про відмову у задоволенні клопотання
09 лютого 2023 року ЛуцькСправа № 140/8091/22
Волинський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого - судді Ковальчука В.Д.,
розглянувши у письмовому провадженні клопотання відповідача про залишення без розгляду позову ОСОБА_1 до 7 прикордонного Карпатського загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся з позовом до 7 прикордонного Карпатського загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльності щодо нездійснення перерахунку та виплати грошової допомоги на оздоровлення, виплаченої у 2015-2016 роках, у січні 2018 року та щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінетів Міністрів України від 22.09.2010 №889 за період з січня 2016 року по лютий 2018 року з урахуванням у складі місячного грошового забезпечення індексації грошового забезпечення; зобов'язання відповідача провести перерахунок та виплату грошової допомоги на оздоровлення, виплаченої у 2015-2016 роках, у січні 2018 року та щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінетів Міністрів України від 22.09.2010 №889 за період з січня 2016 року по лютий 2018 року з урахуванням у складі місячного грошового забезпечення індексації грошового забезпечення; визнання протиправною бездіяльності щодо не нарахування та невиплати компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суми індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати з 01 січня 2015 року по день фактичної виплати 15 червня 2021 року; зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суми індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати з 01 січня 2015 року по день фактичної виплати 15 червня 2021 року.
Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 02 січня 2023 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі за цим позовом та розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
02.02.2023 поступило клопотання відповідача про залишення позову без розгляду у зв'язку з пропуском строку звернення позивача до суду. При цьому відповідач заявив, що необхідно застосувати спеціальний процесуальний строк, передбачений частиною 5 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України місячний строк на звернення до суду.
Також зазначив, що позивач оскаржує бездіяльність відповідача щодо нездійснення перерахунку та виплати грошової допомоги на оздоровлення, виплаченої у 2015-2016 роках, у січні 2018 року та щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінетів Міністрів України від 22.09.2010 №889 за період з січня 2016 року по лютий 2018 року з урахуванням у складі місячного грошового забезпечення індексації грошового забезпечення.
Позивач звільнений зі служби і остаточною датою проходження служби слід вважати 05.07.2020.
Водночас, позивач звернувся із розглядуваним позовом до суду лише 07.12.2022, тобто більше ніж через 2 роки 4 місяці рік після отримання письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні. При цьому, відповідач покликається на Прикінцеві та перехідні положення Закону України № 2352-IX від 01.07.2022р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» якими відповідно до частини другої ст.233 КЗпП України обмежено строк звернення до суду, у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
З врахуванням викладеного просив залишити позов без розгляду.
Розглянувши зазначене клопотання суд зазначає наступне.
Питання щодо виплати грошового забезпечення з урахуванням індексації позивач намагався вирішити в досудовому порядку, про що свідчить адвокатський запит від 29.05.2021 щодо виплати позивачу грошового забезпечення. 08.06.2021 відповідачем було направлено позивачу розшифровку нарахувань грошового забезпечення.
Частинами 1, 2 статті 9 Закону України “Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Отже одноразова грошова допомога, щомісячна додаткова грошова винагорода входить до складу грошового забезпечення військовослужбовця.
Суд вважає, що позивачем не пропущено строк звернення до суду з огляду на наступне.
Питання повернення позову з підстав пропуску строку звернення до суду без поважних причин врегульовані діючим процесуальним законом.
Зокрема, відповідно до приписів ч.ч.1, 2 ст.122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з приписами ч.ч.1, 2 ст.123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Аналіз наведених норм вказує на чітку послідовність дій суду під час з'ясування поважності причин пропуску строку звернення до суду до відкриття провадження у справі. При цьому, принциповим моментом в такому порядку є забезпечення можливості позивачу належним чином обґрунтувати причини пропуску строку, передбаченого ст.122 КАС України. Для цього законодавцем передбачено обов'язкове винесення судом ухвали про залишення позову без руху і надання можливості вказати відповідні підстави для поновлення строку.
Водночас, суд звертає увагу на ту обставину, що позовні вимоги ОСОБА_1 стосуються нарахування і виплати грошової допомоги на оздоровлення, виплаченої у 2015-2016 роках, у січні 2018 року та щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінетів Міністрів України від 22.09.2010 №889 за період з січня 2016 року по лютий 2018 року з урахуванням у складі місячного грошового забезпечення індексації грошового забезпечення, яка є складовою грошового забезпечення..
Ключовим у цій справі є питання дотримання позивачем встановленого строку для звернення до суду з позовом про зобов'язання нарахувати та виплатити грошове забезпечення з урахуванням індексації грошового забезпечення.
Відповідно ст.122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (ч.2).
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (ч.3).
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (ч.5).
Водночас, у зазначених положеннях КАС України відсутні норми, що регулювали б порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.
Відповідно до абз.1 ст.3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Згідно ст.4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Відповідно до частини 2 статті 233 Кодексу законів про працю України, із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Отже, з 19.07.2022 встановлено строки звернення до суду з позовом про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні.
Разом з тим, Закон України № 2352-ІХ від 01.07.2022 не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності, тобто, його норми не мають зворотної дії в часі.
Отже, цей Закон містить норми прямої дії та поширює свою дію лише на ті правовідносини, які виникли та існують після набрання ним чинності, зокрема з 19.07.2022.
Згідно з ч.2 ст.233 КЗпП України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
В пункті 2.3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України № 9-рп/2013 від 15.10.2013 зазначено про те, що спір щодо стягнення невиплачених власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, є трудовим спором, пов'язаним з недотриманням законодавства про оплату праці. В разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.
Конституційний Суд України при тлумаченні норми ст.233 КЗпП України виходить з того, що право на отримання заробітної плати повинно бути гарантоване незалежно від строку. Таким чином, у цій статті КЗпП України встановлена додаткова гарантія для осіб, що звертаються до суду з вимогами про стягнення заробітної плати.
Таким чином, строки звернення до суду із позовом про нарахування та виплату грошового забезпечення та його складових частин на момент звільнення позивача з військової служби (05.07.2020 - початок перебігу строку) не застосовувалися.
Законом України № 2352-IX від 01.07.2022р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» внесені зміни до норм КЗпП України.
Зокрема, частини 1 і 2 ст.233 КЗпП України викладені в новій редакції, згідно якої працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті (ч.1).
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116) (ч.2).
Згідно нової редакції ст.234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.
Таким чином, строк звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, встановлено тримісячний строк, який обчислюється з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
При цьому, такий строк може бути поновлений судом в разі його пропуску з поважних причин за умови, якщо з дня отримання письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.
Закон України № 2352-ІХ від 01.07.2022 не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності, тобто, його норми не мають зворотної дії в часі.
Отже, цей Закон містить норми прямої дії та поширює свою дію тільки на ті правовідносини, які виникли та існують після набрання ним чинності, зокрема з 19.07.2022.
Відповідно до ч.1 ст.58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Як випливає з Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999р. № 1/99-рп, частину першу статті 58 Конституції України щодо дії нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Відповідно зміст суб'єктивного права особи, у тому числі права особи на звернення до суду, слід визначати із застосуванням законодавства, яке діяло на момент виникнення відповідного права.
Водночас неприпустимість зворотної дії нормативно-правового акта полягає в тому, що запроваджені ним нові норми не можуть застосовуватися до правовідносин, які існували до набрання ним чинності. Отже, приписи нового нормативно-правового акта не можуть змінити обсяг прав, який було встановлено попередніми нормативно-правовими актами.
Таким чином, правила обчислення строку звернення до суду працівника про стягнення належної йому заробітної плати визначаються за тими правилами, які були чинними на момент початку перебігу відповідного строку.
Тривалість строку звернення до суду не змінюється в разі подальших змін законодавства, яке регулює відповідні відносини. Тому строк звернення до суду розпочинається і закінчується з урахуванням тієї тривалості, яка передбачалася на момент початку перебігу відповідного строку.
При цьому тривалість строку звернення до суду не змінюється залежно від того, коли було реалізоване право на позов. Відповідно тривалість строку звернення до адміністративного суду не залежить від того, коли було фактично пред'явлено позов.
За таких умов підстав для застосування змін, внесених згідно Закону України № 2352-IX від 01.07.2022 до приписів ст.233 КЗпП України, які набрали чинності з 19.07.2022, суд не вбачає.
Окрім цього, відповідно до п.1 Глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Згідно п.1 постанови КМ України № 1236 від 09.12.2020р. «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19), з 19 грудня 2020р. до 31 грудня 2022р. на території України установлено карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020р. № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (Офіційний вісник України, 2020 р., № 23, ст. 896, № 30, ст. 1061), від 20 травня 2020р. № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (Офіційний вісник України, 2020 р., № 43, ст. 1394, № 52, ст. 1626) та від 22 липня 2020р. № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (Офіційний вісник України, 2020 р., № 63, ст. 2029).
Оскільки станом на час звернення позивача до суду карантин, встановлений КМ України діяв, застосування строку, визначеного ч.1 ст.233 КЗпП України, не може вважати правильним також із цієї підстави.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 29.06.2010р. № 17-рп/2010 одним з елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.
Згідно з пп.5.4 п.5 Рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005р. № 5-рп/2005 із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі.
За загальним правилом закон зворотної сили не має. Це правило повинно надавати визначеності і стабільності суспільним відносинам. Це означає, що закони поширюють свою дію лише на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності.
Принцип незворотності дії в часі нормативно-правових актів знайшов своє закріплення і в ст.7 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини від 1950 року, відповідно до якої нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом. Також не може бути призначене суворіше покарання ніж те, що підлягало застосуванню на час вчинення кримінального правопорушення. Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями.
Європейський суд з прав людини /ЄСПЛ/ у своїй практиці застосовує широкий підхід до дії принципу незворотності дії закону в часі шляхом більш широкого розуміння захисту прав і свобод людини та застосування принципу верховенства права, не обмежуючись кримінально-правовим підходом до дії принципу незворотності дії закону в часі, а розширюючи дію цього принципу в галузевому розрізі права. Досить часто такому широкому підходу може слугувати й тлумачення Судом гарантованих Конвенцією прав і свобод людини через застосування принципу предмету та мети Конвенції.
Метою Конвенції, як вказується в численних рішеннях ЄСПЛ, є захист індивідуальних прав людини, а також розвиток ідеалів та цінностей демократичного суспільства. Крім того, часто Суд у своїх рішеннях посилається не лише на предмет і мету Конвенції, а застосовує для підсилення своєї позиції також слова її Преамбули про верховенство права у відповідності із Статутом Ради Європи.
Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Мельник проти України» від 28.03.2006р. Суд нагадав, що ретроспективність цивільного законодавства категорично не заборонена нормами Конвенції і в даному випадку може бути застосована. Тим не менше, коли питання стосується ефективного засобу правового захисту, цей засіб правового захисту має існувати з достатньою мірою певності (Ухвала Європейського суду з прав людини від 17.12.2002р. щодо прийнятності заяви Воробйової проти України). У зв'язку з цим Суд дотримується думки, що застосування зворотного в часі цивільного процесуального законодавства порушуватиме принцип правової визначеності й буде несумісним із нормами закону, якщо він позбавляє особу доступу до засобів правового захисту, які мали б бути ефективними згідно з положеннями п.1 статті 35 Конвенції.
ЄСПЛ в своєму рішенні у справі «Щокін проти України», а саме в п.56 Рішення зазначив наступне: ...відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення такого важливого фінансового питання, порушує вимогу якості закону, передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника.
Цим рішенням ЄСПЛ окреслив концепцію якості закону, зокрема з вимогою, щоб він був доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу якості закону. В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов'язків осіб, національні органи мають застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід. Тобто вирішення колізій у законодавстві повинно тлумачитися на користь особи.
Враховуючи, що грошова допомога на оздоровлення, щомісячна додаткова грошова винагорода входять до складу грошового забезпечення військовослужбовця, позивач не пропустив строку звернення до суду, підстав для задоволення клопотання про залишення позову без розгляду суд не вбачає, а тому в задоволенні клопотання слід відмовити.
Керуючись статтями 240, 248 КАС України, суд
В задоволенні клопотання 7 прикордонного Карпатського загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) про залишення без розгляду позову ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії відмовити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і не може бути оскаржена.
Суддя В.Д. Ковальчук