Постанова
Іменем України
18 січня 2023 року
м. Київ
справа № 509/5023/20
провадження № 61-7793св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль», ОСОБА_2 ,
розглянув порядку спрощеного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Райффайзен Банк» на заочне рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 31 березня 2021 року у складі судді Кочко В. К. та постанову Одеського апеляційного суду від 23 червня 2022 року у складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Погорєлової С. О., Таварткіладзе О. М.,
Короткий зміст вимог
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі - АТ «Райффайзен Банк Аваль»), ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним та припинення обтяження речових прав.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що вона з жовтня 2004 року по 22 липня 2015 року перебувала у зареєстрованому шлюбі зі ОСОБА_2 . Шлюб розірвано рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 22 липня 2015 року (справа № 509/2776/15-ц).
25 квітня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є АТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_2 , на підставі попередньо наданої ОСОБА_2 заяви-анкети позичальника від 18 квітня 2007 року, укладено кредитний договір № 014/0044/82/73744, за умовами якого йому надано кредит у вигляді невідновлюваної кредитної лінії з лімітом 136 374,00 дол. США під 13,75 % річних, строком до 25 квітня 2017 року.
Також 25 квітня 2007 року на забезпечення виконання зобов'язань за цим кредитним договором між банком та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_2 передав банку в іпотеку:
садовий будинок АДРЕСА_1 з господарчими будівлями та спорудами, що знаходиться на території Новодолинської сільської ради Овідіопольського району Одеської області та складається в цілому з одного садового будинку під літ. «А-2», загальною площею 198,7 кв. м, під літ. «а» - підвал, під літ. «а(1)» - навіс, 1-6, I - спорудження, розташованого на земельній ділянці розміром 600 кв. м;
земельну ділянку, площею 0,060 га, надану ОСОБА_2 в порядку приватизації для ведення садівництва, розташовану на території садового кооперативу АДРЕСА_1 Новодолинської сільської ради Овідіопольського району Одеської області.
Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 25 лютого 2014 року (справа № 509/84/14-ц) за ОСОБА_1 визнано право власності на частину садового будинку з господарчими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 198,7 кв. м, житловою 87,5 кв. м.
ОСОБА_1 посилається на те, що договір іпотеки укладений у період шлюбу, після набуття подружжям права власності на вказане нерухоме майно. У свою чергу ОСОБА_1 не надавала згоду на укладення іпотечного договору та на розпорядження ОСОБА_2 спільним майном подружжя.
Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просила суд:
визнати недійсним договір іпотеки, укладений 25 квітня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_2 , зареєстрований приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області Куркан Н. Ф. у реєстрі за № 2704;
припинити обтяження речових прав ОСОБА_1 на частку будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 198,7 кв. м, житловою 87,5 кв. м.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Заочним рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області
від 31 березня 2021 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 .
Визнано недійсним договір іпотеки, укладений 25 квітня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_2 , зареєстрований приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області Куркан Н. Ф. у реєстрі за № 2704.
Припинено обтяження речових прав ОСОБА_1 на частку будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 198,7 кв. м, житловою 87,5 кв. м.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції, з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, мотивовано тим, що договір іпотеки від 25 квітня 2007 року, укладений між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_2 , без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_1 , як співвласника предмета іпотеки, порушує її законні майнові права та інтереси, суперечить вимогам чинного законодавства.
Суд першої інстанції дійшов до висновку про те, що сторони договору іпотеки не дотрималися положень частини другої статті 6, пункту 3 частини першої статті 18 Закону України «Про іпотеку», статей 203, 369 ЦК України та статті 65 СК України, що є підставою для визнання спірного правочину недійсним.
Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 31 травня 2021 року АТ «Райффайзен Банк Аваль» відмовлено у задоволенні заяви про перегляд заочного рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 31 березня 2021 року.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Рішення місцевого суду оскаржено в апеляційному порядку АТ «Райффайзен Банк Аваль».
Постановою Одеського апеляційного суду від 23 червня 2022 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції при розгляді справи не допущено неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права. Місцевим судом всебічно та повно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, у судовому засіданні досліджено усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості та надано їм правильну оцінку.
При вирішенні справи місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню.
Висновки місцевого суду узгоджуються із правовими висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У серпні 2022 року АТ «Райффайзен Банк» подало касаційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 31 березня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 23 червня 2022 року і ухвалити нове рішення, яким заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги залишити без задоволення.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що місцевим та апеляційним судами повно і всебічно не з'ясовано обставини справи.
Місцевим судом не встановлено факту існування шлюбних відносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Шлюб між останніми укладено у Республіці Молдова, однак факт дотримання процедури легалізації цього шлюбу на території України, на момент укладення договору іпотеки, судом не встановлено.
Під час укладення оспореного правочину у банку не було інформації про перебування ОСОБА_2 у шлюбі, і останній вказував на те, що не перебуває у шлюбних відносинах.
У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 3 частини другої
статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 60, 65 СК України у правовідносинах, де шлюбні відносини між сторонами були фактично оформлені в іншій державі та не легалізовані на території України, що у подальшому призвело до порушення прав та свобод третіх осіб.
Провадження у суді касаційної інстанції
27 вересня 2022 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою та витребувано справу № 509/5023/20 із суду першої інстанції.
Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 3 частини другої
статті 389 ЦПК України.
У жовтні 2022 року справа надійшла на адресу Верховного Суду.
22 грудня 2022 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Інші учасники справи не скористалися правом на подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
З 01 жовтня 2004 року по 22 липня 2015 року ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі зі ОСОБА_2 , який розірвано рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 22 липня 2015 року (справа № 509/2776/15-ц) (а.с. 9-10).
У період шлюбуподружжям набуте нерухоме майно у вигляді садового будинку з господарчими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 198,7 кв. м, житловою 87,5 кв. м, що підтверджується рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 23 березня 2007 року про визнання права власності за ОСОБА_2 на самочинно побудоване нерухоме майно, яке набрало законної сили 03 квітня 2007 року, та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 14114937 від 03 квітня 2007 року.
Вказані обставини встановлено рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 25 лютого 2014 року у справі № 509/84/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, де за ОСОБА_1 визнано право власності на частку зазначеного будинку (а.с. 10-11).
25 квітня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 014/0044/82/73744, за умовами якого йому надано кредит у вигляді невідновлюваної кредитної лінії з лімітом - 136 374 дол. США під 13,75 % річних, строком до 25 квітня 2017 року (а. с. 13-27).
Також 25 квітня 2007 року на забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним кредитним договором між банком та ОСОБА_2 , без згоди ОСОБА_1 , укладений договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_2 передав банку в іпотеку (відповідно до пункту 1.2 договору іпотеки): будинок з господарчими будівлями та спорудами розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , який складається в цілому з одного садового будинку під літ. «А-2», загальною площею - 198,7 кв. м, під літ. «а» - підвал, під літ. «а(1)» - навіс, 1-6, I - спорудження, розташованого на земельній ділянці розміром - 600 кв. м, а також земельну ділянку, площею - 0,060 га, надану ОСОБА_2 в порядку приватизації для ведення садівництва, розташовану за цією ж адресою (а.с. 28-31).
Позиція Верховного Суду
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
За правилами частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення
від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Щодо доводів касаційної скарги про необхідність дотримання процедури легалізації шлюбу, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Звертаючись із касаційною скаргою, АТ «Райффайзен Банк Аваль», зокрема, вказувало про те, що місцевим та апеляційним судами не надано оцінки факту не дотримання процедури легалізації шлюбу, який укладено в Республіці Молдова, на території України, на момент укладення договору іпотеки.
Вказані доводи колегія суддів не бере до уваги, виходячи з таких міркувань.
Відповідно до статті 9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України», статті 3 Закону України «Про міжнародне приватне право» чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовується у порядку, передбаченому для норм національного законодавства, і якщо міжнародним договором встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
За статтею 15 Договору між Україною та Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах, який ратифіковано Законом України 10 листопада 1994 року та набрав чинності 24 лютого 1995 року, документи, які підготував або засвідчив відповідний орган однієї з договірних сторін, скріплені гербовою печаткою і підписом уповноваженої особи, мають силу документа на території іншої договірної сторони без потреби будь-якого іншого засвідчення. Це стосується також копій і перекладів документів, які засвідчені відповідним органом. Документи, які на території однієї з договірних сторін визнаються офіційними, вважаються такими ж на території іншої договірної сторони.
Таким чином, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не потрібно було проходити процедуру легалізації шлюбу, який зареєстрованого 01 жовтня 2004 року Чадир-Лунзьким відділом реєстрації актів цивільного стану Республіки Молдова (актовий запис № 136).
За таких обставин доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 60, 65 СК України у правовідносинах, де шлюбні відносини між сторонами були фактично оформлені у іншій державі та не легалізовані на території України, колегією суддів до уваги не беруться.
Щодо доводів касаційної скарги по суті спору
У постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 147/66/17 від 14 грудня 2021 року (провадження № 14-95цс20) вказано, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
За змістом статті 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором та/або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Відповідно, у разі вчинення дій, які не врегульовані нормами цивільного законодавства, перед судом може постати завдання оцінки таких дій.
Виходячи з формулювання статті 11 ЦК України, можна зробити висновок, що такі дії повинні відповідати загальним засадам цивільного законодавства України, які закріплені в статті 3 ЦК України.
Отже, принцип добросовісності передбачає, що сторони повинні діяти добросовісно під час реалізації своїх прав та передбаченого договором та/або законом виконання своїх зобов'язань.
Введення в цивільне законодавство принципу добросовісності як одного з найбільш загальних і важливих принципів цивільного права є заходом, спрямованим на зміцнення моральних засад цивільно-правового регулювання. Саме з позиції моральності слід підходити до оцінки поведінки суб'єкта права як добросовісного або недобросовісного (пункти 55-61 постанови).
У постанові Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі № 459/844/20 (провадження № 61-20297св21) викладено висновок про те, що при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. У зв'язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загально соціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , місцевий та апеляційний суди, взявши до уваги преюдиційність фактів, встановлених у справах № 509/2776/15-ц та № 509/84/14-ц, врахувавши правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), вказали, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном.
Щодо застосування висновків Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів ураховує таке. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати), згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судам належить враховувати висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43)) про те, що відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати), означає відступлення від аналогічних висновків, сформульованих раніше в інших постановах Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) відступила від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) шляхом його уточнення та зазначила, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває у спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором.
Зокрема у пункті 8.65 зазначеної постанови Велика Палата Верховного Суду вказала, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той із подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
При цьому Велика Палата Верховного Суду у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) зазначила, що сформульовані вище висновки частково не узгоджуються з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) про те, що закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи ? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.
Тому Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, наведеного в зазначеній вище постанові, шляхом уточнення та зазначила, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи ? контрагента за таким договором.
Отже, суди під час розгляду спорів про недійсність договору у зв'язку з ненаданням одним із подружжя згоди на відчуження спільного майна мають з'ясовувати, чи був добросовісним набувач такого майна (контрагент за договором).
Про необхідність урахування останнього правового висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20), неодноразово вказувалось Верховним Судом, зокрема у постанові від 15 червня 2022 року у справі № 450/624/15-ц (провадження № 61-14887св20).
У справі, яка переглядається, укладаючи кредитний договір № 014/0044/82/73744, ОСОБА_2 у заяві-анкеті позичальника від 18 квітня 2007 року надав відомості банку про те, що він розлучений, а майно, яке передається ним в іпотеку, є його особистою власністю (а.с. 13).
Однак із матеріалів справи та встановлених судами обставин не вбачається, що контрагент за договором іпотеки від 25 квітня 2007 року - ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», під час укладення зі ОСОБА_2 вказаного договору знало чи не могло не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Крім того, у справі, що переглядається, позивачка на обставину наявності у діях банку ознак недобросовісності при укладенні договору іпотеки не посилалася.
Щодо доводів касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 60, 65 СК України у подібних правовідносинах
Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.
Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов'язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи (схожі за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 29 жовтня 2020 року у справі № 910/18531/19 та від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20, провадження № 61-16181св20).
За правилами частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Враховуючи висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20), де здійснено відступлення від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), а також сталу, сформовану судову практику з цього питання після подання касаційної скарги (постанови Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 314/4732/19 (провадження № 61-13092св21), від 13 грудня 2022 року у справі № 712/4057/16-ц (провадження № 61-7420св20), від 19 грудня 2022 року у справі № 359/3951/17 (провадження № 61-1629св22), від 21 грудня 2022 року у справі № 753/17582/19 (провадження № 61-18069св21)), колегія суддів вважає за необхідне вийти за межі доводів касаційної скарги.
Тобто доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 60, 65 СК України у подібних правовідносинах не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи.
Виходячи з наведеного, колегія суддів не погоджується із висновками місцевого та апеляційного судів про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання договору іпотеки недійсним та про припинення обтяження речових прав ОСОБА_1 на частку іпотечного майна, тому касаційна скарга АТ «Райффайзен Банк» підлягає задоволенню, а рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 31 березня 2021 року та постанова Одеського апеляційного суду від 23 червня 2022 року підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про залишення без задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Враховуючи те, що у справі не вимагається збирання та додаткова перевірка чи оцінка доказів, під час розгляду справи суди попередніх інстанцій повно встановили обставини справи, однак неправильно застосували вищенаведені норми права, касаційна скарга АТ «Райффайзен Банк» підлягає задоволенню, а судові рішення підлягають скасуванню із ухваленням нового рішення про залишення позовних вимог ОСОБА_1 без задоволення.
Керуючись статтями 402, 409, 412, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Райффайзен Банк» задовольнити.
Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 31 березня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 23 червня 2022 року скасувати та ухвалити нове рішення.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним та припинення обтяження речових прав - залишити без задоволення.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
СуддіВ. М. Ігнатенко
С. Ю. Мартєв
В. В. Сердюк
В. А. Стрільчук