.12.2019 року по справі №8 25/742/16, суд зазначив, що за наявності спірних правовідносин, які виникли вже після звільнення та проведення остаточного розрахунку та стосувались права на отримання належної звільненому позивачеві індексації грошового забезпечення та компенсації за невикористану відпустку у розумінні ч. 1 ст. 117 КЗпП України є безпідставним.
Не погоджуючись із судовим рішенням, в апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права і процесуального права просить скасувати судове рішення Харківського окружного адміністративного суду від 24.09.2021 року повністю і ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги позивач зазначає, що суд першої інстанції безпідставно застосував правову позицію Верховного Суду, висловлену у постановах від 18.11.2019 року у справі № 0940/1532/18, від 28.01.2020 року у справі № 822/2663/15, замість правових висновків, наведених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17.
За приписами ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги (ч. 1 ст. 308).
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язкової підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 2 ст. 308).
Відповідно до ч. 1 ст. 78 КАС України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.
Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судове рішення відповідно до положень ст. 317 КАС України слід скасувати, з огляду на наступне.
Судом установлено, що старший солдат ОСОБА_1 наказом командира в/ч НОМЕР_1 (по особовому складу) від 11.03.2019 року № 47-РС звільнений з військової служби у відставку та з 11.03.2019 року виключений із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення (а.с. 19).
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 29.04.2021 року по справі № 520/7078/19, що набрало законної сили 29.06.2021 року, задоволені вимоги адміністративного позову ОСОБА_1 .
Так, судовим рішенням визнано протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_1 у відношенні до ОСОБА_1 щодо не нарахування та не виплати у повному обсязі індексації грошового забезпечення у період з 15.06.2016 року по 11.03.2019 року із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення в період з 15.06.2016 року по 28.02.2018 року - січень 2008 року, а в період з 01.03.2018 року по 11.03.2019 року - березень 2018 року.
Стягнуто з в/ч НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 15.06.2016 року по 11.03.2019 року у сумі 117.874 грн. 69 коп. із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення в період з 15.06.2016 року по 28.02.2018 року - січень 2008 року, а в період з 01.03.2018 року по 11.03.2019 року - березень 2018 року.
29.06.2021 року на виконання судового рішення в/ч НОМЕР_1 перерахувала на банківський рахунок позивача 112.943,21 грн (а.с. 78).
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини Рішення від 20.03.2002 року № 5-рп/2002, посилаючись на своє ж Рішення від 06.07.1999 року № 8-рп/99, зауважив, що «служба в міліції, державній пожежній охороні передбачає ряд специфічних вимог, які дістали своє відображення у законодавстві. Норми, що регулюють суспільні відносини у цих сферах, враховують екстремальні умови праці, пов'язані з постійним ризиком для життя і здоров'я, жорсткі вимоги до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватись наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення. Частина п'ята статті 17 Конституції України покладає на державу обов'язки щодо соціального захисту не тільки таких громадян, а й членів їхніх сімей. Конституційний Суд України вважає, що ці положення поширюються і на службу в Збройних Силах України, Військово-Морських Силах України, в органах Служби безпеки України, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо».
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20.12.1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-ХІІ).
За приписами ст. 1 Закону № 2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з ч. 2 ст. 1-2 Закону № 2011-ХІІ у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Абзацом першим ч. 1 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року № 1153/2008, після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
За статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
За правилами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України обумовлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Колегія суддів зазначає, що чинне законодавство передбачає обов'язок виплатити військовослужбовцю, який звільняється зі служби, суму індексації його грошового забезпечення на день виключення зі списків особового складу військової частини.
Отже, індексація грошового забезпечення належать до складу належних звільненому працівникові сум у розумінні ст. 116 КЗпП України.
Таким чином, застосування передбаченої ст. 117 КЗпП України відповідальності здійснюється у разі невиплати згаданої індексації та компенсації на день виключення особи зі списків особового складу військової частини. Виключенням із цього правила є надання військовослужбовцем на те відповідної згоди, передбаченої пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України.
Відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 року у справі № 910/4518/16, за змістом приписів ст.ст. 94, 116, 117 КЗпП і ст.ст. 1, 2 Закону України від 24.03.1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Колегія суддів, також, зазначає, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ст. 2 КАС України). Відтак, обираючи спосіб захисту прав позивача, суду слід зважати на ефективність такого захисту.
Ця мета перегукується зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Відповідно до неї кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає ст. 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги ст. 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення від 15.10.2009 у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», п. 64).
Засіб юридичного захисту має бути «ефективним» в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення від 18.12.1996 у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), п. 95).
При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення від 24.07.2012 у справі «Джорджевич проти Хорватії», п. 101; рішення від 06.11.1980 у справі «Ван Остервійк проти Бельгії», п.п. 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.
Відповідно до ч. 1 ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. При цьому за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 року № 3-рп/2003).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 року по справі № 761/9584/15-ц зазначила, враховуючи, що звернення працівника про стягнення відшкодування пов'язане з порушенням законодавства про оплату праці, а відповідно до ст. 238 КЗпП України при розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги, крім вимог про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи (ст. 235), орган, який розглядає спір, має право винести рішення про виплату працівникові належних сум .
За змістом частини першої ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого у роботодавця є обов'язок сплатити передбачену ст. 117 КЗпП України компенсацію.
Частина перша ст. 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли між роботодавцем та колишнім працівником існує спір про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України). Отже, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, має бути виплачене за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Аналогічну правову позицію було викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 року в справі 821/1083/17.
З урахуванням визначеного ст. 8 Конституції України принципу верховенства права та встановлених ст. 2 КАС України завдань суду як державної правозахисної інституції, положень ч. 2 ст. 9 КАС України, колегія суддів дійшла висновку, що ефективним способом захисту порушених прав позивача буде рішення про стягнення з відповідача на користь позивача суми середнього заробітку/грошового забезпечення за час затримки проведення остаточного розрахунку при звільненні за період з 12.03.2019 року по 28.06.2021 року.
При цьому, колегія суддів враховує висновок Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 року по справі № 480/3105/19.
Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).
Колегія суддів зазначає, що з урахуванням абзацу 3 п. 2 Порядку, середньомісячна заробітна плата працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто що передують дню звільнення працівника з роботи.
Таким чином, ураховуючи, що звільнення позивача відбулось 11.03.2019 року середня заробітна плата/середнє грошове забезпечення позивача повинно обчислюватися з виплат, отриманих ним за попередні два місяці роботи, а саме за січень 2019 року і лютий 2019 року.
Відповідно до довідки від 22.10.2020 року № 10/1712, розмір грошового забезпечення позивача за січень 2019 року склав 13.901 грн (кількість робочих днів - 31), - за лютий 2019 року - 10.417,13 грн (кількість робочих днів - 28).
Таким чином розмір середньоденного грошового забезпечення позивача ОСОБА_1 складає (13.901 грн + 10.417,13 грн : 31+28) = 412,17 грн.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством,
календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (п. 8 Порядку № 100 ).
Відповідно до п. 7 розділу 1 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України № 260 від 07.06.2018 року (далі - Порядок № 260) за службу понад установлений службовий час, у дні відпочинку, святкові, вихідні та неробочі дні грошове забезпечення військовослужбовцям додатково не виплачується.
Розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний календарний місяць, визначається шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість календарних днів, прослужених військовослужбовцем у цьому місяці. При цьому середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
З урахуванням п. 8 Порядку № 100 та п. 7 розділу і Порядку № 260, розміру середньоденного грошового забезпечення позивача, розмір середнього грошового забезпечення за період з 12.03.2019 року по 28.06.2019 року включно складає 345.810,63 грн. (839 х 412,17 грн).
Колегія суддів відхиляє доводи відповідача, що загальний період затримки розрахунку з дня звільнення 11.03.2019 року до винесення рішення судом 22.03.2021 року складає 742 дні, оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, має бути виплачене за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Також, колегія суддів не приймає до уваги доводи відповідача щодо обчислення середньої заробітної плати від ставки НБУ 18% річних, оскільки відповідно до Порядку № 100, середньомісячна заробітна плата працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто що передують дню звільнення працівника з роботи.
При цьому, колегія суддів зазначає, що усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати (середнього грошового забезпечення) у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
У пункті 164.6 статті 164 Податкового кодексу України, яка визначає базу оподаткування, зазначено, що під час нарахування доходів у формі заробітної плати база оподаткування визначається як нарахована заробітна плата, зменшена на суму страхових внесків до Накопичувального фонду, а у випадках, передбачених законом, - обов'язкових страхових внесків до недержавного пенсійного фонду, які відповідно до закону сплачуються за рахунок заробітної плати працівника, а також на суму податкової соціальної пільги за її наявності.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як заборгованість середній заробіток, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми заробітної плати і середнього заробітку, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми заробітної плати і середнього заробітку при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума зменшується на суму податків і зборів.
При цьому, колегія суддів зауважує, що відповідальність за своєчасне перерахування до відповідних органів утримань та нарахувань на заробітну плату несе роботодавець.
Також, колегія суддів зазначає, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (п. 71 постанови від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц).
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27.04.2016 року у справі № 6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27.04.2016 року у справі № 6-113цс16).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до ст. 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (п. 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
За обставин цієї справи колегія суддів вважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст. 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку/середнього грошового забезпечення за час затримки відповідачем розрахунку при звільненні ОСОБА_1 , з огляду на таке.
У цій справі загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат повинен складати: з урахуванням податків 141917,84 грн. (виплачено 133013,17 грн.) - 100%, з яких індексація грошового забезпечення за рішенням суду у справі № 520/4087/21 - 117.874,64 грн. (виплачено 112.943,21 грн.) - 83,33 %.
Виходячи з принципу пропорційності, колегія суддів вважає, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 288.164 грн (83,33% % від суми 345.810,63 грн), як компенсаційна виплата - середній заробіток/середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.03.2019 року по 28.06.2019 року.
За приписами ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
За правовим висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 30.11.2020 року по справі № 480/3105/19, залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, .
Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку про часткову обґрунтованість вимог апеляційної скарги.
Щодо розподілу витрат, пов'язаних з розглядом справи, - на правничу допомогу, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
За приписами ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Положеннями ч.ч. 3 та 4 ст. 134 КАС України визначено, що для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що розмір суми витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу та вартості виконаних робіт, витрати на проведення яких понесені в межах розгляду конкретної судової справи. При цьому розмір витрат має бути співмірним із складністю виконаних адвокатом конкретних робіт та часом, витраченим на виконання цих робіт.
Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у ч. 5 ст. 134 КАС України. Так, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Надаючи оцінку понесеним позивачем витратам на правничу допомогу колегія суддів зазначає, що суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. Також, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи зокрема на складність справи, витрачений адвокатом час.
При визначенні суми відшкодування суд має врахувати критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02.07.2020 року у справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19), який в силу приписів ч. 5 ст. 242 КАС України враховується судом апеляційної інстанції.
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/WestAllianceLimited" проти України, заява № 19336/04, п. 269).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" від 28.11.2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
На підтвердження понесених у суді першої інстанції витрат на правову допомогу позивачем надано до матеріалів справи копії договору про надання правничої допомоги № 04/11-10 від 11.10.2020 року, укладеного між позивачем та Адвокатським об'єднанням «МОДУМ», інтереси позивача представляв адвокат Буряк О.М. (а.с.22-23), ордера на надання правничої допомоги серії АН № 1019749 (а.с. 25), додаткової угоди № 1 до договору про надання правничої допомоги № 04/11-10 від 11.10.2020 року, Акту виконаних послуг до договору про надання правничої допомоги б/н від 12.07.2021 року (а.с.24).
Зі змісту п. 1.4 додаткової угоди № 1 до договору про надання правничої допомоги № 04/11-10 від 11.10.2020 року вбачається, що сторони домовились, що вартість послуг з представництва інтересів у суді першої та апеляційної інстанції з питань стягнення середнього заробітку при звільненні складає 8000 грн.
Відповідно до Акту приймання-передачі наданих правничих послуг № 1-09/22 від 13.02.2022 року, виконавцем в інтересах клієнта, згідно договору, у повному обсязі виконано зобов'язання:
- надання консультацій та узгодження правової позиції;
- опрацювання нормативно-правових актів з приводу соціального і правового захисту військовослужбовців;
- складання позовної заяви.
Сторони домовились, що вартість виконаних робіт згідно умов договору становить 8000 грн.
Зі змісту норм частин 4, 5 та 6 ст. 134 КАС України вбачається, що від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою (саме така позиція викладена в постанові Верховного Суду від 13.12.2018 року у справі № 816/2096/17).
На виконання ч. 7 ст. 134 КАС України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами.
При цьому, колегія суддів зауважує, що при розгляді питання про відшкодування витрат на правничу допомогу учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань і саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони (саме така позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 року у справі № 755/9215/15-ц).
Так, представник відповідача у відзиві на позовну заяву заперечував проти стягнення з нього витрат на професійну правничу допомогу, з огляду на те, що витрати за надання правничої допомоги були не співмірними зі складністю справи.
За правилами оцінки доказів, встановлених ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумну суму.
Ураховуючи викладене, а також те, що справа № 520/12589/21 є справою незначної складності та розглядається за наявними у ній матеріалами, фактичний обсяг виконаної роботи, а також часткове задоволення позовних вимог, колегія судів вважає розумно обґрунтованими заявлені витрати на професійну правничу допомогу, які підлягають компенсації позивачу за рахунок бюджетних асигнувань відповідача у розмірі 2.000 грн.
Інші доводи апеляційної скарги означених висновків колегії суддів не спростовують.
При цьому, колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (№ 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (№ 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
За наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення (п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС
України).
Підставами для скасування судового рішення першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України).
На підставі наведеного, керуючись ч. 2 ст. 9, ст. ст. 292, 293, 308, 311, 313, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2021 року скасувати з прийняттям нового судового рішення про часткове задоволення вимог адміністративного позову ОСОБА_1 .
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.
Стягнути з військової частини НОМЕР_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ: НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 ) середній заробіток за порушення строку проведення остаточного розрахунку при звільненні 288.164 грн (двісті вісімдесят вісім тисяч сто шістдесят чотири гривні) за період з 12 березня 2019 року по 28 червня 2021 року з відрахуванням обов'язкових податків, зборів, платежів.
В задоволені вимог адміністративного позову ОСОБА_1 в іншій частині - відмовити.
Стягнути з військової частини НОМЕР_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ: НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 ) суму витрат на правничу допомогу у розмірі 2000 грн. (дві тисячі гривень).
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Л.В. Мельнікова
Судді Л.В. Курило А.О. Бегунц
Постанова у повному обсязі виготовлена і підписана 10 лютого 2023 року.